День народження Ольги ТАРАНЕНКО

28 січня святкує народини харківська поетеса Ольга Тараненко. Попри зимову пору від цілого серця зичимо Ользі Степанівні миру, світла, радості на щодень, Божої благодаті! Хай слово, колись народжене у Вашій душі й так щедро дароване Вами учням, зігріває Вас, підтримує у воєнний холод і далі звучить для найрідніших, а також веде за собою читачів.

З роси й води, Ольго Степанівно! Низький уклін і гаряча вдячність за науку літератури, науку людяності й любові!

Ваші учні.

• 

Читати книжку Ольги Тараненко “Перейми” можна тут.

До уваги читачів – кілька віршів Ольги Тараненко:

---

Помолилась. Лягла. Очі у стелю –
і знаю: ось вона, Отче, пустеля.
Хоч стулюй повіки, а хочеш – вдивляйся
в рухому темінь, на сірість лайся.
Ти ж знову кажеш одне й те саме:
«Пробач їм, Отче, вони із Нами,
та лиш не відають, що ж бо чинять…»
Й від слів роблюся тих, мов причинна.
Дратує все: і отой, що з оцтом,
і те, що потім з великим почтом…
Змій із Едему в мені регоче
і кпить, що гарний я тамагочі…

---

Я сьогодні собі не вірю, що вірю Тобі.
Бо така пустеля – пісок на віях, сіль на губі.
Ще й горбатий верблюд спересердя плюнув услід:
та хіба в тебе серце, жінко, не серце – лід!
І отак уже з місяць, а наче тисячу літ

Голуб миру
Білий голуб на міській клумбі
між запилених сальвій
уткнувся дзьобом у землю,
обхопив землю крильми,
дивиться одним оком
незмигно
на перехожих, балкони з ліпниною, прапори
і на небо, небо, небо,
дивиться
мертвий.

---

Тамарі, Саші
Пора грибів, дощів і комарів.
На стежечці накришено лисичок.
А далі у травичці гриб класичний
ховавсь, поки зістарився й змарнів.
Хто скаже, де знайти тут маслюків?
Підкаже чуйка чи мисливська вдача.
І ще нічого нібито й не бачиш,
та знаєш: гриб і сам знайтись хотів.
А ось вже й підберезовичків пара.
Дивись, й набралась майже повна тара!

Дощ
Уперіщив! Молодий, зухвалий.
Ну тобі відбився геть від рук!
І дурним, й сліпим його прозвали –
Він чечітку відбивав об брук.
І сміявся, і по-хамськи бризкавсь
як володар миті навісний.
Та ніякого ж від нього зиску!
Дощ похнюпився і хутко зник.

---

Кажу своє слово майже померши:
по-перше:
Хвала, як халва, недорога й солодка.
Її вподобав – вважай, що усе пропало!
Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота
і блиску знадливого буде все мало й мало.
Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.
Бо слава й багатство такі ото два шакали,
що точно віднайдуть того, кого і шукали,
і доведуть-таки до цілковитої згуби!
А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:
отож не виняньчуй горе своє недолуге
і винних не треба шукати своєї долі…
Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,
від рясноти снігів поламані вони й голі.
Тож утече й душа, не витримавши наруги…

Мир вам!
Іноді він грає на баяні на цій вулиці.
Грає, не відриваючи погляду від неба.
Йому наче байдуже,
чи хто що кине до сумки,
розчахнутої на землі,
а чи, може, візьме…
Він стоїть у півоберта до потоку перехожих
і грає, і дивиться в небо.
Наче боїться, що чийсь недбалий «дзвяк»
порушить зв’язок неба і музики.
Йому наче надсилу грати на цій вулиці.
Баян його розуміє.
Розуміє його і небо.
Тому він і стоїть у пів-оберта…
Щоб докинути йому щось у сумку,
треба зігнутись
і ледь не торкнутись коліном землі,
так, як це робиш у храмі перед причастям.