Майї Львович – 90!

Майя Львович (23.04.1933- 13.07.2015) народилася в сонячній веселій Одесі. Отже з місцем народження їй пощастило. Не пощастило з датою: страшна весна 33-го.  А далі строкатий алфавіт географічних назв, котрі в тій чи іншій мірі пов’язані з біографією поетеси: Алза, Актюбинська область, Ашмянка, Бєларусь, Берестейщина, Гомель, Каролішчавіці, Казахстан, Одеса, Харків і т. д.

З цього непростого килиму долі можна вичитати багато: білорусько-гебрейське коріння, досвід дитини, що пережила важкі роки евакуації в далекому Казахстані, де втратила молодшу сестру. У нашій історії все непросто. Не простим було і навернення Майї Львович до української мови. Обрання фаху як переплетіння внутрішньої та зовнішньої біографій. Для Майї Львович змагання за фах стало викликом її  долі. Ось як про це розповідає сама авторка: «По закінченні середньої школи подала заяву на філфак університету. Це був 1951 рік.  Мене не прийняли, і причиною була національність.  Прийняли на німецьке відділення факультету іноземних мов ХДУ. Я навчалася там. Але до Сталіна пішов мій лист. І наприкінці 1952 року я дістала з Москви копію вказівки ЦК: «При наличии вак. мест принять». За півроку моя мати домоглася того, що вакантне місце знайшлося.» Боротьба за право усе своє життя займатися українською мовою коштувало нашій авторці здоров’я. Так уже влаштовано  цей світ, що є мови затишні і престижні, а є незатишні і непрестижні. Кожен обирає те, до чого лежить його душа. Кожен платить за свою любов, як може. Для Майї Львович це три любові: українська, гебрейська, білоруська:

                              Душа — гебрейська, бєларуська

                              І українська. І людська.

                              Ви не діліть її.

          Свій творчий шлях Майя Львович починала як перекладачка. Підтримка Г.Кочура багато важила для неї в моральному плані, але не в реальному житті, і аж ніяк – не в пошуках роботи в харківських видавництвах. Її мови-джерела – це німецька, чеська, польська, сербська, російська, бєларуська, ідиш. Найбільше все ж перекладала бєларуських авторів: прозу Я.Бриля, У.Колесника, А.Адамовича, переклала ледь не всю бєларуську поезію, починаючи від Янки Купали та Максима Богдановича до своїх наймолодших сучасників.

І Бєларусь, і Україна

Мої.
І тут, і там дочка я рідна,
Я у сім’ї.

Відомий білоруський поет Максим Танк благословив її саме як білоруського поета. Як білоруського поета Майю Львович прийняли до білоруської СП. Отже, Майя Львович одночасно  була і лишається членом української і білоруської СП. І більшість її книг з’являлися і, безумовно, будуть з’являтися друком відразу двома мовами: українською і білоруською.

          У кімнаті, де жила поетеса,  полиці вгиналися від книг.  Здебільшого це книги білоруською мовою. Чи хтось їх читатиме в Харкові?  Читали, а значить, і будуть читати, от лиш лише треба очистити світ від диктаторів, орків, усіх, хто перетворює людське життя на пекло. А ще  поетеса працювала над словниками, лишилися великі набутки. А ще лишився великий багатий архів.  А ще рукописи нових книг…         Для Харкова Майя Львович – знакова постать.  У час, коли слава і неслава  уже мало чим відрізняється одна від одної, коли для багатьох авторів головне – піар, а  мораль, репутація – то вже якісь рудименти чогось віджитого та забутого, у такий хисткий та непевний час тихий совісний, самозаглиблений голос  українсько-білоруськомовної харків’янки набуває особливого звучання. Про це говорять її вірші.         

***

До самоти суд присудив мене,

Завжди справедливий

Суд.

Присудив не до страти.

Самітники не вмирають –

Самітники не живуть.

3.07.03

***

Де ви, сябри… Сябре,

Любий мій,

Де ти, де ти, мій скарбе

Згублений?

Мо була твоя ласка

Скупа колись –

Без тебе я засталася,

Як палець.

Прошу, благаю, молю:

Хто в мене забрав їх?

Коли він забрав сябрів,

Забере хай душу мою.

6.06.04

***

          Юрієві Стадниченку

Дякую за дароване до народин.

Дякую за добре, за найдорожче.

Зичення головного:

Аби тая, без кого

І народин би не було в мене,

Щоб жила вона довго.

Тая, що нас і виносить, і народить,

І зійде вже, а від нас не відходить.

Дякую за слово. У ньому, я відаю,

Те, що колись було

бажанням твоїм заповітним.

На мене його переносиш,

Від щирого серця.

А що ж самому,

Що в тобі зостається?

Не вернеш її. У вічності –

Не вирвеш.

А я верну тільки вірші,

Тільки вірші.

Та слова чи спроможні

На крилах принести

Диво, щоб день народження

Ти святкував з нею.

З тою, що нас і виносить, і народить,

І зійде вже, а від нас не відходить.

20.06.1996

***

Завіщо, за що ми

Муки терпіли,

Коли закони історії –

Це лише закони

Заходу старої

І сходу нової імперії…

5.08.2006

***

І зів’яли крила, і немає.

З отакої впасти вишини.

Але хтось до тебе, лиш зирни,

Нахилився, тихо підіймає.

І пускає вгору. Не тремти.

Бо одна рука тебе пускає,

Друга тебе небо прихиляє.

Ластівко, лети!

***

І не знаю,

І не знаю, як…

Чи біда, чи щастя.

У мені гориш.

Хочеться, як вірш,

Перекласти.

***

У комусь брата вчути віддалі,

У комусь аж на тім краю землі,

Коли… Ось поряд… Не розуміємо,

У ньому відчуваємо лиш те,

Що нам близьке, що саме нам близьке,

Ми іншого лише собою міряємо.

Не озирнувшись, пройдемо повз біль,

Нам не знайомий. Сам він по собі.

Ми пройдемо. І болю заподіємо.

Не озирнувшись, і любов до нас,

Яка чомусь інакшою вдалась,

Ми поміж пальців пустимо, розвіємо.

Не розворушиш ти, хоч як там воруши,

Легкі, чарівні лінощі душі.

Любити ми – не вміємо.

70-ті – 6.06.1990

***

Красавік ти, красавік,

Квітню мій хороший,

Ти мене привів на світ,

Ти моє народження.

Двадцять третього мене

Мати народила,

І три дні я, і три дні

Сонцеві раділа.

Двадцять шостого зело

Вигналося чорне,

Двадцять шостого зійшло

Чорне моє горе.

Землю тим мою звели,

Що сховали правду.

Розлетілися вітри

Чорнії у завтра.

Вимерли ліси-бори,

Ріки і долини,

Залишили по собі

Мертве покоління.

Красавік ти, красавік,

Ой умів любити.

Народив мене і звів,

Звів мене, мій квітню.

________

* Красавік (білоруськ.) – квітень.

Оставанцы

Не тільки на кладовищах,

Не тільки – по дворах, –

Десь тут, під ногами прах

Ста двадцяти тисяч

З голоду вмерлих. Сто двадцять

Тисяч під ступнями ніг,

І на всіх же на них

тавро оставанцев.

А може, більше від ста

Двадцяти. Остались? Оставлены.

Без зірки і без хреста

Тут, у нас під ногами.

10.09.2000

***

А для мене

        перекласти

Дерево, ріку, країну,

Вірша, дорогу людину –

Це припасти,

Це припасти, пити, пити,

Крізь гарячу, крізь жаждущу,

Крізь любові спраглу душу

Перелити.

Олександра Ковальова