Ольга ТАРАНЕНКО: “Маємо досконало засвоїти урок нинішньої війни”

Упам’ятку мені, як Віктор Тимченко, уславлений харківський поет старшого покоління, називав Ольгу ТАРАНЕНКО (нар. 1957) «донею». А для багатьох молодих вона, багаторічна керівничка літературної студії «Зав’язь», — радше літературна «мама». Причому «мама» не суворо-догматична, не забронзовіла, а така, для якої найважливіше — щоб її підопічні відростили власні крила й відчули щастя самостійного лету.

Пані Ольга здається людиною емоційною і вразливою; на спілчанських зустрічах саме її промови завжди найзворушливіші, по-людському теплі. Як авторка вона вдумлива і весела водночас; у поезії їй вдається зберігати надзвичайно свіжі, безпосередні інтонації та дівчачий гумор — варто лиш перечитати вірш про «лабутени в метро» зі сміливими синекдохами або «Гала-концерт “Літо”» зі збірки «Перейми», доступної на сайті Харківської філії НСПУ. Сама назва вже містить у собі гру слів: читаємо «перéйми» — і в уяві постає болісний, але сповнений надій етап народження нового життя; читаємо «перейми́» — і чуємо заклик перейняти поетичну естафету або навіть священний вогонь.

У «Переймах» знайдемо і ущипливу соціальну сатиру, і докір сучасникам, і відчайдушний пошук Бога, спробу діалогу з Ним. «Де Ти, де Ти, ну де ж Ти?! Хоч раз озирнися…» — чи не так само палко і самозречено звертався до Нього зрілий Поль Верлен. А ще пані Ольга створила вінок сонетів; утім, може здатися, що в лещатах цієї строгої класичної форми їй тіснувато. Натомість у її верлібрах, яких у збірці чимало, — і афористична точність, і зухвальство талановитого жарту. «Хвала, як халва, недорога й солодка» — хоч-не-хоч, а запам’ятається.

Розпитую пані Олю, яким є її секрет збереження цієї вічної юності душі, свіжості погляду. Як на мене, ключем є щира, непідробна цікавість до світу. Сама ж пані Оля киває на творчу молодь, у середовищі якої перебуває все життя: я тут, мовляв, не лише навчаю, а й навчаюся. Згадується спостереження Володимира Базилевського: «Поет завжди дитина, допоки він поет».

ПРО УЧНІВСТВО, ВЧИТЕЛЮВАННЯ ТА ДУХОВНИЙ ДОСВІД

Поезія — це коли ти вже наче й не ти,

а хтось кращий за тебе

торкається невідомого, незнаного —

і воно з’являється.

Ольга Тараненко

— Пані Ольго, про Вас відгукуються як про людину, яка вчить молодь писати. Але спочатку, ясна річ, читати, вчитуватися — в поезію, в поетів. А хто для Вас був таким провідником, який показав Вам шлях у світ поезії? Як починалася Ваша пригода з літературою?

— Чим простіше запитання, тим складніше на нього іноді відповідати. Ось і зараз: звісно, що моїм учителем був і лишається досьогодні Віктор Петрович Тимченко[1], поет, земляк, людина талановита, багатюща і щедра душею. Саме в сімдесяті роки минулого століття він зорганізував літературну студію в Деркачах, на якій велися різні літературні та навкололітературні розмови й суперечки; долучалися і Віктор Степанович Бойко, і Микола Чумак, і валківський прозаїк Анатолій Перепьолкін, а подеколи Олександра Ковальова та Ірина Мироненко. Приїздили і Роберт Третьяков, і Григорій Гельфандбейн[2] зі своїми студійцями.

Однак без якогось першого шару чи то знань, чи то потягу до літератури, до книги — не ліпилися б ті розмови й поради. Я страшенно любила читати, і то щоби книжка була якомога товща (всміхається). І не могла обходитися без фантазій.

З вдячністю згадую також і тимчасову зустріч із Вадимом Левіним, чудовим дитячим поетом, який саме на той час опікувався літературним гуртком при Харківському обласному палаці дитячої та юнацької творчості.

— Я чула чимало захоплених голосів, які розповідали, наскільки багато Ви як керівниця літстудії дали своїм підопічним. А що ця робота дала Вам самій, чим збагатила Ваш життєвий і творчий досвід?

— Кожна творча особистість, нехай і та, яка лише розвивається, — це цілий світ: багатошаровий, складний, виключно свій, тому непередбачуваний. Тож найважливіше — не пошкодити його своїм втручанням і напучуванням.

Перше, що важить, — угадати, що саме з цим юним автором приходить у світ літератури.

Друге — підтримати саме ту індивідуальність, яка невпевнено, але визирає з-під школярської програми з літератури та історії. Приходять на гурток частенько тому, що страшенно багато конкурсів, і зусиль учителів не вистачає на всі ці виклики. І коли вдається налагодити порозуміння з обдарованим гуртківцем, тоді виникає і взаємодія, і взаємонавчання. Щось я підказую, щось підказують своїм баченням мені, спонукають до подальших пошуків…

Із гуртка літературної творчості «Зав’язь» виросло чимало чудових спеціалістів у різних сферах науки (не тільки гуманітарних) та визнаних уже літераторів. Однак заслуга це, авжеж, не лише моя: це стало можливим насамперед завдяки їхній великій самовідданій праці та любові до слова.

— Вашу книжку «Перейми» можна завантажити на спілчанському сайті[3]. Промовистою є вже сама назва, багато чого підказує й одна з мініатюр:

Скільки слід померти за життя,

щоб хоч раз

по-справжньому

родитись!

Як відбувається оце «народження душі»? Це самотній процес — тільки людина наодинці з долею — чи хтось може посприяти, допомогти душі оприявнитись, усвідомити себе? Приходить на думку Сократ із його маєвтикою: мистецтво ставити філософські питання він порівнював з акушерським ремеслом, бо ця методика, як він вважав, допомагає народженню людських думок…

— У безлічі «народжень» і прозрінь душі впродовж нашого віку не існує якогось певного алгоритму. Якісь знання чи передчуття можуть по крихті збиратися з дитинства, з юності, зростати й формуватися разом із тобою. А це, звісно, накопичення досвіду і впливи інших людей, до яких дослухаєшся.

Бувають і такі миті, коли ніби без попереджень, без підготовки переходиш на новий рівень… Наприклад, була в мене кількахвилинна зустріч із молодим прозаїком зі студії Гельфандбейна в бібліотеці імені Короленка. Перестрівши мене в коридорі та привітавшись, він запитав моєї думки про щось, а про що — сьогодні вже й не пам’ятаю. І я відповіла не задумуючись, упевнено й легко. Це його вразило й породило тугу: «Яка ти молодець, так легко знаходиш відповіді і не сумніваєшся, а от я… постійно мучуся безліччю питань, своєю невпевненістю та роздумами…». І він так тяжко й безпорадно зітхнув! Чи не звідтоді я також важко знаходжу відповіді, багато розмірковую та сумніваюсь. І вдячна, що не проминула тоді цього уроку.

— Я б, мабуть, навпаки — тужила за втраченою легкістю і впевненістю…

Втім, легкості, повітря й світла у слові Ви точно не втратили. У Вас чимало описів просвітлених станів душі: тут і молитва в храмі, і творення поезії, і образ прохача-музиканта, який, навіть граючи на баяні задля милостині, звертається більше до неба, ніж до юрби. Що це за досвід, як Вам здається? Коли людина творить або молиться, вона стає вищою, переходить якісь земні межі?

— Переконана, що без пошуків духовних джерел і без пережиття власного релігійного досвіду, позитивного чи негативного, одним розумом і за короткий час до духовних витоків не під’єднатися. Душа і розум, спроби глибокого проникання у світ, але з любов’ю й глибокою повагою до світу як до безконечно живого ТВОРІННЯ, де все є одним цілим, — необхідна умова для людини творчої.

Маю відчуття, що цього навчає і Григорій Савич Сковорода. Що десь отак до слова і творчості підступився і Григорій Квітка-Основ’яненко (через тимчасову сліпоту, через світло, яке побачив у церкві, через спроби стати ченцем).

ПРО СПОТВОРЕННЯ СВІТУ І ПРО ДОЛАННЯ ПОТВОР(НОГО)

І знову світ ділиться, по живому рветься.

Ольга Тараненко

— Пані Ольго, в одній з Ваших давніших біографій сказано, що завдяки Спілці письменників Ви колись отримали кімнату у славнозвісному будинку «Слово» на перехресті вулиць Культури та Літературної. Цитую: «…цей будинок створили на власні кошти і за власним проєктом письменники. Він закладений у 1927 році, у 1932 році почав заселятися і скільки пережив трагедій[4]. Квартира, де нині розміщаються і мої кімнати, колись належала Миколі Кулішу[5]». Як Вам там жилося?

— У будинку «Слово» я мала спочатку одну кімнату в чотирикімнатній квартирі. З часом ми викупили ще одну. Однак потім з’їхали звідти. Будинок не всіх приймає на постійне місце проживання, це відчув і інший письменник, мій добрий приятель, який мешкав там у той самий час, що і я. І мої діти, тоді ще зовсім малі, і я — ми відчували цей будинок як живий… Великий, похмурий і живий.

Звісно, діти на той час не знали дивовижної та страшної історії його, але я знала. І не забувала. Отож заходили до під’їзду (третього, по центру) і стишувались, наче боячись порушити його сувору мовчазність і монументальність.

Можливо, річ у тому, що заходити «в історію» варто з чимось не менш вагомим, а не так, як я… наче перехожа в музей…

— Зізнаюсь Вам як харків’янка харків’янці, що моя причетність до цього будинку ще прозаїчніша: в одному з його підвальчиків в останні роки розташовувалася добра приватна ЛОР-клініка, пацієнткою якої я була.

Торік, на жаль, на долю будинку знову випали нещастя: він постраждав від російського ракетного обстрілу, зазнав істотних пошкоджень.

…Ще до великої війни Ви писали про «спотворення світу», яке настає після «сотворення». Здається, з початком війни він, знайомий нам світ, спотворився стократно, тисячократно — так, що ми його вже заледве впізнаємо. Наче відкрито скриньку Пандори, з якої вирвалися всі архаїчні потвори, давно вже, здавалося б, забуті в цивілізованому світі: шовінізм, насильство, садизм. Вирвалися, щоб спотворювати світ, тиранити мирних людей. Як це відчувається Вам? Як людині — створінню крихкому — зберегти себе і свої світи, коли від нав’язаної нам війни не сховатися?

— І не слід ховатися. Необхідно лишатися самим собою. І бути, і не поступатися своїм буттям. Війна ця — у різних формах — тягнеться вже років чотириста. Вона то явно кривава, зі зброєю та смертоносною технікою, як нині, то ведеться підступно: підкупами (скільки розумників було куплено за звання та нібито необмежені можливості в науці, у громадській діяльності!), крадійством (переписування історії, привласнення імен творців та їхніх полотен, пісень), перелицюванням правди. А був же і Голодомор, і репресії, і вбивства шістдесятників… Однак до розуміння цієї правди кожен має дійти сам і зрозуміти, а де ж твоя ріднизна — в Україні чи отам за поребриком, де ніхто не вимагатиме переходу на українську.

Перемішування народів не могло не датися взнаки. Самих лишень кримських татар упродовж двадцяти чотирьох годин вивезли з рідних місць. І наших вивозили як «ворогів народу» та «глитаїв», знищуючи нажите великою працею добро. А інших — навпаки, ввозили, даруючи необмежені права та наші землі. Безліч людей, і не тільки українців, купили за можливість мати житло на масштабних будівництвах за радянщини…

Війну слід сприймати як украй жорстокий урок, тож маємо-таки повернутися й довчити — чи й наново вивчити — те, що пропустили мимо вух і серця, вилікуватися від сліпоти. І вирішити остаточно, на якій вулиці живемо: на проспекті Григоренка чи й досі чіпляємося за проспект Жукова?

— Пані Ольго, те, що сьогодні відбувається у ворожій нам Росії та її державі-сателіті Білорусі, можна описати Вашими словами:

Любов перемолотили, слово посадили.

І живе стало мов мертве,

таке скалічене, покривлене,

вивернутий хутром звір.

Як нам, українцям, бути далі з таким сусідством?

— Знаєте, пані Люцино, гадаю, що мені повезло, бо не маю близьких стосунків із тамтешніми літераторами. Не уявляю, як би нині страждала ще й за них.

Але сусідство це нікуди не подінеться. Отож, повторюся, маємо досконало засвоїти урок нинішньої війни. Вивчити й не забувати. Берегтися від спокуси, від «лукавого». Коли лобом до лоба, то бачиш, які в сусіда очі лихі та хижі, але ж сусід цей має предовгу практику — залазити в душу, майже непомітно, солодко.

— «По-братньому»…

— Так. Сусід здатен на підлість, а ще — він безконечно жадібний. Тож ні на мить про це не слід забувати. І не пускати в свою економіку. І створити на нових засадах армію, і досягти для неї гарного матеріального й технічного оснащення, розвивати сектор сучасної зброї.

— За Вашими спостереженнями — як війна вплинула на українське суспільство? Особисто мене бентежить надзвичайно високий градус внутрішньої аґресії в соцмережах — коли свої дуже злобно виступають проти своїх же з якихось благеньких приводів. Чи нема у Вас такого враження? Як повернути українському суспільству толерантність, взаємну повагу і загальну єдність у головному, попри розбіжності в дрібніших речах?

— Безперечно, все це є. Переосмислення себе і світу — справа тяжка, тривала в часі. А сила звичок — непоступлива. Не всі готові до духовного «перезавантаження», особливо ж ті, хто був далекий від реалій ідеологічно-політичних, тобто ті наші співгромадяни, для яких аж тепер спливає правда про Сандармох чи Соловки, про знищення кобзарів, про Василя Стуса, про вбивства Бикова, Чорновола[6]. Ці кілька імен — наче символи цілої верстви кращих наших співвітчизників, які втримували «бій на передовій» ідеологічного фронту. Тож завдання складне, «відгавкування» буде багато. І тільки коли «перекипить» і остаточно «вивариться», тоді й почне вирівнюватися ситуація. Головне — здобути перемогу у війні й налагоджувати мирне життя.

— Що може сьогодні робити, на Вашу думку, звичайна цивільна людина, щоб допомогти своїй країні, наблизити закінчення війни та перемогу?

— У моєму оточенні чи не всі якось причетні до допомоги. Це і кошти, і здача крові, і волонтерські справи (плетіння сіток, пакування гуманітарної допомоги, транспортні перевезення тощо). Школярі зайняті щонайменше збиранням деталей для дронів!

Аж проситься процитувати Івана Білика: «…і Боримисл одкрив ту істину, що її кожен раніш або пізніш мусить одкрити: насамперед і над усім — плем’я, земля, де народивсь, а тоді вже всі, кого маєш за найближчих і найдорожчих, і в самому кінці — ти сам» («Скіфи»).

— Цитата пропаґує самозречення і цим аж лякає. Хоча в наші часи суспільний запит на таку жертовність, на жаль, є.

…Про інший парадокс війни. Ми з Вами бачились на онлайн-зустрічі, присвяченій пам’яті Василя Борового, на початку жовтня 2023-го. Це було невдовзі після чергового обстрілу харківського середмістя російськими ракетами: обстріл забрав два життя цивільних харківців і залишив по собі руйнування в історичному центрі міста. Я мала суперечливі відчуття: з одного боку — трагедії, смерті, руїни, з іншого — люди, яких я давно знаю, лишаються в місті, знаходять у собі сили брати участь у мистецьких заходах, читають поезію, гамують неминучу тривогу й святкують життя, як уміють. Яким є Ваш досвід перебування в Харкові в період повномасштабної війни?

Не секрет, що нашого мера Ігоря Терехова частина харків’ян звинувачує в надмірному піклуванні про благоустрій під час війни, недоречному, на їхню думку, і чіпляє йому глузливе прізвисько «квітникар». А Ви — я чула — впевнено сказали: «навіть під обстрілами — висаджувати квіти — треба!»

— Мене цього навчив Харків. Безумовно, перша вимога — підтримувати воїнів-захисників, друга — беззахисних людей прифронтового міста. І обов’язково плекати, попри всі труднощі та обстріли, чистоту міста і його красу. Це не менше додає самоповаги та гордості, відчуття внутрішньої незламності.

Є велика втома від війни, однак завдяки Харкову, його впертій повсякденній праці й боротьбі за своє, за красиве, чисте, рідне, з’явилася впевненість: ми були, є і будемо!

ПРО СКЛАДНІ ПИТАННЯ І ПРО РОЗКІШ ЧИТАННЯ

Бо слава й багатство — такі ото два шакали,

 що точно віднайдуть того, кого і шукали,

і доведуть-таки до цілковитої згуби!

Ольга Тараненко

— Пані Олю, читаючи Вашу збірку, зачепилася за оцю звучну фразу про «шакалів»: мені схотілося водночас і винести її в епіграф, і вступити з Вами в полеміку. Ці Ваші слова цілком узгоджуються з християнською, вужче — з православною традицією зневаги до матеріального. Але я маю сумнів: чи справді ця зневага є добрим рецептом гідного життя? Чи, зневажаючи успіх і гроші, не впадаємо ми в самооману, бажаючи розрадити самі себе в нашій неуспішності, в нашому безгрошів’ї? Якби Вас питала дитина, чому багатство є згубою, — як би Ви пояснили?

— Це згуба в тому випадку, коли матеріальне бере гору й цілком підминає під себе людину. Ми ж знаємо не з однієї книги і не з одного фільму, що коли націлюєшся лише на гроші та поліпшення матеріального боку свого життя, то цьому не буде ні кінця ні краю. Справжні радість і втіха ніби підмінюються «штучними» речами. Справді щасливих людей з-поміж багатіїв мало. Багатство і матеріальні забаганки — це як обрій, до якого ніколи не дійдеш.

Важко, але можливо, — коли матеріальне і духовне як два крила, що дозволяють людині плинути в часі, уподібнюючись до птаха, який покладається на повітря двома крильми одночасно, підтримуючи таким чином гармонію руху, врівноваженість лету.

Однак чимало знаємо прикладів і таких, коли «крило духовне» стає ледь не руба і людина перестає зважати на матеріальне життя, на оточення, на родину. І це теж катастрофа, піке, з якого не кожен може вибратися живим (творці-самогубці, творці, що піддалися залежності від алкоголю або наркотиків).

А потрібна гармонія, рівновага раціонального і чуттєвого. Ось так мені це бачиться.

— «Читаємо швидко, по діагоналі (щоб нічого не встигло зачепити за живе?), або не читаємо й зовсім», — нарікаєте в своїй книжці Ви. Мені здається, в останні роки читають якраз багато, питання в тому, щó читають: інтернет-новини, телеграм-канали, соцмережі. З одного боку, відмова від книжки — це режим економії душевних сил, вимушена зосередженість на нагальному, на побутовому (бо неквапно читати паперову книжку, не відриваючись на хатні справи і підробітки, — це в наші часи мало не розкіш, яку ще треба собі дозволити). З іншого — люди самі не помічають, як засмічують свій мозок інформаційним шлаком з Інтернету… На Вашу думку, чи існують сьогодні книжки, які насправді варто читати, щоб змінити своє життя на краще?

— Ви, пані Люцино, дуже точно все описали і відзначили суттєві моменти сьогоднішнього збору інформації. А читання художньої літератури — це, і на моє переконання, і на Ваше точне визначення, — розкіш! Та хіба ми, слабкі людські створіння, не хочемо й не маємо права на розкіш? Отож тут знову — кожному вирішувати і бажати свого.

Книжок, які дозволять відчути розкіш читання, — дуже багато! І вітчизняних, і світових авторів, і класиків, і сучасників; є книжки різних жанрів і різного обсягу. І тут немає ради—поради, кого і що читати, бо сама людина краще знає, з якою книжкою вона цю розкіш відчує, що їй більше до вподоби: соціально-психологічний роман/повість чи фентезі, поезія чи драматургія, детектив чи іронічна проза тощо.

— А що Ви сьогодні читаєте? У що вірите? Що допомагає триматися особисто Вам, не занепадати духом?

— Зачепилася за «Історію України, написану у V ст. до нашої ери Геродотом»[7].

Перейшла до трилогії улюбленого письменника Івана Білика «Скіфи».

Добре сприйняла збірку віршів Павла Вишебаби, подаровану мені моїм колишнім гуртківцем Данилом Колтиковим (нині тимчасово працює в Китаї).

Трохи колюче сприйнялася збірка Катерини Калитко «Люди з дієсловами»: талановито, але дещо безвідповідально, не побачила в ній служіння слову.

І, як завжди, багато побіжного читання рукописів, окремих творів, добірок на конкурси (робота така). Радію, що є «Поезія Подкаст»[8]. Що є колективні збірки реґіональних відділень Національної спілки письменників України і серед них — книжка «З вірою в перемогу» Харківського відділення НСПУ, яку зібрав та впорядкував наш невтомний поет, організатор і енциклопедист Віктор Степанович Бойко.

А в що я вірю? Вірю в перемогу наших захисників. У перемогу правди.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Варшава — Харків

листопад-грудень 2023 р.

Використано світлини з приватного архіву Ольги Тараненко

---

[1] На жаль, невдовзі після цієї розмови, а саме 15 грудня 2023 року поет, прозаїк і літературний наставник Віктор Тимченко помер у 93-літньому віці, залишивши по собі добру пам’ять і цілу плеяду вихованців. – Тут і далі прим. Л.Х.

[2] Григорій Гельфандбейн (1908–1993) – харківський письменник, який писав і україномовні, і російськомовні твори, багаторічний керівник Літературної студії при Харківському тракторному заводі.

[3] Посилання на книжку: https://kharkiv-nspu.org.ua/knyha-poezij-perejmy-olhy-taranenko

[4] Наведемо тут уривок статті про будинок «Слово» у Вікіпедії: «У травні 1933 року з арештом мешканця будинку Михайла Ялового починається хвиля репресій проти діячів української культури, що згодом отримує назву Розстріляне відродження. Водночас, передчуваючи наближення тотального терору після арешту свого приятеля Ялового, інший мешканець будинку Микола Хвильовий вчиняє самогубство. Будинок ”Слово” отримує недобру славу, незабаром Іван Багряний (заарештований в 1932 році) називає його „Крематорій”, згодом — ДПЗ (рос. дом предварительного заключения – будинок попереднього ув’язнення). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шістьох».

[5] Насправді Микола Куліш жив не в цій квартирі, а в сусідній, у помешканні №33; Ольга Тараненко отримала житло у квартирі №32, де в різний час жили Петро Панч, Кость Гордієнко та Іван Вирган. — Прим. Володимира Науменка.

[6] Український радянський кінорежисер Леонід Биков (1928–1979) та український дисидент, політв’язень пізньорадянського періоду, політичний діяч епохи Незалежності В’ячеслав Чорновіл (1937—1999) загинули в автокатастрофах. За деякими версіями, автокатастрофи були невипадковими; втім, ці версії залишилися недоведеними.

[7] Книжка з цією назвою вийшла друком у 2012 році в Києві у видавництві «ФОП Стебеляк». Містить переклад тих фрагментів «Історії» Геродота, в яких ідеться про стародавню Скитію (Скіфію) та її мешканців.

[8] «Поезія Подкаст» – популяризаторський проєкт, який започаткувала поетка, літературознавиця, членкиня НСПУ Антоніна Тимченко у 2023 році до Дня Незалежності України. Youtube-канал проєкту повністю присвячений українській поезії: будь-який літератор або шанувальник поезії може зголоситися до участі, начитавши обраний вірш українською мовою (це може бути текст власного авторства або, наприклад, вірш улюбленого поета). Адреса Youtube-каналу: https://www.youtube.com/@Poezija_Podkast