Масштабний зсув ґрунту у передмісті норвезької столиці Осло, травмовані і загиблі, евакуація вертольотами – так ця північна заможна країна переходила із 20-го у 21-й рік нинішнього століття. Колишня харків’янка Лариса Семеніхіна-Нес, щоб заспокоїти синів і друзів, які живуть в Україні, поширила в соцмережах карту зсувів. Ось її коментар: «Нас відділяє від небезпечного місця 300 метрів. Наш дім стоїть на скелі. Безпечно».
Страшніше геологічних потрясінь невидимі душевні випробування. Тому обираю заголовком розповіді норвезьке прислів’я про щастя, шану та обережність.
Перший харківський шлюб університетських випускників Лариси Семеніхіної і Віталія Гольдштейна розпався під тиском КДБ. Вона з маленьким сином стала невиїзною з СРСР. Він спершу опинився в Москві, працював в «Известиях», журналі «Крокодил». Потім фіктивний шлюб, еміграція, відомість англомовного письменника Віталія Вітальєва.
Різні джерела називають різні цифри єврейської еміграції із Союзу між 1970 і 1980 роками. Від десятків тисяч до 250 тисяч осіб. Інститут історії України пише в «Енциклопедії історії України» про так званий перманентний терор у державній національній політиці, зокрема, і стосовно євреїв. Виїхати було не так просто. «Наприкінці 1970-х років кількість відхилених заяв становила по областях УРСР від 30 до 60% загального числа порушених клопотань», – пише згадана Енциклопедія.
Із листів Лариси. «Це єдине весільне фото, яке в мене залишилося. Весілля єврейське, його мама наполягла. Ніякого традиційного одягу з фатою… Було красиве плаття і квітка у волоссі. Потрібна червоного кольору, але я не знайшла. Купила, яка трапилась».
17 лютого 2017 року для «Радіо Свобода» в рубриці «Рідна мова» Ігор Померанцев розпитував британського письменника Віталія Вітальєва, який до 1990 року писав російською мовою, англійську називає другою рідною, але в Харкові вчив ще й українську. Віталій Вітальєв цитує Джозефа Конрада (Юзефа Коженьовського, уродженця Бердичева, англійського класика): «Національнсть письменника – це мова, якою він пише». Українська мова була у харківській школі Віталія факультативним предметом, він цією мовою (як сам говорить в інтерв’ю для радіо) вільно читав і непогано говорив. Його перші вірші були надруковані в українських газетах російською. Мопассана вперше прочитав українською, бо в російському перекладі його було не купити. Ще одне характерне місце із розмови Померанцева з Вітальєвим, якому випадало висвітлювати візит британської королеви до Австралії. «Ми були трішки знайомі, а з її прес-секретарем ми дружили. Під час однієї з розмов прес-секретар говорить королеві: «Ось Віталій живе тут, а народився на Україні». Королева на слово «Україна» відповіла: «Так Ви з Росії родом?» «Ні, Ваша величносте, я родом з України, це окрема країна». Вона ніяк не відреагувала: «Значить, із Росії. Там зараз великі зміни». Це було давно. Вітальєв коментує: «Схоже, що вона не була обізнана з існуванням України як окремої держави».
Софія Семеніхіна, онука Лариси і Віталія – з дідовою книжкою в руках
Листи Лариси про знайомство з Віталієм, його родину пов’язану різними періодами з ленінською газетою «Искра» і ядерною фізикою, стукацтво і студентство варто читати окремою главою. Вони приходили до мене переважно з темою «КДБ» і новим номером. Можете одразу перегорнути ближче до фіналу розповіді й почитати монологи із зимового Осло. Туди додаю також розповідь Лариси про батька, його молодість, війну і «подяку визволителю» – роки ГУЛАГу. Якщо залишаєтеся на цій сторінці, Друга Світова війна, концтабір «Гріні» на околиці Осло 40-х років і переслідування 70-х років у Харкові будуть далі, для окремого читання.
Невиїзна і вже розлучена Лариса працювала після університету перекладачем у проектно-конструкторському технологічному експериментальному інституті машинобудування (ПТІмаш) у центрі Харкова.
З її листів дізналася про другий шлюб. Теж в Україні. Нареченим став хлопець із Сайгона.
Студент останнього курсу інженерно-економічного інституту Ву Дик Чінь (в центрі) на харківській виставці собак. Лариса із сином на руках. 1978 р.
Із листів Лариси.
«Мені було заповідано перед від’їздом Віталія до Австралії з тою жінкою-москвичкою, наполовину єврейкою – «Чекай на мене! Я розлучуся в Австралії і заберу тебе з Вадимом. Бо я кохаю тебе одну. Ти не повинна ні з ким зв’язуватися… Тільки чекай!»
І я б чекала! Але мій батько з досвідом ГУЛАГу, м’яко і з сумом пояснив, що ніхто мене нікуди не забере. Бо я НЕВИЇЗНА. Бо це СРСР… Мама ласкаво говорила зі мною, що нічого тут не вдієш уже. Забувай його потихеньку та починай влаштовувати своє особисте життя….
Мені було 25 років. Почуття, емоції, надії… Злість на незрозуміло що. Але це все всередині. В серці. Зовні я була спокійною. Хорошим спеціалістом-перекладачем у ПТІмаші. І мої незагоєні сердечні рани охороняли мене інколи й від солідних чоловіків. Але почувши випадково у бібліотеці за стелажами з потрібними мені науковими журналами бесіду двох чоловіків нашого інституту, питання «наших», радянських чоловіків було для мене закрито назавжди. Головний інженер повчав молодшого: «Я бачу, ти проявляєш цікавість до нашої молодої перекладачки… То вона нічого так, але вже була одружена..». «То й що?» «А ти в курсі, що там є дитина, хлопчик… та ще й від єврея… Ти навіть не уявляєш, які вони противні».
І я зрозуміла, ким буде мій син для «нашого, свого». І якщо у моєму житті з’явиться чоловік, то він має бути сам якоюсь нацменшиною. Дуже відрізнятися від «наших», щоб у сім’ї не звучали образи за національною ознакою. І він з’явився, випадково. Зустріч на перехресті проспекту Леніна і вулиці Тобольської. Я довго відганяла його, коли він чекав на мене з сином за рогом будинку..
Почався довгий період прогулянок та розмов. Думала, що він або казах, або узбек, чи чукча. Але ж із радянським паспортом! А не говорив, звідкіля він. Бо у них також були свої репресії комуністичні. Так ми й ходили довго в парках, обережними були з відчуттями. Бо кожен мав уже свій досвід політичний.
Чотири покоління українсько-в’єтнамського роду. Євген Семеніхін із сином Олександром, батьком і бабусею. В’єтнам, 2017 рік
Народження другого сина, а потім руйнівні 90-ті. Харківський успішний бізнесмен-в’єтнамець по-своєму тлумачив родинну свободу, тож Лариса із синами пішла від нього. НДІ та заводи припиняли своє існування. Для германістки залишалися уроки в школі.
Уже в новому столітті ця харківська вчителька німецької мови зустріла свою долю в театрі. «Я почуваюся трішки Гердою, яка здолала чари Снігової королеви і повернула собі віру в сім’ю», – говорила моя співрозмовниця, коли ми дистанційно записували між Харковом і Осло нашу першу радіопрограму.
2012 року пані Лариса переїхала до Норвегії, до того, хто знайомство почав із зауваження її галасливим учням в антракті харківської вистави. Спілкування скайпом – це гостювання у країні фіордів і спогади про український рід, у якому були кавалергарди та розкуркулені селяни. Звідки походить слово «вікінг»? Яку війну пройшов Магне Нес? Про це далі.
Пані Лариса на прохання чоловіка йшла із ним до вінця в українському народному вбранні. Національні костюми у норвежців шануються на рівні сакральних символів. На головне національне свято 17 травня, коли відзначається День Конституції (День незалежності), багато хто вбирається у костюми старої традиції.
Із листів Лариси. Мама дуже любила український народний одяг. У неї самої його не було, бо після війни, вчителька… Вона розповідала про своє дитинство на Дніпропетровщині (Магдалинівський район). Згадувала тіток, які гарно шили та вишивали. Який красивий народний одяг у них був… І я знала, що, як називається і яким воно повинно бути. Танцювала у непоганому колективі, звичайно ж, народні танці… І для українського сценічного костюма мені вже мамина племінниця вишила мою першу дитячу сорочку з великими червоними трояндами і зеленими листочками…
І вже коли Магне попросив мене в день нашого весілля-вінчання у лютеранській церкві Остерос в Норвегії бути у своєму народному вбранні (бо йому та традиція і у них подобається), то мені довелося у Харкові зібрати той костюм. У продажу ще не було так багато усього, як зараз. Невістка-модельєр пошила усе те за моїми ескізами. Тканину я сама купувала. Сорочку теж знайшла, вишиту червоно-чорними нитками. Усе, як мама розповідала. І тільки причепила ще «СОЛ’Є», срібну брошку, обов’язковий атрибут норвезького жіночого вбрання, який я отримала від друзів Магне як «Ласкаво просимо до Норвегії».
І думала потім, якби мама бачила мене у тому українському вбранні у той день, то плакала б від щастя.
Лариса і Магне біля свого дому. 2013 рік.
Із радіозаписів скайпом 17 грудня 2018 року.
Ірина Мироненко. Запитання я побудувала на літературних асоціаціях, на знайомстві аудиторії з деякими норвезькими письменницькими іменами. Можливо, наша розмова когось підштовхне до пошуку книжок про країну, де Ви зараз мешкаєте. Нобелівська лауреатка Сігрід Унсет була вшанована цією поважною відзнакою 1928 року. Формулювання таке – «за досконалий опис норвезького середньовіччя». Її прозу дуже любила Марина Цвєтаєва і навіть висловилася виклично: «Це краще, що написано про людську долю. У порівнянні з нею «Анна Карєніна» – епізод». Навіть перші книжки Сігрід Унсет відзначалися точним зображенням буднів, жіночого життя в родині і на службі. Збірнику новел «Щасливий вік» понад 110 років.
Пані Ларисо, який власний період життя Ви могли б назвати «щасливим віком»?
Лариса Семеніхіна-Нес. Мій щасливий вік – це вже зараз. Це нинішній період мого життя, норвезький, коли доля зв’язала мене з норвежцями. Це зовсім інші люди, інша якість життя, яку я зараз пізнаю і до якої трішки звикла. Я почуваюся, як у казках Ганса Крістіана Андерсена. Коли я працювала вчителькою німецької мови у харківській школі, він належав до моїх улюблених письменників. На уроках німецької мови я використовувала його казки. У нашому шкільному театрі ми ставили ці казки. Я писала сценарії. Трішки почуваюся, як та Герда, бо вона доклала чимало зусиль і дісталася аж до Лапландії, витримала випробування. Мій чоловік Магне Нес показав мені великий світ – красивий добрий і доброзичливий до нас. Тому я вважаю, що це мій щасливий вік саме зараз.
Коли я ще працювала в Харкові, ми випадково познайомилися в нашому оперному театрі. Я була там з учнями на зимовій виставі. Норвежцям і взагалі європейцям дуже подобаються наші спектаклі, особливо класичні опера і балет, бо те, що тут у них – більш сучасне, перероблене. А в нас у театрі багато автентичного – костюми, декорації. Норвежцям це дуже подобається, бо передає атмосферу, яка описана у п’єсі. Отож ми випадково зустрілися в харківській опері. Спершу спілкування було не з приємних. Я прийшла з дітьми, вони поводилися нормально, був антракт. Вони розмовляли. І раптом я чую, що хтось дуже невдоволений їхньою поведінкою. Мені довелося захищати наших дітей, тому що вони поводилися адекватно і це був дитячий спектакль. Але незнайомець сказав, що це той випадок, коли треба йти до школи і розповісти усе директору.
І.М. Тобто ви почали знайомство із невеликого конфлікту в антракті?
Л.С.-Н. Так. Він потім прийшов до школи, зустрів мене і я подумала: от який настирний чолов’яга! Він таки піде зараз до директора жалітися на мене. Сказала йому: «Он там кабінет директора, ідіть без мене, бо я втомлена і йду додому». Але він зніяковів і почав вибачатися за те, що сталося в театрі. Ми попили чаю, поговорили. Отак почалося наше знайомство. Потім він мені писав, приїздив до Харкова кілька разів і запросив мене до Норвегії.
І.М. Пані Ларисо, з якого Ви роду, звідки походять Ваші батьки?
Л.С.-Н. Я походжу із типової української родини. Мама народилася у звичайній сільській сім’ї. Село Новопетрівка Дніпропетровської області. У них була земля. Діти цієї родини стали учителями. Пам’ятаю, що в дитинстві ми приїздили туди декілька разів. Вишневі садки, багато сушеної вишні, надзвичайно красива природа. Мамин брат був директором школи, мама вчителькою.
У батька цікава історія роду. Вона складніша, тому що це вже місто Апостолове Дніпропетровської області. Переплітається з історією того краю і по-своєму навіть поетична. Раніше це була Покровська волость Херсонського повіту Таврійської губернії. Зараз – районне містечко. Причорноморська рівнина, степи. Там є два скіфських кургани бронзової доби. Було знайдене поховання із золотом вождя кочівників. Проходила дорога для нападів різних племен на Русь. Але землі надзвичайно родючі, тому почалося їхнє заселення. Річки, повні риби, дичина в лісі – батько і всі в родині про це розповідали, коли я була маленька.
Свою назву містечко Апостолове дістало від прізвища гетьмана України Данила Апостола. Уже його правнуку Михайлу перейшли ті землі, коли Запорозьку Січ ліквідували, а територію поділили між українськими й російськими поміщиками.
І.М. Сучасне Апостолове має у верхній частині міського герба білий (або срібний) хрест на червоному щиті. Хрест донизу розщеплений. Нижню частину герба несподівано прикрашає паровоз на зеленому тлі. Цей ніби далекий від геральдики символ додав сучасний автор, бо залізниця дала поштовх до розвитку краю і сприяє йому й зараз.
Л.С.-Н. Коли вийшов царський указ Павла І про заселення Таврії і Криму, там почали поселятися люди з Харківщини і Чернігівщини. Тобто предки мого батька можуть походити і з Харківщини. Місця ті називалися Понизівка. Протікала річка Вошива, притока Кам’янки.
І.М. На Слобожанщині маленькі степові річки теж називали Вошива, а потім і куток козацької слободи Водолаги (мого рідного селища) діставав таку ж назву. Ви чули версії про таку непривабливу назву?
Л.С.-Н. У таких річках водилися дафнії, а їх називали прості люди «водяними вошами». Отак річки ставали Вошивими. Ще пригадую, що в тих краях багато людей із російськими прізвищами. Їх так записували за часів Російської імперії. Мої були Корнілови. Це мама мого батька. Семеніхін – батько мого тата. Він був українцем, жив здавна в тому краї. А вже батькова мама була з Харківщини. З того роду – кінногвардієць останнього російського царя Миколи ІІ. Службу ніс у Царському Селі. Застала я чотирьох дядьків на Понизівці. Приїздили ми до них часто. Вони збиралися у бабусі. Тоді велися розмови, співалися пісні. Я б назвала їх українськими патріотами.
У родини були наймані робітники, тож під час колективізації родина потрапила до списків на розкуркулення.
І.М. Вони пережили виселення, той терор?
Л.С.-Н. Так. Почалося з того, що діда мого викликали до НКВС і вимагали здати все. У них залишалося дві корови, родина була велика. У мого батька – ще 10 братів і сестер. Дідусь і бабуся – красива пара і діти красиві. Там було кохання. Існувала традиція збиратися за великим круглим столом. Дід відмовлявся здавати корів, бо ж 11 дітей! Його дуже побили. Прийшов додому і помер. Залишилася бабуся з дітьми. Найстарші були самостійними. Один син працював при тому ж НКВС писарем. Їх занесли до списків куркульських на виселення до Сибіру. Уже посадили на машини, а врятувало те, що донька начальника того НКВС була закохана у старшого сина Семеніхіних. Дівчина просила свого батька скасувати рішення, бо якщо той не поступиться, вона вкоротить собі віку. І це подіяло. Їх викреслили із списків. Вони повернулися додому, якщо це можна так назвати. Вдома була пустка. Забрали в них не тільки їжу, а навіть подушки й постелі. Тож довелося їм переживати голод 1933 року в порожній хаті, майже без їжі.
І.М. «Мине зима і весна промайне. Квіти усі зів’януть, їх сніги заметуть і ти повернешся до мене, підказує серце. І навіть якщо не зустрінемося, я любитиму тебе». Такі слова із Пісні Сольвейг.
Багато переплітається у культурах різних народів. «Сольвейг прибігає на лижах». Цю ремарку із п’єси Ібсена Олександр Блок узяв епіграфом для свого вірша.
«Голос твій дзвінкіший пісень старої сосни.
Сольвейг! Пісня зеленої весни». Так писав Олександр Блок 1906 року – останнього в житті Генріка Ібсена.
«Сусідка Сольвейг доглянула наші квіти, доки ми були у від’їзді», – згадала в соцмережі Лариса турботливу норвежку. Для неї це реальне жіноче ім’я, популярне у Норвегії, а не тільки класика драматургії й музики.
Між українською і норвезькою літературою існують давні контакти. Драми Ібсена йдуть на українській сцені з початку XX ст. Творчість цього норвезького класика характеризувала Леся Українка у статті про європейські соціальні драми.
Харків ще понад 100 років тому долучився до популяризації Ібсена. Слобожанин Борис Грінченко редагував і публікував переклади своєї дружини Марії. Вона писала під псевдонімом Загірня. Державне видавництво України у 30-х роках у Харкові й Києві оприлюднило тритомник Ібсена у серії «Бібліотека чужоземної літератури». У новому тисячолітті харківське видавництво «Фоліо» спільно з Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України представило читачам переклади п’єс видатного драматурга. Навіть у буремному 1918 році журнал «Шлях» друкував класичний твір «Пер Гюнт» українською мовою. Для багатьох співвітчизників тоді починалися «ходіння по муках», але хтось же устиг тоді прочитати про віддану закохану Сольвейг.
Ім’я Сольвейг тлумачать як сонячний шлях.
Тож продовження розмови між Харковом і Осло.
І.М. Цю книжку назвали кращим іноземним бестселером світу 2016 року. Ларс Міттінг «Норвезький ліс: скандинавський шлях до сили і свободи». Її перекладали в серії «Книжки, з якими по дорозі». Пан Ларс Міттінг описав не тільки види дерев, а й інструменти для їхнього рубання, як викладати дрова. «Скласти правильне багаття – одне із основних давніх умінь чоловіка», – стверджує норвезький автор. Що вміє Ваш чоловік?
Л.С.-Н. Якщо починати із скандинавських міфів і саг, то треба згадати, що їхній бог Тор тримає сокиру в руці. І коли гримить грім, то це справа Тора. Норвегія багата на ліси. Дрова були основним паливом. Воно й зараз головне для тих, у кого свої будинки, а не квартири. Звичний інструмент у такого господаря – сокира.
Норвежці – діти природи. Для них задоволення – рубати дрова простою сокирою, без електроінструментів, власноруч складати їх штабелями, Так само досить часто власноруч викладають у будинку не каміни, а справжні печі. У нас теж є штабелі дров. Чоловік їх рубає влітку. І в той час навіть не ходить на тренування до спортзалу. Також це роблять усі навкруги. І навіть жінки рубають дрова, якщо вони самотні або вдови. Гарним подарунком вважається книжка «Як складати дрова». У нас також вона є.
Рубання дров – це невід’ємна складова норвезької культури. Мене вже навчив чоловік, як топити піч, які дрова використовувати спочатку, які додавати. Чим топити взимку, а що залишити на весну. «Найкращі дрова – то горобина. Дають найбільше тепла», – сказав мені Магне. І неповторність живого вогню.
І.М. Перепрошую, зараз багато українських сімей змушені не від любові до живого вогню, а з міркувань економії переходити на опалення дровами. Винищуються посадки вздовж полів, верби понад річками, щоб не накопичувати шалені борги за газ, відмовляються від нього.
Л.С.-Н. На жаль. Я знаю про ситуацію в Україні. Там живуть мої рідні, мої діти і онуки. Слідкую за новинами і чую, як у селах вирубують вишневі садки, в яких ми виросли. Норвежці не пережили колективізації, але вони побудували свій соціалізм, щоправда без того періоду, коли в нас владу захопили більшовики і було зруйновано дуже багато. Зруйнували фермерство, знищували людей, які працювали на землі. А в них земля завжди належала людям, які тяжко на ній трудилися, тому що Норвегія, особливо західна, де народився мій чоловік, вважає себе вікінгами. Його батьківщина – Лайкангер, Согн.
Слово «вік» у норвезькій мові означає «бухта». Там гірська місцевість, але вони вимушені були й там вирощувати овочі. Саджали картоплю, як і ми. Там дуже чисте повітря, легко дихається.
Вершини гір покриті снігом, а в долині цвітуть персики. Абрикосів у них немає. Полуниці, сливи і розмаїття трав. Норвежці – трудолюбиві й працюють сумлінно. Вони неспішні, усе роблять ґрунтовно. Як розповідав мій чоловік, коли він вперше приїхав до України і побачив безкраї землі, які йдуть за горизонт, він був дуже здивований. Сказав мені, що маючи такі землі, як можна не мати чогось. «Ви, мабуть, ледачі». Його бабусі і мама тяжко працювали.
Вони дерлися на ці гори, у фартухи набирали картоплі. Тільки посадили – пішов дощ, усю картоплю змив. Плачуть, збирають картоплю у фартухи і знову видираються на схили й саджають її. Так може повторюватися кілька разів на сезон. Жінки в них дуже працьовиті. Роблять усе нарівні із чоловіками.
Магне у старому будинку, який побудував його дід по батьковій лінії, біля портретів діда й бабусі. Лариса пише: «Магне дуже схожий на діда. І там скрізь домоткані рушники. У нас вдома такий же стиль..».
Батько мого чоловіка став інвалідом, причому доволі рано. Було шестеро дітей. І мати вимушена була тягнути усе це фермерство і родину на собі. Вони не голодували, мали все, але тяжкою працею. Мій чоловік та його брати звикли допомагати. Після уроків починалася для них основна праця. Вони йшли у гори. У них був маленький тракторець, яким управляв старший брат. Доїли корів, косили і складали траву, а брат уже доправляв її до сараїв. В історії Норвегії є факт, що хлопці із таких сімей вікінгів, що жили між фіордами, після закінчення школи часто ішли до морехідки, тому що не витримували тяжкої фермерської праці. У двох братів мого чоловіка гарна освіта, вони навчалися в Німеччині, стали викладачами вищих шкіл у Норвегії. Магне подався до морехідки. Плавали до Америки, але це закінчилося не дуже гарно, бо він страждав від морської хвороби. Йому було соромно повертатися до свого села. Хоча сіл, як ми звикли, у них немає. Є господарства. У них не було потреби в селах, в об’єднаннях, бо на них ніхто не нападав. Вони як на краю світу живуть.
Ця гориста місцевість не давала можливості об’єднуватися. Тому вони жили відокремлено, що вплинуло на формування їхнього характеру. Їм не притаманно красти, особливо один у одного. Бо в кого красти, якщо немає більше нікого, тільки твоя родина. Той хутір, де вони хазяйнували, носить ім’я їхньої матері.
Мій чоловік згадував, що йому було соромно, що в його мами такі великі долоні, а в нього менші.
І.М. Що ж далі робив Ваш чоловік, коли з морем не склалося?
Л. С.-Н. Він прийшов з того походу додому, і випадково побачив оголошення. Батько йому показав – про набір до поліцейської академії. Це стало його порятунком. Подав документи, витримав конкурс шість претендентів на місце. Закінчив і почав працювати у сфері кримінального права. Працювати було складно, бо тоді ще обходилися без електронного обладнання, відеокамер спостереження. Вони повинні були обходити певну зону, спілкуватися з ув’язненими. Морально важко було, коли ранок починався з того, що із зашморгу виймали якогось в’язня-самогубця. Він уже очолив офіцерів, бо отримав відповідну освіту. Але нервова система не витримувала таких випробувань.
Саме тоді оголосили набір до підрозділів ООН. Це був час Лівано-Ізраїльського конфлікту, 1979 рік. І Магне подався туди – із вогню та в полум’я. Там побачив усе те, що можна побачити на війні. Але в цей час уже відкрили нафту в Норвегії. Коли вони поверталися додому, багатьох із тих, хто воював, кинули на розбудову нафтових родовищ, які приховані під водою. Багато з них загинуло там, бо не було потрібного спорядження водолазів. Не витримувало здоров’я, вони заробили хвороби і не всі вижили. Магне туди, до родовищ, не потрапив, тому що у нього було поранення, лікувався в госпіталі.
Це був період, який тягнеться й досі, тому що ветеранів тут вшановують. Вони влаштовують зустрічі, різні спілкування заради спогадів. У них не було психологічної реабілітації, як зараз. Тому багато хто покінчив життя самогубством. Досі трапляються такі трагедії. Тому це не тільки проблема сучасної України з війною на Донбасі. Це всесвітня проблема.
Магне має титул чемпіона зі стрільби. Входить до старовинного норвезького об’єднання «Король стрільби». Щороку проводяться змагання і вшановується «Король стрільби року». 1989 року виграв цей турнір він. Срібні пластини уже складають великі стрічки або чемпіонські пояси. Щороку карбується і додається нове ім’я. Чемпіон володіє тими поясами до нового змагання, цілий рік. Існує церемонія передачі поясів, стіна чемпіонів. Там і фото Магне є. Він давно не змагається, але 2019 року вирішив приєднатися – для спілкування, хоча вже ні доброї рушниці, ні обмундирування відповідного не має. Стрілок він досі вправний. Після змагань – бенкет. Усе благородно, по-королівськи.
І.М. Знову гортаємо норвезькі книжки. Ерік Бертран Ларссен «На межі. Тиждень без жалю до себе». Одна із ключових стадій підготовки бійців спецпризначення називається «пекельний тиждень». Ерік Ларссен сам її пройшов і пише, що за такий тиждень більшість людей змінюються на краще, гордо згадують усе життя, що витримали випробування.
Ви пам’ятаєте свій перший норвезький тиждень? Було важко чи просто дивно, абсолютно інакше, ніж в Україні?
Л.С.-Н. Я відчула від самого початку, що норвежці – трішки холоднуватий народ. Ні, вони не пихаті чи зарозумілі. Навіть наївні й довірливі у порівнянні з нами. Але вони північні люди. Бояться зразу відкриватися. Якщо ж ти представлений як член родини, вони роблять крок тобі назустріч, тоді й відчувається їхня доброзичливість. Тобі посміхаються, вручають маленькі подарунки – символічні, пов’язані з національним костюмом. Це мене вразило.
Софія біля норвезької родинної скрині
Я не знала, як поводитися. В Україні багато людей, велика країна. І ти трішки відсторонюєшся. Тож у Норвегії це був невеликий стрес. За два чи три роки я розслабилася, звикла до культури й спілкування. Тепер навпаки мені дивно в Україні. Коли в Осло ідеш вулицею і випадково з кимось зустрічаєшся поглядом, мимоволі посміхаєшся. До цього так звикаєш.
Звичайно, тут інша їжа. Власні кулінарні традиції. До національної кухні теж довелося пристосуватися. Але це відбулося для мене швидко, бо якість їжі дуже висока. Ніколи не отруїшся. Воду тут п’ють прямо з крану, тому що вона кришталево чиста.
І.М. Можете поділитися якимось ощадливим норвезьким рецептом? Що готуєте?
Л.С.-Н. Чоловік не довіряє мені норвезькі страви, готує їх сам. Хоча страви прості. Овочів було мало, звикли до м’яса і риби. Різдвяна страва – ріббе. Великий шматок запеченої свинини зі шкіркою, яка порізана кубиками. Я це спробувала зробити в Україні. Шкірка в мене вийшла не дуже хрустка. Її перчать, солять і запікають у духовці у фользі. Подають свинину, як і в нас – з вареною картоплею і салатами. Може бути ще варена морква, різноманітна капуста. Головне, що норвежці не використовують кетчуп як приправу до ріббе, а подають варення з брусниці, журавлини. Кисленьке. Смак м’яса з варенням – досі для мене незвично.
Можна приготувати форіколь. Беруться шматки баранини. Їх перекладають великими шматками звичайної капусти. Сіль, перець і тушкувати. Неприємний для когось запах баранини вбирає капуста. Їдять форіколь гарячим, але коли страва охолоне, баранина така ніжна смачна, що можна їсти без хліба. Капусту таку я, на жаль, не їм – занадто вбирає в себе запахи.
Як у нас кутя, у норвежців є рисовий крем. Це вариться звичайна молочна рисова каша. Вона продається навіть готовою у пакетах. До неї збиваються вершки. Змішуються з рисом подрібнений мигдаль і родзинки. Подається із соком червоного кольору – брусниця, журавлина. Ще традиційний карамельний пудинг або яблучний. Випікається багато печива. Вважається, що на різдвяний стіл потрібно поставити сім видів печива.
У них немає посту. Норвежці – лютерани, протестанти. Лютерани кажуть, що вдячні Мартіну Лютеру за те, що не почуваються рабськи залежними. Вони пішли у своєму розвитку так далеко ще й завдяки вірі, бо беруть на себе відповідальність перед Богом і суспільством, роблять усе самі. Не постують, бо звикли багато працювати і ґрунтовно їсти. Вільний час присвячують спорту. Лижі дуже популярні у людей різного віку.
До речі, ялинкові прикраси переходять із покоління в покоління. Кілька днів розвішують їх на ялинці. Згадують, приймають родичів, які приїхали на свято. Сидять за кавою і гльогом (глінтвейном), розмовляють. Нагадують один одному (наприклад, брат сестрі, яка приїхала з родиною): пам’ятаєш, ми з тобою цю іграшку зробили ще в школі! Або це давно доросла дочка робила іграшку маленькою.
Старовинний посуд, скатертини і навіть штори – окремо для свята. До речі, багато хто використовує свічки електричні, а не парафінові чи вощані. Щоб не сталося пожеж, бо будинки на околиці Осло переважно дерев’яні.
Норвегію називають «Будиночок Барбі у Європі».
І.М. Ще одна книжка, яку згадаю в нашому спілкуванні. «Любий Габріелю» Гальфдана Фрайгофа. Це норвезький перекладач, критик, редактор та романіст, який обрав форму спілкування із сином – листи. Габріелю у віці трьох років діагностували аутизм. Фрайгоф пише про їхні розмови, пригоди та сварки, про взаємини в сім’ї та синові досягнення. Про сувору землю Норвегії – «для життя, а не для туристів», що утримує, ніби якір, і не дає потонути.
Лариса Семеніхіна-Нес написала мені багато електронних листів під час карантину, зимових свят. Дещо процитую.
Із листів Лариси
Вибирайте, компонуйте, фантазуйте… Тож, я описую та пересилаю, коли в мене є натхнення, а Ви робите свою справу, коли у Вас є натхнення!
Батько. Концтабр «Гріні» в Осло
Для мого батька Миколи Михайловича Семеніхіна, двадцятидворічного старшого сержанта, війна закінчилася битвою біля озера Балатон в Угорщині. Ми виросли на стриманих розповідях батька про війну. Там, у військовому госпіталі, закінчилися для нього бойові дії. Усе тіло в глибоких шрамах – стегна, живіт. Перебита кисть руки. Нам, дітям, незвично було дивитися на інших чоловіків на Дніпрі, на пляжах – у них не було шрамів. І ці рівні тіла, що вилискували, як у жінок, викликали якусь незрозумілу огиду.
Варвара і Микола Семеніхіни, 60-ті роки
У нас був свій еталон – міцне, струнке у глибоких повздовжніх шрамах по 20-50 сантиметрів тіло батька-фронтовика. Він працював на Жовтокам’янському заводі, який належав до Криворіжсталі, обпалювали камінь, доставлений із Балаклави, на вапно для виробництва металу. Шкідливе виробництво. Мама вчителювала.
БАЛАТОНСЬКА БИТВА (оборонна операція 3-го Українського фронту і частин болгарської армії, останній наступ вермахту під кодовою назвою «Весняне пробудження», 6-15 березня 1945 року) Наступ почала авіація. В одну мить злетіли в небо і змішалися вода, земля і вогонь. Заступали собою сонце на ті дні, коли йшли бої. Було незрозуміло, де свої, а де ворог. Бігли навмання і стріляли навмання. Опритомнів батько у госпіталі. Було багато операцій, вилучали осколки, і не завжди під наркозом.
Місцеве населення на визволених від німців та їхніх союзників територіях залучали до праці. Їжа, вино, консервація з угорських погребів. Там забито все ними було у той час. То не голодна Україна. Більшість наших поранених знали, що не доїдуть додому, бо вже майже смертники від ран. І угорські прості жінки (може, у них чоловіки загинули на війні) та молоді дівчата почали ховати наших солдат у себе вдома. Виводили, майже викрадали, виходжували, потім одружувалися з ними.
Виживав хто як міг. Не в німецькій же армії воював мій батько! До речі, норвежці брали участь у битві за Балатон у складі німецьких військ. Ми з Магне багато розмовляли про таке… Він добре знає історію.
Ще ВАЖЛИВО! Ми живемо біля знаменитої тюрми Іла/Ila… Під час німецької окупації вона була концентраційним табором для полонених Grini/ Гріні). Багато документальних фільмів про концтабір тої пори. Ну, і Магне уже значно пізніше був не останньою людиною в системі, і знав більше… Але відомий факт у Норвегії – усі РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ, визволені з німецького концтабору Grini, були направлені в ГУЛАГ! Ніхто ні в чому не розбирався. Норвежці здригнулися тоді від цього, як батьківщина «зустріла» тих, хто проливав за неї кров.
У мого батька нагороди від радянського командування. Медаль «За відвагу» – за бої в Угорщині ще перед Балатоном. Він ЄДИНИЙ з батальйону, хто в тій битві вижив. Та ще тяжко пораненого земляка з Апостолового на плечах виніс, незважаючи, що той благав: «Пристрель мене, Миколо. Я не виживу, кишки вилізли. Хоч ти спасешся». Але батько виніс його. І обидва вижили…
Щороку 9 Травня той чоловік був у нас вдома, з пляшкою… Дякував, плакали обидва. Я ненавиділа ті 9 травня, «зі сльозами на очах» у дорослих чоловіків. То єдині дні, коли я бачила, як батько плаче. Ненавиділа те. Старалася дома не бути. А мама також тихо лаялася… Казала: «Хай Господь мені простить ту грішну думку, але інколи я думаю, що краще б ти його не спасав тоді». Тепер розумію, через що вони пройшли… І тепер у мене сльози на очах 9 Травня…
Мені Магне багато розповідав про війну, бо це стосувалося дивізії «Вікінг», яка виконувала найстрашніші завдання, бо німці не могли: психіка не витримувала. Норвежців Гітлер любив, бо вони були холоднокровні воїни. Не гарячкували, не стресували, вбиваючи.
Магне сказав, що його старші за віком колеги працювали тоді, коли було визволення концтабору Гріні та організація доставки в’язнів до їхніх країн. Знали все, кого і куди направили, бо вони були відповідальні за них. Зі слів Магне, він прийняв управління кримінальним відділком якраз від того колеги, який цим займався та вийшов на пенсію у 67 років.
Критики запрошуються для перевірки, сказав Магне. Їм розкажуть норвезькі криміналісти. Це у вільному доступі, не засекречено.
«Найбільший німецький концентраційний табір в Норвегії». Ми ж тут живемо, перед будівлею музею автобусна зупинка, кінцева, номер 230, Ila – Sandvika. Майже щодня їжджу, 5 хвилин до метро в Осло. Або коли гуляємо в лісі, бачу колишній табір із тераси нашого будинку, через лужок (мій санаторій), не з боку вулиці. Для полонених то був концтабір, а для мене санаторій зараз. Таке життя…
У таборі були не тільки норвежці, а й руссере/руські (радянські), поляки, французи, голландці, італійці та багато інших. Фільм про них 1945 року ілюструє норвезький менталітет – примітивно-простий-порядний-стриманий. Спочатку працюють на державу, на інших громадян, потім на себе. Вони такі холодні, що не можуть навіть реагувати швидко, обуритися. Працюють без негативних емоцій, а вже вдома виснаження може вирватися істерикою в колі сім’ї. Не у товаристві, навіть не з близькими друзями… Вони розслабляються тільки у себе вдома. Я довго звикала до такого (не-)прояву чи прояву, пристосовувалася. Через стрес навіть. Потім звикла і повернула це на свою користь. І стало так комфортно! Бо знаю, що першими не нападуть, бо замерзлі почуття. І ми встигаємо підготуватися, погасити те. Бо у нас темперамент інший, реакція моментальна.
Ще повністю збереглися, використовуються усі споруди, збудовані німцями. І казино для німецьких офіцерів, і будинок коменданта табору, і електростанція, і коли в’їжджаєш до музею, до в’язниці, то пропускні ворота-порт… Сам музей розташований у колишньому приймальнику-розподільнику для в’язнів. Усе підтримується в ідеальному стані, як і скрізь тут: вдома у себе може бути гірше, але того інші не бачать, можна скромно… Менталітет.
Магне каже, що була уніформа в’язня. Дуже холодна. Мерзли жахливо, теплого одягу не було, опалення також. Бо німці боялися пожежі. 300 в’язнів у бараку зігрівали його своїми тілами.
Алея викладена за німців у формі свастики. То було перед воротами, входом до бараків. Просто не помічаєш того, коли стоїш на автобусній зупинці на відстані 3-5 метрів, або проходячи по ній. Але коли вже тобі скажуть звернути увагу на це, то звичайно ж, – свастика! Доріжки викладені у формі свастики навколо пам’ятника… Квіти, вінки майже завжди там. І часто від німців зі стрічками кольорів німецького прапора. І мені Магне каже, що свастику особливо добре видно з вікон тюрми, з вищих поверхів. Були пропозиції закласти нову алею з доріжками, але вирішили залишити, як є. На згадку про те, що тут був німецький концтабір. І німецькі делегації бачать це, покладаючи квіти. Може, й правильно…
У древніх норвежців також був цей знак. Свастя-проміння. Але не дуже використаний у побуті. На картинах деяких художників зустрічається. Тут холодне оточення, холодне повітря, холодні крижані погляди блакитнооких норвежців швидко охолоджують гарячі голови, паралізує, як крижаний погляд SS-івця у радянських фільмах. Хоча норвежці й самі себе бояться, свого холоду. То треба пожити з ними, зрозуміти, вжитися, щоб почуватися комфортно, щоб вони розслабилися поруч та довіряли тобі. Дуже комфортно з ними, але не спочатку.
У мене з Магне усе добре, він боїться мене втратити, у нас гарні взаємини, але його 47-річний син вносить корективи. Особливо зараз Магне дуже важко. Але ж синове життя не повинно зруйнувати моє, наше. Син його тричі був ув’язнений. І за крадіжки, і за продаж наркотиків, і за аварію на дорозі у стані наркотичного сп’яніння. Буйна шизофренія змолоду… І наркотики вже 30 років. Жодного дня не працював. Але Магне безмежно відданий справі спасіння сина.
У Магне є свої родинні обереги. Зброя, то само собою. Але він зберігає домоткані вовняні (шерстяні, бо тут це тільки шерсть) ковдри, зіткані мамою, і їх багато. У спальні над ліжком висить добротна, але стара, фарби вже вицвіли. Я запропонувала замінити чимось новішим, сучасним, але він сказав: «Ні, не можна! Та ковдра виткана прабабусею». Та річ була завжди з ним у плаваннях до Америки, коли він служив моряком після школи недовгий час. Лежала на його ліжку, вкривався нею. Оберіг… І вона висить у нього над ліжком у головах. Є ще з таким же традиційним «вікінгівським» орнаментом, але то вже мама зіткала.
Родинний хутір має назву від прізвища мами Магне – «Хюке/Huke», який належить до населеного пункту Лайкангер/Leikanger, Сонгфіорд\Sognefjørd (бо на узбережжі фіордів сіл та міст немає, тільки поселення, великі та маленькі…) Хтось із дітей взяв собі прізвище мами Huke, а Магне – батька, Nes, Magne Nes. Тут можна вибирати.
Согн – як регіон (Карпати чи подібна назва). Є зовнішній, середній і внутрішній Согн. Жителів тoї місцевості називають «согнінгцями» (sogninger). Бо у них суворий, але простий характер, ощадливі. Навіть жарт є, що інші плавають, гребучи руками від себе, розводячи воду руками. А согнінгці гребуть навпаки, під себе, навіть воду.
Там постійно живе їхній молодший брат Шюр/Sjur, якого у сім’ї називають «святим», бо тільки він один залишився там жити та продовжив важку працю фермера, доглядаючи-ремонтуючи 4 будинки, які залишилися Один із них він побудував сам, одружившись із норвежкою Євою, яка працювала економістом у комуні та допомагала чоловіку у його фермерській праці, у садку. Місце для свого будинку ШЮР обрав так, щоб із вікон зали та великих терас можна милуватися фіордом, горами, пропливаючими пароплавами, роздивлятися їх за обідом, кавою чи просто розмовою. Це й наше з Магне улюблене місце. Шюр сам вибирав у своєму лісі дерева, сам рубав, звозив до подвір’я, сам робив дошки і сам ставив будинок! Усе з найкращої деревини, збудовано для своєї сім’ї, своїх дітей з любов’ю. Мають сина Андерса Хюке, вивчився на журналіста-фотокореспондента-режисера, якось так. Працює в редакції газети Согн Авіс/Sogn Avis (avis-газета). Не дуже далеко від хутора. Жонатий. Та ще дочка Сігрід/Sigrid Хюке, медпрацівник, на зразок медсестри, але тут вони навчаються в університеті, десь років 5, як і лікарі. Живе в Осло, інколи буває у нас.
Найприємніше із спогадів мого батька про війну – одужання. Угорський військовий госпіталь. Виноградне вино на тумбочці у кожного бійця, їжа на замовлення. Поступово почали «повертати» визволителів, які одужували, додому. Поповзли чутки, що не зовсім додому, а до таборів інтернованих. І багато хто не доїжджає до місця призначення, бо в дорозі не те що медичної допомоги немає, а навіть їжі. Почали втікати ходячі, коли попереджали про прибуття вантажівок із брезентовим накриттям. Угорці їх ховали. Командування розпорядилося про таємні рейди, із попереднім оточенням госпіталю. Батько вже міг ходити, коли їх вантажівками відправили у порт, щоб звідти пароплавами перевезти до Одеси.
ПОРТ В ОДЕСІ. Голодні поранені солдати. Матроси-афроамериканці розвантажують американську гуманітарну допомогу. Раптом вантаж зривається, падає на землю. Із розбитих ящиків висипаються шоколад, галети… Матроси усе це не піднімають, продовжують працювати. Зголоднілі наші вибігають із засідки, миттєво, як щурі, хапають усі продукти. Американці, коли побачили їх, почали навмисне кидати ящики на землю і фотографувати радянських солдат, які кидаються на їжу. Наші командири розпорядилися виставити охорону.
Далі їхали поїздом. Поряд із батьком опинився літній полковник з ампутованими ногами. Доля їх звела, щоб вижити обом, підтримувати один одного. Офіцерам платили зарплату, батько міг навіть пробігтися під час зупинки на станції та купити їжі в місцевих за гроші полковника. Довго їхали до Камишина, до Волги. Багатьом не вдалося доїхати. Іноді померлих просто скидали з поїзда.
ТАБІР ДЛЯ ІНТЕРНОВАНИХ НА ВОЛЗІ. Робота, хвороби, смерті. Незабутнє враження – відвідини табору дружиною Черчілля. Раптом видають вчорашнім солдатам білі простирадла застелити солому в бараках. Лікарняні халати. Вишикували. Дружина Черчілля підходила до кожного солдата. Потискала руку, дякувала за визволення Європи і вручала капці.
Батько був у таборі до 1953 року. Одного разу під час перепочинку біля багаття підхопився один солдат-визволитель і кидає шапку на землю. Несамовито топче її: «Здох-таки кат!» Усі завмерли. Конвоїр його не пристрелив. Зрозуміли, що сталося щось серйозне. Конвоїр тихо сказав: «Сталін помер». Визволителів звільнили. Свої своїх. У квітні 1953 року батько повернувся додому. У листопаді 1954 народилася я.
Багато хто з нашого покоління був поранений до народження та й потім, коли слухали спогади батьків про ту страшну війну… П’ятеро братів Семеніхіних-Корнілових пішли на війну – Іван, Віктор, Степан, Петро, Микола. Повернулося двоє. Батько з них наймолодший.
Трішки про дідів
Мама Лариси Варвара Андріївна зі своїми батьками
На старому фото – батьки моєї мами, Андрій і Параска. Вони померли ще до мого народження. Мене мама народила у 34 роки, і вона була наймолодша у батьків. Старенькі не дожили. Бабуся замолоду працювала у місцевих панів (с.Новопетрівка, Магдалинівський р-н, Дніпро). Готувала їм та подавала їжу. Вони дуже цінували її. Коли емігрували 1917 року до Америки, хотіли і її взяти з собою. Але вона побоялася.
Дід був звичайним селянином, але не бідним. Воював у Болгарії під час Першої світової війни. Дівоче прізвище моєї мами Філенко. У сім’ї був старший брат Іван та сестра Меланка.
Батькова лінія. Найстарший брат Іван загинув на війні. Була вже сім’я в Запоріжжі. Дочка Таїса інженер, син Олександр закінчив Одеський інститут, працював спеціалістом із радіоперехоплення у Таджикистані, підполковник КДБ. Я телефонувала тоді 1976 року. Поговорили. Ну що він міг сказати…
Справа КДБ-1
1971 рік. Закінчення середньої школи та вступ до Харківського державного університету (тоді імені Горького). У вересні студентів посилали «на картоплю». Ми, ще вчорашні абітурієнти, були не знайомі один з одним. Нас, студентів факультету іноземних мов, привезли автобусами до гуртожитку колгоспу. Наше «німецьке відділення» вишикувалося для організаційної інформації. Нас привітав парторг факультету, викладач англійської мови Безуглий, у якого серед студентів було прізвисько Вугловатий. Сказав, що обов’язково потрібно вибрати комсорга відділення зараз. Він пройшовся уздовж шеренги, пильно вдивляючись у наші обличчя. І промовив, зупинившись напроти мене: – Як твоє прізвище? – Семеніхіна Лариса. – Ось ця студентка поки що буде комсоргом. А потім, в університеті, коли ви усі вже познайомитеся, то переоберите комсорга за своїм бажанням.
За 5 років той же парторг Безуглий разом з деканом факультету Анною Анютіною проведуть зі мною першу бесіду у політичній справі, яку було порушено КДБ проти мене та мого чоловіка Віталія Володимировича Гольдштейна (10.01.1954 р.н.), за замкнутими зсередини на ключ дверима деканату. Багато років потому я читала у дисидентів, що то була така практика бесід «за зачиненими дверима», але в 1976 я цього ще не знала. Як і багато чого іншого.
Був теплий травневий день, занять у випускників вже не було, бо ми готувалися до державних іспитів. Але приходили до університету на консультації. Я в легкому платтячку зайшла до університету та піднялася на 7-й поверх, де був наш деканат і дошка оголошень з розкладом консультацій та іспитів. Пильно вивчаючи потрібну мені інформацію серед безлічі розвішених друкованих листочків та записуючи її, я й не помітила, як поруч зі мною хтось став. Підняла очі, коли почула своє прізвище, – «Ви студентка Семеніхіна? – Так, це я. – Зайдіть, будь ласка, в деканат. Я здивувалася цьому запрошенню і зайшла… У приміщенні нікого не було. Уже за декілька хвилин зайшли декан Анютіна та парторг Безуглий. Декан замкнула двері на ключ, що мене дуже здивувало.
КДБ-2
Початок бесіди був таким: – Ви така то й така….? – Так, це я. – Ви комсомолка? (Хотіла запитати парторга, чи не пам’ятаєте, самі ж призначили мене на 1-му курсі комсоргом і я була ним рік…) – Так, комсомолка. – Де ваш комсомольський значок? (І це мені вже не сподобалось, я відчула: щось коїться недобре). – Вдома, на парадній білій блузці, яку я щодня не ношу. А зараз зайшла переписати розклад консультацій та по дорозі заскочити до магазину купити продукти для своєї сім’ї. – У вас є батьки? Ваш батько воював? Які нагороди має? (Зціпивши зуби, я відповіла, з вишколеною там же, в університеті, на військовій кафедрі, витримкою військового перекладача, завданням якого був і допит військовополоненого також…) – Так, воював. Війну закінчив в Угорщині, у госпіталі, був тяжко поранений у битві біля озера Балатон. Нагороджений неодноразово медаллю «За відвагу». – Надійшла інформація, що ви хочете виїхати до Ізраїлю (то вже було занадто і майже фантастично, я зрозуміла, що зараз будуть мене розпинати за чоловіка-єврея, який був дуже талановитим, мав уже свої публікації та завершував дипломну роботу «Творчість американського поета Лонгфелло». Перекладав його поезію російською мовою для цього. Викладачі поважали Віталія… Його мрія була – побувати колись в Англії, Шотландії, яку він згодом і реалізував… Але ж про Ізраїль у нас в сім’ї не розмовляли ніколи). Я жорстко відповіла, – Це питання не до мене, бо я не єврейка. – Але ж чоловік ваш єврей! – То запитайте у нього. Я не буду відповідати на подібні запитання… І тут дістається з рукава такий відомий в часи усіляких репресій козир: «Відносно вас надійшла інформація у вигляді офіційного листа-звернення ваших однокурсників»… Це було дійсно несподівано. Я добре навчалася, навіть заміжжя та народження сина не завадили цьому. Я була однією з кращих студенток німецького відділення, мене обирали для декламування німецької поезії на всіляких зібраннях, де були присутні німецькі студенти. Думали, слухаючи мене, що я також студентка з НДР… До мене навіть прикріпили одного студента-німця з математичного відділення, високого блондина з рожевим обличчям, на ім’я Гюнтер. І я впіймала на слух ті вібрації живого мовлення, а мій розмовний апарат з легкістю усе копіював. Язик без кісток, як то кажуть.
«Лореляй» – із сарказмом називав мене викладач історії німецької мови, дуже складного предмету, після складання іспиту з якого всі з полегшенням зітхали і продовжували вчитися далі. Завдячуючи ідеальному музичному слуху я швидко сприймала тонкощі німецької вимови. Звичайно ж, нам пощастило з першим викладачем, Іриною Вікторівною, яка відшліфувала наші знання й вимови ще на 1-му курсі. І завідувач кафедрою німецької мови Олександр Степанович Драчук виділяв мене серед інших, пропонуючи інколи на практичних заняттях: «А ну, студентко Семеніхіна, прочитайте ви цього вірша!», бо вже можна було заснути від монотонного читання того тексту усіма по черзі… Краще б він цього не говорив, бо мені в спину впивалися неприязні погляди, що відчувалося усіма фібрами моєї душі… Бо насправді одногрупники чудово володіли німецькою на 4-5 курсах, рівень викладання у Харківському університеті за радянських часів був не гіршим, а подекуди й кращим, ніж у московських. Але не в усіх був досвід декламування німецької поезії зі сцени. Взагалі, нас учили не прості викладачі – декілька з них, у тому числі й наша кураторкa на 2-му курсі Марина Наумівна, були перекладачами з радянської сторони на Нюрнберзькому процесі над нацистськими злочинцями. То ж блискавкою промайнула думка: «Хто саме написав донос?» Я попросила дати мені в руки того «документа», щоб самій пересвідчитися, що там написано. І що стоять підписи моїх одногрупників. Моє прохання було відхилено. «Бесіда» продовжувалась…
КДБ-3
Мені зачитали звернення моїх однокурсників, то був ДОНОС. Я слухала те все із широко відкритими очима. Бо чути таку брехню про себе з вуст поважних людей, наставників, комуністів, що поставлені не тільки давати нам знання, а й бути взірцем, втілювати в собі моральні якості будівника комунізму, як нас учили, було неправдоподібним. У те, що зачитали про мене, було неможливо повірити, тим більше прийняти. Ніби я при кожній нагоді наголошувала на неможливості жити в СРСР, що моя сім’я одразу ж після закінчення університету подасть заяву на виїзд до Ізраїлю, оскільки мій чоловік, студент нашого ж факультету та нашого курсу, англійського відділення, Віталій Володимирович Гольдштейн – єврейської національності. Начебто мої товариші неодноразово проводили бесіди зі мною, закликали мене зупинити антирадянську пропаганду. Але я не реагувала і продовжувала нахвалювати Ізраїль та паплюжити Радянський Союз. І ще багато подібних звинувачень.
Моя однокурсниця, приятелька Лариса однією з перших підписала того листа проти мене, хоча була свідком з мого боку у нас із Віталієм на весіллі. Вона сказала якось на занятті, що в мене слоняча шкіра, мене важко вивести з рівноваги і моя нервова система здатна витримати все. І то була правда. У мене були гарні батьки. До чого тут нерви? Я насолоджувалася навчанням.
Оскільки мені зачитували все більше нісенітниць про мене ж саму, я відчувала, що ту слонячу шкіру зідрали, і моя нервова система готова вибухнути праведним гнівом проти усього того, що зараз коїться. Які товариші?! Які розмови?! Хіба декан не знає, що в мене був дозвіл на вільне відвідування багатьох предметів останній рік, тому що я добре навчалася і мала дитину, студентська сім’я… Потрібно було тільки раз на тиждень зустрічатися з викладачами, щоб здавати невеличкі іспити, та ще проходити співбесіди із певного предмету, де ані шпаргалки, ані підказки. Таке практикувалось з тими, хто встигав та показував гарні результати. То яким чином я могла усе те говорити, якщо я взагалі не бачилася зі своїми одногрупниками? Єдине з усього написаного було правдою: я випадково зустріла ту мою «кращу подругу» біля деканату, вона також підійшла переписати розклад консультацій. Висіла незвична для тих часів ( 1976 рік), тим більше для студентів, об’ява великими літерами «Круїз навколо світу на лайнері. Придбати квитки можуть як викладачі, так і студенти»… Ми зітхнули, прочитавши ту об’яву, і я сказала, що було б краще опинитися зараз на тому лайнері, ніж гризти граніт науки день і ніч, готуючись до випускних державних іспитів. То було єдине, що можна було мені закинути, але всім зрозуміло, що то жарт… Мимовільний жарт був одним із того, що зруйнувало моє життя, мою професійну кар’єру. Єдина людина чула те – Лариса. По мірі зачитування мені того акту звинувачення від однокурсників, я здогадувалася про прізвища підписантів. Бо в деканаті до рук мені того листа не дали і не сказали, хто його підписав. Більше мені сказав уже на допиті офіцер КДБ. Був такий відділ і в університеті на 2-му поверсі, куди мені було сказано прийти наступного дня.
КДБ-4
Уже не пам’ятаю свій стан після тої бесіди в деканаті. Спантеличення, обурення, бажання довести свою правоту. Як таке стало можливим? Це непорозуміння і незабаром усе з’ясується і владнається. Тільки цього не вистачало зараз, коли стільки часу та сил забирає підготовка до випускних іспитів. Добре, що мама приїхала та забрала сина Вадима на травень-червень до себе, незважаючи на те, що сама ще працювала в школі. Там також гаряча пора – іспити, перевірка письмових робіт з російської мови та літератури… Я не розуміла, чому мама розмовляла в школі гарною російською, а вдома українською, як і рідня, і всі навкруги. – Бо то робота! – відповідала мама… А мені дуже була потрібна російська тоді, повсякденна також, не тільки як шкільний предмет. Бо я мріяла вступити до МДУ ім. Ломоносова, деякі учні нашої школи там навчалися у різні часи, а я чим гірша? Тато тільки скептично посміхався: – Аякже, Москва… Хто там на тебе чекає, не мрій навіть…
Мені, амбіційній відмінниці, було неприємно слухати таке від батька! А більше тоді розповідати ніхто не ризикував… Та й не готові ще діти чути про лихі для сім’ї часи. Непотрібно воно їм. У них повинне бути світле та радісне життя. І все вказувало на те, що буде так. Мама – викладач російської, велика бібліотека російських класиків удома, з яких Чехов подобався більш за всіх. Та й писали ми з сестрою без помилок, наші твори були кращими в класі, бо вже десь з класу 6-го мама просила нас із сестрою допомагати їй з перевіркою учнівських завдань. Був величезний письмовий стіл, завалений стосами зошитів… Ми із сестрою сідали по різні сторони того стола, мама розподіляла, кому що перевіряти. На початку нашої «редакторської» роботи були диктанти. Ми повинні були ретельно звіряти написане учнями з диктантом у збірнику та виправляти помилки, закреслюючи їх червоною ручкою та вказуючи правильне написання. На полях ставилася вертикальна риска, яка була орієнтиром для мами про кількість помилок. Пізно увечері вона продивлялася перевірені нами учнівські роботи та виставляла оцінки. І так майже щодня. Навчаючись у 9-10 класах, ми вже перевіряли твори, отримавши перед цим досвід перевірки переказів.
Траплялися і курйози. Коли сестра Тамара тільки-но пішла до першого класу, то частенько виконувала свої домашні завдання за тим великим маминим письмовим столом, бо я працювала за іншим, меншим. І часто ми не мирилися… Якось сестра відволіклася та почала роздивлятися вже перевірені мамою зошити з виставленими оцінками. Здалося їй те несправедливим, що за таку кількість написаних сторінок в кінці стояла тільки суха цифра. І вона вирішила виправити ситуацію.
Вранці на уроці, отримавши перевірені зошити з оцінками, 10-класники почали усміхатися або навіть голосно сміятися. Але мамі було не до сміху, коли учні показали свої роботи, де поруч із оцінкою були намальовані квіточки, сонечка, пташки на деревах, рибки у річці, будиночки із садками, навіть діти у пісочниці.
І ті перевірки зошитів допомогли сестрі 1974 року вступити до Харківського медичного інституту, що було дуже важко у ті часи. Твір був останнім вступним іспитом. Сестра писала українською мовою. Абітурієнтів «різали, завалювали» у той рік на фізиці (профілюючий предмет), як і на хімії та біології. Бо то були усні іспити… Задачі також існували, але вони мало рятували, якщо ти не входив до списку привілейованих. Надії на вступ уже майже не залишалося. Як на ешафот іде сестра до приймальної комісії за результатом письмового іспиту. Заходить до кімнати і секретарка вигукує:
– Ось вона, ось!
У сестри підкосилися ноги. Сіла до столу. Усі дивляться на неї і секретарка говорить: – Наші вітання! Ви єдина на потоці написали твір на «5»! Без жодної граматичної помилки глибоко розкрили тему! – Цього не може бути…, – майже пошепки лепече сестра. Посмішки зникли з облич. – То ви ніколи не писали твори на «5»?… – Писала…. Але ж то було в школі. А тут «5» не ставлять… Уже підозріло просять її показати паспорт. Так, усе сходиться, Семеніхіна Тамара Миколаївна… Прийнявши вітання від приймальної комісії, сестра на ватяних ногах з блукаючим поглядом виходить з дверей інституту, де біля виходу на неї чекаю я. І я радію з того, що вона майже студентка, бо тим твором набрала більш, ніж необхідну, кількість балів. А ще тому, що вона здійснить мою мрію стати лікарем… Бо я боялася іспиту з фізики, у нас часто змінювалися вчителі та й розв’язування задач було не моїм…
Із цими думками про навчання, спогадами про школу, ІСПИТИ! я й прийшла додому з університету. Думки роїлися в моїй голові.
КДБ-5
Наступного ранку мені потрібно було з’явитися для бесіди до кабінету на 2-му поверсі університету. Впевнена у своїй правоті та у повній бойовій готовності захищатися від наклепу я увійшла до невеличкої кімнати. Напроти дверей було вікно, а посередині стояв продовгуватий стіл, який ділив кімнату на дві частини. У одній помітила закриту шафу, такі ж тумбочки та ще полицю на стіні. По другий бік стола стояв тільки стілець, на який мені запропонував сісти одягнений у світлу сорочку та темні брюки невисокий на зріст молодик із круглим випещеним лицем. Уважно вдивляючись у моє обличчя, він запитав ім’я та прізвище і продовжив незадоволено. – Ви неправильно поводилися вчора в деканаті. – (???) – Неправильна реакція на інформацію, яку вам старалися донести. – А як я повинна була реагувати на брехню?! Мені зачитали ті страшні речі, звинувативши в тому, чого я не робила. І мені навіть не показали того листа, щоб я побачила, що він дійсно існує і там стоять підписи моїх однокурсників. Я, по-Вашому, повинна була згодитися з тою нісенітницею, визнати все, чого я не робила? Я можу побачити той документ? Прочитати, пересвідчитися у підписах? Як можна розмовляти про щось, не бачачи того?! Я не вірю, що такий лист існує. Бо все, що я почула, то наклеп. Страшний наклеп. – У Вашому випадку то неважливо… А важливим є те, що лист існує, з усіма необхідними підписами. Чоловік підвівся, вийняв якісь папери із шафи позаду себе та поклав на стіл товсту папку. Я встигла прочитати своє ім’я на ній. Подумала, звідки така кількість паперів, я ще стільки не прожила… Паспорт, атестат про середню школу, залікова книжка, свідоцтво про одруження… Мої думки перервав голос чоловіка, – Для вас важливо зараз, і ви це повинні знати, що у найближчі дні будуть зібрані комсомольські збори вашого курсу і буде тільки одне питання порядку денного – виключення вас із лав комсомолу. – За що?! – Я ж вам сказав, що ви неправильно поводилися в деканаті вчора тому й не зрозуміли. Вам усе детально розповіли. Я не буду повторювати. – Оту обурливу брехню?! То наклеп! – Як сказати… Ваші однокурсники вже попереджені про комсомольські збори і комсорг курсу оповістить вас про день. – Так це вже вирішено?! – Так. – Тоді я заявляю вам, що все сказане про мене (написаного я так і не побачила) брехня, підлий наклеп, і я ніколи не визнаю себе винною в тому, що я це говорила. – Все, що говорите ви, неважливо. Важливо те, що говорять інші про вас. – Тоді хай виключають мене з тих лав такого комсомолу, бо там одна брехня та наклепи. Я не хочу мати нічого спільного з ними. – Ви така смілива? – (? У мене здивування.) – Ви повинні знати, що виключення з лав комсомолу означає у вашому випадку автоматичне відрахування вас з університету. – Як?! Це неможливо. Я добре навчаюсь, успішно здаю іспити. Ніхто нічого поганого не може сказати про мене за всі 5 років навчання. – Уже сказали, і вам довели до відома. Ви пам’ятаєте двох студентів – тогорічних випускників (Марченко чи якось так… Я пізніше випадково зустріла його в потягу на Київ. Розговорилися. Він після виключення з ХДУ вступив до КДУ, щоб завершити навчання. Працював потім військовим аташе, радником при Президенті В. Ющенку. Подарував мені одну зі своїх книжок, невеличку, про українські граблі… цікава). Ви їх давно бачили? Отож… Їх виключили з лав комсомолу за український націоналізм і автоматично з університету. – Але ж я нічого не робила, не агітувала, не розповідала. Мені ж повинні дати слово на зборах, я скажу, що все те неправда, підлий наклеп декількох людей. – Звичайно ж, вам дадуть слово. Але після виступу комсорга вашого курсу Ганни Бабієнко (додам, що вона вже була комуністкою, а виросла у Челябінському дитбудинку, навчалася у паралельній зі мною групі, ніколи не їздила до рідні на канікули, мабуть, не було нікого; після закінчення університету працювала у Красноградському райвно Харківської області). Комсорг розповість усе те, що ви почули тут. Потім дадуть слово вам. Але головне голосування. Ганна Бабієнко запропонує голосувати «За» виключення вас із комсомолу. І першою підніме руку. Потім будуть голосувати «Проти» виключення. Як ви гадаєте, за ким піднімуть руки? Кому взагалі цікава ваша історія, коли вже почалися державні іспити, захист дипломів… За два тижні усі отримають дипломи та роз’їдуться хто куди. То ж просто чекайте інформацію про день комсомольських зборів та правильно поводьтеся. Я вас поінформував. До побачення.
Подробиці того дня після бесіди я не пам’ятаю чітко. А вже ввечері, коли з роботи повернувся свекор, Володимир Олександрович Гольдштейн, поважна, заслужена людина, кандидат фізико-математичних наук, парторг УФТІ, що в П’ятихатках (у цьому інституті у 30-х роках було вперше в СРСР розщеплене атомне ядро), відбулася сімейна рада. Володимир Олександрович прийняв рішення піти до того відділу в університеті та особисто поговорити з тим кегебістом.
КДБ-6
Жили ми разом усі ті роки. Мама, Римма Михайлівна Рапопорт-Гуревич, закінчила свого часу хімічний факультет Харківського державного університету та очолювала один з відділів заводу медичних пластмас і стоматологічних матеріалів на вулиці Одеській. Водорості підводного світу у фільмі «Людина-амфібія» були створені у очолюваному нею відділку заводу. Вона була доволі хворобливою жінкою, тому я намагалася робити усю домашню роботу, прибирання в основному, якого було небагато. Та й мені було не важко, бо фізичні вправи – то моє, завжди. Як я прочитала десь року 2014-го у автобіографічному творі Віталія Вітальева «Life as literature device» («Життя як літературний прийом»), вона емігрувала з ним до Австралії. Супроводжувала сина після розлучення вже з другою дружиною-москвичкою у його поїздках по Англії, Франції. Батько Віталія на той час уже помер та був похований у Харкові. Наш син, його онук, Вадим, який багато в чому схожий на свого діда по батькові, намагався знайти кладовище, місце, де він похований, але це йому так і не вдалося зробити.
Римма Михайлівна підтримувала сина, створювала умови для його творчої роботи. Багато чому і я в неї навчилася, як у красивої, освіченої жінки, живучи 4 роки разом. Але все ж тяжка хвороба не дозволила їй бути завжди поруч із сином. У неї діагностували прогресуючу хворобу Альцгеймера і вона повинна була провести багато років та останні дні свого життя в спецзакладі для таких хворих в Австралії. Син уже переїхав до Лондона. Інколи він провідував матір, але вона вже не реагувала і не впізнавала його. Померла вона в тому ж закладі 2004 року. То сталося у період, коли Вадим, їхній онук, був прооперований у Харкові та потребував серйозної реабілітації. Свекор і свекруха обоє мені приснилися тоді, вже померлі, жаліли мене, віддали ключа від нашої квартири номер 6 на вулиці Кримській, 8.
Вислухавши усе те, про що зі мною говорив співробітник КДБ, Володимир Олександрович тільки сумно посміхнувся своєю стриманою посмішкою, яка ще більше підкреслювала його схожість з відомим актором В’ячеславом Тихоновим (Штірліц…) та промовив: «Як я і говорив тобі, Вітю (так називали батьки Віталія), вони підуть на все, щоб не видати тобі ту характеристику для закордонних поїздок від інституту океанології. Ось воно й почалося… «Але ж нічого поганого проти мене вони не сказали, бо не мають… І я під час співбесіди в обкомі разом з іншими бачив і свою характеристику підписану і з печатками! Як вони можуть не віддати її мені?!» Батько знову стримано посміхнувся тою своєю сумною посмішкою та сказав: «Я завтра сам піду до того відділу та поговорю з ними».
У Володимира Олександровича було нелегке життя. Його батьки приїхали свого часу до Харкова з Каунаса, батько помер рано (подробиць не знаю…, може на фронті загинув). Вони з матір’ю та іншими харків’янами були евакуйовані далі на схід. І в сімейному архіві зберігалася стара пожовкла газета, де на фото 12-річний худенький підліток Володимир Гольдштейн точив деталі для фронту, стоячи біля токарного верстата в захисних окулярах. Він перевищував норму, що й не всім дорослим вдавалося зробити. Повернувшись до Харкова після війни, вступив на фізико-математичний факультет університету, на заочне відділення. Бо мав хвору матір вдома, яка потім зовсім злягла та потребувала догляду. Вдень працював. Писав кандидатську дисертацію з ядерної фізики, яку захистив. Працював у Дубні під Москвою, вже оженившись перед цим з Риммою Михайлівною, яка народила перед переїздом їхнього сина, мого майбутнього чоловіка Віталія. Далі УФТІ. Йому часто й вночі дзвонили з інституту, з об’єкту, отримати вказівку чи консультацію. Був парторгом інституту на час нашої справи в КДБ.
Бесіда за його словами полягала в наступному: «Я розумію, чому затіяли усю справу з Ларисою Семеніхіною, дружиною мого сина, щоб не видати йому характеристику для роботи в інституті океанології. Бо в нас 5-та графа (поясню, що в анкетах у 5-й графі вказували національність. Була вона і в радянських паспортах). Добре, не видавайте ту характеристику сину, але ж для чого ви ламаєте долю дівчині? Дайте їй можливість закінчити університет, залишилися ж тільки випускні екзамени…» «Ні, – була відповідь, – вона ворог народу і ми не повинні допустити, щоб вона з вашим сином покинула СРСР, якщо він отримає ту роботу. Бо Радянський Союз не має наміру готувати таких висококваліфікованих спеціалістів для закордону». – «Тоді ми змушені захищатися… Я вночі виїжджаю до Москви, до ЦК КПРС. Товариш Пельше давній друг сім’ї, вони у свій час з моєю матір’ю займалися революційною діяльністю, переправляючи ленінську «Искру» до Росії. Ми продовжуємо спілкування з ним, і сьогодні увечері я зателефоную йому, щоб завтра вранці він мене прийняв. Ми не можемо так просто залишити цю справу». Тут кегебіст почав помітно нервувати… Попросив В.О. вийти та зачекати в коридорі. Бо мав поговорити зі своїм начальством. Хвилин за 20 він запросив В.О. до кабінету. Почав з того, що вони не хотіли, щоб ця історія отримала розголос за межами Харкова. Вони будуть працювати над цим. І попросив, щоб прийшли на бесіду вже завтра разом, я і Віталій.
КДБ-7
На ранок зібралися ми з Віталієм до університету, на бесіду з тим чоловіком з КДБ. Нас запросили до кабінету. Той же чоловік поклав на стіл товсту папку, на якій стояли наші прізвища, Гольдштейн В. В., Семеніхіна Л. М. та номер політичної справи. Лоску на його обличчі вже не було, він помітно нервувався. Знову я здивувалася, скільки паперів підшили до справи. Чоловік почав розмову, звернувшись спочатку до Віталія. – «Як з’ясувалося, ваша дружина ВОРОГ РАДЯНСЬКОГО НАРОДУ, вона займалася справами, не гідними статусу студентки і комсомолки, розповсюджувала негативну інформацію про СРСР… (і далі все те, що говорилося мені раніше). Тому ХАРАКТЕРИСТИКА ДЛЯ ПЛАВАННЯ НА СУДНАХ ІНСТИТУТУ ОКЕАНОЛОГІЇ (тобто перебування у рейсах водами інших країн) не може бути вам видана». – «Ворог?!! Та ви подивіться на цього «ворога»! – «Ви навіть не уявляєте, як вороги маскуються. У нас є досвід…» Кегебіст попросив Віталія вийти з кабінету і зачекати в коридорі, поки він закінчить необхідні формальності зі мною. Ті формальності полягали у тому, що я повинна була написати ПОКАЯННУ ЗАЯВУ… – «Що?! Яка ще покаянна заява? Мені немає в чому каятися!» Чоловік занервував, запалив цигарку… – «Ви знову неправильно поводитесь» – «Я не буду писати ніяку покаянну заяву». – «Ви хочете закінчити університет?! Тоді пишіть! я ПОВИНЕН ЗАКРИТИ СПРАВУ!» – «Як відкривали, так і закривайте», – не здавалася я. – «Ви не можете піти звідси, не написавши заяву»…– «Але я не знаю, що маю писати, в чому каятися» – «Я вам продиктую…» – «Добре, але я попереджаю, те, що не буде відповідати дійсності, я не писатиму…» – «Добре…, беріть вже ручку та пишіть!» І він почав диктувати речення, фрази, як на лекціях з наукового комунізму. Нічого конкретного, вода.
Я писала, вірніше, конспектувала. Він спокійно вже продовжував «лекцію». І тут під кінець він продиктував фразу, яка мені не сподобалася і я почала відмовлятися писати її. То була клятва, що я зобов’язуюся стати гідним будівником комунізму і виховувати нашого сина в дусі ідей марксизму-ленінізму». – «За кого ви мене маєте? Я цього не напишу» І тут він майже зірвався, голосно крикнувши: «Ви хочете закінчити університет та спокійно жити?! Тоді пишіть!» І я написала ті клятвені слова з огидою. За них мені довго ще було соромно. Він із полегшенням зітхнув, взявши в руки мою «покаянну заяву» та поклавши її до тої товстезної папки. «Ваша політична справа закрита. Але ви повинні знати, що віднині ви будете НЕВИЇЗНОЮ». Суть тих слів не одразу дійшла до моєї свідомості… Я зраділа, що мені дали можливість закінчити університет. Але мої свекри, думаю, замислилися. Бо Віталій був єдиним сином. І невістка «ворог радянського народу».
Знайомство з Пельше нас урятувало. А ось студентів-математиків, братів-близнюків, які мешкали поверхом вище на вулиці Кримській 8, посадили! У «Вечірньому Харкові» була стаття «Так ось хто збирається до Ізраїлю». Вони тоді подали заяву про виїзд…
Віталій привіз у січні 1976 (Новий рік, дивилися прем’єру «С льогкім паром», коли він приїхав з вокзалу…) запит на роботу перекладачем в Калінінградський інститут океанології. А перед цим приїздив представник Чорноморського пароплавства та вербував-набирав серед 5-курсників англійського відділення кандидатів, які й пройшли, незважаючи на дуже скромні успіхи в англійській. Трієчники, але з правильними анкетними даними. Наважився і мій Гольдштейн підійти та запитати про себе. Той представник співчутливо відповів, що не радить… Буде відмова, тому що 5-та графа.
Для тої роботи він повинен був оформити характеристику для закордонного плавання… Такі характеристики писалися в університеті, а затверджувалися в обкомах КПРС. Гольдштейн знайшов собі роботу сам, Калінінград, Росія, науково-дослідні судна інституту океанології, перекладач. Бо заходили, працювали у водах інших держав. Мабуть, і на берег же сходили. Йому порекомендував цей інститут знайомий харків’янин Євген, який там працював як біолог. Також із сумнівною для Союзу «5-ю графою», він і сказав, що туди «таких» беруть… Але якраз політика з Ізраїлем змінилася 1976-го, і у Гольдштейна не вийшло. Якраз тоді Всесвітній Єврейський Конгрес направив листа керівництву СРСР з проханням не перешкоджати радянським євреям виїжджати до Ізраїлю. Звичайно ж, була офіційна відповідь. І почалися репресії, про всяк випадок. Ми відбулися легким переляком.
Як у задачі: з пункту А та пункту Б почали одночасно свій рух два потяги. Їм судилося зіткнутися в травні в Харкові, і один пішов під відкіс, бо підривники з КДБ були вправні.
КДБ, доповнення
У ті дні ми були налякані. Здавалося, скрізь за нами стежать. Ми розмовляли пошепки навіть на вулиці. Недалеко від наших вікон, перед стадіоном Повітряної Академії раптом розмістили воєнну машину з радіолокаційним пристроєм. «Це нас підслуховують вдома. Є такий пристрій, невидимий на віконному склі. Локатор ловить вібрацію скла, а пристрій розшифровує слова», – такі з’являлися думки. Може, й підслуховували… Може й не нас, бо заарештували й засудили до ув’язнення сусідів над нами, братів-близнюків, студентів-математиків. Їм, фізично чахлим, приписували бійку у ресторані, де вони начебто побили і відвідувачів, і персонал, і наряд міліції. «Ось які покидьки нашого суспільства подають заяви на виїзд до Ізраїлю… Сором! Таких не можна випускати!», – писали у «Вечірньому Харкові». І читачі вірили! Але не сусіди. Бо нісенітниця.
Консультація перед екзаменом. Я піднімаюсь на 7-й поверх. Аудиторія недалеко від деканату. Бачу, в іншому кінці довгого коридору стоять дівчата з моєї групи. Я навіть не дивлюся у той бік, зупиняюся біля вікна перед деканатом. Усі погляди спрямовані на мене. Мені байдуже. Тоді засилають гінця, нібито подивитися розклад на дошці об’яв. Крадькома вона розглядає мене. Мовчимо. І дівчата мовчать. І так щоразу, коли зустрічалися в університеті. Перед екзаменом з німецької мови та літератури я чекала в іншій аудиторії одна, не підходила до «своїх». Побачивши мене в тій порожній аудиторії, зайшов наш улюблений викладач, член комісії державних іспитів, Олександр Степанович Драчук. Підбадьорив мене. «Я чув про неприємну історію, що сталася з тобою… Співчуваю, але не переживай! Усе буде добре, ти ж гарно вчилася, складеш успішно усі іспити!» «Дякую!». Ця людина залишилася у моїх найкращих спогадах університетської пори. І дійсно, я так легко, успішно здала випускні екзамени! Чи стрес, чи білети легкі попадалися… Сама дивувалася. Викладачі були задоволені моїми відповідями. Це бачила по їхніх обличчях, по очах. Але не під час іспиту з наукового комунізму… І білет дістався легенький, і на всі додаткові запитання я відповідала блискуче… Але чим краще я відповідала, тим похмурішим ставало обличчя викладача. Він почервонів, як варений рак, слухав, опустивши очі.
І ось ми зібралися в аудиторії для оголошення результатів. Усім п’ятірки, мені – трійка. Знову мене підбадьорив у коридорі Олександр Степанович: «Не переймайся. Головне, що здала. Цей предмет не впливає на твої знання з фаху. А із цим у тебе все добре». Тоді разом зі мною отримали трійки і студенти з балтійських республік, які закінчили університет попереднього року, але отримали з цього предмету двійки… Замість диплому видали довідки. І їм було дозволено перездати цей предмет на рік пізніше, тобто з нами. Тож мені дійсно пощастило.
Отримавши наші дипломи, ми з Віталієм кинулися на пошуки роботи подалі від Харкова. Його викладач з англійської мови порадив податися на КАМАЗ, Набережні Челни, Татарія. Там працював випускник нашого університету, і була начебто робота якраз для перекладача з німецької… Подорож далека, але цікава. З Москви пливли теплоходом до Набережних Челнів, декілька днів. Там нас зустрів на військовій машині мій двоюрідний брат з Нікополя Олександр Філенко, який служив там. Він був випускником Дніпропетровського будівельного інституту, отримав розподіл до Йошкар-Оли, оженився там і в них уже народився син. То ми тиждень прожили у Філенків в офіцерському містечку, подивилися на Татарію. Але той харків’янин, який міг допомогти влаштуватися на роботу, був у відрядженні і ми повернулися до Харкова ні з чим. Мене взяли до проектного інституту «ПТІмаш», де я пропрацювала років зо два. Віталій знайшов роботу патентознавця в інституті Мечникова на Пушкінській і невдовзі його послали на курси підвищення кваліфікації до Москви. Він приїжджав до нас до Харкова майже щотижня. Потім рідше, бо йому знайшли роботу у видавництві газети «Известия», а для цього потрібна була московська прописка. Тобто, шлюб. Фіктивний, як спочатку він говорив. Але вже справи повернули на те, що ми були приречені на розлучення, раніше чи пізніше. І це сталося. Наші дороги розійшлися назавжди у 1977 році.
КДБ, доповнення
Про донос. Як уже потім, після закінчення університету, одногрупники Віталія Гольдштейна (Вітальєва) розповіли йому, з усіма хлопцями поодинці проводили «бесіди». То були групи перекладачів. Просили сказати (потім заставили б і написати), що поганого, компрометуючого вони знають про студента Гольдштейна… Хлопці виявилися порядними. Ніхто нічого не сказав, усі знайшли якийсь привід промовчати та не заплямувати свою совість. Тим більше під кінець навчання в університеті, коли через місяць усі роз’їдуться з Харкова. Серед них тоді, думаю, був і харківський журналіст Сергій Потімков.
Тоді вони почали «копати» під мене. Моя група була педагогічна, бо на перекладачів набирали тільки хлопців, більшість з яких направляли до розташованих у різних точках світу підрозділів Радянської Армії як штабних офіцерів-перекладачів. Їхня навчальна програма відрізнялася від нашої тільки одним предметом – ТПП, теорія і практика перекладу, яку ми потім, працюючи перекладачами у цивільних інститутах, легко опановували. Бо все в іноземних мовах тримається на цьому.
І ось уже після закінчення університету мене навідала найближча «подруга». Без попередження, без дзвінка. Бо я б не зустрілася з нею після всього того. Якось вранці липневого дня, коли всі члени моєї родини були на роботі, у двері квартири на вулиці Кримський подзвонили. Тоді не завжди запитували «Хто там?» Я швидко відчинила двері і завмерла: на порозі стояла моя колишня подруга-однокурсниця Лариса, яка й розповіла КДБ про той навколосвітній круїз та підписала донос. Я хотіла зачинити різко двері у неї перед носом, але вона була налаштована у будь-який спосіб зайти. Вірніше увірватися, що й зробила. І з порогу заявила, що через мене та мою справу в неї та особливо у її хлопця-земляка з Краматорська Володимира (вони потім одружилися…) були не менші неприємності. Він тоді навчався в ХАІ, і його викликало КДБ для «бесіди». Погрожували (подробиць вона мені не сказала…) І він уже мав натиснути на дівчину в ХДУ. (Багато методів використовувалось!) Вони також потерпілі, сказала колишня подруга, і я не повинна думати про неї погано. Я відповіла, що взагалі про неї не думаю після того, що сталося. Як і про усіх інших, причетних. Багато разів я чула цю фразу та відповідь на неї у фільмах, читала у книжках, де описувалися схожі події радянської дійсності. «Ти, напевно, погано думаєш про мене?» – «Я взагалі про тебе не думаю». Знову і знову я переживала своє. Та рана ятрить ще й досі.
На банкет з приводу закінчення університету і отримання дипломів ми з Віталієм все ж пішли, з відділенням англійської мови. Бо, по-перше, я пішла за чоловіком, а по-друге, ніхто з хлопців не написав і не сказав КДБ нічого поганого про нього. Банкет відбувся у ресторані «Старе місто», в центрі. Поверталися додому далеко за північ, ті, хто проживав на Павловому Полі та поблизу, і ми також. Востаннє пройшлися великим студентським колективом, уже випускники, разом з викладачами. Співали пісні, в основному Булата Окуджави. Було весело та сумно водночас. Раптом одна випускниця, дівчина з Таллінна, яка отримала двійку з наукового комунізму минулого року та була допущена уже з нашим курсом до здачі того «надважливого» предмету радянських часів, голосно сказала: «Я хочу підійти до будівлі університету та плюнути на неї». Але це не зіпсувало загального настрою, бо подія все ж була визначною – отримання престижних дипломів та радісні думки про щасливе, багатообіцяюче майбутнє. Свято тієї ночі не обтяжували спогади про недавні допити в КДБ. Молодість!
Пам’ятаю одну з пісень, якраз біля пам’ятника Леніну співали (майже напроти університету): «Надежды маленький оркестрик под управлением любви».
Другий шлюб
Уже після нашого розлучення квартира була розміняна і я переїхала до своєї одна із сином. Віталій швидко відреагував на інформацію про моє нове знайомство та запропонував зустрітися. «Так ти знайшла собі вже якогось японця?!» – кинув він мені. Я вирішила зберегти інтригу, бо ще нічого особистого в тих стосунках, крім прогулянок, не було. «Він не японець». «А звідки він?» «Із Сайгона». «То він в’єтнамець?» «Так давай знову розпишемося». «Ти ж знаєш, що ми можемо зустрічатися тільки таємно, щоб мої батьки не знали. Ти повинна вірити мені, чекати мене, я зроблю все, щоб ми в майбутньому знову були разом…» Мої останні надії на повернення до нашого сімейного життя розтанули. Залишилися тільки біль та гіркота. На тому ми й розсталися. Кожен зі своїм.
І я почала більше придивлятися до мого нового знайомого «із Сайгона». Я бачила в ньому те, чого не отримала з Віталієм, відчуття сімейного тепла. Я інтуїтивно відчувала, що все пережите мною, відійде, забудеться, що ця людина зможе захистити мене, дітей, свою сім’ю. І я вже не уникала наших зустрічей, які поступово перейшли в серйозні стосунки. З ним було затишно, цікаво, а головне, надійно. І не тільки мені, а головне, що й моєму 4-річному сину. Так склалася наша сім’я. Невдовзі народився наш другий син Євген. Ми були щасливі. Такого працьовитого, розумного та люблячого чоловіка й батька годі було й шукати серед «своїх».
Його звуть Ву Дик Чінь. Він приїхав учитися до Харкова. Закінчив інженерно-економічний інститут 1978 року. Пізніше інститут громадського харчування (торгівля, економіст). Талант його розкрився після розпаду СРСР. Приватні фірми, співпрацював з депутатами міськради.
Я взагалі боялася іноземців, а коли він почав знайомство зі мною, була не у захваті, уникала довго. І подумала спочатку, що він все ж радянський. Якось ухилявся від відповіді, звідки він, а я й не дуже допитувалася, бо не була зацікавлена ні в ньому, ні в будь-кому після розлучення та від’їзду Гольдштейна до Москви. Бо ще жевріла якась надія, та й не відійшла від тої справи у КДБ.
Потім уже, у сімейному житті, дізналася, що він не з простої сім’ї. Батько працював у міністерстві освіти В’єтнаму. Дід був приближеним Імператора та єдиним міг заходити до спальні Імператора без попередження. Було 8 дітей: 3 від першої померлої дружини та 5 від другої. Усі діти отримали вищу освіту, майже всі за кордоном. Зараз його рідний брат міністр екології В’єтнаму, у інших великий бізнес, приватні клініки…
Син Євген це добре знає, бо їздили туди усі разом, без мене вже. Там рідня все оплачувала: готелі, їжу в ресторанах. Канікули на батьківщині діда для мого онука Олександра.
Ву Дик Чінь – трудяга! Розумний. Фінансист. Але ж лиховісні 90-ті… Багато сімей постраждало через той «бізнес». Пішли молоді секретарки, бухгалтерки… Розлучатися він не хотів, але життя наше перетворилося на пекло. Дівчата почали претендувати на моє місце, а він не зміг контролювати ситуацію. Я почала хворіти. І мені самій довелося руйнувати все здобуте ціною зусиль і здоров’я, бо виявилося, що у нього був не радянський паспорт… І взагалі він повинен був покинути СРСР за 24 години. Але ми змогли добитися Постійного місця проживання, хоча це було майже неможливо. На це пішло 2 роки, якщо не більше. Проживав за довідкою від міліції. Але щось підказувало мені, що він надійна людина (так воно й було, поки існував СРСР… як би дивно це не звучало у моїй ситуації…).
І я знову пройшла кола пекла із документами. Його двічі арештовували та відправляли до Посольства В’єтнаму в Москві. Одного разу й мені довелося приїхати туди днем пізніше. Але все обійшлося (не саме собою…), бо багато іноземців проходило той шлях і нам підказали. А ще мене викликали на допит вже до УВС у справі заяви, що ми подали до МЗС, і вже на другому допиті слідчий змилосердився, мабуть, та підказав, як і що робити. Так судилося. Така доля.
Я сама подала на розлучення з ним 1995 року, коли молодший син закінчив школу та вступив до ХУДПРОМу. Я була у відчаї, хворіла, розуміла, що довго не витримаю чоловікової відсутності (бо бізнес був у Москві часто), і мені дзвонили його дівчата, розповідаючи, хто тепер хазяйка ситуації. Він хотів жити з іншими, ну а я так… з дітьми вдома. То не для мене, бо у нас було кохання, гарна сім’я, нам друзі заздрили, любили святкувати у нас, бо була тепла, весела атмосфера.
Виживала я без нього тяжко, дуже тяжко… Хворіла, школа, після школи приватні уроки. Тільки щоб не повертатися у пусту квартиру. Хоча були ще собаки в мене (відкупався моїм хобі свого часу), яких вигулювала вдень сусідка. І батьки потім переїхали до моєї квартири, племінниця, згодом і сестра, бо та наша квартира була велика. 10 років того життя-возз’єднання батьківської родини на згарищі моєї зруйнованої. Але батьки були оточені дітьми, онуками і померли у мене на руках.
Над померлим 2000 року батьком я сама псалтир усю ніч читала. Гуманітарій! До церкви ходила тоді, бо життя придавило дуже, промовила слова замість нього: «До рук Твоїх, Господи, передаю дух мій». Бо я звикла вивчати все на відмінно, і християнство, православ’я не стали винятком.
Потім ми продали ту квартиру та роз’їхалися. Я в комуналку за синагогою, бо та кімнатка слугувала як притулок, тільки переночувати після школи, приватних уроків та відвідин сімей уже жонатих синів. І було зручно добиратися у всі кутки Харкова… Я навіть їжу там не готувала, тільки чай та кава… Така собі база. Прожила там я два роки і зустріла Магне.
Моя скандинавська інтеграція
Випадково почула слова однієї старої вчительки про себе. Вона мене не побачила і сказала іншій про мене: «Ну ота євреєчка, вчителька німецької мови». Моя молода колега здивувалася, відповіла їй, що я українка, десь з української глибинки… Мені стало гірко, які живучі в нас чи шовінізм, чи ненависть та несприйняття інших, не схожих. Якби ще щось гарне приносило в життя людей, а то ж навпаки… І зовсім інше я спостерігаю тут, у Норвегії та в подібних країнах. Вірніше, зовсім такого не спостерігаю. Тут друге покоління біженців (з мусульманських країн, в основному, Близький Схід) є лідерами політичних партій, за них голосують норвежці, поважають за розум та патріотизм. І чим більше я озираюся на те моє харківське життя, тим більше нелюдяності я бачу в ньому.
Якось у свій перший норвезький рік я сказала «ну, той араб», бо чоловік не зрозумів, про якого тележурналіста я розповідала, а я ще не знала його прізвища. Він вів репортаж недалеко від нас, біля виїзду з території тюрми Іла, звідки терориста Андерса Брейвіка повинні були везти до суду. Магне різко гаркнув на мене: «Ти расистка?! Він відомий норвезький тележурналіст! Він норвежець! У нього норвезький паспорт. Не сором мене перед друзями та не шукай проблем на свою голову! Ти у вільному демократичному світі тепер живеш, а не на пострадянському просторі». Інтегрував мене…
Тут не говорять про людину за її етнічною приналежністю або кольором шкіри. Ці слова тут давно не вживаються. Усі працюють на державу, громадянами якої вони є. І усі права захищені законами, у яких немає винятків навіть до членів уряду і королівської сім’ї. Усі рівні.
Коментар Ірини Мироненко.
Мої відповіді на листи були короткі, тому їх не цитую. Але одна стосується радіотем.
Наприкінці 90-х у редакції обласного радіо робили опитування: перехожим ставили запитання, чи хотіли б ви, щоб вашими сусідами стали люди з іншим кольором шкіри (африканці, азіати)? І хоча на мікрофон люди часто брешуть, прагнуть дати відповідь, яка б їх не виставляла дурнями чи расистами, практикантка принесла і записи на зразок «я не проти, але хай між нами буде височенний паркан», «хай будуть, але десь за містом, щоб між нашими ділянками було кілометрів два поля, а ще краще лісу». Так «жартували» молодші містяни.
Із листів Лариси.
Гольдштейн одружився зі мною, бідною селючкою без квартири і без впливових родичів. Від нього якраз пішла «міська» дівчина, яка поранила його чутливу душу. А мене декілька тижнів проводжав увечері після занять (друга зміна в університеті) його одногрупник Міша, бєлгородець. Навіть цілувалися. Потім він хотів повести мене до гуртожитку, грубо за руку потягнув. Я такого поводження не потерпіла, і то було вперше. Я так його штовхнула, що він послизнувся і впав. Потім він хворів, зима. Я навіть прийшла до вестибюлю гуртожитку, щось принесла йому. Не знаю, чи передали, бо він сам не вийшов. Незабаром ми зустрілися в університеті, але він зробив вигляд, що не знає мене. На тому все й скінчилося. Але не для нього. Він був відомим казкарем-клоуном у групі, оповідачем своїх любовних пригод з інтимними подробицями. З нього усі хлопці сміялися. І тут він почав розповідати-фантазувати про мене. Гольдштейн почув те і здивувався, бо ми були на практиці разом, працювали, спілкувалися. Це його заінтригувало, він згадав «ту скромну дівчинку з німецького відділення» і вирішив зустрітися зі мною. Театри, кіно, літературні читання. На одному з таких читань (не пам’ятаю, хто і що декламував) його вразив вираз мого обличчя, коли я слухала. Звичайно ж, то вперше у моєму житті я слухала актора-читця. Поезія в театрі – то не Апостолівський клуб мого дитинства. Віталій сказав мені, що у нас одинакові душі, що я не та жорстока цинічна «городська», а дівчина з маленького містечка, яка виросла вільно на природі…
У нього вже були публікації на той час, поезія. Він перекладав Henry Wadsworth Longfellow (1807 – 1882), an American poet, що стало потім темою його диплому. Таких тем не обирали для дипломних робіт інші студенти. Бо звично це була граматика, ТПП ( теорія й практика перекладу).
Так ми місяців сім і зустрічалися. Було цікаво товаришувати. Присвячував вірші мені. Але далі не заходило, бо не цікавило мене те доросле життя. Нуль інтимних емоцій. Він почав говорити про знайомство з його батьками, одруження… То взагалі було не моє. Я насолоджувалася навчанням і студентським життям. Та й як я можу таке сказати батькам, мамі! І мені не потрібно ніяке заміжжя, а ось товаришувати з ним цікаво! Все ж таки він місяць за місяцем підводив мене до цього. Увів до приватного кола своїх друзів, дуже цікавих людей, студентів.
Настав час і з батьками познайомитися. Просто так. Бо розповідав про мене. Я сказала, що зайду до квартири, якщо він зайде першим та я почую хоча б голоси батьків. Так і зробили. Селючка ж. Мама нам приготувала якийсь фруктовий коктейль, перекинулися кількома фразами. Та й пішли. Наступного дня в університеті він біжить мені назустріч, сяє і повідомляє, що я сподобалася мамі, вона сказала «славная девочка».
«Відтепер я буду тебе звати «Славкою»!.. І батьки дали згоду на наше одруження!» Я ледве не впала: «Яке одруження?! Я не збираюся заміж зараз! Я не можу таке сказати своїм батькам, ні!» Отак ми ще десь півроку балансували, я вже заходила до них додому (інтиму ніякого!), спілкувалася з його батьками. Мама запитувала мене: «Чи тобі зовсім Віталій не подобається? Він же тобі заміж вийти пропонує. Може, ти б його зі своїми батьками познайомила?» Я уникала тих бесід. Бо Апостолове, то не Харків… І там сусіди заводські, прості. І мені заміж не горить.
Колись 1991 року мені подарували журнал австралійський англійською мовою. Там уперше я прочитала інтерв’ю Вітальєва/Гольдштейна австралійському журналісту. Він і Потімкова згадав. У них була розмова (може, телеміст якийсь), і Потімков «пройшовся» по тих дисидентах, які вже стали відомими і успішними за кордоном: «Ви просто(!!!) втекли звідси і можете там вільно писати, а ви спробуйте тут, як ми». З легкою посмішкою написав про нього Вітальєв. Взагалі він гарно пише, цікаво та легко читати.
Із Сергєм Потімковим навчався мій чоловік у одній групі, але вони не були друзями. Я особисто з ним в університеті ніколи й не спілкувалася, а вже знала Сергія як Коменданта у телепередачі. Просто йому відома та університетська справа КДБ, їх першими просили про якийсь компромат на Гольдштейна, але ніхто з однокурсників-хлопців не погодився. Тоді пішли до моєї групи. І мали успіх, спрацювало.
Вітальєв пише для англомовних. Читала коментар англійською, що ось іноземець, а як красиво, поетично розповідає нам про нашу країну, що й не всі наші так можуть. Я читала англійською те, що було доступно, із задоволенням. Думаю, що таким талановитим не варто зв’язувати себе сім’єю. Нічого доброго не вийде.
Моя мама аж заплакала, коли я їй розповіла про нього, про нещасливе сімейне життя після мене, про операцію на серці… Мене її жалість здивувала, бо вона допомагала мені із сином після розлучення, та й до того дуже нас підтримувала. «Жалко Віталія», – сказала. Мої родичі любили його, але то будо недовго.
Чомусь подумалось, що може й правильно, дуже добре, що буде написано, описано те, що трапилося з нами в 1976 році… Бо Вітальєв-Гольдштейн мовчить. Як написати, що був перший харківський шлюб, є син… А в нього інша версія свого життя розійшлася. Може, він і радий буде, що та історія, як і багато подібних їй тоді, стане відомою.
Цікаво, що та друга «фіктивна» дружина покинула сама Вітальєва. Їхній спільний син Дмитро єдиний, з ким він має зв’язок. З першим, моїм сином, він припинив спілкування після від’їзду до Москви. Може, то була умова від його батьків, від мами. Уже в Лондоні він одружився з молодою англійкою. У них народилося троє дітей, але довго вони разом не прожили. Вона його виставила, тільки написані свої книги забрав. І головне, заборонила спілкуватися з дітьми. Не знаю, як там документально це оформлено. Знаю, як це в Норвегії. Цілком реально.
Це він описує в автобіографічній книжці. Після того, як знову став на ноги та продовжив писати, отримувати гроші. Ходив навіть до ворожки. Хотів повернутися до Харкова. Але друзі-харків’яни того не радили.
Трапилося, що трапилося. Життя. Син сам має вирішити, як ставитися до батька. Він слідкує онлайн за його життям та творчістю, але не планує з ним зустрітися. Тільки відповів якось мені, що він був не потрібен батькові маленьким, а тепер і йому батько не потрібен. Сказав, як відрубав. Я більше не починаю ці розмови. Бо він дуже схожий і зовні на батька, діда, і характер, амбіції такі ж. Якось моя покійна мама, яка вклала в нього багато сил та любові, дуже допомогла мені, промовила, коли сину вже було 30 років, а вона жила у мене в Харкові та бачила його майже щодня: «Чим більше я спостерігаю за Вадимом, тим більше я бачу, що нашого в ньому аж нічого немає. Все від тої сім’ї. Зовнішність, манери, міміка, звички».
Наше з Віталієм одруження відбулося 23 вересня (думаю так, бо свідоцтво забрали при розлученні). Святкували у ресторані готелю «Інтурист» (тепер «Національ»). Недалеко від дому та й рекомендували. Усе оплатили батьки Віталія, відмовилися від пропозиції моїх розділити витрати, а запропонували віддати ті гроші нам, щоб купили велике ліжко до нашої кімнати, бо там стояв чи диван, чи щось маленьке, не пам’ятаю. Мені не довелося на ньому спати «до». Наші інтимні стосунки розвивалися повільно… То вже сталося під час практики та канікул, перед весіллям, і не дуже воно мене й вразило, видно, не дозріла ще.
На весіллі були наші батьки, друзі-студенти. Пам’ятаю, танцювали ми з Віталієм під виконання пісні «Love is blue». То був його музичний подарунок мені.
«Мій світ блакитний, а без тебе – сірий. Червоні мої очі, коли я один плачу в ліжку. Зелені мої ревнощі. А коли ми разом, то яскраво світить сонце».
Але гарний початок не гарантує такого ж гарного продовження. Пісня «Love is blue»… Тут значення слова «blue» потрібно перекладати як «сум, печаль», як і у значенні «блюз»… у моєму випадку «сум-печаль-блюз», а не колір голубий.
Звичайно, я тут, в Осло, підробляю, приватно. Забираю двох дітей зі школи, проводжу з ними багато годин у них вдома. Там і домашні завдання, невеличкі.
Навіяло учора. Була з дівчинкою у них вдома, на час відсутності батьків. І вона включила CD. І там якраз та мелодія, що була у нас на весіллі з Віталієм, він її замовив для мене… Ледь сльози не покотилися, згадала. «Мій світ блакитний, а без тебе – сірий». Отаке життя у нас з ним вийшло, блюзове.
Я знаю, що мій перший чоловік приїздив з Англії писати про Чорнобиль, був у Харкові. Пізніше дізналася. Бо телефонувала йому до Лондона (номером поділилися спільні друзі) вперше і востаннє, а він не знав, що я у процесі розлучення.
Але спочатку відповіла його мама Рима Михайлівна, сказала, що ми вже 15 років нічого не чули про Вадима… (А хто мав цікавитися? Хто змінював місце проживання? Не ми з Вадимом). Сказала, що Віталія немає вдома, але він зателефонує, завтра. І дійсно, зателефонував! Запитала телефоном про одне – пораду для сина, куди, як можна було б прилаштуватися навчатися у ті краї. Вадим добре володів англійською. Я відразу попередила, що це не про матеріальну допомогу сину, виключно порада, інформація. Гроші (відкупні) давав другий мій чоловік, а я повинна дізнатися все можливе у першого. Бо батько ж ( ага…) Віталій відповів, у нього дуже тремтів голос… Пообіцяв, що дізнається. І сказав, що був у Харкові нещодавно, цікавився нами, дуже хотів знайти, але так і не зміг. Голос дуже тремтів… Я зрозуміла, що то марна розмова.
Мене не цікавило, як він нас розшукував і для чого. Я була на порозі нових потрясінь і про нього не думала. Не до того було. Та й сенсу не бачила. Того я вже не можу аналізувати, може Фрейд. Моя мама говорила із сумом, що дитина йому не потрібна, він тільки до мене прив’язаний.
Гості з Харкова. Старший син Вадим із дружиною
Вадим навчався в Харківському педагогічному інституті, англійська мова. Але спочатку, після закінчення школи, здав вступні екзамени до Каразінського університету, фізичний факультет, бо мав «математичну голову», як говорив його репетитор-математик. Від діда успадкував. Не пройшов за конкурсом… А може, політика, бо у графі «батько» вказав В.Вітальєва, громадянина Британії, журналіста, письменника. Дисидента… Один же заклад, перевірили легко… Але до педагогічного взяли. Виїхав із дружиною до Ізраїлю. Уже там після співбесіди влаштувався на підприємство, пов’язане з випуском мікро-чіпів, деталей до комп’ютерів і подібної техніки. Швидко пішов угору. Але теща захворіла… Невістці Тетяні запропонували очолити виробництво, налагодити технологічний процес випуску меблів на найбільшій в Ізраїлі фабриці. Доки йшла реконструкція підприємства, народила дочку Софійку. Але тут Тетянину маму в Харкові паралізувало … Тож вони відправили контейнер до України і чекали на таксі, щоб їхати до аеропорту в Тель-Авіві… І раптом дзвінок з фабрики: «Завтра можете виходити на роботу…» Тетяна й досі згадує це зі сльозами на очах. Повернулися і живуть у Харкові. Тому я не можу припинити свою маленьку приватну роботу тут, бо треба їм допомогти… Англійська, музика Софійці. Магне б і більше допоміг, але частина його непоганої пенсії іде сину. Як у прірву.
Якось у 2015 на курсах норвезької мови ми розповідали, як починається наш день. Але на більш «просунутому» рівні. Я сказала, що найперше, прокинувшись, молюся за свою сім’ю – чоловіка та дітей. Потім усе інше. Бо я звикла до цього у тому своєму житті, у Харкові. Рятувала, як могла, себе і своїх близьких. Навчилася. Одна молода жінка серйозно так подивилася на мене. Вона з родини біженців із Курдистану, виросла у Фінляндії з 9-ти рочків, згодом вийшла заміж за свого ж, але в Норвегії. Вона сказала: «Ларисо, ти була б гарною дружиною мусульманину». Я тільки посміхнулася подумки тим її словам. «Та вже, мабуть, досить з мене. Скільки ж можна боротися, звикати. Хочеться спокою».
П’яні норвезькі лосі
На території колишнього німецького концтабору в Норвегії Grini/Гріні збереглися споруди, збудовані ще німцями. Одна з них стоїть на невеликому скелястому майданчику, вище за інших. Там жив комендант концтабору. Зараз вона використовується для різних зібрань (кооперативу мешканців також), приватних урочистостей. Перед будинком на підстриженій галявині росте невисока розлога яблуня з красивими червоними яблуками. Яблуні в Норвегії просто прикрашають двори та плодоносять. Але ніхто не збирає з них яблук, бо на них цятки, значить, поточені хробаками. Для їжі використовуються виключно фермерські фрукти, чисті та відсортовані, магазинні.
Так от висять яблука у дворах, червоніють, гілки гнуться, а норвежці насолоджуються тим видом, як квітами. Але є інші жителі Норвегії, які ними ласують. Норвегія маленька. Люди та звірі живуть близько один до одного, і останні вільно заходять у двори. В основному це косулі, лисиці та лосі. Уже в перший рік мого перебування в Норвегії я була приємно шокована такою картиною: ми з Магне зібралися на прогулянку до озера Остерванн/Østervann, минули галявину біля нашого дому та вийшли на шосе. І я завмерла, бо подібного не бачила. На галявині перед «будинком німецького коменданта» стояв величезний лось з розлогими рогами та спокійно їв червоні яблука, легко знімаючи їх своїми великими оксамитовими губами. Зачарована тією картиною, я побігла додому по камеру, щоб сфотографувати того оксамитового лося, який їв червоні яблука з дерева. Хотіла підійти ближче, але Магне зупинив: «Обережно! Не роби цього!» «Чому? Лось не боїться, спокійно стоїть собі…» « У тому й небезпека», – відповів Магне. Уже були заморозки вночі і яблука підгнили та ЗАБРОДИЛИ.
Західна Норвегія, батьківщина Магне
Поїдаючи їх, лосі П’ЯНІЮТЬ, бувають дуже агресивні та небезпечні. То завжди обходь стороною лосів, які їдять яблука».
Ірина МИРОНЕНКО
(за спілкуванням і листуванням із Ларисою Семеніхіною-Нес)
Фото із домашнього архіву Лариси