То «неба жнивна синь», то «сутінки лютневовечорові» (до 55-ліття НАТАЛІ СКРЕБЕЦЬ)

«Поезія – струмочок крізь буденність»

Н. Скребець

          55 – дві веселі цифри, які збіглися, аби зазначити рівновагу між молодістю і поважною зрілістю, що  колись надійде. Це як два ковшики чи дві долоні ковшиками, що готові взяти від життя все, що дається: зачерпнути джерельної, втримати перший врожай суниць  (для початку й жменьки достатньо), простягнути тепло долоні в морозяний ранок для синички – нехай сідає, погріється. Синичка навряд чи залетить, а от ручата внучат з довірою потягнуться…

          Ось так сприймаю ювілейну дату своєї дорогої посестри, української поетеси Наталі Скребець. Даруйте, Наталії Сергіївни, вчительки російської мови та зарубіжної літератури Козачолопанського НВК Дергачівського району.

Не знаю менш сприятливої для творчої натури професії, як учительство, учитель-філолог… Саме навчання у вузі чого варте! Поки систематизовуються знання з літератури, філософської та літературознавчої думки, молодий талант так скомпільовується, що часто-густо й лишається деформованим на все подальше життя гнітом геніальності своїх попередників і не може виборсатись із-під їхнього впливу та дотягнутися до власного голосу, інтонації, власної точки зору на життя і смерть, на вартість слова і природу натхнення…

          Наталі, слава Богу, вдалося! Серед секретів її перемоги не піддатися на штучне створення оригінального можна назвати і мову (пише виключно мовою батьків – українською).  А по-друге, гадаю, це й закоріненість у позиції не віддалятися від землі та всього земного – занадто добре  відчуває і по сьогодні спорідненість із батьком-механізатором, хазяїном сільськогосподарських угідь, і матусею, що добре розумілась на мові городини, домашніх тварин, рослин, дерев і голосів дітей. Наталя не сахається традиційного. Вона лиш трішечки до добре знаного  додає свого, адже

«Та промінь є в моїй селянській долі –

перед світанком складений рядок…»

          Про землю й рід, про ціну поетичного слова в напхом напханих буднях, про жіночу долю, що вся, як правило, у формулі: мрії + кохання = світ – щастя (і що воно за категорія така невловима – оце жіноче щастя?!) – про це і є у поетичних книгах  Наталі Скребець. Про невигадане, про пережите,  про цінності невмирущі, що завжди були і є у в глибинах мови і рідної землі.

«Я – жінка в світі хаосу і тьми.

Мені так важко визначить межу,

Де я померла, де я ще живу,

Де разом ще, а де окремо ми.

 

Я – жінка. Отже, не збагну сама,

За що люблю цей нескінченний світ…

За вічні: так ось «до», а так ось «від»,

За те, що буде осінь і зима.»

          Уже давно запримітила таку особливість Наталі: її не можна «застукати зненацька» – вона завжди до всього готова і мудро й щиросердо «вписується» в усілякі не передбачувані події. Наприклад: якось везла свою творчу школярку  на конкурс, а через те, що один член журі не дійшов на призначений час і захід, то терміново була й сама залучена до роботи конкурсу. І як тепло опісля та з яким захватом  згадували діти  уважну й добру поетесу Наталю Скребець. А то якось їхала на чергове засідання районної літературної студії «Суголосся», а воно було навіть дуже незвичним – завітали колеги по перу із Ізюма. Наталя Сергіївна з готовністю підтримує і розмову, і читання… І відкочується напруга, і всі задоволені – зустріч вдалася…

          Розмірковуючи над долею поетеси і вчительки, сестрички по слову, виник чомусь образ пташки. Пташка із цікавості залетіла в приміщення й одразу ж  починає несамовито рватись до свого неба, хаотично б’ючись у стіни, шибки, меблі… Вона не шукає відчиненої кватирки чи й вікна, вона, настрахана, вся віддається прагненню повернутись «додому» – в небо, на волю, тож нестямно злітає й злітає до стелі, не розуміючи, звідки взялась межа?! І згодом вилітає, коли з-попід стелі опускається на рівень єдино можливого виходу – на рівень відчиненого вікна…

          Отак, напевно, відчуває і душа поета, коли занадто відчутним стає замкнений простір буднів а чи  долі. Опустись нижче найвищої планки – стелі, щоб знову повернутись у безмежжя простору і неба, трішечки опустись…

          Серед нових поезій Наталі знайшла таке:

«… Це, може, просто надійшов мій час

Усе відчути, наче вперше,

враз

Побачити, яким і є життя:

Он квітка розцвіла серед сміття,

І промінь сонця хмари розріза,

І по щоці (від радощів!) сльоза…»

          Ми радо і щиро вітаємо нашу Наталю Скребець із ювілеєм. Бажаємо здоров’я, щоб вистачало сили тріпотіти крильцями, рвучись до волі, у небо поезії, і натхнення віднаходити слова і кохання!

Добірка поезій із книг поетеси:

***

Пропахла сіном стежка літа.

Ромашки –

сонечка малі –

назвали світ мій  білим світом,

мене людиною землі…

Отам,

де зорі і криниці…

Піду собі по стежці тій,

махне мені крилом жар-птиці

щось неповторне у житті.

Ще скільки йти по стежці літа,

а поруч сонечка малі…

Горю – й не можу догоріти,

бо вічна я на цій землі.

 

Ворожка

Назбираю м’яти, насушу любистку,

наберу з криниці чистої води,

щоб тебе ніколи вже не розлюбити,

і щоб ти вертався здалеку сюди.

 

Запалають в небі блискавки осінні,

і осінній смуток упаде дощем…

Буде сива мати сумувать за сином.

Залікую м’ятою материнський щем.

 

Погадаю хлопцеві, скільки жити буде,

та й накличу в доленьку щастя чи біду.

Хай переговорять, пересудять люди.

Я тобі дорогу з повним перейду.

 

***

– Доню, чому не заходиш до хати?

– Слухаю, мамо, як зорі мовчать.

Хмара до дерева тулиться спати.

Десь у траві цвіркуни цвірінчать.

Губиться пісня над полем широким.

Сіно смакують сузір’я-воли.

Чуєте, мамо? То місячні кроки.

Літо минуле у серці болить.

 

***

Кульбабка золота розквітла

на залізничнім полотні.

Навколо стало більше світла –

і в серце просяться пісні.

 

Навколо галька почорніла –

каміння раде теж весні.

Кульбаба голову схилила

і усміхнулася мені.

 

***

У стінах батьківського дому

Проходить біль, минає втома

І відліта полова слів.

 

Ніде нема міцніших снів,

Ніж там, де був ти ще дитина,

На кожне свято вся родина

Збиралася навколо столу…

 

Це не повернеться ніколи:

Усі ми діти на віки,

Ще поки в нас живі батьки…

 

***

Де пахнуть чебреці та м’ята,

Де річка в вербах порина,

Мій край, легендами багатий,

В козацьких мріє полинах.

 

Курган самотній при дорозі, –

А  з нього видно все село, –

Зітхає скрушно у тривозі,

Що снігом пам’ять замело,

Що козаків немає й сліду

І що відвага не верта…

 

Для мене він – як хата діда,

Як мова мамина свята.

***

Купальська ніч…

Іще горить багаття,

Та стежку вже пітьма оповила.

Я квітів різних бачила багато,

А квітку щастя так і не знайшла.

 

Купальська ніч

Минає дуже швидко,

Бо щойно вечір, а уже – зоря.

У полум’ї згоріли мої біди,

Остання все ніяк не догоря.

 

Купальська ніч…

Назбирано чар-зілля.

Без чарів і жінки, то не жінки…

Вже сонце усміхається крізь гілля.

Але врізнобіч попливли вінки.

 

Із вінка сонетів «Листи до Петрарки»

…

Життя – то вічний передпокій смерті.

Тож будьмо завжди щирі та відверті,

Немов самотня квітка між руїн…

 

***

Пророк Ілля, твоє сьогодні свято,

Тобі дарунків принесли багато:

 

Поля – багаті врожаї,

Зелений мир – рясні гаї,

А серпень – ночі зорепаду.

Усі дари  – тобі до ладу.

 

А дощ холодний і рясний,

Зізнайся, подарунок чий?

 

ІЗ МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ

***

– Матусю, ти спиш?–

А у відповідь тиша.

Лиш чути, як вітер фіранку колише…

Так порожньо, як у пустелі буває.

Ніхто не чекає, ніхто не стрічає…

Так хочеться далі сховатись від світу…

Простягую руку  листочок зігріти…

Зітхання чи біль? А чи зойк із грудей?

Та серце підказує: йди до людей.

 

***

– Річечко міленька,

чом так круто в’ єшся?

У своїх печалях

чом не зізнаєшся?

– Як мені не витись?

Як не сумувати?

Та верба сухая –

моя рідна мати.

Нікому жаліти.

Нікому навчати.

І тепер глибокою

вже мені не стати.

– Прийдуть білі зими,

Щоб тебе приспати.

Важко під льодами

будеш ти зітхати.

Прийдуть теплі весни,

Не образить жодна.

І життя воскресне –

Будеш повноводна.

04.03.2012.

 

***

Я пізно лягаю і рано встаю.

Нікому не скаржусь на долю свою.

Товчусь на городі, копаю в саду,

Та втіхи для серця собі не знайду.

 

Немає розради і щастя нема.

У серці немов поселилась зима.

Самотня,  немов Еврідіка у Рільке…

Хотілося б маму побачити тільки.

 

*      *    *

Плачуть зорі, тихо плачуть, бо вони

Стали свідками безглуздої війни.

Плачуть зорі над тілами молодих,

Що у це  життя прийшли з роси й води.

Плачуть зорі…Плач небесний по землі.

Адже гинуть і дорослі, і малі.

Густо кров’ю просочилася земля.

Плачуть зорі, мабуть видно їм здаля,

Як на брата йде війною брат – не брат?

Як надії вже не видно із-за ґрат.

Плачуть зорі…Крик з утомлених грудей!

…Миру просять у  Землі і у людей.

Ольга Тараненко

 

Довідка:

Скребець Наталя Сергіївна народилася 11 березня 1962 року в селі Ветеринарному поблизу Козачої Лопані на Харківщині в сім’ї сільських трудівників.

1979 року закінчила Малоданилівську  середню школу, того ж року пішла працювати старшою піонервожатою в Козачолопанську середню школу № 1.

Вищу освіту здобула на відділенні російської мови та літератури філологічного факультету Харківського державного університету (1986).

Вірші пише з дитинства. Ще восьмикласницею почала відвідувати Деркачівську літературну студію. Була учасницею республіканських семінарів творчої молоді (Вінниця, 1977; Київ, 1978; Рівне , 1979).

Нині – учитель зарубіжної літератури та російської мови. Автор двох поетичних збірок («Яблучко від яблуньки…». 2002;  «Зі смаком вишні на вустах». 2010). Член Національної спілки письменників України.