Він написав не одну тисячу інтерв’ю, а власне розлоге дає вперше. Автор 9 книжок краєзнавчих розвідок і ліричних спостережень, виданих впродовж 2018-2021 років. Присвятив колегам з Харківського обласного радіо збірку римованих бліц-портретів «Пристань, дорога душі і серцю», збирає цікаві подробиці про династії, пов’ язані з його рідною Козіївкою на Харківщині. Там 26 січня 1948 року народився Олексій Яхно. Як воно – не зноситися душею, коли вже й ремінь на репортерському магнітофоні майже перетерся об плече за два десятиліття, а тоді випало йти коридорами влади першим прес-секретарем (тепер частіше кажуть «речником») першого представника Президента України в Харківській області?
Спільний радіополіт
У радіодомі з Олексієм Єгоровичем я працювала півроку. Цікавих і складних 6 місяців новітньої історії України. 1992-й. Він – ведучий програм нового творчого об’єднання «Служба інформаційного мовлення», я після кількох років позаштатної любові до літдрами – кореспондент цього ж підрозділу. Як швидко і вправно він формував випуски новин! Культурно-мистецькі, освітні події – то було моєю парафією в ті перші щоденні радіопошуки інформаційних приводів і подій. Олексій Єгорович умів надавати навіть чомусь буденному значущості. Згадується таке.
Підходжу до нього з ідеєю змінити випуск і додати мій щойно записаний репортаж з виставки в художньому музеї, де ще фуршетяться кореспонденти інших видань, але мені цікавіше першій розповісти про той вернісаж. «Візьмете про красноградських акварелістів?» – питаю зосередженого і не налаштованого на сторонню розмову ведучого. Без тіні посмішки відповідає: «Ваш репортаж – із задоволенням». Хоча встигаю прочитати у погляді: «Де ти взялася на мою голову! Сценарій змінювати». Але мовчки почав перекладати інформації, щось переносити на ранковий випуск.
Потім уже теплої пори побачила з вікна тролейбуса, як Олексій Єгорович іде до Будинку Рад із репортерським диктофоном на плечі. Сходинок до вхідних дверей не так і багато, але він ступав широко і впевнено, ніби десь на тих поверхах був його службовий кабінет. Так і склалося – без прощань і проводів, бо всі ті держслужбові роки в адміністрації та прокуратурі обласне радіо і Яхно продовжували «спільний політ».
Влітку 1995 року, після шаленої зливи, сталася аварія на Диканівських очисних спорудах у Харкові. Мені не тільки потрібно було повертатися з відпустки, а й вперше виконувати обов’язки керівника редакції. Начальство «поза зоною досяжності» – з дітьми на морі. У місті вода – тільки в цистернах і магазинах. Щоденні репортажі з Диканівки допомагає організувати Олексій Єгорович. Найчастіше там з радіоудочкою працює Генрієтта Верба. Телевізійники іноді економили зусилля – ставили вчорашню «картинку» і додавали закадровий свіжий текст. Ми тільки підсміювалися: зазирає з усіма до насосів Гета у тій сукні, яку вдягала позавчора. Поряд із Масельським, який постійно в білій сорочці. Робочий кабінет керівника області – на Диканівці, неподалік від тих затоплених насосів. Голова Харківського міськвиконкому (як потім закарбувала меморіальна дошка на міськраді) «першого демократичного скликання» Євген Кушнарьов не поспішав повертатися з-за кордону (відрядження чи відпустка). «На господарстві» Михайло Пилипчук. Містом і областю поповзли чутки про потенційну холеру, бо стічні води потрапили в річку Уди, притоку Сіверського Дінця.
Пік популярності обласного радіо, яке раніше обласних теленовин виходить в ефір. На програму «Зворотний зв’язок» згоджується приїхати Олександр Масельський. Його прес-секретар з’являється першим. Дивується, що я збираюся перед ефіром провести кілька хвилин з гостем у своєму кабінеті, а не в комфортнішій кімнаті радіоначальниці. У мене ані кондиціонера, ані шкіряних меблів. «Олександр Степанович цілий день на тій розпеченій Диканівці. Хай переведе подих у прохолодній кімнаті. Бо в студії знову буде задушливо, чи я не знаю нашої вентиляції з виходом на горище. Той вентилятор у стелі тільки пилюки наганяє, а не свіжого повітря. Вода хай буде на столі холодна, але не крижана».
Тонкощі радіоетикету без улесливого й принизливо запопадливого схиляння перед високими посадами, тобто вміння приймати гостей прямих ефірів та й самим тримати марку головного радіо на території, що за площею дорівнює цілій країні Бельгії, – про такі ситуації Олексій Єгорович міг би пригадати чимало історій. Скільки касет, рулонів і дисків заповнили його й мої розповіді про земляків! Час дізнатися, як виростав і що для себе обирав майбутній заслужений журналіст України.
Син остарбайтерки і мінера
Після великих війн народжується покоління переможців. Навіть якщо це діти переможених, бо своєю появою вони здолали смертельну загрозу для власної матері, а рани чи полон забрали батька ще до народження первістка. Здається, що подвійну позитивну енергію закладали-заповідали своїм синам і донькам ті, хто офіційно належав до переможців, але потім ще довго видихав і порохову гіркоту боїв, і дими німецьких чи австрійських заводів, де працювали робітниці з нашивками OST.
Варвара Яхно. 1940 рік . Можливо, і в неї було на душі, як напише її син Олексій: «Летіти хочеться аж до зірок, де Шлях Чумацький і ніхто не плаче».
«Маму Варвару Яківну гітлерівці погнали на примусові роботи в Німеччину. У м. Гельзенкірхен (ближче до Бельгії) три роки працювала на заводі кранівницею баштового крану, на різних роботах разом із земляком Панасом Федоровичем Луньовим, згодом відомим директором Пархомівського музею, який зараз носить його ім’я. Визволяли тих робітників американці. Із Козіївки їх було душ 20, коли вивозили з України». Повернулася Варвара додому влітку 1945 року. Луньов уже з осені того ж року викладав історію у Пархомівській школі.
Єгор Павлович Яхно пройшов війну. Служив під Москвою, брав участь у війні з фінами, а в 1941 р. на ріці Березина, де майже поруч воював Костянтин Симонов (саме там був написаний знаменитий вірш «Жди меня»). Єгор Яхно був сапером, мінером, військовим писарем. Закінчив війну у Пруссії. Неприступні фортеці Пілау та Кенігсберг – це особиста історія сільського бухгалтера, який зачаровував дітлахів умінням швидко складати цифри на рахівниці наосліп, тобто просто перебираючи дерев’яні коліщатка. І дивитися при цьому куди завгодно, а не на власні руки.
Мінер на фронті відчував життя і смерть на дотик, кінчиками пальців. Переніс цю звичку в мирні роки. «Довго у нас зберігалася вдома шкіряна польова сумка мого батька, гвардії старшини», – згадує Олексій Єгорович.
Школяр Олексій Яхно. 1962 рік, 8 клас.
Коли Варвара і Єгор одружилися, то згодом виписували вдома багато газет. Тож Олексій іще малим вигадав собі розвагу – скласти за газетними повідомленнями список прізвищ президентів усього світу. Це зараз гугл вам на допомогу, а тоді, у 50-х роках завести таке «досьє» з іменами перших осіб різних держав – несподіване захоплення.
«На лобі написано, що буде журналістом»
Згодом у краснокутській райгазеті з’явилися перші публікації Олексія. Але одну спробу, названу «Ода вишиванці», редактор відхилив «за помилкові погляди». Ось цей текст.
І що хорошого в нейлоні, // в ваших болоньях? Ну, питається.
Ганчірки й квит, лиш закордонні. // А ви радієте, пишаєтесь.
Та хай вони хоч снігом сипляться,// ну не люблю їх, до нестями.
Мені своя краще, із китицями, //з манишкою, що руки мами
те біле полотно плекали //і гаптували кожен хрестик,
голубили його, ласкали…//Хай НАША мода вже воскресне!»
Йому пропонували навчатися в Уманському сільгоспінституті, мовляв, туди легко вступати. Була тоді категорія студентів – «колгоспні стипендіати». За колгоспною путівкою вступаєш, потім повертаєшся працювати до села. Не захотів.
«Класний керівник Ліза Тихонівна сказала: «Та в нього на лобі написано, що він буде журналістом!» Ще одна вчителька говорила: «Добре співаєш, тобі б у консерваторії навчатися». Але я не знав нотної грамоти. Співати й досі щось можу. Ще одна проблема – у нас у школі не було вчителя англійської мови. У 5 класі нам почитала щось Лія Аронівна – і все, на тому крапка. Школу я закінчив не атестованим з цього предмета. Як неатестованому з іноземної мови йти на філфак чи журфак?! Вирішив іти на мехмат університету, бо добре знав математику. Провчився я два роки. Викладачі були найвищого класу – академіки Погорєлов, Марченко. Часто зустрічав Барабашова. Правда, він у нас не викладав.
Ходив і на заняття із співів. Олександр Сергійович Лейбін грав на піаніно, а я співав. Мав ще зі школи звичку записувати тексти нових пісень, які звучали по радіо. Навіть спеціальна програма була, у якій повільно диктували слова пісні, яка багатьом сподобалася. Ось з’явилася «Черемшина» і я запропонував її Олександру Сергійовичу. Він підібрав за мною мелодію на фортепіано, заграв, а я заспівав. Вийшов я після «Черемшини», яку тільки почали крутити по радіо, а дівчата зацікавлено питають: «Не бачив, хто це щойно нову пісню показував?» «Та ні, кажу, я його не знаю. Якийсь хлопець, ще там, у кабінеті залишився. І я втік. Потім співав у хорі університетському. Ще й ходив на хор в інституті культури. Тягло мене до цього.
Цікавив мене й літературний гурток. До нас приходив Борис Чичибабін. Разів три чітко пригадую. І я свої юні віршовані спроби там читав. Ще більше захотілося покинути мехмат – та сто років він мені снився. Так і жив – на розтерзання душі, у ваганнях. Доскладав я різні предмети, щоб перевестися на філфак. Аж тут англійська. Я її вчив наполегливо самостійно. І склав успішно».
«Читав мову й літературу крадіям і вбивцям»
Учителював Олексій Яхно у вечірній школі, де учнями були зеки. Був методистом Краснокутського районного будинку культури, організатором і ведучим фестивалів, народних свят. Літпрацівник дергачівської райгазети, кореспондент-організатор місцевого радіомовлення, відповідальний секретар редакції.
Кореспондент-організатор Дергачівського районого радіо. Осінь 1968 р.
23-річним потрапив до десятки кращих за професією серед відповідальних секретарів районних і міськрайонних газет СРСР. Належав до кола літстудійців, яких у Дергачах очолював відомий поет Віктор Петрович Тимченко. Тут виступали, зокрема, Стас Шумицький, Роберт Третьяков, Микола Чумак. Самі засідання проходили як у редакції райгазети, так і вдома у керівника студії.
«Яєчка із студії не зробили, але вивіску повісили»
«Районні радіо тоді активно співпрацювали з радіо обласним. Степан Тесля, інші колеги весь час просили в районах інформацію. І я в Дергачах уже сам різав і склеював плівку – монтував. Ще й історія із тим приміщенням районного радіо ось така сталася. Нікому воно не було потрібне. Аби хтось робив, а умови нормальні створювати не обов’язково. Був перший секретар райкому Микола Григорович Мироненко. Написав йому заяву. «Прошу врегулювати (отаке слово знайшов) питання із облаштуванням студії районного радіо». Викликали мене на бюро райкому, хоч я й не комуніст. Хтось шепнув: «Ти що ж таке першому секретареві пишеш: «Прошу врегулювати…» А секретар спохмурнів: «Ви не смійтеся, дехто з вас тільки слухати любить, а не робити. Даю вам тиждень, щоб студія була, як яєчко». Зробили щось. Яєчко – не яєчко, але полатали, навіть вивіску повісили.
Над газетними заголовками любив думати ночами. Щоб навіть у маленькій кореспонденції була назва, що кидається в очі, а сама газета від того стає, як лялечка. Лінійки метранпажу добував за спирт в обласній друкарні. Напиляють мені хлопці різних лінійок для верстки, іду з ними в районну друкарню. Наша газета й зовні відрізнялася. Я жив у Харкові, їздив до Дергачів електричкою, потім до редакції автобусом.
Як потрапив у штат облрадіо? Це був серпень 1972 року. Проходила кущова нарада у Краснокутську. Приїхав Юрій Лойко з облрадіо. А мені хтось доручив зробити огляд краснокутських радіопередач (можливо, Дмитро Микитович Чумаченко, який працював на облрадіо з кореспондентами в районах). Зібрали нас душ 10. Секретар райкому каже: «Тут є наш земляк, але ми не з нього почнемо. Хай він фінальну частину проведе, а вже тоді й до ресторану». Розраховував, що я нічого поганого про земляків не скажу. Повиступали всі, а тоді я як розійшовся! Не дай Бог. І про мову цих передач, і про ведення. Навіть додивився, що якісь бланки друкарня надрукувала і вказала рік 1917. Секретар райкому червоний сидить. Куди ж там у ресторані гулять?! Підходить Лойко: «Поговоримо окремо. Я тебе беру до себе».
Кілька разів писав я в Дергачах заяву, щоб перейти на обласне радіо, щоразу редактор Іван Якович Жук її рвав. Не хотів відпускати. Але наприкінці серпня я таки залишив Дергачі.
«На обласному радіо працював я у сільгоспредакції. Сиділи ми разом із літдрамою, а ви якраз до Владлени Вікторівни Костенко і Віри Петрівни Гордєєвої приходили ще студенткою.
Редактор, старший редактор. Виступав з нарисами, репортажами, фейлетонами, інтерв’ю на всесоюзному та Українському радіо. Переможець обласних конкурсів на кращий нарис і фейлетон. Редактор і ведучий популярних тоді авторських програм «Ранок» та «До бар’єру». Лірика і гостра сатира для мене основні складники творчості».
Радіола за не зганьбленого цековця
Колись я робив фейлетон про клієнтів витверезника. І натрапив у рейді на інструктора ЦК КПРС. Прямо у витверезнику. От, думаю, вріжу фейлетона! Буде бомба. Сиджу собі вдома, у Харкові, обмірковую, а тут хтось стукає у хвіртку. Із Заводу Шевченка, приладобудівного, секретар парткому і ще хтось. Приїхали перепросити, щоб не соромив їхнього куратора, не писав про його пригоду з випивкою. Бо він же до них приїздив. «Ось від нас!» Залишили мені великий коробок і поїхали. Виявляється, магніторадіола «Романтика»! Не гнатися ж за ними. Та й не дали б мені про такого партійця компромат в ефірі поширювати.
То я згодом, як зникло дротове мовлення, поставив радіолу на кухні та й слухав програми обласного радіо».
Леонід Кравчук на головному майдані Харкова
Героями його розповідей були прості селяни і політики, науковці і спортсмени, митці та зарубіжні гості.
На зйомках фільму розірвалася граната
«Під час відряджень редакційний ГАЗик провалювався під кригу ставка біля села Дубові Гряди Сахновщинського району, перекидався в сніговий кювет по дорозі до Шебекіного Білгородської області. Потрапляли в ДТП біля Мерефи, повертаючись із Близнюків опівночі разом із Генрієттою Вербою і тримаючи в руках червоні троянди… Тричі транспорт застрягав серед поля. У селі Киселі Первомайського району машину витягали бульдозером. Також ГАЗик ламався біля Панютиного Лозівського району, тож довелося зустрічати схід сонця в полі. Часто машина повзла, як черепаха, в суцільному тумані. Поблизу Єфремівки ГАЗик ледве не потрапив у зону ядерного вибуху, яким прагнули приборкати вогнище після спалювання газу. Добре, що встигли від’їхати (вибух пролунав через 20 хвилин). І того ж дня проїхали повз театр Пушкіна, який саме палав. Вдалося зробити репортаж з гвинтокрилу.
Записував солов’їний спів о другій годині ночі на базі відпочинку «Коропів хутір» (репортаж було визнано кращим в Україні). У Зміївському районі вирішив стати учасником зйомок радянсько-чехословацького фільму «Соколове» про бої 1943 року. Граната розірвалася за кілька метрів від мене. Пощастило. А режисер фільму дав добрячого прочухана (я тоді намагався повзти непомітно з важким магнітофоном). Це був 1974 рік.
У редакції обласного радіо також був редактором стінгазети, яка викликала неабиякий інтерес: вміщувалися шаржі на працівників редакції. Брав участь у створенні незабутніх радіогазет до Нового року».
Шкодувала не раз, що жорстким дефіцитом плівки на межі 1991-92 років виправдовували в редакції майже повну відсутність у фонотеці репортажів про тогочасні харківські події. Тож коли писала ще про перше десятиліття незалежності, програм Олексія Яхна не знайшла.
«Хто запитання Президенту поставити, а хто анекдота розказати»
Від червня 1992 до 2002 рр. – перший у регіоні прес-секретар Представника Президента України в Харківській області, згодом голови облдержадміністрації та голови облради, начальник інформаційно-аналітичного відділу, заступник начальника оргвідділу ХОДА.
Поряд із Олександром Масельським
Брав участь у підготовці та проведенні робочих поїздок до районів області голови облдержадміністрації Євгена Кушнарьова, зустрічей на високому рівні, Днів Харківщини у Києві та Львові. Робоча поїздка перших осіб країни розписувалася мало не похвилинно. За 20 радіороків Олексій Яхно добре знав, чого чекати від якої редакції, кому цікавий стьоб чи молодіжний сленг в репортажі з будь-якого об’єкту. І хто незмінно запитає, якщо першим надати слово на прес-конфренції Президента: «З якою метою Ви приїхали до Харкова?» і хто розкаже у вузькому колі анекдота. Речник – не протоколіст, а робоча поїздка – не візит, але хто з начальства дотримується посту перед Великоднем, а хто любить зелений чай, не забував попередити.
1994 року вперше відзначили на Харківщині, як і по всій Україні, День журналіста.
Представники різних ЗМІ – на сходинках Будинку Рад.
Продовжилася спільна робота і в обласній прокуратурі, де теж започаткували посаду прес-секретаря. І там першим речником став Олексій Яхно. Недаремно жартували: хто йде після конвеєра обласного радіо на іншу роботу, вона ніколи не здається важчою. Іншою, із кращою платнею, але не страшнішою за напругою від радіобуднів. 2003 – 2013 – «прокурорські роки» Олексія Яхна.
Сіль і мед спогадів
Із радіоколегами продовжує спілкуватися на листопадових зустрічах до Дня працівників радіо, ТБ і зв’язку в музеї знаменитих харків’ян.
Із Наталією Самойловою, колишнім старшим редактором музичних програм облрадіо
Зголошується провести час у маленькому колі добре знайомих йому радійців і Харківський міський голова 1996-2002 років Михайло Дмитрович Пилипчук. Він був найдоступнішим для містян і преси керівником міста у складний період. Часто приходив у ті роки на прямі ефіри. Після майже годинної радіопрограми «Зворотний зв’язок», тобто відповідей за запитання радіослухачів, іще затримувався в нашій редакційній кімнаті відпочинку – вузенькій, хоч і затишній прибудові до старого особняка.
Музейна зустріч до Дня радіо. Від лівого краю –керівник Служби інформаційного мовлення Володимир Завада, радіожурналістка Генрієтта Верба, режисер Нелла Гурнченко. Другий ряд – музредактор Наталія Самойлова, Михайло Пилипчук, радіожурналістка Інна Погоріла, журналіст і політик, літератор і «комендант Харкова» Сергій Потімков та Олексій Яхно (осінь 2019 р.)
Отож ця розповідь ще й про покоління, до якого належать і Михайло Дмитрович, і Олексій Єгорович. Покоління переможців.
Закінчуй радіонарис словами свого героя, якщо відчуваєш, що вони важливіші твоїх підсумків. Так учили мене студенткою на радіо. Отож, Вам слово, Олексію Єгоровичу: «Захоплювався боксом під керівництвом майстра спорту СРСР Семена Донде, бігом на великі дистанції, спортивною ходьбою. До 45-ти років не дозволяв собі, щоб хтось обганяв, навіть йдучи на роботу чи з роботи.
Спливли літа, та ми в душі радійці,
А дім-легенду бачимо у снах.
Ми молоді, хоч вже в поважнім віці,
У редакційнім дворику – весна!».
Розмова 21.01.2022
Матеріал підготувала Ірина Мироненко
Фото із приватного архіву Олексія Яхна