Спроба вирвати мить (рецензія О. Ковальової на книгу Ольги Тараненко «Перейми»)

Тримаю в руках невелику за  обсягом поетичну книгу під дивною назвою – «Перейми». Вдивляюся в кольори обкладинки, вірніше вивчаю і намагаюся збагнути гру кольорів: розжареність світла посередині, загусання жовтого до жовтогарячого ближче до країв, розводи темно коричневого ближче до нижнього краю і вже невтримне наростання тривоги на зворотному боці титули. Ось він – світ, «сотворення» якого випадає на долю авторки. Книга має три розділи: 1) «Сотворення світу»; 2) «Спотворення світу»; 3) «Чим серце заспокоїться». Розділи різні за своєю стилістикою, поетичною метою,  конотативними складниками змісту.

Відразу ж хочеться застерегти читача не поспішати колекціонувати свої враження та систематизувати їх за відомими зразками: класичне-некласичне; римоване-неримоване; високе-низьке, ну, і т.д..

Основу першого розділу складає вінок сонетів. Наскільки він класичний? Питання складне і відповідь на нього також не проста. Неоднозначність, багатогранність та багатовимірність, і ще багато чого іншого. Вже сам заголовок вінка  наводить на непрості роздуми: »І вервечка, і вервиця». Авторка робить посилання, намагаючись розтлумачити читачеві своє розуміння семантики наведених слів: чотири мотузки, на яких тримається колиска (чотири вервечки), і вервиця (чотки) в руках  доглядальниці, щоб легше снувати думки.  Від сонета до сонета змінюється система римування, форма строф: катрени час від часу  легко нарощують ще й п’ятий рядок, що природно багато чого змінює як у  системі римування, так  і у формування подальших строф: кількості двовіршів замість терцин. Терцини не зустрічаються в жодному сонеті. У катренах  (коли це катрени), як правило, дотримано звичної традиції: п’яти-або шести стоповий  ямб з римуванням abba, abba. А от двовірші? Перечитую їх і починаю розуміти:  двовірш – це шлях до  посиленої афористичності! А її в цих сонетах вистачає. То про що ж вони, ці сонети з «Переймів»? Як і вся поезія – про смисл людського життя, його мету,  набутки і втрати, офіри та бонуси.

А я прошу життя. Прошу життя,

Бо визнаю: іще не гідна смерти.

Ще норовлю вписати щось чи стерти.

Іще смакують і вино, й кутя.

Авторка просить іще доточити їй життя для дозрівання. Момент смерті – момент  зривання плоду. Людина має дорости не лише до свого життя, а й до своєї смерті. Усе своє свідоме життя вона доростає до неї. Чи не надто похмура картина: життя як доростання до смерті? Будь-яка наука дається по-різному різним людям.  Важко, коли душа «глевка»…

Ось так учив, щоби усе спізнала

Моя глевка душа, глевка поки ще.

Була ясною в спеку щоб і в хвищу

І мудро і погідно все приймала.

Богові легко то сотворяти, то нищити, а в людини шанс один-єдиний! То що може оця розіп’ята поміж усім святим та грішним людська душа? Дуже мало і дуже багато водночас. І все ж вінок сонетів – це не трактат на релігійну тему, не есе, і не полемічний твір. Це передусім поезія, з якої до нас доноситься схвильований голос ліричної героїні,  розгортається ліричний сюжет, нанизуються слова, вибудовується зоровий ряд.  Та все ж розмова з Богом навертає поета на високий лад, змушує його вдаватися до релігійної лексики,  перетворює звичайні слова в слова-концепти, які в контексті богошукання чи богоборства набувають несподіваних символічних значень, як, наприклад, у цитованому вище катрені «глевка душа».  Такі слова-концепти стають певними дороговказами по мірі розгортання поетичного простору та просування по ньому. Ось вони, ці слова-концепти: «І мілко. Й мулько»; «І пил, і каламуть»; «Черві – червиве»; «На ситові полощуть і втирають». Випробування, змагання, душевні муки.  Спроби душі збутися, «зліпитись хоч із глини…»

І проситься зліпитися із глини.

І на макітру,  й на свистульку згодна.

Нехай макітрою буть, може, і не модно –

Зате поближче до землі й людини.

Вже розбита на черепки,  душа прагне збутися через дерево:

 

І просить вирізьбити з дерева її.

Із липи, із черешні, із ялиці.

Щоб, як сестра, – вербі й дубку зовиця,

Щоб замість пульсу – трепет солов’їв.

Насиченість кольору, звуку і нещадна оголеність думки, як  один із засобів запобігання нещирості, бо нещирість, як шашіль,  людина й оглянутися не встигне, як її душа сточена, скришена, перетерта, а була нова й ціла! Оголена думка, оголена совість, готовність все переглянути під Божими прожекторами, ні в чому собі не потакати, не  йти на піддавки. Світ такий непевний, людські наміри такі хисткі…

Теза, антитеза, синтез. На цих трьох  китах завжди стояв класичний сонет. На них в цілому тримається  і вінок сонетів, про який ідеться. А для синтезу дуже придатні вже згадані двовірші:

І дріб’язок своїх тяжких надбань –

То світові твоя єдина дань…

 

Воно з орбіт душі, де кров болюча,

Де пам’ять справжня і дорога суща.

 

Сила поетичного слова, сама мить творення, олюднення світу через явлення прекрасного, – таким способом вершиться «сотворення світу». Авторка вдається і до неримованого вірша з вільним ритмом, і до нерегулярно римованого з гнучкою, динамічною інтонацією. І в цьому «відпрацюванні» голосу також своє завдання в процесі «сотворення світу».

Поезія – це коли ти вже наче й не ти,

а хтось кращий за тебе

торкається невідомого, незнаного –

і воно з’являється.

Своє надзавдання  закладено в  молитовному зверненні до Діви Марії в останньому вірші першого розділу:

До Тебе тягнусь із замуленої ріки.

На Тебе дивлюсь –

на плесі ріки життя

Твоє чудотворне і лагідне відбиття.

Ісуса, Твоє, Господа нашого лик,

щоб ми, нерозумні, зраділи,

іще були.

Маріє, радій – я серце своє віддаю!

Бо серце потяв спів солов’я у гаю.

Поетичне слово може багато чого, на нього покладено великі сподівання у процесі «сотворення світу».

А в його «Спотворенні»?  Яка міра відповідальності поета в тому, що світ не те що недосконалий, а набагато гірше: потворний?

Помолилась. Лягла. Очі у стелю –

і знаю: ось вона, Отче, пустеля.

Хоч стулюй повіки, а хочеш – вдивляйся

в рухому темінь, на сірість лайся.

Авторка знову повертається до теми «глевкої душі»,  людської ницості, Богошукання та, звертається до релігійних та філософських тем:

Мене, як хліб, вмочають в Божу кров.

Бо я черства, черства мала цілушка.

Та здатен вже верблюд пройти крізь вушко –

мене ж немов ножем хто розпоров,

розтяв на кусник і малий шматочок –

і скрізь болить, болить і кровоточить.

І все ж у другому розділі помітніше проступає соціальний складник, намагання зобразити та  увиразнити  ниці сторони нашої сучасності: які вони і звідки, і чому вони саме такі? Авторка не цурається навіть політичних  і навколо політичних тем:

Хоча знаєш: це все, як на виборах в Харкові –

і мер не вмер

і «Ще не вмерла Україна…».

Гірка іронія,  своєрідна алюзія, розчарування, – усі ці нюанси емоцій мають віднайти свій шлях до слова. Яке місце в поезії може мати естетика потворного, коли об’єкт зображення якраз втілює потворні сторони людського буття?

О, Харкове, мій Харкове!

На п’яти горбах, на семи вітрах!

Око твоє – всевидюче.

Ти  –  значний промисловий центр,

науковий, культурний,

студентсько-інтернаціональне місто-мільйонник!

Дивино, і як ти (ось такий!)

умістився в одному з наперстків?

І що робити з алюзією,  семантика якої  вміщується в наперстку?  Наводити посилання і пояснювати, що харківський мер, перш ніж стати мером, проходив навчання різним способам шахрайства через гру в наперсток? Перехрещення етики та естетики, психологічні та політичні ребуси. Поезія може бути і такою.

Чи є хтось серед живих, хто був би непричетний до «спотворення світу»? Хто був би без гріха?  Має бути, але не серед нас грішних… Бо серед нас панують

заздрість, жорстокість і невситимість –

великий рід зі смертних гріхів

і то аж до смерти.

От як тепер все це з земельки стерти?

Поетеса вживає пестливе слово (демінутивний суфікс) у, здавалося б, зовсім для цього невідповідному контексті.  Але то на перше, поверхове враження, насправді вживання саме цього варіанту тут розставляє  свої неповторні і єдино логічні акценти, а до того ще й  алюзивно перекидає свої мости думки до сковородинівської  трактовки «земельки» (нагірної, низинної тощо).

«Чим серце заспокоїться?» запитує авторка в останньому розділі. То така іронія? – думає заскочений читач, вже збагатившись враженнями «спотвореного світу». У тім то й річ, що не заспокоїться, вже довіку не заспокоїться. Що ж тоді має на увазі авторка? Та й сама фраза якась підозріла: чи  не з картярської фразеології?  У вживанні слова, у його виборі, у його суголоссі з іншими словами не все просто в цій взагалі аж надто замисленій, багатошаровій, багатовекторній книзі. Власне, щось же повинно лишатися на сумлінні читача. Не про заспокоєння йдеться, йдеться про непомильно вгаданий шлях.  Для Ольги Тараненко це від перших її поетичних кроків – шлях до Сковороди.  Його шукає вона і на сторінках цієї книги:

Шлях  шкарубкий, потрісканий, він – битий.

Правічний, речений тобі в роду.

На нім себе знайти чи загубити?

А то вже так: чи стрів Сковороду.

(«Муравським шляхом до Сковороди»)

Роздуми про стежки, шляхи, дороги. Роздуми про плинне і вічне, святкове і буденне, про долю Марфи і Марії, про жіноче (людське) щастя. Потаємна струна людського серця нап’ята так  небезпечно туго, а по-іншому не можна:

Зв’язок такий незбагненний –

радіти б, а  не говіти.

Нічого немає в мене!

Окрім оцього  світу.

(«Як протяг неначе  в серці»)

Дочитавши книгу до кінця, думаєш: Що ж було в ній такого, чого не зустрічав у інших поетів? Чим вона вражає і в чому її магнетичні чари?  Хтось скаже: «в оголеності нерва поезії», і ти з цим погодишся. Хтось інший додасть: «в оригінальності мислення», знову ж таки – без заперечень. Філолог вхопиться за неоднозначність вживання лексики, за оригінальний вибір слова. І з цим не можна не погодитися. Ось отак погодившись з усіма, насамкінець лишаєшся зі своїм: щирість! Найбільше приваблює саме щирість і незахищеність поетичного голосу. Власне, в цій книзі приваблює все…

Олександра Ковальова