ДОБРА НАДІЯ АНТОНІНИ ТИМЧЕНКО

«Мис доброї надії» – так зветься сьома збірка віршів Антоніни Тимченко, поетки і літературознавиці, моєї краянки, яка, як і я, на початку березня 2022-го – майже три роки тому, – рятуючись від варварських обстрілів росіянами нашого рідного Харкова, виїхала до Польщі.

«Назва не має нічого спільного з географічним поняттям», – попереджають читача вже в анотації. Тож свідомість відмітає екзотичні асоціації з Південною Африкою і констатує: далебі, на треті роковини початку повномасштабної війни добра надія – це саме те, чого українці потребують чи не найдужче.

Надія в Антоніни Тимченко міцно пов’язана з вірою. З Богом. Її героїня довіряє Богові – «Спасові добра», покладається на Нього, усвідомлює, що все в Його руках.

Він прощає усіх, Він любить усіх –

і старих, і малих, і живих-живих.

Господь – у світанку кожного дня, який усе-таки настає, попри жахіття війни. У музиці нового вірша, який зажеврів у душі, ще не оприявнений. У прагненні людей любити і прощати, йти одне одному назустріч. «Як тобі – після всього – вдається не зневірюватись?» – запитувала я Тоню в інтерв’ю вже у 2023 році, після всіх перипетій початку повномасштабної війни та евакуації. «Бог дарує свою милість усім, — відказала тоді вона. – Питання, скільки місця у твоїй душі для Бога, наскільки ти прагнеш вірити сильніше, любити відданіше, радіти щиріше».  

Вірш «Господи, спаси й сохрани моїх батьків» звучить зворушливо, наче молитва:

Господи, збережи їх, це діти Твої малі,

це мої тато й мама.

Саме Бог для героїні є порятунком – відповіддю на всі неґації цього світу, вічним життєствердженням. І навіть коли душу її стискає страх, саме образ Божий допомагає згадати, що зло не має власної сутності, воно – лише від-сутність добра, як темрява – відсутність світла (так уважав Плотін і неоплатоніки).

І серце скавучить лише одне – сумне,

і видива мигтять лише одні – страшні…

І Бог один. Нема у нього «не»,

немає «ні».

У нього тільки є.

І з-поза хмари сонечко встає.

Ліричний голос Антоніни Тимченко іноді підкреслено буденний, без найменшого натяку на позування чи манірність; схоже, авторка навмисне шукає цю впізнавану, максимально чесну побутову інтонацію – аж до «йду я варити супчик, а ти – витирати пил», аж до суржикового, просторічного «усе покажуть по тєліку». І високий молитовний лад із цією повсякденністю, на диво, не контрастує, а проростає з неї. Крізь ознаки буденщини прозирає сакральне, трансцендентне, нагадуючи про задум Господній, який ми неспроможні розгадати, та й сама така амбіція, здається, – вже гординя.

Мені – подбати б про душу, гріхами заставлену,

в минуще не поринати, як в річку з моста,

любити молитви тишу і сяйво старості.

І славити Воскресіння Ісуса Христа.

Мотив фундаментальної гріховності людської природи тут розкривається й конкретизується в підмічанні власних провин; лірична героїня анітрохи не поблажлива до себе, не потурає собі, а докоряє. Іноді ця самокритичність аж надмірна: не ми ж, урешті-решт, почали цю війну, ми в ній радше потерпілі, ніж винуватці, – але такий підхід перебуває у цілковитій відповідності з християнським віровченням. Що, коли в безмірному горі світу цього, у муках розіп’ятого Христа є й дещиця моїх, наших гріхів? Що, коли й ми – хотячи чи нехотячи – докинули камінець на шальку терезів, де важаться світові страждання? Розмірковує над цим і Антоніна Тимченко:

Завтра заарештують Ісуса Христа,

а я і далі живу, ніби нічого не сталося.

І поряд, на сусідній сторінці, героїня безпосередньо приймає на себе вину:

То п’ятниця щодня, то середа,

то зраджую Його, то розпинаю.

Лише любов, яку мені віддав,

у серці не минає й не минає.

Так: окрім надії і віри, у текстах Антоніни Тимченко незмінно багато любові. Це й любов до батьків, до цілком реальних бабусі й діда, які оживають на сторінках книжки, до далеких предків – вдячне самоототожнення зі своїм родом (і народом). Це й глибока, автентична любов до рідної країни, яку нівечить війна:

ти почуй що я тут говорю українською

українське було

моє перше побачення

українською мовлю

до діток малих

та чи має для кого

тепер воно значення

болить

Це й любов-кохання – до чоловіка, те, що зветься інтимною лірикою. І вона, ця лірика, теж звучить дуже чесно, без жодної нотки пафосу чи пози. Тут і побутові непорозуміння між двома, і тимчасові взаємовіддалення душ, і вимушена розлука.

Мені самотньо, мені неповно.

Кінець розмові.

І ніч уповні.

І горе вповні,

і біль уповні.

Й розбитий ти.

І я не можу допомогти.

Та попри всю житейську суєту і негаразди – оптимістичним підсумком звучить лірична мініатюра-чотиривірш:

Стає нам з тобою і простору, й часу

очима здивовано зустрічатись

і глибоко чути гарячу спромогу

лишатися разом в любові до Бога.

Виходить, що любов між двома виживає навіть у війну, попри всі розлуки, – якщо вона теж наснажена любов’ю Господньою.

Має кохання безліч рядків, як вірш:

сяйво, спасіння, байдужість, біда і подих, –

перечитай і втримай, бо дав Господь,

так повелось одвіку – жінка і чоловік.

Любов тут багатолика навіть із точки зору художньої образності. Хочеться рясно цитувати різні іпостасі, в яких вона, персоніфікована, постає:

Любов моя зблискує,

блискає, блискає: хто ти?

Любов моя близько.

Метелик торкнувся щоки.

* * *

А про любов я так і не сказала:

вона – під крильцем голуба на площі.

* * *

Одна любов, старенька і сліпа,

зітхає, усміхається і вірить.

* * *

Їх троє було дівчат –

Віра найстарша,

Надія середня,

найменша – Любов

(маленька така Любов!).

Тулились до мами,

дивилися на людей

з ікони у церкві

цілісінький день.

* * *

Любов – це мій котигорошок,

у нього повні очі світла.

Коли згортаєш книжку, залишається післясмак, післявідчуття теплого світла. І зблиски особливо вдалих, самобутніх метафор у пам’яті.

* * *

Два голуби допитливі

коло вікна – дивлюся –

немов прийшли провідати

дідусь мій і бабуся.

* * *

Гусячий клин замкнувсь,

склався в маленький юс…

* * *

Сонце – кіт рудий рибу-море притиснув лапою…

* * *

Горбатий міст над Лопанню схиляється,

вона – звивається, як полюбовниця.

(харківці зрозуміють!).

…Декілька слів про форму. Антоніна Тимченко, як і одна з її слобожанських літературних наставниць Олександра Ковальова, яка, на жаль, кілька місяців тому пішла від нас, любить асонансні, навіть різноскладові рими, що надають її віршам розмовного, оповідного – і заразом самобутнього звучання: вірші – вирішити, супчик – купчаться, подих – Господь, тримá – мама, небесне – воскреснемо, лялька – налякано тощо. Вона вправна у силабо-тоніці, але чи не частіше пише дольником, не гребує і верлібром, і цей вибір іноді додає драматизму – наче авторка хоче проговорити щось настільки важливе, що навіть традиційну поетичну форму відкидає як штучну, недоречну. Приміром, написаний нервовим дольником вірш «Заарештували: тюряга, ґрати…» імітує злободенну публіцистику чи телесюжет, і тим дужче вражає зміст: пряма паралель між долями українських солдатів, мучнів донбаської війни, та долею Ісуса Христа.

Книжка «Мис доброї надії» є білінґвою: другу її частину становлять ті самі тексти, перекладені англійською мовою. Серед перекладачів є українські імена: Анна Кононенко, Юлія Ракитянська, – а є й американські: Джон Райт, Кевін Різ, Іен Росс Сінґлтон; є ще й Анна Антонова з Канади. Прикметно, що Анна Антонова і Джон Райт послідовно намагалися зберегти англійською мовою римування та інші версифікаційні особливості оригіналів, а інші перекладачі від цього відмовились: в англомовній літературно-перекладацькій практиці останніх десятиліть незрідка римовані вірші перекладають верлібром, віддаючи точній передачі змісту пріоритет над збереженням форми.

До речі, деякі із залучених до перекладу американських літературознавців-україністів брали участь і в популяризаторському проєкті «Поезія Подкаст», що його Антоніна Тимченко започаткувала у 2023 році до Дня Незалежності України: чистою українською мовою американці читали Вінграновського і Тониного улюбленого Свідзінського (а я долучилася зокрема з віршами Рильського і Базилевського). І це теж дає добру надію – на те, що українське поетичне слово ставатиме видимим і чутним у світі, викликатиме заслужений інтерес перекладачів і дослідників, а українська культура буде належним чином оцінена як невіддільна частина європейського культурного простору.

Люцина ХВОРОСТ

Реґули під Варшавою, січень 2025 р.

---