Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина перша

Невдала подорож Синдбада

На палубі цього великого і цього разу дуже комфортного корабля стояв Синдбад, готовий до подорожі. Він подумки прощався зі своєю батьківщиною назавжди.

Посміхаючись у вуса, вже сивіючі, Синдбад міряв поглядом далеч. Але позаду залишалися невеликі пасма таких любих, але прожитих тут, у вітчизні, років. Якби його попросили сказати, який із них, закоханих у ці рідні береги, років, був кращим, він ніколи не зміг би провести вервиці такого порівняння.

І все-таки, десь на самій глибині душі, знав: його серце прагнуло саме цієї миті. Ось він, хто вздовж і вшир протнув моря й океани і про кого краще розкажуть самі леґенди у вустах напівсліпих вуличних кобзарів, тепер стоїть і очікує на найзахоплючішу у своєму житті подорож.

Ще вчора вона здавалася пустопорожнім, нікому вже не потрібним маренням. Сьогодні вона проте дзеркало навстіжки розчиненої Синдбадові істоти.

Тепер все, чого одного, як у сні, ловили на обрії його очі – марево вітчизни, до якої він завжди прагнув – здавалося йому дурним безглуздям. Дитячим кошмаром, у який він повірив, і, не встигнувши перевірити, зробив надовго, аж до сьогодні, своєю іконою.

Тепер він знав, що помилявся. Що за це потрібно платити. І що він віддав свою плату – вічну як життя любов, якою пломеніло його серце до цього нікчемного клаптика персидської безплідної землі, на якому тепер, затримавшись на кілька років і переходивши вздовж і впоперек, він не знайшов нічого – ні крихти істини, ні клаптика щастя, – ні однієї долі, про яку можна було б повідати заморському гостю.

Усе, що вколисуючи на ногах, виспівувала про неї стара няня Джаліла, все, що, наскрізь просяклий задушливим ромом, намарював про неї мозок, усе, що відчував, на клаптику дошки мов засушена рибина вилежуючи тижнями в океані в очікуванні на спасіння його мозок, виявилося страшною брехнею.

Це колись, вдивляючись у далечінь землі, що от-от мала з`явитися на обрії і що завжди повинна була виявитися його любою батьківщиною, промовляючи сам до себе, він розказував про якихось людей, якими наче казки, була повна його рідна земля.

Опинившись на суші вітчизни, він раптом помітив: таких не було. Ні злих, ні добрих. Ні вірних, ані зрадливих. Ні радісних, ні сумних. Придивляючись щомиті, і щовечора кидаючи кості, пихтячи люлькою за нардами та впиваючись брунатним вином із тими, кого він називав друзями, Синдбад помічав дедалі менше людей, намріяних його колишніми снами. Поступово всі вони, прототипи вітчизни, про яку безперервно мариш, взагалі перетворилися на маски.

І отепер-то він збагнув, чому, розповідаючи про дива і чудеса дальніх країв, усе, що він чув у тій далечі, було оповідями про самого себе, Синдбада. І ніяких інших подробиць, властивих заморській фантазії, світ про його любу вітчизну не знав і не міг би знати.

І тоді він збагнув: вигадали його тільки тому, що більше їм розповісти було нічого. Усе, що можна було сказати про цю україну, було синдбадом. Тому що все решта, на що б тільки могла спромогтися місцева фантазія, не було б ні правдою, ні міфом, ні казкою.

У країні масок не може бути правди чи вимислу. Тому що для обох потрібен прототип. А яким прототипом могла бути примара того, що важко було назвати життям або його подобою? Що можна було сказати про кілька десятків мільйонів щоденно, як жертовні тварини на заріз, йдучих на працю людей, життя яких важко було порівняти з дійсністю або, навпаки, з вимислом? Що можна було розповісти про події, які було соромно через їх незначущість і примарність згадати надвечір, коли, покірно притиснувшись спинами до своїх лад, засинаєш і відпливаєш в ще більш примарну, ніж життя, ніч?

І тому перс сьогодні востаннє стояв на палубі, яка від нестерпно пломеніючого сонця здавалася білою, як полотно. У рожевих, модних не в цій країні шароварах. І, спокійно посміхаючись у вуса, навіки прощався з цією примарою, що вигадала його шлях і подвиги, – тим самим змаливши і його самого, і подвиги, і шлях. Більше того, перетворивши його, Синдбада, на казку.

Ударив поодинокий дзвін – він сповіщав про початок пливання, з якого ніхто вже не вернеться. І Синдбад, мимоволі туди поглянувши, не зміг не звернути увагу на засмальцьовану білу полотняну сорочку дзвонаря-капітана – сорочка була щоглиця, пошита з вітрила корабля, взятого колись у полон.

Повертаючи голову в бік маршруту свого корабля і все ще посміхаючись, Синдбад звернув увагу на люльку, на сіре безм`язе і тому сьогодні завжди нерухоме обличчя капітана. Єдиний рух, який мав на меті надолужити цей контраст, були великі шматки хмар диму, що, вирвавшись з топки велетенської люльки, спочатку ставали кільцями, а тоді поспішними стайками, немов гуси-лебеді, прямували в небеса.

Синдбад стиснув лівицею широкий пояс кольору гранату, всипаний кількома діамантами. Правиця від якогось несподіваного хвилювання, що найшло на корителя океанських просторів, як несподівана чума, мимохідь потягнулася вгору, і двічі, намацавши, погладила Синдбадову бороду.

Якимось дивним відчуттям, притаманним йому з самого малку, Синдбад знав, що тепер відбувається: вдаючи, що робить свою справу, шкіпер безсоромно розглядає постать Синдбада. Такі речі в мить відплиттів у подорожі, що ставали потім знаменитими, траплялися з ним десятки разів: іноді, аби урозмаїтити своє і життя інших матросів, він вихоплював шаблю, і в один стрибок миттю опинившись біля капітана корабля здіймав тому голову. А тоді підіймав її на шаблі догори і не рухаючи жодним із мускулів обличчя гордо спостерігав за радісним і схвальним улюлюканням простих і щирих побратимів-моряків, що своїми великими жовтавими, як деякі береги, зубами на півпащі щедро всміхаючись схвалювали в такий спосіб: безсоромність, нахабство і сміливість капітана і: справедливість, вправність та тямущість Синдбада, який завжди нагадував їм великого, але доброго орла – хранителя їхнього шляху.

Та тепер, відчувши погляд капітана, Синдбад раптом подумав про те, що в численних історіях, що подорожують за і навіть поперед ним в караванах бедуїнів, чомусь – незважаючи на десятки створених ним прецедентів-прототипів – ще немає жодної, яка розповідала б про цю вправність Синдбадового меча в день відплиття у гонитві за черговими подвигами. Це здалося йому дивним. Відсутність міфу про Справедливий Меч Синдбада, Причал і Нахабного Безм`язолицього Капітана в кодексі про сім подвигів у цій країні, в якій взагалі відсутні будь-які міфи, здалася йому дивовижно несправедливою і схожою на цю саму, нікому нецікаву державу, що виявилася лише випадковою колискою Найзнанішого-З-Марінерів.

Синдбад повернувся і, ще раз зустрівшись поглядом із ковзким і нічого не означаючим поглядом мерзенного капітана, підстрибнув, одразу опинившись на трапі і продовжуючи з легкістю лані втримувати крихку рівновагу на підвішених вірьовках трапу. Краєм лівого, вибитого під час однієї з морських битв, ока, капітан-сомалієць відчув, як замайоріли ці рожеві піжонські шаровари. Юрба, що в тисняві кілька хвилин тому намагалася проломити пірс і свинями кинутися з кручі услід за своїм Синдбадом, розступившись, тепер чомусь мовчала; такого з нею не було ні доти, ні будь-коли опісля в її історії.

Через кілька днів Синдбад, несподівано для всіх, хто про це почув, але ніколи так і не повірив, помер від холери (причиною стала гнила вода, надпита Синдбадом із улюбленої фляги, яку він також збирався-було взяти з собою в останню подорож).

Закутаного в біло-брудну плащаницю, на якій ще позаминулої неділі окотилася верблюдиця, бедуїни відвезли героя в Аравійську пустелю. Там востаннє зблиснув і легендарний клинок Синдбада – коли перетинав вірьовку, якою було до верблюдиці приторочене тіло його господаря.

При цьому бедуїн зробив це так вправно, що навіть не повернув голови, аби востаннє побачити героя-перса. Про якого тисячоліттями говоритиме тепер увесь Схід. Якби то був поет, якому раніше поталанило хоч раз побачити море, він сказав би: піски пустелі поглинули Синдбада і його подорож.

Свідок

 

Тим, хто дивився з іншого берега, всі вони здавалися схожими на сарану. Але кількох полковників і їхнього генерала, які знали, що на цій, розчищеній ними землі, більше не буває сарани, важко було обдурити.

Знаючи, яка тут пустеля панує насправді, в теперішній весняний мороз вони здогадувалися про єдину здобич, на яку полюють ці чорні цятки, розкидані по дзеркалу Дніпра.

Відірвавшись від, тенісу найзахоплюючішого в світі зайняття, одразу після блискавичного удару на вильот, генерал, ніби римський штандарт здійнявши догори ракетку і мовби натякаючи на свої широкі груди якомусь невидимому стрільцю, що царює над рибалками у повітрі, закричав:

– Я тут, ось він я! І я вас не боюся!

Цієї миті він був схожий на хлопчика, що, попри заборону, запаливши сірника і обпікши пальчик, переживає перший, але не останній у своєму житті кураж зближення зі страшною таємницею. Яка, так і не перебігши дороги його життю, починала робити з дитини мужчину, але водночас, як обрій, ставала усе запаморочливішою, заплутанішою і дальшою.

Чорні та кольору охри тіні сарани на ріці навіть не поворухнулися. Здавалося, що не тільки генеральський голос, але навіть небо, аби йому забаглося цієї миті звалитися просто на плечі їхніх кожухів, усередині яких щось тисло в груди, не змогли б відволікти їх від оцього останнього полювання на найзапашнішу рибу березня.

Завтра сніг і крига, можливо, почнуть зливатися в одну симфонію. І тому те, що їм належить зробити сьогодні, а можливо вночі чи під ранок, переповнюючи сенс їх беззмістовного на перший погляд життя, єдиним наміром якого було принести ордени риб`ячих тельбухів, аби прогодувати ними власні сім`ї – о це було таким важливим, що не морозу зараз заціплювати їхні вуста. І не недопалкам «Мальборо» заспокоювати потім їхні душі, коли вони, завбачивши першу ж крихку плівку будь-якої із замерзлих рік численних приток Дніпра свого життя, пригадуватимуть це сидіння на Каялі вже нуртуючої Великої Ріки.

Загроза була реальною: Дніпро вже почав прокидатися і тому, зучора готуючись на останню в сезоні рибалку, деякі з них особливо палко обіймали своїх лад. Інші таємно робили потрійний перехрест, промовляючи беззвучне «пробач». А зовсім інші тільки голосно лаялися, картаючи високе начальство погоди за те, що така рибалка відбувається так пізно і в таких небезпечних умовах.

Уже прибувши на означене місце і побачивши своїх побратимів, що встелили кількасотметровий шмат дніпровської криги і краєм вуха відчуваючи її поскрипування, вони тільки зараз пересвідчилися, яку небезпечну професію обрали.

– Не піймали жодної рибини. У деяких немає наживки. Я бачив двох, які забули ліску, –  беручи ракетку до рук і збираючись зіграти партію зі своїм генералом, промовив полковник, в якого над самим лобом, як у Волохана з дитячого оповідання, звисало кошлате пасмо сивини. Він і справді був схожий на красивого коня, гриву якого хоч-не-хоч помічають усі перехожі. Подумки ще раз порівнявши вчорашнього підлеглого з ним, тим вірним конем, генерал промовив черговий із жартів, після чого зігнув коліна і нахилив тулуб, як пантера готуючись до прийому подачі.

Увечорі в бані, змітаючи один із одного віниками денний пил приватного корту, що як крейсер у скелю, врізався в Дніпро своїм вічнозеленим штучним виступом, учорашні воїни, а сьогоднішні пенсіонери, ще раз поглузували з отієї півсотні недолугих рибалок, що, пропустивши сезон полювання, досхочу натремтівшись на самій середині Дніпра, так нічого і не вполювали. Полковник, що ходив спитати цю людську сарану про удачу на полюванні, раптом пригадав, що в мішках кількох із них під брезентом спочивали горбики рушниць. І тоді всі вони ще раз голосно засміялися, натякаючи на кричущий непрофесіоналізм цих убивць риби. І, вражені їх дилетантизмом, згадували про качок, які ще не повернулися з теплих країв і яких тому не можна було розстріляти.

***

Цифра 5.99 змінилася на таймері-будильнику такою ж зеленою шісткою. І тоді, разом із перевернутою безкінечністю її двох нулів, пролунав сигнал про вставання, що був Тарасовим супутником майже все життя.

Генерал, обдавши жагучим цілунком очі своєї вродливої дружини, що услід йому почала прокидатися, зіскочив із подружнього ложа так хвацько, неначе завтра йому виповниться не п’ятдесят чотири, а тільки чотирнадцять. На мить навіть чомусь захотілося, щоб, як отоді мама й усі сусідські хлопчаки, сьогодні його називали Тарасиком.

Але він прогнав від себе цю неможливу думку про дитинство, в якому його мама була ще живою, і де, підкравшись справа ззаду до її плеча, він міг потім прихилити голову до самих її грудей, духмяних як вітчизна, заради якої замість матері тепер він жив. Злегка розім`явши і так пружні і готові до подальшого життя м`язи, він опустився у крісло і почав перегортати сторінки ранкових газет, а тоді, стиснувши пульт і відчувши дрібне як сутковий дощ тремтіння власних пальців, продовжив гортання інформації і на телевізійному дисплеї. І хоча нічого нового не було – всі навперейми повідомляли про головного свідка країни, який за власним бажанням з`явиться сьогодні до генеральної прокуратури давати свідчення, які глибиною свого пекла змусять замовкнути найбезсердечніших із цих шавок – не відраза через цю одноманітність журналістів і їхню неспроможність проводити розслідування та впорядковувати інформацію, а зовсім інше наповнило його. Надії на щось досі незнане. І на те, що завтра, у його день народження, все не тільки зміниться на краще, а й сповниться цього нового й невідомого досі сенсу. І тоді його губи, як гімнаст на турніку, потягнулися догори – у розслаблену і радісну дитячу усмішку.

Усмішка ця співпала з появою дружини у проймі дверей. Спочатку таємним телепатичним підглядачем він сягнув за межі пагорбків, скритих під синявим дніпром бюсту від людського погляду подалі. Коли ж її халат гойднувся, злегка оголюючи стегно, він іще раз перепитав себе про те, про що запитувався уже не одне десятиліття. Хіба бувають щасливіші за нього люди? І кому у піднебесній поталанило з жінкою більше, ніж йому?

Коли її посмішка, слід від якої ще, здавалося, веселкою пломенів у повітрі, нарешті розчинилася у просторі, а двері душової почали зачинятися, як у пору юності ніби кличучи його туди за собою, він раптом пригадав красу дочок, яких видали нагора ці шахтарські стегна. І саме цієї миті задзвенів телефон.

– Да…Да…Да, – спокійним степлером голосу продовжував фіксувати він, паралельно оцінюючи почуте.

Генерал уперше в житті упіймав себе на навмисності й одночасній поспішності того, як він знімає тепер із плечиків спортивну куртку. І як неймовірно туго, довго й наднадійно зав`язуються шнурки на кросівках. Він ще раз і ще раз прокручував у голові щойно почуте, і, мабуть, був цієї миті схожий на водоплаваючу птаху, впійману сільцем через власну необережність. Або на орла, який знає, що крила розправити тепер важко, і який, змахнувши хоч одним із них, усе-таки шукає спосіб змінити ситуацію на свою користь.

Загроза була реальною. І тому, хоч сьогодні вперше у житті йому захотілося прикинутися найнезграбнішим і найвайлуватішим зі спортсменів в цілому світі, треба було діяти вкрай хутко.

Він знову пригадав дочок і ту єдину шахову партію, в якій не зміг обіграти суперника –  тому що той був ґросмейстером, і за ним стояла ціла армія фахівців і та тьма завчених напам`ять шахових дебютів, проти яких безсилі не тільки воля, а й розум. Шахи не теніс. Кожна поразка у шахах, вигаданих мудрим царем посеред пустелі, над якою кружляють зграї сарани, готові залишити гравців без обіду, життя і його сенсу, не випадкова.

Відчиняючи двері назовні, Тарас іще раз упіймав себе на думці про те, що, скільки б пісень не наслухався він посеред того широкого українського степу, скільки б не наспівав їх тихими вечорами на березі Інгульця дівчатам із чорнющими, як вороння, чи пахучими і жовтими, як свіжа солома, косами, найсолодша з мелодій, яку він чув у житті – пісня дощу, що лине зараз із душу, де потоки чистої води омивають найвродливіше з тіл, що коли б то не було існували у світі. І це тіло за дивним збігом обставин і через чудо, природу якого, на відміну від безлічі злочинів, які він розплутував із майстерністю і спритністю Шерлока Холмса, йому так збагнути і не вдалося, все життя належало тільки йому.

Генерал збагнув, які ордени і перемоги були насправді найголовнішими в битві його життя. Умить ока, він подумки поклав усі їх до ніг переможця. І відчув, що через це усвідомлення безсилості перед долею, яка, розкриваючи перед ним ворота земного раю, завжди готує ключі від маленьких дверей і печеру з незручними сходами, що ведуть у підземелля, ноги його під час проходження цих останніх метрів не такі вправні й тверді, як завше.

Ніби вимірюючи секунди, потрібні для того, щоб встигнути сотворити чудо – і ця стежка справді здавалася дивною і безкінечною, ніби чудо – він усе-таки пройшов у бік споруди, яку на його батьківщині називали кабицею.

У мить, коли перед ним мов із-під землі вигулькнули двоє з такою самою міцною і тренованою поставою, як і його, він ще раз пригадав тіло вбитої вурками матері і клятву про помсту. Її він частково встиг здійснити, помстившись кільком сотням убивць матерів – деяким, з насолодою упійманим посеред степів, зіскочивши з грабованої ними, а насправді повної автоматників фури, він сам приставляв палець пістолета до чола –  і змусивши тисячі замовників убивць братів і сестер, як мишей, закотитися до часу в свої нори.

Ковзнувши по обличчях гостей із мало прихованим презирством, він відзначив, що не знає жодного. Жестом запросив їх пройти і вставив ключ у двері. А, коли приходьки залишилися без руху, першим, схиливши голову, просунув її у пройму кабиці, зараз же відчувши несамовитий біль у спині і в м`язах рук. Як півень, якому вже відрубали голову, але який за інерцією ще повний сил, Тарас спритним рухом одразу повернувся на бійцівський майданчик.

Секунд сорок сліди боротьби видавали лише тупцювання людських ніг і рипи снігу, який ніяк не збирався розтанути і сьогодні, 4 березня. Тому, хто проходив би з того боку високого кам`яного паркану, який захищав підходи до генеральського замку, могло б здатися, що пес на прізвисько Варр робить щоденну ранкову зарядку, намагаючись переплигнути через паркан. І тільки почувши кілька слів, які, як пароль, змусили його ноги і руки вщухнути і припинити опір, генерал із покірливістю стриноженого батьком теляти перемістився всередину кабиці.

Возсідаючи у зручному як трон кріслі, яке він тепер висунув на саму середину, щоб краще бачити з нього своїх ранкових гостей, генерал пригадав учорашню розмову в бані. І водночас відчув насолоду від того, що друзів зараз не було поруч і не треба було шукати додаткових крісел.

Тому що пальці його тремтіли тепер як ніколи сильно – стола не було, і не було куди, як під час усіх його прижиттєвих банкетів, заховати цей тремтливий берест рук – поглядом він таки випитав у своїх останніх супутників паузу, під час якої двічі пересмикнув беретту.

Два патрони вилетіли з неї і повільно, неначе кораблі через безкінечний космос, почали наближатися до підлоги кабиці. Третій патрон допоміг пробити його власну нижню щелепу так, щоб не вмерти. Після цього генерал підійнявся. Ще раз вистрелив у голову, від чого голова луснула. А тоді з відчуттям виконаного обов`язку впав у крісло, акуратно поставив беретту поруч і дбайливо приставив її до бильця крісла. Так і не помітивши двох нестріляних патронів, що за цей час уже долітали до пилу підлоги.

А вони свідчили, що вбивць свідка, який так і не з`явився о дев`ятій біля стін генеральної прокуратури, було двоє.

Блідий, як сама смерть, вийшов із кабиці, в якій усе ще господарем становища був покійник, щойно призначений директор служби безпеки і турчин за національністю. На німе запитання його досі переляканих, які такими і залишаться, очей Павло, водій і особистий охоронець генерала, відпущений ним увечорі з якимось дивовижним і тільки генералам відомим передчуттям, подивився було на цього плішивого клерка з презирством. Але, по павзі, промовив:

-Ви самі все бачили. І тепер ви самі все знаєте. І взагалі, пощо вам свідки?.. Якби вони були потрібні, генерал неодмінно б залишив мене наніч.

Він повернувся і, забиваючи ногами в землю разом з ялиновим віттям, шматочки якого вкривали стежку, мабуть, ще з нового року, рештки ще недотоптаних ранкових слідів, рушив до хвіртки. Чи то не бажаючи, чи то переставши вже бути свідком.

 Базар

 Базар – дрібна біла плямка, навіть на автомобільній мапі півночі України. Чесно кажучи, якби якому-небудь випадковому водію закортіло навмисно в Базар, він би відкинув таке дурне бажання майже відразу. Базар, незважаючим на привабливу назву, яка означає збагачення, міну, хліб чи ще щось інше цінне, приміром присутність цивілізації, – місце, якому насправді нема ціни.

Так повелося, що всі міста, історичні місця малих і великих воєн минулого, такі як Брусилів, Хотин, Чигирин, Гуляй-Поле, Жовті Води, Базар чи Корсунь з плином часом чомусь маліють, і не тільки в людській свідомості. Спочатку їх забувають нанести на мапи, в яких описуються корисні копалини і сприятливі кліматичні зони, потім вони щезають з  політичних карт та залізничних марштрутів. Зрештою, поблукавши лабіринтами картології, настане час, коли деякі з них, часом вони віднаходяться вже далеко не всі, можна відшукати лише на місцевих мапах та в картах автомобільних доріг.

Базар – у цьому відношенні унікальне місце. Якщо поглянути в автомобільний атлас, то видно, що це маленьке містечко зараз перебуває на рівні вимирання уже навіть в автомобільній мапі. Базар лежить на цій мапі, як сирота. І Голубієвичі, вони на кордоні з Київщиною, єдиний пункт слідування, в який можна потрапити з Базару, рухаючись на північний схід. Туди веде біла, як пляма, стрічка дороги, а білим у нас визначають шляхи п`ятої категорії, які називаються «інші шляхи». Що таке «інші шляхи», чужим людям важко зрозуміти. В сам Базар, а потім із нього і в теперішню столицю краю, Народичі, ведуть таємничі «територіальні шляхи», дороги четвертої категорії якості в Україні.

Я знаю, що таке «територіальні шляхи», вони проходять через мене, і по них можна почати дорогу до Чигирина – але я не раджу нікому їхати в колишню козацьку столицю «територіальним» чи «іншим» шляхом. Навіть якщо, як у випадку з Базаром, тому що він близький до Києва, там рясніють дороговкази, сумлінно виставлені ДАЇ, шлях цей – шлях мук, страждань і сумнівів не одного водія. Саме Чигиринським шляхом користувався колись відомий литовський режисер, що їхав на Південь України знімати фільм про своїх земляків, розкиданих на чужині. Десь так в районі Аудиторівки нащадок тевтонідів змушений був залишити свій БМВ. Йшов дощ, він виламав палицю і потім довго мацав нею кількакілометрову вулицю Аудиторівки, що нагадувала озеро, намагаючись пересвідчитись, чи звалиться його автівка в яму.

Ми в яму потрапили набагато раніше. Але так само несподівано. Бруно Шульц три чверті сторіччя тому дуже вірно описав той душевний стан, що панував у нас у листопаді останнього передвоєнного року 21 сторіччя: «Світ був на той час охоплений зусібіч Францом Йосифом І, і не було виходу поза нього». Україна була охоплена образом свого президента, і не було виходу поза нього. Найбільше це знали важкі підпримці і важкі землероби: з ними ще приходили радитися, але ця передостання ґалантність президентських посланців, яких ми називали інакше – тими, що дивляться – уже майже нічого не означала. Усі прекрасно розуміли: зараз триває черга середніх і дрібних власників. Їхні кіоски і крам, як на базарі, перебирають руками і пересипають з мішка в мішок. Люди не ймущі, такі як я, здогадувалися про ці переділи майна, коштовностей, доходів, бізнесів, доль і господарів, яких поступово починав уособлювати один-єдиний, профіль якого поки що ще не карбувався на монетах, просто.

Ми прокидалися, виходили на базарну вулицю і замість крамниць з одними назвами, помічали інші. Чи, рухаючись головним проспектом, з подивом спостерігали, як новесенький пластик міні-маркету з такою-то назвою, який з`явився тут лише рік-тому, нагло здирали, а двері його вже були зачинені на надійні замки. І ми знали: завтра чи післязавтра в тому самому місці з`являться такі самі усміхнені, але чомусь інші господарі краму. Ми не знали напевно, але, мов тварини, ми вчилися вгадувати, чому відбувається так, а не інакше. Поступово, як у старі добрі часи «батька народів» ми потихеньку навчилися не говорити про це уголос. І коли поверталися на кухні і читали, що дитячі садки і школи знову і знову мінімізують, а працівників підприємств і самі підприємства знову і знову скорочують, ми вчилися не ремствувати, знаючи що натомість отримуємо стабільність і відсутність війни.

Про останнє, як про найбільшу чесноту нашого часу кричали газети і телеекрани – з часом не на один День Перемоги, а впродовж цілого року. Ми згоджувалися, кивали лагідними головами. Ми не протестували. Тому що знали: персонально, тобі і мені, цей базар, метою якою є впрорядкування держави на користь стабільності чиїхось нащадків, нікому із нас не загрожує. А почувши, як той чи інший колега втратив бізнес, все, що ми відчували, так це – неґречність колеги. Тому що чудово розуміли: цей усміхнений президент не заподіє зла навіть мусі, а ті, хто дивляться, перш ніж комісувати на користь безумовно чеснотніших і порядніших ґазд те чи інше майно, обов`язково пропонують відступні. Отже, ті, хто відмовився від свого щастя, мали потерпати за власну неґречність. Знаючи правду, яка не була гіркою, але від якої все-таки трішки відгонило моральним базарним торгом, в миті, коли щодня знов і знов ми прокидалися, намагаючись бути щасливими, щось усередині нас таки кусало.

Те, що кусало, було неприємним. Називалося воно «А що далі?» Тому що не зважаючи на весь наш розум, десь на глибині підсвідомості ми розуміли, що до нас таки доберуться. Хто і коли, ми не знали. Але йшов 2013 рік. І дивовижне відчуття не залишало нікого: до нас доберуться. Нехай у формі податків на повітря, але все-таки доберуться. Не було сенсу протестувати. А проти чого, власне, протестувати? Персонально ти і я поки що не постраждали. І навряд чи це страждання буде більшим, ніж черговий податок. Звичайно, було трохи неприємно, тому що: «Світ був обмежований Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, на кожній монеті й на кожному штемплі утверджувало його зображення незмінність світу, непорушний догмат його однозначности. Такий є світ і не маєш інших світів, крім такого –  проголошувала печать з цісарсько-королівським старцем». Звісно, 2013-й це не 1914-й: поки що не було ні поштових марок, ні монет, ні штемплів, і він був не «старцем», а «кобелем, за якого і проголосували, власне, наші жінки» (так сказав один дядько і додав: а наші жінки завжди обирають не президента, а передовсім кобеля, не схожого на того, хто поруч з тобою у ліжку), однак невидима печать президента і його духу висіла в повітрі таким непорушним ментальним смоґом, що восени люди почали сумніватися, від чого насправді настають тумани. «І от, коли ми вже втратили надію, повні гіркої зреченості…» Коли батьківщина – а таке іноді буває – починає протікати крізь пальці, мов вода, спочатку ти стоїш, зачарований, насолоджуючись красою моменту. Вода ллється і ллється тобі в долоні і, здається, кінця-краю цьому несподівано-прекрасному чару не буде. А ти все намагаєшся і намагаєшся дужче і дужче стиснути свої пальчики, однак вода все протікає і протікає, зникаючи в землі, мов у пеклі. І доки ти напружуєшся і стискаєш пальчики, ти не в силах підняти очі і побачити, що ця вода от-от скінчиться, і що від цілющого слова «батьківщина» не залишиться ні граму життєдайної вологи. Питання тільки, коли у крані ущухне вода. Десь таке відчуття в мене було, коли лежачи на ліжку я розмірковував, як прожити наступну зиму. Цієї миті мені зателефонував Володислав і сказав, що ми маємо поїхати у Базар.

Апатія і байдужість було всім, що залишилося в мені від колишнього «маємо зробити», і тому, коли я почув ці слова побратима, в душі моїй проторохтів тарантас порожнечі. Мені здалося, що все, що ми робимо останнім часом, є лишень імітацією життя, і тільки одне – невпинний поділ клітин в організмі – все ще не довзовляє нам вирушити туди, куди потім приходитимуть відвідувати наші з`їдені кості і вічні душі наші діти. Я не знаю, що це: «маємо зробити», і тому подумки переклав фразу як «можемо зробити». Грошей все одно не було, і не мало уже принципового значення, на що витратити ті крихти, які можна було десь назбирати. Ми сіли в поїзд, і прибули в Київ. Завтра вранці ми мали їхати на роковини Базару. А сьогодні була 70-та річниця Голодомору. І я подумав, що було б чудесно побачити деяких друзів, які напевно тут з`являться.

Згадувати і переживати в душі за Голодомор, за ті кілька десятків мільйонів призведених до смерті, в нас могли кілька видань, політична орієнтація яких не викликала сумніву – це була опозиція, і цим було все сказано. Навіть сам президент не визнавав ані Голодомору як ґеноциду українського народу, ані героїв, визнаних героями попереднім українським президентом. Тому виходило дещо дивно: нація збиралася віншувати те, що офіційно уже вважалося в державі напіввідсутнє – власну історію, чи частину її, неважливо. Але мене все дивувало того дня.

Взагалі-то так, втішав я сам себе: історію все одно щоразу потроху в тій чи іншій мірі переписують під себе. Так чинять скрізь і повсюди. У нас же, на території, де виросли ми, не переписувати історію – це взагалі вважаєтсья за моветон. Тому, думав собі я далі, на перший погляд, нема нічого дивного в тому, що і нинішній наш президент узявся переписувати історію на свій кшталт і під сопілочку свого сусіди. Звідкілясь у нас з`явилися на свята Перемоги ніколи не бачені в цій країні упродовж вже кількох поколінь георгіївські стрічки, які носили такий самий – дивовижний характер. Помаранч цих стрічок – зовсім не того штибу, що георгіївська стрічка доби Миколи ІІ. З іншого боку після перемоги над аристократією георгіївські стрічки на цих наших теренах застосовувалися лише одного разу – на параді переможців 24 червня 1945 року, що також виглядало, мабуть, в ту пору дещо дивовижно, символізуючи невідь-що. Георгіївська стрічка в 1945 році – це була не нагорода, а плювок в обличчя робітника і селянина, який всього два десятиріччя тому переміг світовий імперіалізм і білу ґвардію в роки Громадянської війни 1917-1921. Але факт запровадження георгіївських стрічок Сталіним нібито був, отже, це дуже по-нашому, «по-російському». А жоден українець, особливо східний, не може заперечити факт своєї часткової причетності до імперій Миколи ІІ, Олександра ІІ, Миколи І, Олександра І, Павла І, Катерини ІІ, Єлизавети І, Ганни І, Петра ІІІ, Петра І, стоп – і на цьому все, до того всього відбувалася зовсім інша історія. І її, вочевидь, не переписати.

Я ішов від самого Хрещатика в лаврському напрямку, і щодалі, то частіше зустрічав національно схвильованих київських та приїжджих людей з ознаками вищого або нижчого зі ступенів національного інфантилізму – в залежності від костюму. Небагато-хто з них поки що в вишиванках, але, на мій подив, багато-хто був саме у них. Потік людей після минання станції метро «Арсенальна» став таким щільним, що мені довелося перервати власні роздуми, аби випадково не зіштовхнутись із кимось із них, моїх співвітчизників, які, почувши присмак свободи, свята президент не дозволив, але і не заборонив, і мабуть, востаннє в цьому житті, бо далі – темрява – з радісними обличчями прямують до меморіалу Голодомору, щоб побути разом, серед найближчих однодумців. Цієї миті телефон задзвонив і мої друзі сказали, що чекають мене у переході, під готелем-кукурудзою.

Я давно не бував у цих місцях, і перехід, який перетворився на пристойний, але впорядкований базар, шокував мене своїми вогнями, розмаїттям і кількістю привабливих молодих людей обох статей, що тут і там сиділи і гомоніли, дорогою до меморіалу, про щось своє. Я подумки пригадав цей самий перехід у роки моєї юності – сірий, задрипаний, у похмурих шатах бетону, щоразу коли ти в нього пірнаєш, тебе ніколи не залишає думка бути вкрай уважним, гранично обережним на східцях і в очікуванні неприємних вуличним сюрпризів, особливо вечорами. Впадала в око невідповідність. Здавалося, історія чи хтось або щось інше насміхається над всіма нами: тоді, коли ми, юні і спраглі злетів і звершень, отримували свободу і незалежність перехід був сірим, старим, занедбаним і позбавленим усього прекрасного, передовсім світла. Тепер же, коли все, що маячіло попереду, малювалося в фарбах мороку, реакції, занепаду, погибелі і національної катастрофи, цей самий підземний перехід розквітнув усіма вогнями, дивуючи щонайсучансішими новинками цивілізації та моди, найдивнішим з яких було світло, що здавалося могло прйити з будь-якого куточка, варто лише перехожому побажати.

Мої друзі сиділи за столиком, і вони зробили мені відмашку. Кілька хвилин ми блукали один в одного по обличчях, з неприємністю фіксуючи роботу, виконану часом на чолі кожного з нас, та з приємністю – його нездатність зруйнувати жоден зі світлих образів, над головою кожного з нас променів ореол невщухаючої юності. Ті самі чи майже ті самі думки тисли зсередини в наші чола, і аби зменшити цей тиск, ми мусили взяти каркаде, а потім, ще раз і ще раз для чогось замовляти зелений чай, а не каву, – руйнуючи тим неписане праило кавування, призначене нам при стрічі десятки років тому.

Нічого не змінилося в жодному з нас. І в той же самий час дійсність, яка змінилася навколо, перкочувавши в інші епохи, змінилася настільки, що ці зміни не могли не позначится на кожному. Тарас, який весь час цитував Шопенґавера або листи Сезана, тепер додав до розмови і що-небудь з Мирослава Дочинця про праведного, понад будь-яку українську літературу розтиражованого старця. Мирослав, який зазвичай фіксував кожну хвилину нашої стрічі на диктофон, аби не розплескати вічність стосунків і щирість голосів, сьогодні озброївся ще й додактвим записником у айподі й цифровою камерою, Сашко, який радістю і чарівністю своєї усмішки завжди міг, здавалося б, обеззброїти розлюченого бика на арені найлютішої з корид, сьогодні додав до цього якісь нові правила ужитку й витончені аристократичні жести при розпиванні чаю. Я здивував сам себе: звикнувши заперечувати деякі дрібниці цього світу, які заважають нам жити, сьогодні я заперечив сам світ і потребу в його існуванні. Я чітко знав, тому що я був зі схдних провінцій, і відтак я чітко чував кожен настрій, кожен порух душі в країні, що надію ми «втратили остаточно». Я мислив не зовсім ориґінально, зате це було об`єктивно – в листопаді того року так само думав весь схід, південь, центр і майже весь захід. Президента не зсунути ані на міліметр. Усе, що він скаже і все, що він зробить – на десятиріччя. Може, їх буде два. Але це була істина в останній інстанції. Тому треба просто чекати і сподіватися, що з монаршої волі не трапиться чогось найгіршого. Що залишиться після правління його та його синів через оті ймовірні два десятиріччя, це, звісно, під питанням, і це звісно, хтозна. Але щось таки має залишитись.

Коли палко Сашко заговорив про новий Майдан, про те, що люди мають вийти на вулицю, що терпіти їм не сила, що, як завжди, першими мають піднятися студенти, я подумав із подивом: і ця людина в своєму районі вела піар-кампанію партії регіонів – дозвольте спитати, Олександре, навіщо? Уголос цього я не сказав. Але подумки уявив сучасних студентів. Чомусь на пам`ять прийшли фірменні, з інституту Поплавського, а ще студенти іняза. Мрій, подумав я собі, і знову не став розчаровувати побратима. Як же підуть на Майдани студенти, які цілими семестри думають, як зібрати на лапу кожному з викладачів, яким вони мають здавати іспити? Як вийдуть на площі студенти, які разом зі своїми педагогами виходять на свята з георгієвською стрічкою в бретельці? А ніяк, Сашко, ніяк. Ці дві години минули, як сон: ми впивалися поглядами один в одного, немов намагаючись запам`ятати одне одного навіки, неначе бачилися востаннє. Дивно, було випито всього по кілька келихів чаю, однак ми піднялися йти в ніч, уже пломеніючу десятками тисяч свічок на нашому Марсовому полі, гойдаючись, ніби п`яні. Від чогось, від чого не можна не сп`яніти.

Вранці пішов дощ. У таку погоду до потрібних місць добираєшся дуже довго. В метро я зайшов одним із перших. У вагоні на нас взагалі опинилося всього двоє: я і дивна, мабуть, років на п`ять-десять молодша від мене жінка. В червоних чобітках і етно-хустині вона нагадувала киянку і не нагадувала мешканку столиці якої-небудь солідної держави, приміром, України. Нонсенс, правда? Але правда в тому, що такі абсурдні відчуття можуть відвідати тільки в Києві. Виглядало, ніби вчора вона ходила туди, до лаври, на наше Марсове поле, до меморіалу Голодомору і пробула там всю ніч чи майже всю ніч, і так тому і не встигла переодягнутися в щось зручніше. Вигляд у неї був, проте, свіжий і навіть святковий. Обличчя було добре вимите, очі свіжо підведені, від неї гарно пахло, і взагалі ця ранкова блондинка сприймалася немов фартовий ранковий квиток. Поступово блідий настрій раннього прокидання розвиднювався.

Вагон набився по зав`язку на «Вокзальній» і я втратив білявку з поля зору аніскільки не шкодуючи. Мені, правда, кортіло дізнатися, хто ж вона за професією, коли так одягається в Києві о п`ятій ранку, саме о такій годині овна мала прокинутися, аби встигнути на першу електричку метро, однак – проїхали. На «Арсенальній», перед другим ескалатором, я з подивом виявив жінку в яскраво червоних чобітках: вона поспішала на вихід там, де і я. Придивившись уважніше, я розгадав загадку незнайомки: письменниця, подумав я, ранкова українська письменниця. Ранкова туманна українська письменниця, якій немає чого роботи, як наступного ж ранку після Голодомору прямувати трясця куди, в якусь контору, в якій вона вочевидь працює за тридцять срібняків, а вільний час повністю й плідно використовує для патетичних та патріотичних зітхань. І в мене після таких дефініцій одразу пропала охота знайомитися. Та й виникала вона, вочевидь, через елементарну ранкову ерекцію, спричинену чобітками.

Залишивши позаду і зліва Гранітне і Малин, лайнер гойднувся, і з «міжнародного шляху», завширшки в усього кілька вилизаних до блиску елітних асфальтних єврометрів, гойднувся праворуч, і почимчикував територіальним шляхом, шукати Базар. Недашки. Мов однойменна жінка, що правдами і неправдами прокралася в морг, аби розцілувати обличчя любого, але чужого їй чоловіка. В автобусі напівтемно, вологий ранок окутує його ковдрою, ховаючи від сонця. Я люблю таку пору найбільше: коли ген-ген стеляться білі тумани, тягне на засинання, трішки, мов цукерками чи свіжезвареною кавою, пахне автобусом, затишок. Колись Базар, доки тут свої голови не поклали кілька сотень українських січових стрільців, що прямували на північний схід змагатися з російським ворогом, був Базаром. До нього стікалися людські потоки, це був центр культури, торгівлі, епохи. Переважну частину населення, мабуть, як скрізь у ту пору, становили євреї, і саме тому – Базар, а не якось інакше. Тут були різні храми, і тут стався подвиг небагатьох і така сама зрада цих небагатьох, зрада, заподіяна, власне, своїми ж співвітчизниками. Тому що місце пов`язане з цим неприємним боєм, про який потрібно забути, але про який не забули колишні базарчани, чи з інших причин, з часом Базар і зовсім захирів, і з міста, в яке вели всі дороги, перетворився на вимираюче село. Напередодні аварії це було не більш ніж дачне містечко – люди тут розмовляли уже переважно російською, всі вони, або майже всі, були гомо совєтікус – навіть зараз, вийшовши з автобуса, під проливним дощем, я бачу акуратні поліські хатки Житомирщини, на фасадах яких пломеніють червоні радянські зірки. Місце це стало і зовсім чумним після того, як вибухнув Чорнобиль. Не всі, однак переселилися деінде. Частина залишилася, і це мала і геть занедбана частина. Кажуть, найсвітліша пляма Базару, коли влітку його навідують деякі нові дачники.

Може, село вимре до тла, може, ні. Але зараз воно стоїть, мов прокажене, білою плямою пломеніє воно на мапі за кількадесят кілометрів – і від Прип`яті, і від Києва.

Тільки один раз на рік, 24 листопада, в день поминання нерівної битви українських стрільців з ордами червоного, такого чудого в цій болотистій місцині кольору, Базар оживає. Я залюбки розповів би, що в цей день чути тут базарний гомін, вулицями майорять чоловіки та жінки різносортних народів, частина юрби поспішає до кількох храмів та до синагоги, інша ж – до Хреста на честь Героїв Базару. Але ні, це не так. Всі ці люди дійсно кудись поспішають вулицями Базару – однак тут, на бруківці Базару, порох якої прибиває надійними маленькими цвяшками до землі дощ, їх не видно. Видні вони, то якби придивитися зблизька, хіба що в самих краплях дощу, що так вчасно заходиться сьогодні плачем, може, у вітах дерев, як окремі примарні шуми. Дощ пускається і його щільні лави все міцнішають і все більш крижаніють в непевному передзим`ї. І, крім тих, хто приїхав автобусом, розкішним лайнером з серця столиці, нікого – хіба що сільський голова, та й той іздалеку, аби випадком не потрапити до списку неблагонадійних. Решта – жоден селянин, не прийшли. Багато-хто з тих кількасот, що зараз живуть у колись багатотисячному місті, навіть ніколи не чули, що неподалік була якась битва і що тут поховані люди, які вирішили померти за ідею волі. Може, в інші дні, деякі із них, суто випадково, як якісь лісові звірі, добрідають сюди, читають написи на пам`ятнику, чухають потилицю, визнають цю частину історії за все ще чужу і для них не написану і, лаючись російською, вирушають геть, аби забути це місце навіки, і повіки, скільки б не було тут відпущено їм віку доживати в Базарі, оминати його десятою дорогою. Деякі з ста ще живих базарчан співчувають: їм і справді шкода людей, які, раз історики кажуть, і раз є відповідні написи на меморіальних стелах, тут полягли. Однак ці розуміють: стелу можна зламати, історію – переписати, пам`ять – стерти, а свято поминання героїв – заборонити. І, раз сьогоднішній війт не давав офіційого дозволу на роковини, бо його про це пропросили ізверху, скоро його заборонять, ці поминки за героями, і тоді, відчувши силу проминаючої далі, у світле майбутнє цивілізації, вони першими починають стирати із пам`яті цю випадкову і нікому не потрібну українську історію.

Отож-бо не так уже й багато гостей на оцих поминках у Базарі. Кілька мешканців Базару, діди яких на возах вивозили трупи героїв в се місце, кілька козаків, що привезли сюди свою гармату і салютуватимуть нею героям (минулорічний салют із мисливських рушниць заборонено війтом і президентом), декілька престарілих, але все ще відповідальних за власну історію киян та членів спілки офіцерів України. А ще – чоловік, який усім представляється як король України. Він мешкає у Херсоні, але сам із Галичини, він має повноваження і готовий надати титул грфаа, барона, князя чи гетьмана кому завгодно з своїх побратимів, – і тому, що він готовий здійснити смішне і нездійсненне, від нього віє тим, чим дме від усіх дивовижних людей цього світу. Є ще згорблений у три погибелі дід у військовому однострої УПА, що дивом дожив до наших днів. Тут, у цій землі лежать також і його земляки. І він не вважа за можливе не прибути сьогодні сюди й не відвідати їхні кості. Є ще: таємнича жінка в червоних чобітках і в мальовничій хустині. Може, вчителька української мови якоїсь із київських шкіл, може, член партії, яку уже завтра збираються заборонити, може, екзальтована поетка, а може, просто – чиясь дочка. Наприклад, України.

Через нього тече ріка Уж.

Ті, що мчать під час шторму

         (Ленін, гуд бай!)

         Величний маразм буття. Сказав. Одними губами. У такт тополь, що в застиглому,щільному повітрі вперто продовжували не гойдатися. Весело поглянувши на тіні, що здавалися чорно-білими під сірим віялом усюдисущого неба, рушив уперед, щоб подивитися ближче.

         На гранітних східцях, що вели до вже порожнього постаменту, білий, як щоки сплячої дівчини, сніг. Ідол лежав без голови. І був чавлений кирками і молотами. Голоси висмоктували повітря своєю іскристою, як звільнена від шампанського пляшка, люттю. Над ними, захований глибоко, висів серп місяця.

         Молотки карбували ритм. Те, звідки відчавлювано шматки, уже не здавалося дорогоцінною розкішшю. Воно взагалі перестало бути розкішшю. Розкішним, кошлатим, як вуха зайця на дівочих тапочках, здавалося небо, невидиме за жовтавими ліхтарями, криками і темінню – його, неба – другою сутністю. Того самого, в якому серп.

         Кілька тваринних вигуків, у яких вгадувалися ті, хто намагався картати дійство, давно загубилися в шаленстві бурхливого танцю галицького акценту. І лише два міліціянти стояли поодаль на розі, немов обсмалені обов’язком. Ніхто ними не займався. І тому вони не займалися ніким.

         Голоси натовпу, який трудився молотами, були теплі й мов щойнозварений пунш. Однак протиснутися ближче через тріумф народу не було ніякої можливості. Тому просто вдихав у себе цей аромат. І, не зважаючи на можливий вандалізм того, що відбувалося, як і решта, відчував себе вільнішим – від цієї миті і далі.

         Він зрозумів, що свобода, яку починає отримувати цієї миті, набагато ширша, ніж та, якою прикривав власне буття, що добряче розпорошилося в віках, розлігшись своїм черевом на цілі два сторіччя.

         Зараз, на відміну від відстані у двадцять років тому, відтоді коли він уперше пройшовся отут, Бесарабкою, воно, персональне буття, було немов платан – достатньо нетутешнє за задумом і проте достатньо розлоге, аби й далі намагатися ховатися в його тіні.

         Тут, на Бесарабці біля ніг безголового Леніна, сьогодні, 8 грудня 2013 року, Олег таки так, отримував Свободу. Як перстень. Як жезл. І відчував від того деяке дежавю.

         Є два види свободи, написала його гьорлфренд із Фейсбука. Перший – завжди очевидний, продовжила дівчина. Він завше у тобі, тобто у межах твоєї досяжності. Це, писала розумниця, внутрішня свобода, ти її береш і, як коваль (і чому моє прізвище не Коваль?) або як сталевар чи в гіршому випадку як слюсар якось поліруєш сам. Щоб її знайти, достатньо волі.         Якщо немає волі, нема свободи. Але якщо волі немає, є принаймні факт її відсутності. І це те, з чого кожному можна уже почати. Світ – це лише воля і уявлення. Якщо нема волі, то завжди допомагає уявлення.      Якщо немає уявлення, помага воля, яка, отже, в тобі уже є. І пальчики її готові шепотіти подібне до безкінечності.

         Друга свобода важча. Її нема у тобі. Вона не персональна, – загальна. Оскільки вона така, твердила далі в жовтавих зблисках вечора і вигуків розумна дівчина, її може дати тільки загал.

         Приклад волі №1: поет, яким ти, мабуть, став, тому що хотів. Приклад волі №2: незалежність України, яку ти отримав, хотів ти того чи ні, хоча, швидше за все, що хотів. Це – дві різні свободи, – закінчила пост Рита. І вони нагадують Юпітер і його кільця.

         Звичайно, потрібно мати перше, щоб отримати друге. Але маючи друге, не обов’язково мати перше. Таке сталося з 52 мільйонами людей.         Але, знаєте, що буває, якщо друга свобода дана, а перша ні? О, тоді ці дві свободи рано чи пізно потраплять у дисонанс. Вони рухатимуться разом, нагадуючи холодну планету і її супутник, серцевина якого час від часу під дією гравітації стає гарячою, і ніхто не запитує, звідки там, в тій холодній галактиці, де вічні мінус 10 000 за Цельсієм, тепло.

         Рита коліщатком перегорнула сторінку. І Олег ще раз подумав про якесь дежавю і цього разу здригнувся. Його пам’ять, яка підводила Олега в такі очевидні моменти буття, як, скажімо, вранішнє прокидання, раптом на морозі напружилася, нагадавши здиблену синю вену, і він побачив.

         І чомусь опинився на граніті ще не відреставрованого до єврошику Майдану 17 жовтня 1990 року. «Геть Масола» – було написано на його серці. І це була свобода, яка завтра прийде. Потім кінь дежавю відкинув його в грудень, схожий на сьогоднішній, але року 2000. Язики полум’я вечорових ламп і звуки кирок на мить ніби вихопили чорно-біле опудало спаленого, але так і не поверженого в 2005 році Пахана. Пахан був не реальний, він мало нагадував президента, він взагалі мало що нагадував.          Присмак свободи, який ніздрі Олега вихопили з минулого, здався малим і незначним. Усе, що він міг пригадати від того виривання свободи з лабет влади – схилене обличчя Володі Чемериса у парку Шевченка, сніг, та його, Чемерисові, руки корабликом – і він, Олег, підкурює в нього цигарку.

2004-й не пригадався. Той, мов спокійний переможний їжак, заховається під обсмаленими і вже непотрібними шпалами від рудої такси минулого. Усе, що зрештою, після невеличкого напруження пам`яті, відчуваєш – тому що били й били в лунке від морозу повітря барабани молотів – це були його руки. Він глянув на них і сказав: руки, тепер ви зможете робити, що завгодно, ви, як і я, вільні.

         І помилився. Адже справжня свобода, немов білий, невидимий, але не смертельний потік, наповнювала його груди саме зараз. Вдивляючись у розкриті, немов дзеркала, вільні, веселі і пустотливі обличчя навколо, Олег не міг не піддатися їхній магії. І він не просто ставав ними. Або, як і вони, вільним. Він відчував, що внутрішня свобода, яку він майже мав, сплітаючись із цією зовнішньою чужою свободою, що дарма йде звідусюди і, як і всіх решта, робить його якимось іншим, це те, що не можна пересилити. І не можна буде переписати відеоряд новин і сказати: ніколи ні з ким цього не було.

         Більшість, проте, відходила геть від місця падіння ідола з чимсь гарним. І вічним. І тим, що можна було б у пізнішому часі продати чи виміняти не задешево. Душа продавала і відпускала образ ідола. Предмети його камінного туалету. Предмети тіла, закам`янілого і поставленого тут, на розі Бесарабки, на місці старого єврейського кладовища. Душа відпускала його назавжди. Іди, ідоле, казала вона йому, гуд бай.

         Однак це душа.

         Його тіло хтіло іншого. Воля прокинулась і сказала: візьми шматочок, усього шматочок.

         Усі «навіщо» поступилися волі натовпу: всі ж хотіли на згадку. І це відчуття – свободи мати те, що мати ніколи досі не було можна – заповнило і навіть переповнювало площу. Спробував пропливти всередину, туди, де руки рухливої людської хвилі тягнулися за сокровенним шматочком вождя всесвітнього пролетаріату. Не зміг. Він зробив ще одну спробу. І зазнав невдачі.

         Його відтиснули подалі молоді вродливі дівчата. Їм цього треба більше.

         Олег раптом пригадав Мавзолей Красної площі. Якого він ніколи не бачив. І не побачить – бо навіщо ж бачити те, що все одно, як свідчить сьогоднішнє 8 грудня, впаде. Йому здалося дивним, що не сорокарічні і не п’ятдесятирічні усердствують зараз молотами. І він змирився. Зрозумів, що насправді все це – примара. Навіть оцей натовп і це повітря.

         І обережно кинувши погляд у бік двох ментів, що ховалися там, на розі, неподалік від книгарні «Сяйво», в якій вічно, починаючи з 1989-го року, він не міг купити жодної книги, вирушив угору.

         Йому просто хочеться чути ці удари молотків і крики якомога довше, але якщо він вирушить до «Театральної» чи «Хрещатика», то це чудо надто швидко минеться. По бульвару Шевченка потік людей, що намагалися не пропустити початок ідолопаду, був дещо менший.

         Миті, коли одна якась, випадкова і глупотна, думка відвідала його холодіючу в сутені морозного повітря голову, погляд вихопив ізсередини алеї, якою він торочив шлях до свого улюбленого метро «Університет», білу пляму.

         Ніби вурка, чомусь огледівшись, і не помітивши жодної людини поруч, швидко нагнувся і ухопив. Білий, і, мабуть, пухнастий у порівнянні з ленінським гранітом камінчик.

         Це була кошлата, рівненька, схожа на вухо зайчика біла галька.

Звідки тут морське каміння? Олег підняв велетенського, на цілу майже його долоню камінця і подивився на нього у світлі помаранчевих ліхтарів алеї. Усміхнувся й подумав, що хоча це і не шматок заповітного Леніна, але така, видно, його доля. Нехай уже краще оцей шматок морського каменя, викинутого на невідомий берег, швидше за все, кримський, нагадує йому відтепер про свободу. Ніж про неї не нагадуватиме ніщо.

Олег поклав камінь до правої кишені пальто. Уся права пола відтоді несвідомим чином потягнулася в бік бруківки. Зупинився, закурив, поглянув у бік лунаючих, як краплі дощу, молотів і усміхнувся сам собі.     Це хтось, мабуть, можливо, якась ніжна театральна пані, що мешкає в цих-от будинках, узяв кримський камінь з шифанеру, аби позачергово виміняти на шматок Леніна його там, на розі. Але камінь виявився важким. І або прорвав благеньку кишеньку коштовного хутра, або, поспішаючи на незабутнє видовище і встидаючись власного запізнення, пані сама його позбулася.

         Олег поглянув на довколишні будинки, що, як солдати, виструнчилися, віддаючи останню честь – Леніну, і першу – Майдану. І спало на думку, що було б непогано повернути камінь його власниці. Красиво заводити знайомство у такий спосіб, подумав. Але, в принципі, я ще встигну зробити це колись іншим разу, скажімо, завтра. І усміхнувся.

         Але ж я можу позбутися так важко надбаної свободи! Накинув він на шальку лівої півкулі мозку.

         Молотки стали фортепіанними молоточками. І тепер нагадували вони дощ. Спокійний, прекрасний дощ, під який засинають. Або який хочеться слухати ще і ще крізь двері вікон, що, стаючи перетинкою барабану, перетворюють його на музику. З мли, в яку легше пірнати, ніж потім виринати із неї.

         Олег напружився й не зміг пригадати більше нічого. Ніби більше не маючи власної пам`яті, він звернувся до музики і почав думати про «Дорз», слухаючи, як розчиняються двері небесних вікон завдяки молоточкам там, унизу, на розі Хрещатика та бульвару Шевченка. Так, пригадав. Точно. Вони запам`ятовували це ще там, у Львові. Сьогодні ж день народження Джеймса Дуґласа Моррісона! Це йому, лідеру і натхненнику «Зе Дорз» сьогодні, в день, коли падає Ленін на Бесарабці, виповнюється шістдесят. Аби не заважали вічні 27, в яких він навік залишився.

                   І Олега, який уже викинув недопалок, але не влучив в урни, відвідало подвійне, мов розколотий горіх або череп на дві півкулі відчуття, ставало і моторошно, і радісно.

         Підходячи до метро, він усе-таки навчився несвідомо притримувати правицю розлогого кашемірового пальто, поли якого, як нечутні звуки падаючого осіннього листя, непомітно били, щось мелодійно вистукуючи, в хрящі колін. Як ті, що мчать під час шторму.

Мамаран

         Кажуть, усі чоловіки – мисливці, а всі жінки – не більше й не менше аніж матері. Може, це справедливо, може – ні. Але я зустрів її вперше й востаннє у запилених закутках старого триповерхового приміщення, неподалік від станції метро «Арсенальна». Здається, її звали Ганною. Вона взяла мою фотокартку і пильно з поcмішкою дивилася на неї зо добрі кілька хвилин, за які я і встиг її розгледіти.

         Вона була зовсім не молода, але водночас ніхто не назвав би її літньою. Водночас, аби хтось узявся стверджувати, що виглядає вона на всі 100, я б не сказав, що це правда. Косметикою вона не користувалася давно.

         Коли вона підвелася, я відзначив її бюст, можливо, шикарний. Більше вражали, напевно, стегна. Мені чомусь здалося, що скромній, якщо не сказати – вбогій сукні, в яку вона вбрана, ніяк не приховати того, що вона вповні могла бути матір`ю багатьох людей, навіть близнют. Її широкі стегна хвилювали простір куцої кімнатки, куди я зайшов заповнювати документи, і тільки погляд на обличчя, повне непозбутньої туги, вгамовував еротичні пристрасті, що неодмінно у мені спалахнули б, аби це було купе поїзда чи пляж.

         Однак це був навіть не міні-бар. Ганна спитала про квитки, і тієї ж миті, згадавши про відшкодовані гроші, я забув про неї.

         Пізніше, коли відрядження і шаховий турнір уже добігли кінця, я запитався у побратимів «про ту дивовивжну жінку без віку, яка допомагала заповнювати документи». З неоднозначними відчуттями я дізнався, що вона усього лишень секретарка. З іще більшим подивуванням, що, власне, в ньому, в офісі, вона і мешкає.

         Бува, вона їде до якої-небудь подруги-киянки. Бува, шеф винаймає для неї кімнатку в готелі, десь на Лівому березі. Бува, залишається вона тут і спить на розкладачці, захованій у невеличкій ніші-комірчині, вирубаній в стіні. Їй тут затишно і комфортно, вона тут майже не відчуває болю. І навіть те, що вікно тут всього одне, і виходить воно у двір, а не на димуючий життям Марїїнський парк – справжня знахідка для Ганнусі.

         Коли я запитався, чи кохається вона з головою організації, який ось уже третій рік поспіль пригріває її на власній шиї, Петро відповів, що не зна напевно. Та, судячи з печального виразу її очей, з його ґалантного ставлення, як до якої-небудь вічно юної діви на балу у Волконських, навряд чи.

         Якби вони любилися, через павзу, впродовж якої ми спускаємося розлогими східцями, залишаючи цей престарілий дореволюційний палац, сказав Петро, це відчувалося б.

         Умить я зрозумів увесь сенс цієї нічого не означаючої фрази, усю її правду. І повірив. Тільки випадки із ночуванням у готелях дещо насторожували, змушуючи хвилюватися за Ганну, – так, наче за двадцять хвилин готування моїх документів, видачі добових та оформлення довідок, вона з якоїсь біди перетворилася мені на близьку родичку і потребує негайної опіки.

         Насправді, звісно, вона була з Миколаївщини. Таке я подумав першої миті знайомства, й інтуїція мене не ошукала. Колись, не так давно, Ганна мала родину, кілька гектарів поля, невеличку МТС, біля якої поралися її ранкові співробітники, прибутковий і цілком леґальний бізнес. Не знаю, довго чи ні тривало це її жіноче щастя. Та зараз про те при ній було краще не згадувати. Навіть якби я набрався сміливості і все-таки запитав у неї про її минуле, то й тоді б ніхто не дав гарантії, що я почую хоч слово у відповідь. Втім, я не запитав. Вечоріло, я не мав сил на це. Та й не знав, із чого почати. Тим більше, що для Ганни все давно уже закінчилось.

         Зараз вона більше не телефонує синові й чоловікові. Для них вона навіки померла. Зрештою, вони й так надто сильно постраждали свого часу, аби вона мала право виправляти те, чого все одно не вирівняєш. Так, на відстані, вважаючи її чимось на кшталт «безвісти зниклої» вони мають хоч яку-небудь надію. Так, це, звісно, вони, а не Ганна, мають сподівання – колись навіки забути все, що із ними тоді трапилося. Вони гарні, вони просто прекрасні люди. Про родину її чоловіка ходили леґенди: у кожному з історичних періодів всі чоловіччині родичі примудрялися здійснити хоч-який небудь подвиг. Краєзнавчі музеї були повні свідчень про це. Хто ж винен, що ніби надивившись якихось поганих і зурочених телеканалів, всі вони потрапили згодом в щось на кшталт мафіозного серіалу? Адже кожен із них мав право на що-небудь гарне, наприклад, на елементарне людське щастя.

         Може, однак, причина того, що вона не телефонує нікому з рідні, зовсім інша. Коли забирали до психіатричної лікарні, а вона продовжувала говорити про власні громадянські права, в Ганни відібрали мобілку. І дуже могло бути, що після тортур у лікарні вона просто нічого не пам`ята – навіть номерів  найближчих родичів. Крім того, у тамтій лікарні їй давали такі піґулки, що, дуже може статися, всі її почуття – навіть до родини, не тільки до всіх на світі чоловіків у білих халатах і на чорних джипах, з часом настільки притлумилися, що навіть зараз, коли вона втекла в Київ і працює там, де про неї ніхто ніколи не дізнається, Ганні важко до кінця відійти від тієї хімії. Кажуть, сучасна хімія лікарняних піґулок нагадує теперішнє пиво: на відміну від колишнього, воно майже не виводиться з організму. Як і піґулки Ганни.

         Ми йдемо пероном, голос Петра, як басова гітарна струна, і в мене таке враження, що не розкладу приміських електричок ми шукаємо, а чогось іншого – того, що знайти більше ніколи не зможемо.

         Підприємство в Ганни – забране і належатиме повік іншій людині, кращій за Ганну. На думку тих, хто безправно її його позбавляв. Та й нема в неї ніякої родини – а зараз не ясно, чи була вона в неї узагалі! Принаймні, ні тоді, ні тепер, ні рік чи два тому чоловік і син Ганни навіть не спробували, хоча б у «Жді мєня», її розшукати. Може, тішить себе думкою Ганнуся, вони подумали, що вона померла іще тоді, дорогою у лікарню. І це їх в такому ґречному випадку дещо вибача. Не вибача Ганна тільки квітів і вінків, з якими все одно вони так і не з`явилися на безіменну могилу.

Знаєш, каже Петро, є така леґенда. Начебто в кожному з людських поколінь, в кожній державі і в кожній нації не прикметно живе до часу якась жінка на йменння Мамаран.

         Вигляда вона в суспільстві як сіра і навіть немічна. І ніхто не може збагнути, вродлива вона чи ні; мати комусь чи повік її лоно безплідне. У неї нема ні мужа, ні родини, – навіть матері. Як правило, вона брюнетка. Хоча трапляються серед Мамиранів і блондинки. Ніхто не розуміє, навіщо взагалі народжуються подібні неявні люди. І тільки тоді, коли надходить якесь  страшне і невідворотне лихо, Мамаран, ніби прокинувшись, дізнається про своє справжнє призначення.

         І як же вона тоді працює? Питаю в Петра так, ніби мова не про людину, а про чергову модель телефона. Петро мовчить, опускає очі. Його вуса вкриває паморозь – чи то осіннього туману, чи його літньої мудро-лукавої козацької усмішки. Таке враження, що, як і всі козаки в усі часи, він мене обдурив – в цьому і був вищий сенс наших подорожі, блукання, знайомства, розмови і нашого ж тепер прощання.

         Через три місяці, не пізніше, настало 18 лютого 2014 року. Люди рушили спочатку в бік Маріїнського, не видного з вікна Ганни. Потім, мов хвилі,  розтеклися струмками між старовинними будівлями, запалюючи своїми вигуками і серцями лункий, освітлений слабкими променями, міжбудинковий простір. Деякі з них були протнуті списами бит майже одразу. Дехто втік. А дехто залишився лежати вічно, припавши для зручності сну головою до бордюру тротуару.

         Пробігаючи повз вхід у метро, Мирослав озирнувся: ніби в німому кіно він побачив, як повільно, з роззявленими ротами, високо закидаючи ноги, біжать люди. Що вони кричать, він не чув, – чув лише вітер натовпу. Край ока чітко, мов фотоплівка, якій довіку не бути засвіченою, зафіксував, як один із міліціонерів, наздоганяючи жінку, вік якої важко визначити з такої відстані і на такій швидкості й за таких обставин, підіймає кийка і б`є, влучаючи швидше за все їй у тім`я.

         Втікачу на мить стає соромно. Луплячи ногами в асфальт, він усе ж, втрачаючи швидкість, озирається ще раз. І розуміє, що жінці вже не поможе ніхто – сніп її тіла, зненацька застуканий у цьому просторі ззаду, не може опиратися тому нещільному повітрю, яке продовжує пропускати її в землю, не творячи ніякої серйозної перешкоди законам як ніколи нещадної сьогодні ґравітації. Її вже все одно не врятувати нікому, думає хлопець, бадьоро б`ючи, як кінь підковами помаранчевих черевиків в асфальт.

         Уже на Майдані, в колі кількох десятків тисяч побратимів, замикаючи щільні лави до оборони, він іще раз пригадує ту прекрасну жінку (відтепер і назавжди у своєму житті він розуміє, вона прекрасна). Й ніби коршун, аби більше не було так соромно, впивається пальцями, у чорне, занадто згрубіле від часу м`ясо бруківки.

         До крові ранячи кігті рук, вгамовуючи цим сердечний стукіт, дванадцять годин поспіль він продовжує видлубувати з планети Земля каміння. Акуратно складає кожен камінь. Камінь на камінь. Для зручності попередньо подрібнює брук навпіл – у такому випадку він летітиме довше, далі і влучніше падатиме. А коли побратими попросять, щоб він зняв червону куртку, в якій його  розлючена постать із розкуйовдженим, як і в отої жінки, чорним вороним волоссям, раз-у-раз виринає над барикадою, Мирослав пропускає кожну з таких порад повз вуха, які розучилися слухатися. Даючи шанс поквитатися із собою за щось, що відбулося в його житті зовсім недавно і не зовсім правильно.

Ґвінеє, твої води змутніли!

 

Я хотів би побувати в країні, води якої були б чисті, як сльоза. Я хотів би, аби цього разу все відбувалося без присмаку сліз та історії. Я хотів би любити цю воду, як дівчину – одними очима. І як жінку я тримав би її в руці, і коли вона протікає крізь пальці, я слухав би її спів, – і вона мені нагадувала б арфу, мою батьківщину і не тільки.

Замість вод ріки мені наснилося сьогодні шосе. Шосе було чистим як вода і ніщо не віщувало близької появи на ньому автівок. Друг виник несподівано – його голова просяяла крізь відкрите водійське скло – отак от сон ламає людину: він розповідає про все, і тоді, коли йому заманеться, але фокус повторюється з винятковою неодмінністю – і всьому, що тобі кажуть у сні, ти віриш і не маєш права на зневіру.

І от, мій давній друг, який мене залишив, нечутно шелеснувши шинами, зупинився біля самого мого ока. Його усмішка сяяла, слова були щирими.

Не знаю, про що він говорив, однак я відчував: звідси, звідтепер і назовсім моя доля зміниться корінним і незмінним, як подейкують рухи світил на небозводі, чином. Уже в сні я зрозумів: він прийшов як друг, сама поява його червоного «Ланосу» – добрий знак. Однак, аби відчути всю повноту щастя, необхідно не прокидатися зовсім.

Моя біда в тому, що я прокинувся.

У кухні я чув кроки дружини, яка переставляла із місця на місце щось – можливо, це були тарілки, а може, вазони з квітами, може, просто – порожній посуд, який вона тихенько клала у раковину (і який я пізніше мав помити).

На відміну від сну, спогад про зустріч із колишнім другом, який примчав у моє життя на червоному «Ланосі», не викликав радості.

По-перше, ніякого друга я давно не мав – через ті двері, в які колись прослизнув, він вийшов на вулицю історії мого життя і, певен, більше ніколи в неї не потрапить.

Справа навіть не в конфлікті – вся суть у тому, що ні він, ні я справді більше не мали про що говорити. А коли так, то не слід не те, що сподіватися/мріяти, не варто навіть пригадувати колишніх друзів. Тому що, з`явившись на мить у сні, вони можуть спалити, – те, що від тебе іще залишилося. У даному випадку, набагато більше, ніж дружба, мене насторожувало інше – колір автомобіля.

Хоча я і не вірив у прикмети, гороскопи і співпадання, а колір колишньої автівки не теперішнього друга справді був червоний, я знав, що червоний – це не на добро.

І справа навіть не у пурпурі римських тог чи що у деяких сучасних мультфільмах та на середньовічних малюнках диявола малюють зазвичай червоним.

Яке пекло – не ясно, але зрозуміло, що у будь-якому випадку воно має бути червоним. Інакше навіщо Господь не дав нам чорно-білих очей, як у пса. Будь зір наш чорно-білим, ми прожили б такі самі щасливі життя і все одно залишилися б щасливими або нещасними.

З якогось моменту, розгадавши цю таємницю Божого кольорового розмаїття, я був переконаний: кольори ми розрізняємо лише для того, аби розрізнити колір диявола.

Та навіть якщо відкинути цей величний релігійний маразм, у появі в моєму сні червоної автівки все одно не було нічого доброго. Я здався, і почав міркувати раціонально, як аналітик. Дуже скоро, ще до настання обіду сутність сну – принаймні, одна з них, якщо цей сон і справді мав щось означати – була визначена.

На червоних автівках зараз не їздять навіть мажори, однак у 1990-ті деякі круті, життя яких склалося не найкращим чином, часто шикували саме на пурпурних, як тоги римлян, авто. Це пояснювалося просто: цим одяганням у пурпур вони хотіли протиставити небуденність власного буття сірості епохи, з якої вони генетично вийшли, доби, в якій усе і для всіх було розписане нга секунди і лежало на відповідних поличках, більше того – ніколи, за жодних обставин звідти, з тих поличок ніким, крім долі, не могло бути зсунуте.

Виходило, що сон у будь-якому випадку повідомляв мені те, про що в житті я і так знав з кожного погляду, кинутого моєю дружиною. Ти лузер, промовляли її сині, як Дніпро в уяві, очі. Так-так, ти – нікчема, яка нічого не означає в житті, повідомляв і Фрейд, приходячи уві сні і послуговуючись там червоною автівкою.

До приходу дружини з роботи залишалося добрих чотири години, однак руки і голова в мене були порожні. Кожна тарілка і кожна виделка знали своє місце, всі килимки були старанно витрушені. Я поправив гардину, яку асиметрично зсунув на білих шальках вітер, акуратно зачинив кватирку, пройшовся кімнатою і, вибравши найскромніший і найменш улюблений моєю ладо стілець, зупинився, присівши на нього.

Це було страшно, але зовсім не трагічно. Тепер, уперше за останні півроку того, що називалося нашим сімейним життям-буттям, така відсутність трагедії мене насторожила і, певною мірою, просто вбила.

Я був людиною, життя якої, по суті, зупинилося ще в березні. Тоді, коли на свій день народження вона зібрала документи і подала їх на розлучення. Усе, що залишилося мені зробити тепер – це навряд чи склеїти розбиту посудину нашого шлюбу, в якому було чимало радості, але падіння якої було тепер не спинити. Я не міг повернути її. І я це знав. Навіть не тому, що, гидливо вчергове подивившись на мене під шум серіалу, вона раптом, ніби мене ніколи і не бувало на світі, промовила сама до себе: що ж, може, і зустріну когось, я ще молода. Ні, її не можна було повернути. Так, як не можна повернути вирвану і кинуту у саму середину гірського потоку деревину. Усе, що можна, витягнути її на берег в іншому місці. І я знав, що хтось інший не я, і стане навіки цим місцем.

Так, питання перебувало поза межами моєї компетенції. Не в площині любові, якою вона, на десять літ менша, так ніколи до мене, якщо чесно, ніколи і не палала. І навіть не в площині моєї зради, яка призвела до того, що ігноруючи стоячого як болота на колінах свого свекра, а мого батька, вона таки понесла заяву на розлучення в попередньому березні.

Яка, зрештою, різниця, березень, січень чи квітень? Із таким самим успіхом вона могла, нехай і таємно, подати заяву на розлучення одразу по тому, як двадцять літ тому я умовив її стати моєю дружиною (а її мама вважала – і досі б вважала б, якби не померла два роки тому – що кращої партії, ніж я, її улюбленій доці годі шукати).

Питання, коли чесно, полягало навіть не в тому, що я кохаю її вічним коханням. Попри все. Попри цю мою помилку з Санкт-Петербургом. Попри деяких інших жінок, яким я всміхався, зупиняючись на зупинці і привідкривши дверцята, жартома і не дуже, вигукував: «Привіт, незнана красуне!» (так, я кохав коханням, схожим на вічне її з першого разу, коли побачив її чорну спідничку і білий фартух учениці старших класів середньої школи, кожного ранку, коли, вивчившись і ставши лікарем, вона збиралася на роботу, гладячи білий, як розпечене сонце, халат, у дні, коли, стоячи на колінах у пахнучих хлоркою приміщеннях родильних закладів, я забирав її та наших щойнонароджених дітей додому, в дні пікніків, і в дні саджання картоплі на дачі, в дні, коли – а це тривало місяцями – вона зовсім мовчала і намагалася не дивитися у мій бік, і в дні, коли усміхнувшись, вона, богиня, сходила на землю і гладила раптом рукою розкуйовджене пасмо мого волосся чи пізніше – їжачок виголеної макітри). Так, так, думав я на стільці – на жаль, я кохав її завжди.

Але набагато гірше, що я кохатиму її і далі. І, напевне, останній образ, який відвідає мене, якщо мені доведеться все-таки піти звідси, це буде образ моєї любої, попри розлучення, дружини.

У нас є діти. І вона сказала це строго, як німкеня. Ми помовчали кілька годин за кухонним столом, хоча я спочатку намагався, імітуючи легкість і веселість, дізнатися більше. Мовлене набагато тихішим голосом, ніж усі попередні жарти, запитання, чи здатна вона мене вибачити, мовби хвиля просто оминуло скелю і розбилось об наш родинний берег. А іще за пару хвилин я збагнув, що означала фраза про дітей. Я не хочу, щоб вона принижувалася і пояснювала мені, що має на увазі – я подумки усміхнувся, усе її життя зі мною було, власне кажучи, приниженням, раз, як вона зізналася позавчора, вона не любила мене ані хвилини за всі ці двадцять років, ні разу не відчуваючи навіть постільного оргазму.

І тоді я збагнув, що потрібно робити мені.

І все ж таки, розвертаючись, аби йти спати на балкон, на свою розкладачку, я не витримав і попросив: давай спробуємо ще раз.

Звісно, мені відповів лише вітерець, та й то, лише тому, що в квартирі був протяг. Я почув, як вона вкладалася спати, навіть не заплакавши. І подумав, що курці – найщасливіші люди на землі, – у такі миті вони дістають цигарку і їм хоч на хвильку стає легше.

У курточці задзеленчав телефон – ринґтон сигналу нагадував дзвінок по якому-небудь апарату ледь не зі сталінської доби. Телефонував роботодавець: він повідомив, що два мої інші напарники уже на шляху до Західної Африки, де побачать гарні сни про майбутнє, в якому вони будуть мільйонерами.

Я не захотів залишатися позаду, у кишені в мене лежали всі три квитки: звідси – до Києва, з Києва – до Парижу, з Парижу – до Конакрі. Два останніх – авіа, перший – залізничний. Але Семен, який саме їхав до столиці в справах бізнесу, погодився підкинути мене до Борисполя. Йому не просто було по дорозі, йому хотілося мене розрадити, – і взагалі, коли фари автівкуи торкнулися Борисполя, за інших обставин він міг би бути мені чудовим другом, подумав я.

Він поспівчував мені і дружині на доріжку, позаздрив, що ніколи не був за кордоном, і попросив написати (маючи на увазі якусь свою дуже приватну мрію).

Я сказав, що не напишу, тому що скоро повернуся, – я ж бо їхав не куди-небудь, а здобувати золото. Те, що мені випала така робота, це вже везіння. Я все розповім, коли повернуся. Якщо повернуся.

Семене, привіт!

Ти питаєш, чи бачив я Париж. Ні, не бачив я ніякого Парижу. Я бачив тільки мангал аеропорту. Тому – вибач.

Я хотів би і тебе взять із собою, і жалію, шо не взяв. Тут би ти побачив сам усе на власні очі і не задавав дурних запитань.

Люди, які тут живуть – уроди, яких мало. Уроди – вони всі. Усі – чорножопі уроди.

Чи бачив я хоч одну нормальну людину тут. Ні, не бачив. Тому що, Семене, тут живуть тільки мавпи – бридкі чорножопі мавпи. У них немає нічого людського. Ну тобто, ти дивишся на них, і думаєш і на віру спримаєш, що це люди, але це не люди.

Ти питаєш, яка сама нормальна картина, яку я тут побачив, іще ти просив, щоб я розповів хоч щось позитивне.

Я тобі скажу, шо тут позитивного. Саме позитивне, шо я тут побачив, це коли коза насрала – там кози, як і люди,серуть, де влізе – а за нею йшли діти, гарні такі діти чорнопикі, і вони жерли козяче лайно – це було, на жаль, саме позитивне з того, шо я тут побачив.

Більше всього мене задовбало навіть не те, що туалетів там ніхто не копає – вони ходять на свою бридку червонаву глиняну землю, тому ходити треба у в’єтнамках, я і ходив у в’єтнамках, а потім, в сезон дощів, у грудні-січні всі нечистоти змиває нафіґ в океан.

За світло і за тепло тут платити не треба – тут до чорта цього тепла, лежиш, і воно тебе весь день в тіні задовбує. Але мене, знаєш, Семене, не це задрало мене більше за все! Мене просто дістало там інше: там немає жодної рівної розетки чи вимикача на стіні, немає жодної рівної стіни, жодного некривого вікна – таке враження, що все це побудували якісь ідіоти, ідіоти, яким усе пофіґ. І ти кожен день не бачиш ні одного рівного вікна, ні одного некривого вимикача на стіні, ні одних симетричних дверей, ні одної некривої стіни, яка б підбирала ці двері. І це починає, Семене, це починає осідати на дні душі, як пісок! І ти дивишся на все це! У всю цю постійно сорокаградусну спеку ти маєш терпіти три речі: криві будинки, відсутність води (ми пили там тільки «Кока-колу», і негри нам заздрили) і триразовий прийом їжі.

Я похудав тут, і важу уже десь кілограмів сорок. Багато, звичайно, зробила хвороба (я тобі забув написати, що в грудні я захворів на малярію і пролежав два місяці, думав, подохну, і мені стане легше), але також вода і їжа. Їжа – це завжди переважно каші, але ти їх все одно їсти не можеш. Інші – могли, я – ні. Коли ти никаєшся десь, щоб поїсти, зараз же з-під землі виростають худезні жінки з голими цицьками і дітьми, які смокчуть як жвачку ці груди у них на руках, і тоді вони – діти і жінки, тягнуть до тебе свої руки і ґелґочуть. Я їв дві або три ложки, а потім не витримував і віддавав миску – таке враження, що вони тут, незважаючи на досить поживний козячий кал, постійно голодні.

Нас, білих, я бачив трьох – це я і мої колеги по бізнесу: голова компанії, перекладач і я, водій. Землі там багаті – там весь час, перемиваючи пісок, можна знайти золото.

Однак поліція і влада такі безтолкові, що ладу з цієї країни не буде ніколи – наш, український, безлад, з корупцією, безправ`ям і навіть війною на Сході – це, повір, вершина людської цивілізації.

Я зрадів, коли захворів: мене тягне додому. Ти питаєш, як там у плані сексу. Ніяк, друже, чекаєш ночі, а вночі – онанізм. Я не міг думати про секс із жінкою. Я уявляв дружину і був щасливий. Тут є жінки, але вони ніколи не миються, і тому я не знаю, чи це жінки.

Одного разу я вийшов до океану. Сморід підіймається від нього і висить у повітрі, як невидимий смоґ. На багато кілометрів уперед і вздовж по всьому узбережжю плава сміття. Щоб скупатися, потрібно було платити 20 доларів і пливти на катері на острова. Власне, люди тут плавати не вміють. Це добре, що вони тут не плавають: вони неодмінно потонули б. Хочеться розповісти тобі ще про місцеві правила дорожнього руху, але часу немає. Щоб ти ясно уявив, що таке Ґвінея, знай одне: автомобілі тут їздять тільки посередині дороги і ніяк інакше.

Уяви, їде така собі колимага, зверху ще заввишки у кілька поверхів якісь речі нав`язані, це можуть бути будь-які речі, від яких завжди тхне, а на горі сидить кілька мавп – звичайно, йому, уроду, потрібно їхати посередині дороги – інакше авто одразу звалиться у кювет. А ти їдеш, і обминаєш цих уродів – у них там всі чорножопі, їхні права в усьому, не дай Бог аварія, засудять нанівець – ти ж білий, і будеш винен до самої смерті. 

Що ж, повертаюся. Правда, мене прохали залишитися. Але – дістало. Крім того, сину з донькою на навчання я заробив, мені ж особисто, ти знаєш, нічого не потрібно.

Коли повернуся, треба прийняти якесь рішення: мабуть, повернуся до Маші з Санкт-Петербургу. Треба буде подзвонити: якщо вона «за», їду в Пітер.

Крізь заплющені повіки він почув хлопчачі голоси. Це були голоси бадьорих молодих людей, у яких іще може бути майбутнє. Привідкривши одне око, він подивився – двері були не зачинені, повз кімнату майнула смугаста синьо-бордова піжама з усміхненим темним лицем. Звідки взялися в цій кліматичній зоні негри, звідки примандрували ці чорнопикі орди в смугастих бавовняних піжамах? Подумав. І пригадав: вчора, майже вслід за ним, додому на канікули повернувся син із Вінниці. Він приїхав із другом, з яким разом вони винаймають помешкання. Увесь вечір друг сина раз у раз називав дружину «мамою», а його «татусем».

Знайшов татка, блін! Раніше він не надав би цьому такого значення, а двадцять років тому безумовно привітав би ознаки такої інтернаціональної дружби. Навіть ще рік тому він зрадів би за сина: значить, на відміну від нього, він здатен зустріти в світі мужніх і талановитих людей, хай навіть вони будуть із Африки, з якими разом нашим синам і дочкам будувати майбутнє на цій планеті.

Однак зараз йому було важко любити людей. І він подався до ванної, намагаючись бути люб`язним з усіма, хто виникав на його шляху у квартирі, яка через місяць перестане бути їхнім спільним помешканням.

Коли син поїхав (донька так і не змогла приїхати на вакансії з Единбурґу, вона так довго чекала можливості відвідати північ Великої Британії, що ніхто з родичів навіть не встиг натякнути на саму можливість їй у цьому відмовити), вони на якийсь час знову опинилися на вечоріючій кухні тет-а-тет. І, допивши чай, ніби між іншим, але видно було, що вона готувала це запитання не один місяць, дружина спитала: коли знову на заробітки – у нас же діти.

Для тебе я мовчу, Б`янко, і жодна тортура не видобуде з мене зізнання.

Він так подумав.

А вголос сказав: завтра, в мене уже є квиток.

Проліски

 

Зима, вона іноді береться невидимими голубими пасмами, як крига, як морозне вікно. Хоче щось розповісти нам цією своєю затримкою весни. За щось хапається. Кудись кличе. Але ми нікуди не йдем. Ми вже ні за що не здатні вхопитися. Здається, ми ще думаємо, а думка, як і життя, вже залишила нас. І ми стоїмо перед оцим зимовим пейзажем, наче самі застигли в полотні, нанесені сюди, в життя, як чиїсь бляклі фарби.

Проліски з`явилися під снігом, як передвісники весни, дуже рано. Ще коли черевики скрипіли над ними десь у снігах і вони ховалися по своїх посадках, дочасно затоптані, але ще живі, з`явилися проліски. Але тепер, коли втиснувшись у сидіння я знову в`їжджаю на територію, де їх так багато, мені не по собі.

Я з подивом – це вже вп`яте чи вшосте за березень? – відзначаю, що запізнився. І зі своїми пролісками, і з Восьмим Березням, і з сакральним актом дарування їх дружині, і навіть із дзвінком Тані. Я дивлюся в вікно і, за дірками від куль, розумію, що одна з Україн уже залишилася позаду. І тепер я і вся колона попереду. І тут, із подивом (чи вже навіть і без нього) я завбачаю цих людей.

Одягнені в картате лахміття, ось один із них, як пролісок, у синьому костюмі, з граблями, він шкребе по тілу землі, і хоча через гуркіт двигуна я не чую тамтешніх звуків, здається, що граблі рухаються по землі зі скрежетом. Він тримає їх однією рукою, другою затиска мобілу – і звуки його голосу, нечутні мені і конвою, протинаючи всесвіт, над планетою линуть кудись туди, у невідомому напрямку.

Я збільшую увагу, і відтепер тільки вона, лише запам`ятовуючи газду, міцно, мов телеекран тримає його у відеоряді спогаду – і я намагаюся згадати, чи «отой це той самий» чи «якийсь інший». І раптом помічаю, що костюм його чи може її – здається, сьогоднішній цей гребучий граблями має повніші груди – став спочатку червонуватим, а потім, знову не встигнувши побачити до кінця через невпинний рух колони, якою я по суті головую, але знов тримаючи поглядом я завбачаю зміну його зросту, а куртка уже не синя і навіть зовсім уже ніяк не червона – вона чомусь, з цією сотнею пройдених метрів, стала брудно-жовтого кольору.

Усе змінилося, ніби так і має бути, ніби воно в просторі повинно було змінитися (і десь так у глибині підсвідомості я й розумію, що отак воно все й відбулося, за якимись людськими законами). І лише одне залишається незмінним: граблі в правій, і надійно, як вухо відірваної шапки-вушанки, затиснута мобілка в лівій руці.

Невидиме й нечутне коливання повітря весни.

Я вже цього не бачу, але я майже навчився це відчувати: як із кожним дзвінком, із кожним сигналом щільне повітря над полями й посадками напружується, – іноді як біцепс, іноді ніби жінка від доторку небажаного чужинця. І як батут невидимий цей килим повітря вигинається і посилає сигнал угору, щоб бумеранґом він упав десь там, за кілька десятків кілометрів, де заховані млою і уявним кордоном поки що сплять міномети і «гради».

Сьогодні, Володиславе, діло в мене до тебе. Сказав Чучупака, мій бойовий командир і побратим, моя зоря, мій батько, мій брат, сват мій, дружина моя і родина (і таким для мене він зостанеться до кінця днів – і мої і його, а їх, як зір, уже не злічити, – ми втратили здатність до ліку). І без слів я зрозумів, що за діло.

Сніги сходили, і перші люди з граблями в правиці і мобілами в лівиці виходять гребти перше листя там, де, як обрій, сходяться межі Донеччин. А тут, трішки ближче до спільної лінії поки що відносно мовчазного фронту, наступає інша пора.

Весна, як не як, час збирати проліски.

Наші проліски були зібрані ще вчора. Їх так само, як ті, які я назбираю сьогодні, оглянуть. І тільки після цього вони стануть 200-ми. І повідомлення, крило одного з яких завше буде чорнішим від іншого, чорнішим навіть за повітря після вибуху, після вибуху хоч уночі, а хоч удень полетять на материк.

До матерів, які поки що думають, що сини їхні «пропали безвісти».

Велика Україна здригнеться завтра, післязавтра заплачуть лопати і міцні чоловіки, які – і коли б вони могли подумати, що буде так? – перестануть бути батьками досі пропалих безвісти, а отже ще живих людей. Однак, певною мірою, їм, цим статево мужнішим батькам, не матерям же – буде легше. Вони все-таки знатимуть, за яке майбутнє над ними, їхніми синами, затріпочуть хрести, і в ці гробки, в гробки літа Господнього 20** року, до них уже поприходять: можливо, навіть майбутні учні й, достеменно, колишні учителі.

Проліски, які, сказав Чучупака, час збирати сьогодні, ніколи не стануть ні 200-ми, ані 300-ми.

Ні, до них не буде застосована ця примхлива воєнна цифрологія.

За інших обставин – якби це була війна чи якби морги великих захоплених сьогоднішніми пролісками міст стояли порожні – їхні квітучі букети можна було б зібрати зовсім по-іншому. А так – ні у нас, ані в кого немає інакшого вибору. Сходить сніг, і крізь проталини пробиваються перші проліски. Ще зовсім небагато часу, і вони запахнуть. А квіти їх дивуватимуть розмаїттям кольорів і відтінків. На стрічках їх одягу гнитимуть помаранчеві з чорним стрічки – і на тілі ріллі, попри задум, вони всі як один здаватимуться чомусь не трикольорами, а помаранчами.

Тому що ми не хочемо пропустити – весну і нагоду. Сьогодні, взявши гаки, ми, знаходячи ці проліски, чинимо просто й рішуче – волочимо їх у посадку,туди, де, помежи дерев і належить – не в голому полі ж? – вродитися всіляким проліскам. Як і рослини, оці проліски – передвісники чогось. Швидше за все, попри логіку, все тієї ж весни. Менш жадані, ніде правди діти – не жадані зовсім, і тому навіть в посадці ці тіла цвістимуть недовго.

Затуляючи носа, я знайду і посаджу на новому місці останній сьогоднішній пролісок. Після цього у кожного проліска, як і у всіх попередніх, востаннє перевірять документи.

З гаком у руці, ніби збирався витягти з криниці відро, що звалилось туди через невдалий порух сусіди, відійду я на достатню відстань.

Щоб, користуючись повітряними хвилями того самого простору, в якому блукають і голоси вічних весняних згрібальників листя, повідомити: гей, товариші цивільні, тут, у посадці, нами знайдені проліски. І хоча навіть міліціянти таких пролісків своїм дружин не дарять – навіть в березні – голос із іншого боку перепитає, а тоді набере Чучупаку і скаже: кажуть, в такій-то посадці знову виросли проліски, і перепитає іще раз: щодо безпеки підривних робіт та, супроти бажання, вирушить на галявину, де акуратно й сяк-так, наче в пізню і вже прохолодну осінь зібрані буряки, складені наші проліски.

Сніг навіть не встигне розтанути.

Де-не-де він ще лежатиме, ховаючи справжні і несправжні квіти. У посадці, про яку мені, як і всім іншим, слід забувати – ось уже у батальйону майже закінчилось паливо і потрібні новітніші боєприпаси – квітне квітка поодинокого, нікому не видного вибуху.

І проліски, яких, так само, як нас, ця війна не відпускає, і зима враз і назавше єднаються з креативним прахом. Улітку, там, де, здається, ще вчора купою бордового гною валялися проліски, біля розщепленого вибухом дерева проросте терен і виросте кущ бузини. Маленький павучок швидко, мов клавішами фортепіано, біжить лапками по щойно сплетеній, як батьківщина своїй у дошку, павутині. Кілька надміру великих мух, розбуджених духом мікроскопічних частинок ДНК пролісків, які таки зачаїлися і перекочували крізь людські весни з зим у літа, його здобич. Здалеку вони нагадують застиглі в повітрі синьо-зелені, як очі незбагненної красуні, сльози. І якби міг, він подякував би. Особливо, але цього ані йому, ані його родинам не взнати ніколи, проліскам.

Майже великодня історія

 

Коли він народився, в квартиру, яку відучора його батьки винаймали, прийшли троє. Вітаючи Йосипа з народженням сина, волхви принесли 150 радянських рублів, ризький бальзам та горщик із туєю. Пізніше, миючи посуд, мама сказала, що тую не варто садити, тому що вони скоро переїжджають, тому що ніхто насправді на цій землі не має свого місця, крім тимчасового. Вона долила в свою склянку залишки ризького бальзаму і випила одним великим ковтком – шкіра її не змінила кольору, губи, здається, ледве торкнулися мальованих обручів склянки. Після цього Марія відкрила шухляду, дістала рублі і вирушила до Ганнусі – привітати її з черговим маленьким сімейним ювілеєм – Іванкові виповнювалося сім місяців, а його тато, вчитель історії, знову почав говорити.

Він виростав серед піль, старих звичаїв і селян. Понад усе з живих людей йому подобався Румун – але невдовзі його зарізали цигани, і, як не викликай в пам`яті, він більше так і не почув румунського захоплюючого, ніби заразного сміху. Після смерті друга малий ходив вулицями і спілкувався тільки зі старими людьми – вони бували добрими навіть тоді, коли їх вважали злими. У них Марійчин син навчився мудрості, радості життя, довготерпінню і посміхатися на всю ширину людського обличчя – так, як це вміють робити тільки найкращі і найщиріші на цій планеті люди.

Коли йому виповнилося дванадцять років, навчаючись у третій чи четвертій сільській школі свого життя – батьки його вирушили на Південь, побоюючись правителя дум Чорнобиля – він написав твір, за який його дуже хвалили. Всі прицмокували язиками і казали: і що то за Дитина, Машо, що має з неї вирости?

А він тим часом, не звертаючи на свою славу доброго письменника і старанного учня, трудився разом із батьком. Найкраще йому вдавалися меблі – особливо він любив помагати перетягувати старі дивани, тому що йому здавалося, що немає нічого чуднішого та прекраснішого від життя, яке отримує той, хто вже не має на нього жодного права. Батько також навчив його виготовляти козацькі люльки, схожі на старовинні. Вирісши, він не продавав їх, але дарив людям – переважно це були учні, яких він зібрав якось на Трухановому острові, на березі Дніпра, і довго навчав поезії, щоб розпустити потім на всі чотири сторони.

У нього було дванадцять учнів, найбільше він любив трьох. Коли його якось, одного разу, засудили за антирадянську діяльність та інші висловлювання, 72 його однокурсники з факультету написали петицію проректору, і власники далекої психіатричної лікарні, загубленої в степах України, змушені були випустити його на волю. Його вихід з лікарні міг нагадувати в`їзд Ісуса в Єрусалим: дерева, птахи, розбиті навколишні дачі, і навіть колеса старенького розбитого «Ікаруса» співали осанну людській волі. У парку, який раніше був храмом, вони прогнали місцевого босяка з лавки і сиділи разом із улюбленим учнем – пили пересрочене, але найсмачніше пиво, і дивувалися тому, як дивно влаштований світ, зблизька і довго, доки не зайшло сонце, розглядаючи кожну його дрібницю.

Коли він проходив повз гранітний Майдан Незалежності в жовтні 1990-го, мов полу жінки він відкрив полу палатки, в якій сидів інший його учень, і промовив: «Навіщо ви зморюєте свої тіла даремними постами і сподіваннями?» Потім він зупинився біля жінок із білими пов`язками на лицях, які вже починали нагадувати обличчя померлих і подумки помолився за них, вгадуючи ймення однієї з них, і воно було «Мирослава», що визначало «славити досягнення стану миру». Вголос же, навчений старцями ще з дитинства, він уже не сказав у ту пору нічого.

Через десять років, коли зняли голову з Івана, заховали її в Таращанському лісі, а пам`ять про нього окутали плівками, він сумував разом із іншими учнями, і шкодував, що за життя стрічався з двоюрідним і найближчим братом так мало. Взувши порепані черевики, вони тепер пропускали воду, 15 грудня 2000-го, разом із іншими невдоволеними відсутністю істини й пануванням всілякої неправди він прийшов на Майдан – подивитися ще раз у очі новому правителю Юдеї. Біля намету, який нагадав йому намет десятирічної давнини і водночас безліч інших кочовних наметів, розкиданих по сторіччях, він побачив кількох бородатих учнів – були вони з числа 72-х, які притулилися до його біографії найближче – так природно, як вони, іноді виглядає лише глечик у печі – адже ти так часто бачив його законне місце, що ніяке інше видовище вже не здатне задовольняти твою уяву, навіть музейне. Вони, безумовно, любили його. І, тим більше, мав він відповідати їм любов`ю – хоча б усміхнених оце зараз своїх очей. У той день він зрозумів, що даремно їхні зади знов мерзнуть на зимовій підлозі.

Якось, на горі, він учив їх: блаженні безвладні, тому що вони не втомляться очікувати на справедливість. Блаженні старі, тому що знають: юності – не повернути, безодні – не вгамувати. Блаженні голі й босі – такими були наші пращури споконвіку, і завше, коли вони у подальшому мали вже чим сраку прикрити, ставали вони зрадниками і взагалі нелюдами. Блаженні люди з сяючими очима – огонь в їхніх серцях уже не згасити, вони освітлюватимуть дорогу іншим, як я, як відтята голова Іванова – і темрява та ніколи не переставатиме бути світлою.

Хоч він – і не тільки він, саме життя – учив їх багато разів, вони – учні та інші – слухали його або ж не слухали. Коли вони слухали сказане ним, то вони завжди робили наверле почутому. Коли не слухали, були вони схожі на малих дітей, і він не утомлювався порівнювати їх із дітьми і казати, що їхнє відтепер царство небесне, не земне. Одного разу він сказав, що, можливо, невдовзі помре  – але краще нехай помре, так, як помер Чорновіл або хтось інший. Захмелілі від життя, учні всміхнулися його вигадці і побажали за келихом вина, в яке були перетворена вода часу, жити йому до ста і більше років життя. З чого він зрозумів, як мало насправді люди одне одного люблять.

На Майдані, коли солдати оточили натовпи тих, хто знову очікував на звільнення Юдеї, кільцями щитів, сумнівів та радісних поневірянь в одвічно козацькому колі, він ходив і проповідував: якщо хтось покладе свою душу за друга свого, то той зробить правильно. Тепер, коли хоч і не він, а проте щось спільне і притаманне багатьом, пасло в колі з щитів це стадо, він уже не переживав за їхнє майбутнє. Він брав і робив прості справи разом із іншими – такими був підвіз медикаментів, продуктів і теплого одягу, полювання за маршрутами пересування тітушок, стояння пліч-о-пліч, від чого теплішав майдан, допоки згори правдиві й неправдиві пророки виголошували свої промови, кожен сподіваючись на спільну перемогу і однак надіючись на щось своє суто.

Він робив усі оці справи з небувалим ще в його житті ентузіазмом, так, ніби востаннє – і від цього йому ставало добре на серці – і це було головним, а не ефективність роботи, не достеменна адресність допомоги. Вдивляючись у обличчя, він замість поки що недосвідчених бійців бачив старих зі свого дитинства. І тому що недосвідчені бійці в його очах були мудрецями, він знав, чим усе закінчиться цього разу.

Відчув він запах снігу на підлозі. З поріділого цієї вечірньої пори натовпу біля метро «Театральна» його вихопили і кинули на підлогу автівки. Це відбулося так швидко, що якби він захотів, не встиг би навіть помолитися. Замість хреста, його прив`язали між двох ялин. Довго били і час від часу поливали водою на морозі. Нічого не вимагали, ніяких зізнань, – практично, від нього нічого вже і не хотіли. Усе уже знали – про нього і про його уявних як леткий ефір побратимів. І усе це – те, що про нього знали, але чого він ще, можливо, не знав про себе – йому тепер часто говорили: то російською, то, іноді, українською мовами.

Коли збагнули, що промовляючи йому зробили помилку, цього разу йому зламали, а не протнули ребра. Потім, слухаючи хрип, яким він востаннє звертався до Отця свого Небесного, про всяк випадок, йому зламали кості: спочатку ніг, а потім і рук.

Тієї ночі був сильний мороз, і він не зміг повзти. У принципі, він розумів, що повзати, як і говорити хоч у мороз, хоч ні – даремно. Усе уже і так відбулося. І так, як мало відбутися: тим, хто на Майдані, спасіння не минути.

Інший, його улюблений учень, доповз.

Не з першого разу, але двері йому відчинили перелякані селяни – нащадки отих сивих дідів, що колись вважалися найрозумнішими в світі, – і такими вони й залишаться. Той, хто доповз, не був пророком, але був добрим учнем: коли Ірод був вигнаний в Самарію, він став депутатом і до кінця своїх днів вдавав, що бореться.

Поширюючи вчення, започатковане Ним, Майданом і крижаним повітрям одного з січнів.

 

Дівчина на кухні з простору

Я нічого не міг дізнатися у неї про щастя – у цієї дівчини, волосся якої намагається розкуйовдити, але так із ним нічого й не може зробити, неласкавий степовий вітер.

Як і тоді, стоїть вона зараз серед поля, намагаючись нам щось нагадати, але так і не може пригадати, що. Єдине, вона ніяк нічого не може згадати також і про власне щастя, яке, як і у всякої дівчини, неодмінно мало б у неї трапитись.

Зазвичай жінки згадують хоча б що-небудь із пережитого, нехай і в далекій юності. Як правило, пов`язане з коханням. Може статися, що його і зовсім або майже не було. Та все одно, якщо пам`ять стерла інші дрібниці – приміром, вдячність своєму першому коханню, що, від клятого, але таки народила від нього двоє дітей – щось та залишається. Який-небудь юнак у Голованівську. І він тихо підходить до медпункту з ромашками та ґладіолусами, де вона, ще не вагітна, але така вірна своєму обранцю, зараз візьме ці ґладіолуси і відштовхне Кохання – можливо, Усього Її Життя. Про це, нехай і втрачене, щастя вона колись згадає, нехай навіть через сорок років. Але, диво, моя дівчина не могла пригадати нічого – навіть ромашок і ґладіолусів.

Вона б`ється об стінки своїх спогадів, немов риба об сільце акваріуму, вода якого була надто густою, нагадуючи Мертве море. І не може віднайти. Навіть коли вона переповідала про обох своїх доньок, усе, що можна було знайти – муки, страждання, труд, терпіння, переховування від злиднів, накопичення і втрату майбутніх скарбів, гонитву за ним і все-таки втрату щастя.

Я намагався наблизити її до реальності – визнання усталеного факту, що людина, хоч мить, а неодмінно-таки колись має бути щасливою. І нічого не виходило. Ця вправа була схожа на намагання полагодити велосипедне кермо, коли збита різьба.

Вона знала багато дрібниць. Частина з них і справді не могла не бути нею. Але всі вони обходили боком головне питання.

Приміром, вона пам`ятала, як перший її чоловік ганявся за кимось з ножем, можливо, в алкогольному угарі приймаючи її за якусь іншу. А може, просто переймався не дуже зграбною, як йому здавалося, і не такою вродливою, як хотілося б. Він був художником, модною людиною, якщо можна так висловитися. А вона була хто? Вона була дівчина в хустині на шляху попід мовчазними грушами та тополями, що шумлять гучніше, ніж думки в людській голові. Тому на запитання, чи він її любив і, отже, якщо любив, то чи почувалася вона з ним хоч на мить щасливою, відповіді нема – спроба прорубати льодорубом емоцій час триває, але вона залишається такою самою невдатною, як і попередня.

Я розумію, всьому є своя межа – в тому числі і намаганню вхопити час за хвіст, щоб, струсонувши, видобути із нього затишну ковдру. І насамкінець, уже нічого не запитуючи, майже зачиняючи альбом, у якому я її й побачив, пригадую, як востаннє завітав у гості.

Її очі були широкими, як, мабуть, у Європи. Вдома сиділа за уроками донька, мав повернутися другий чоловік. Тому вона тихенько узяла мене попід лікоть і повела на кухню, і там її очі мені сказали все.

Але все-таки вона означила втрату передчуття свого щастя словами.

Вони були простими і жалюгідними. І в них важко було повірити. Але я знав, що саме в цьому повідомленні міститься щось невідворотнє.

Факт того, що її чоловік через трубочку, пророблену під матрацом їхнього ложа потроху за зиму висмоктав із бутилів 70 літрів вина, любовно нею ціджених, настоюваних і бережених для нього та для їхніх весен, на перший погляд, мало про що свідчив. Але очі і подив у них не збрехали: скоро вона знайде другу книжку, на яку своїй іншій і таємній дочці та дружині архітектор перераховував половину заробленого капіталу.

В іншу родину, про яку вона ніколи не знала. І не хотіла нічого знати: ні тепер, ні потім. Тому вона вже не мріятиме про щастя. І ніколи більше не зможе згадати навіть його передчуття.

Частину другу читати тут