28 січня святкує народини харківська поетеса Ольга Тараненко. Попри зимову пору від цілого серця зичимо Ользі Степанівні миру, світла, радості на щодень, Божої благодаті! Хай слово, колись народжене у Вашій душі й так щедро дароване Вами учням, зігріває Вас, підтримує у воєнний холод і далі звучить для найрідніших, а також веде за собою читачів.
З роси й води, Ольго Степанівно! Низький уклін і гаряча вдячність за науку літератури, науку людяності й любові!
Ваші учні.
Читати книжку Ольги Тараненко “Перейми” можна тут.
До уваги читачів – кілька віршів Ольги Тараненко:
Помолилась. Лягла. Очі у стелю –
і знаю: ось вона, Отче, пустеля.
Хоч стулюй повіки, а хочеш – вдивляйся
в рухому темінь, на сірість лайся.
Ти ж знову кажеш одне й те саме:
«Пробач їм, Отче, вони із Нами,
та лиш не відають, що ж бо чинять…»
Й від слів роблюся тих, мов причинна.
Дратує все: і отой, що з оцтом,
і те, що потім з великим почтом…
Змій із Едему в мені регоче
і кпить, що гарний я тамагочі…
Я сьогодні собі не вірю, що вірю Тобі.
Бо така пустеля – пісок на віях, сіль на губі.
Ще й горбатий верблюд спересердя плюнув услід:
та хіба в тебе серце, жінко, не серце – лід!
І отак уже з місяць, а наче тисячу літ
Голуб миру
Білий голуб на міській клумбі
між запилених сальвій
уткнувся дзьобом у землю,
обхопив землю крильми,
дивиться одним оком
незмигно
на перехожих, балкони з ліпниною, прапори
і на небо, небо, небо,
дивиться
мертвий.
Тамарі, Саші
Пора грибів, дощів і комарів.
На стежечці накришено лисичок.
А далі у травичці гриб класичний
ховавсь, поки зістарився й змарнів.
Хто скаже, де знайти тут маслюків?
Підкаже чуйка чи мисливська вдача.
І ще нічого нібито й не бачиш,
та знаєш: гриб і сам знайтись хотів.
А ось вже й підберезовичків пара.
Дивись, й набралась майже повна тара!
Дощ
Уперіщив! Молодий, зухвалий.
Ну тобі відбився геть від рук!
І дурним, й сліпим його прозвали –
Він чечітку відбивав об брук.
І сміявся, і по-хамськи бризкавсь
як володар миті навісний.
Та ніякого ж від нього зиску!
Дощ похнюпився і хутко зник.
Кажу своє слово майже померши:
по-перше:
Хвала, як халва, недорога й солодка.
Її вподобав – вважай, що усе пропало!
Бо лізтиме, лізтиме в вічі липка позолота
і блиску знадливого буде все мало й мало.
Її вподобаєш – злипнуться пальці й губи.
Бо слава й багатство такі ото два шакали,
що точно віднайдуть того, кого і шукали,
і доведуть-таки до цілковитої згуби!
А ще скажу, хоч не дуже і знаю, по-друге:
отож не виняньчуй горе своє недолуге
і винних не треба шукати своєї долі…
Поглянь, озирнися, дерева стоять схололі,
від рясноти снігів поламані вони й голі.
Тож утече й душа, не витримавши наруги…
Мир вам!
Іноді він грає на баяні на цій вулиці.
Грає, не відриваючи погляду від неба.
Йому наче байдуже,
чи хто що кине до сумки,
розчахнутої на землі,
а чи, може, візьме…
Він стоїть у півоберта до потоку перехожих
і грає, і дивиться в небо.
Наче боїться, що чийсь недбалий «дзвяк»
порушить зв’язок неба і музики.
Йому наче надсилу грати на цій вулиці.
Баян його розуміє.
Розуміє його і небо.
Тому він і стоїть у пів-оберта…
Щоб докинути йому щось у сумку,
треба зігнутись
і ледь не торкнутись коліном землі,
так, як це робиш у храмі перед причастям.