Травневий велодень у Харкові – нагода поговорити про навколовелосипедні історії.
Історія перша. Записки львівської роверистки Оксани Лозової
Дівча їхало центром Харкова на велосипеді. На багажнику — колонка, з якої вигравала енергійна музика. Яскравий шолом і бадьора мелодія. Покотила туди, де веде дорога на вокзал. Звідти йдуть поїзди і на Львів, де живе моя співрозмовниця, авторка поетичних збірок і книжки-щоденника “За сонцем навздогін. Записки роверистки” Оксана Лозова. Зателефонувала до неї. Почала дещо здалеку, від найнесподіваніших місць, де їй доводилося читати вірші, які ніби поховалися в різних місцях книжки.
– Це було в Умані, на Черкащині. Був міжнародний поетичний фестиваль ще до війни, до цих сумних подій на сході України. Ми виступали у Софіївці, було дуже спекотно. І поїхали після того до села, де було озеро. Нас просто неможливо було вигнати з води, хоча запланували ще один виступ. Отак не виходячи з озера, ми почали поетичні читання. І це було прекрасно! У теплій воді тепле спілкування. Досі згадую.
Оксана Лозова з Олександром Свєтогоровим
Є у Оксани Лозової вірш «Місяць зі сходу ще мріяв про зіроньку, що найясніше сія». Він уже став піснею, дякуючи її землякові Олександру Свєтогорову. «Мені так прозвучало, я собі так уявила», – каже Оксана. Мені ж той місяць ніби котиться небом зі сходу, від мого дому, а його бачить на заході, у Львові, Оксана. Найбільшим і найзагадковішим місяць здається у дитинстві, коли вчимося кататися на велосипеді. Хто вчив Оксану тримати рівновагу?
– Дідо Василь. Так у нас називають – дідо. Це теплі спогади з дитинства. З дідом ми й на поле, і на город, і корови пасли. Не пам’ятаю, скільки мені років було, але в нас така гірка за городами. Часу ніхто не мав на мене, щоб стояти наді мною. Дідо й каже: «З’їдеш сама кілька разів з тої гори – і навчишся». Зрозуміло, що єдине в мене тоді було завдання – втримати кермо. Я впертюща була. Поки навчилася, вся була в синцях. Дідо мене побачив: «Донцю, що з тобою?!» Називав мене «донцю». Стою вся в синцях, але щаслива – я навчилася. Так із того часу дуже люблю велосипед – ровер по-львівському.
Спочатку Оксана перевіряла свої тексти про повернення до двоколісних подорожей серед фейсбук-друзів, а вже потім вирішила зробити книжку. Через десятки літ знову він з’явився в її житті.
– Отак, як плавання. Мені його бракувало. Оцього щастя руху. Таке бажання знову стиснути кермо і тримати рівновагу, як дідо вчив. Цей простір, пошук дороги. Коли в мене ровер з’явився завдяки добрим людям, я описала те щастя від першої прогулянки і виставила у Фейсбук. Просто шквал відгуків! Наступного дня знову їду, а в думці – це ж треба писати. Так і вийшло – мандрівки викликали потребу писання і навпаки. Дуже вдячна всім людям, які відгукнулися. Це було не просто «Привіт-привіт!» Це було те, чим хотілося поділитися.
Коли вже готувався рукопис, чи перечитувалися щоденники мандрівників-велосипедистів, які вирушали в далекі подорожі двоколісним транспортом, аби перевірити їхнє сприйняття себе і світу не авто або поїзда? Наприклад, я після «Записок роверистки» перечитала кілька, скажімо історію двох киян, які подорожували Болгарією і Туреччиною. Відповідь була такою:
–Усі велосипедисти рідні за духом, але в мене є свої дівчата Віра Олеш і Оленка Войтович, які мене підтримали, коли я заговорила, що не можу без ровера. Вони із Соснівки Львівської області, часто бувають у Львові. Ми зустрілися десь на каві, вони мене підтримали: «Обов’язково купуй! Будемо разом їздити». А вони велосипедистки зі стажем. Їздили і до Польщі, і до Німеччини. Оленка мало не в усьому світі побувала саме як велотуристка, бо в них є свій велоклуб. Там ціла наука. Коли вони їдуть, то розбирають і збирають велосипеди. Цікаво, коли ти знаєш таку людину і бачиш фото: о, вона в Парижі. І велосипед поряд. Ніби неймовірно, але це реально. І мушу сказати про книжку для тих, хто любить велосипеди (а в дужках – хто не любить). Це книга «Велосипед мого серця», яку уклала Міла Іванцова. Вона вийшла в серії «Дорожні історії». І тут твори 21 автора з України. Це я, напевне, 22-а. Там дуже цікаві розповіді. Власне є й про Францію, Японію, як там люди їздять і які мають можливості. Дуже цікава там розповідь Василя Тибеля про те, як він збирався мандрувати, а в нього велосипед украли. Він потім знаходить того злодія, який втрапив у халепу і герой розповіді (чи автор) веде злодія до лікаря. Пограбований рятівник ще й платить за якісь процедури чи навіть операцію. Дуже різні в тій книжці люди. Жінки теж пишуть про веломандри, але чоловік має більше можливостей. У нього в наплічнику інструменти, він знає, як що ремонтувати. Жінка, може, безпорадніша в таких ситуаціях. Ось і я не можу далеко від’їхати. Якби не цей страх віддалитися від маршруту і щось пошкодити, їхала б собі далі. Бо ці враження ні з чим не порівняти. Я велолюбитель. А в мене є друг, з яким ми колись працювали в газеті «За вільну Україну», Йосип Пазяк. Він займався професійно, був навіть чемпіоном України серед юніорів, потім у студентському спорті себе добре проявив, мав нагороди, а зараз теж через десятки літ повернувся і став чемпіоном світу серед журналістів. Це було нелегко. Ніхто йому не допомагав, він сам добирався на цей чемпіонат. Але зберіг волю до перемоги. Він у прекрасній формі. Я, на жаль, не можу, долучитися до таких, як Йосип, бо це професійні спортсмени, можна сказати. Але ніхто ж не вимагає ставати чемпіоном світу. Все-одно ровер – це фантастика, це моя любов.
У Оксани Лозової є образ «очі дерев». І навіть одна із книжок віршів має таку назву. Не просто конфігурація кори, а сприйняття дерев майже як співрозмовників. Слів не треба – досить поглядів. Схоже є і в Ліни Костенко: «Цей ліс живий. У нього добрі очі». Поетеси-городянки хоч і належать до різних поколінь «проговорили» типову ситуацію життєвої перевтоми. «Поїдемо поговорити з лісом, а вже тоді я можу і з людьми». Перенасичення міською метушнею, прикрощами, нездоланною підлістю знайоме багатьом. Де у Львові у Оксани Лозової зберігається внутрішнє відчуття лісу (спільника, друга, здатного вислухати без нудних розпитувань)? Особливо, якщо без поспіху крутити педалі.
– Улюблений парк, радше ліс – «Знесіння». «Сніг над Знесінням – ніжна хурделиця…» – це про нього пісня, яку на мого вірша написав Олександр Свєтогоров. А ще – Винниківський ліс – одразу за містом, де зустрілася поглядом з очима дерев, а ще – так звана «Львівська Швейцарія» – неймовірно мальовнича місцина, мені вона нагадує передгір’я Карпат. Скільки разів поривалася поїхати туди велосипедом, та коли згадаю про шалений рух (там об’їзна дорога, повно фур, та й увесь транспорт жене зі страшною силою) – пропадає охота. На жаль… Та нічого, латочка лісу знайдеться й ближче. Є така одразу за новим терміналом аеропорту. Це кінцева точка мого звиклого маршруту. Буває: перебираємося з ровером через рівчаки й відпочиваємо, прихилившись до дерева на узліссі. Мир і благодать! Наче десь далеко-далеко за містом… Не повертаюся назад, доки не надивлюся на цю стіну лісу – навесні ніжно-прозору, відтак буйнозелену, під осінь золотаву, пізніше – брунатну, а ближче до зими й зовсім темну, майже чорну – до перших снігів… Дасть Бог, зможу знову рушити за сонцем навздогін.
Коли я працювала в багатотиражці ХВЗ (Харківського велозаводу), доводилося писати про мандрівників, які замовляли на заводі велосипеди, аби долати складні маршрути. Також одного разу трапився любитель, який усю літню відпустку витратив на подорожі велосипедом “Україна”. Зовсім не туристичним. Поцікавилася у Оксани Лозової, чи були відгуки на книжку “Записки роверистки” тих, хто мандрує не в межах передмістя, а вирушає у значно довші дороги, бере участь у щорічних велоднях?
– О! Велосипедом «Україна» я їздила ще школяркою. Добрі ровери у Харкові робили! Спасибі за це! А книжка моя не так давно побачила світ у видавництві «Сполом». Художник Степан Іванець спеціально написав картину для оформлення «Записок…» Коли оприлюднювала фрагменти книжки, отримала багато схвальних відгуків фейсбук-друзів, бувалих велосипедистів, тих же Віри Олеш, Олени Войтович і нашого чемпіона Йосипа Пазяка. Галина Фесюк і Світлана Ковальчук із Жовківщини запрошували на місцевий велопробіг. Але спочатку ж треба якось дістатися до Жовкви… Львів славиться великою кількістю велодоріжок, тільки вони фрагментарні, не з’єднані між собою. Можливо, настануть часи, що не страшно буде вибиратися на дальші віддалі, а наразі – мені хоча б повернутися на свої звичні маршрути…
Один із фрагментів книжки.
«Вже досить далеко від дому. Навіть не дуже орієнтуюся – де.. І чого тебе сюди занесло? Вертатися? Та ні… Ось тут цікавий провулок – давні кам’яниці, просто по стінах в’ється дикий виноград. Не встигла й роздивитися, як раптом назустріч – граціозний білий пес з рудими вухами, гривою, шовковистою рудою шерстю на спині. Собак оминаю десятою дорогою, але тут навіть не злякалася. Не зачепить – перша думка. Не зачепив.
Доки ж ця вуличка тягнеться? Вже будинки лиш по один бік, навпроти – старий запущений сад, де між похилих трав – величезні кам’яні брили. Трохи вище, за високими крислатими деревами, проглядаються сиві мури. Щось до болю знайоме, та щоб роздивитися, треба піднятись туди. То хіба колись без ровера прийду… Треба розвертатися. Останнє, що вихоплює око – фіолетові суцвіття на високих стеблах…
Ну де я могла бачити такий мур? У Львові багато старовинних споруд… Але ні, не у Львові… Грузія? Батумі? Ні…
Цікаво ще, які то квіти там прижилися? Здалека можна прийняти і за всюдисущий іван-чай. Ой, колись я вже думала над цим! Так, так, розглядала суцвіття й додивилася, що вони округліші, ніж у хаменерію. А може, то просто художник так намалював… То це на картині?.. Квіти, трави, каміння, стіна.. Так! І біла вівчарка з рудими вухами біля ніг жінки, на колінах в якої усміхнене дівча. Коли вперше побачила картину Еміля Фріана “Материнська ніжність”, написану 1906 року, очам своїм не повірила: та дівчинка неймовірно схожа на мене! Така схожа, що дивлюся на неї, як на своє відображення. Та й це ще не все. Жінка на картині подібна до моєї мами… втілення благородства, доброти й ніжності…Але те, що я побачила сьогодні!.. Мушу знову поїхати туди, де пейзаж, як на картині! Швидше, швидше!.. Отут треба повернути? Чи трохи далі? Проїхала? Та як же це так… Ще покружляла туди-сюди… Фіолетовий цвіт на узбіччі… Тут багато такого. Звісно, на назву тої вулиці я навіть не глянула. Не думалося, що вдруге не зможу туди потрапити. Спитати когось? А про що? Про старий сад і сивий мур?.. Я буду шукати ту вулицю. Я її знайду…»
Репродукція картини Еміля Фріана “Материнська ніжність”
Розповіла Оксані про зимовий собачий фестиваль без снігу, але з велосипедами. У Харкові організатори собачих перегонів на нартах були змушені змінити формат змагань, адже за півтора місяці зими снігу в місті так і не дочекалися. Тож у середині січня 2018 року на 10-градусному морозі собак довелось запрягати у велосипеди. Переповіла цю бувальщину Оксані та запитала, чи якісь несподівані супутники траплялися на велопрогулянках?
– Велосипедистів зустрічаю рідко. Більше уваги привертають літаки, я ж подорожую недалеко від летовища. Щоразу, наближаючись до нового терміналу Львівського аеропорту, думаю: в Донецьку був такий самий…Коли ми з онученькою Тетянкою ходили дивитися, як сідають і злітають літаки, то її неможливо було відірвати від того видовища. Тут завжди багато людей: хтось когось зустрічає чи проводжає, а хтось просто приходить подивитися. Отак, бува, підкотиш на хвильку, а стоїш і дивишся-дивишся… Доки літак не злетить – не зрушиш з місця – ніби не маєш права пропустити ту мить, коли лайнер відривається від землі… Подумки бажаєш щасливого польоту, подумки й сама – наче в небі… Влітку навмисне виїздила на прогулянки вдосвіта, щоб побачити літак, який першим вилітає до столиці. Буває: дивлюся здалеку, як лайнер починає розганятися – то й собі додаю ходу – в якийсь момент навіть здається, що в нас однакова швидкість. Нехай мить – але така щаслива – висока! – і земна, й небесна…
Історія друга. Комбат із колишньої велостолиці
Оксана Лозова надіслала мені короткий спогад львівського журналістка і велосипедиста Йосипа Пазяка: “Є у мене друг харків’янин Станіслав Титаренко — ми вічні друзі і вічні суперники з юнацького віку і дотепер. У 2013 році виступали на Всесвітніх іграх ветеранів спорту в Турині. Він здобув дві золоті нагороди. Я ж потрапив у Топ-10. Інколи в Україні мені вдавалося перемогти Титаренка і він мене щиро вітав. І справді в очах була щирість і повага до мене як до сильного суперника. Водночас це його мотивувало до ретельнішої підготовки до наступних змагань”. Ось такий лист зі Львова і номер телефону Станіслава Титаренка.
Звичайно, як же не розпитати такого земляка?!
Майстер спорту міжнародного класу, бронзовий призер чемпіонату світу для ветеранів, призер чемпіонату Європи у гонках на треку, багаторазовий переможець інших престижних змагань, а ще — капітан команди ветеранів велоспорту Харківської області. Наша розмова була про звичне, але в ній для залишився перегук із книжкою Оксани Лозової «За сонцем навздогін».
Ірина Мироненко. Станіславе Сергійовичу, почнімо з дитинства. Де Ви народилися й виросли і яким був Ваш перший велосипед?
Станіслав Титаренко. Народився я у 1953 році, недалеко від Харкова. В Дергачівському районі. Коли мені було 5 років, отоді й з’явився перший велосипед. Триколісний. Батьки купили. Так і почалася моя спортивна кар’єра (сміється).
І.М. Історії харківського велоруху, велоспорту — більше 130-ти років. Ви цікавитеся тими далекими часами, наприклад, початком ХХ століття?
С.Т. Звичайно. Ще коли тільки почав займатися велоспортом, тренер Олексій Федорович Ткач в «Локомотиві», старші товариші розповідали про минуле цього спорту. Це додавало поваги у ставленні до попередників.
І.М. За що і коли Харків називали “велостолицею”?
С.Т. Були сильні спортсмени в Харкові – хоч на велотреку, хоч на шосе. Харківський велозавод теж давав поштовх для просування велоспорту в нашому місті. Є у нас і чемпіони світу, і олімпійські чемпіони. Традиції і зараз продовжуються.
І.М. Харківський велосипедний завод у 80-х роках мав експериментальну дільницю, на якій виготовляли техніку для серйозних змагань. Ваш велосипед тієї пори теж був зроблений не конвеєрно?
С.Т. Так, там робили техніку для змагань – чемпіонатів Європи, СРСР. У мене був «Чемпіон-шосе». На ньому можна було показувати гарні результати.
І.М. Якою із перемог пишаєтеся найбільше?
С.Т. Перший успіх – у 1969 році. Ми виступали на першості СРСР серед юнаків у Тулі на треку. Виграли командну гонку. В основному були харків’яни. Я, Віктор Коломієць, Юрій Рибаченко і сімферополець Тамуляніс. У 70-х роках змагання проходили у Харкові на велотреку. Юніорські чемпіонати. Там у мене було друге місце в командній гонці. Потім покотилося – всесоюзні багатоденки. Теж добре виступав. У 80-х вже закінчив спортивну кар’єру. Зі спортом попрощався до 1994 року, коли перейшов до категорії «Мастерс».
І.М. Які в цей період найважливіші старти для Вас?
С.Т. Всесвітні ігри ветеранів – це як Олімпійські ігри серед категорії «Мастерс». Вони теж проходять раз на чотири роки. 2013 рік. У мене там перемоги в груповій гонці НТБ і в груповій гонці на шосе. Ще у 2012 році ми їздили у Мінськ на чемпіонат Європи. На треку у мене там теж було друге місце. Чемпіонати України – теж багато перемог. Головне – підтримувати себе у спортивній формі, а результати прийдуть.
І.М. “Є тільки мить між минулим і завтрашнім. Саме її називають життям”, – так переклала рядок відомої пісні львів’янка Оксана Лозова.
Цікаво, як переплітаються людські дороги. У літераторки Оксани Лозової і у Вас — давній спільний друг — журналіст і переможець багатьох велозмагань Йосип Пазяк. Про це спілкування і суперництво поговоримо далі.
Найбільше інформації в мережі про велозмагання ветеранів припадає на 2014 рік. Ось повідомлення літнє, липневе.
“Дворазовим чемпіоном України 2014 року серед ветеранів став майстер спорту міжнародного класу Станіслав Титаренко, який виграв парну гонку разом з Йосипом Пазяком зі Львова, а також гонку критеріум на дистанції 20 кілометрів у віковій категорії 60-64 роки”. Що таке парна гонка і як Вам було змагатися в парі з Йосипом Пазяком?
С.Т. Ці змагання проходили в Харкові. Був чемпіонат України. Там є свої категорії. Із Йосипом ми стартували в категорії 120+. Вік визначається за сумою віку обох. Суперники у нас були дуже серйозні, з Дніпра і Києва. Для нас із Йосипом це була наша перша парна гонка, у якій ми разом виграли.
Станіслав Титаренко (ліворуч) і Йосип Пазяк
І.М. Ви один одного добре відчуваєте, можете добре розрахувати дистанцію? Що ще важливо?
С.Т. У парній гонці потрібне взаєморозуміння. Плавно вести зміну, щоб твій напарник вийшов і «не пересмикнув» тебе, як у нас кажуть. То він «розвозить», то ти. Отак впродовж 20 км ми підтримуємо швидкість і досягаємо гарного результату.
І.М. Листопад того ж 2014 року. Закарпаття, Хуст. Відкритий чемпіонат із крос-кантрі – однієї з дисциплін у маунтинбайку. Змагання під назвою «Вершина замку» зібрали понад 40 велосипедистів-екстремалів з усієї України. Для тих, хто не знає англійської мови, розшифруйте будь ласка, ці назви крос-катрі, маутинбайк, а вже потім згадайте самі змагання.
С.Т. Крос-кантрі – це дистанція в лісі, по горах. Серйозний вид спорту. Маутинбайк – гірський велосипед.
2014 року ми з товаришем, Ігорем Гримайлом, поїхали в Мукачево перевірити себе. Там дистанції були 50 км і 100 км. Іще з Харкова ми заявилися на дистанцію 100 км. Це два кола по 50 км серйозної траси з великими перевалами. Ми приїхали туди заздалегідь, вирішили пройти це коло. Повернулися годин через шість. Та навіть більше! Втомлені були, Ігор сказав: «Я сто не поїду». Але я вирішив усе-таки себе перевірити, поїхав цю дистанцію. Так, це було дуже складно. Я їхав вісім годин. Категорій не було ветеранських. Єдина категорія – «Еліта». 40 учасників. У мене було 8 місце. Втомився, але довів, що можу.
І.М. Ви очолюєте веловетеранів Харківщини. Трапилося в інтернеті, що Вас називають Комбат. Давно це і за що саме?
С.Т. Дійсно, я капітан команди «Харків-Мастерс». Усе почалося 2008 року чи навіть трішки раніше. Коли збираються на змагання, усі звертаються до мене: як, на чому поїдемо. Вийшло так, що я у них за старшого. Тому й «погрємуха» в мене Комбат.
Станіслав Титаренко у формі команди «Харків-мастерс»
І.М. Ви бували в різних країнах на змаганнях. Яка з країн світу, на Вашу думку, найбільш велосипедна і чи є така перспектива в України — зробити велосипед транспортом повсякдення, відпочинку, основою для цікавих вражень і навіть пригод?
С.Т. За кордоном, у Західній Європі, це розвинуто, багато велодоріжок, багато змагань. Кожної суботи або неділі в різних містах Італії, Голландії, Бельгії, Німеччини проходить 5-6 стартів на різних трасах. Там можна зареєструватися і поїхати. Не хочеш змагатися у своїй країні – вибираєш іншу, перевіряєш власні можливості. У Харкові теж зробили велодоріжку, в зоні Лісопарку. Для початківців це просто порятунок. Хоча, звичайно, для великого міста цього мало.
І.М. Ви мешкаєте за Харковом, у Солоницівці. Там є умови для велосипедистів?
С.Т. Щоб поїхати просто по дорозі – складно. Траса вузька, краще дилетантам туди не потикатися. Якщо не володієш добре велосипедом, безпечніше поїхати до лісу. У нас там лісу багато.
І.М. Ваші побажання тим, хто ще вагається, чи повертатися до дитячого захоплення — велосипеда — у поважному віці.
С.Т. Велосипедний спорт, навіть велопрогулянки приносять задоволення. А якщо ще поїхати разом із рідними, щоб подихати свіжим повітрям у лісі, то особлива радість.
Музикант і композитор Бірн Девід, володар “Оскара” і “Греммі”, написав книжку “Весь світ: Записки велосипедиста”. З її анонсу: обрана точка обсервації світу — трішки швидше і трішки вище пішохода. Ось у такому темпі й закінчую розповідь. Її фіналу пасують рядки із останньої сторінки книжки Оксани Лозової “За сонцем навздогін. Записки роверистки”: “Головне не зрушити зі шляху, що тобі призначений. Важко часом – перебудь, перетерпи, переболій. Ніколи не падай духом. Не нудь світом. Тримай рівновагу!”
Ірина Мироненко.
Фото Олександра Васильчука, а також із приватних архівів Оксани Лозової та Станіслава Титаренка.