«Очима культури» № 10. Віктор Петров / В. Домонтович / Віктор Бер.

Сьогодні практично немає жодних сумнівів щодо факту співпраці Віктора Петрова із радянськими спецслужбами. А втім, характер тої співпраці, її часові рамки, тощо, — все це залишається для нас таємницею. Якими завданнями міг бути наділений отой витончений інтелектуал, письменник та науковець (відомий теж під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер), який у практичному житті був однак людиною вельми, майже кумедно, незарадною і доволі відлюдкуватою?

Спроби відшукати «справу Петрова» в архівах КҐБ (найостанніша з відомих мені була улітку 2011 під час збирання В’ячеславом Брюховецьким матеріялів для монографії про Петрова) залишилися безрезультатними. Ми можемо лише здогадуватися щодо того, приміром, наскільки масштабною і секретною була діяльність Петрова, чи було його зникнення з Мюнхена у квітні 1949 добровільним поверненням, а чи, бува, навпаки: насильним викраденням, тощо…

Все це залишається особливо загадковим і незрозумілим у світлі творчости Петрова/Домонтовича, яка не тільки не підкорялася ідеологічним вимогам соцреалізму (ані в його літературній творчості, ані в наукових працях, навіть у найважчий період 1930-х рр.), а й інколи була відверто та блискуче анти-радянською і анти-тоталітарною загалом.

Нешодавно надрукований розлогий есей Андрія Портнова «Віктор Петров і його критики» (в його книжці «Історії істориків», Київ: 2011) документує діяметрально протилежні — від безкритичного захоплення до безпощадної  критики і заперечення — ставлення українських дослідників не так до самої спадщини Петрова, як до його особи та її моральних якостей.

Мабуть, ніхто з серйозних дослідників не заперечує великої цінності наукової спадщини Петрова. Це визнають навіть найзапекліші критики, такі як Михайло Москаленко. Дещо менш однозначне, але таки здебільшого позитивне ставлення до літературних творів В. Домонтовича та філософських Віктора Бера. Серед найентузіястилих прихильників Петрова літератора і науковця — дослідники покоління вісімдесятників (Соломія Павличко, Віра Агеєва) та молошді.

Серед тих, які заперечують спадщину Петрова через моральні якості автора, є деякі шістдесятники і дисиденти (за важливим винятком Романа Когородського), включно із деякими, які самі ж колись співпрацювали з тією самою системою, якій, за свідченнями, служив Віктор Петров. Рекомендую статтю Портнова усім, які хотіли б знайти інформації про те, що із досліджень про Петрова в Україні можна і варто прочитати.

З видань спадщини Петрова/Домонтовича найякіснішим і найповнішим залишається тритомник прози В. Домонтовича, впорядкований Юрієм Шевельовим виданий у Нью-Йорку наприкінці 1980-х. В Україні появилося кілька, правда значно менш фахово підготовлених видань. У «Вибраних творах» 2008 р. вперше від 1930 р. були передруковані в Україні згадані в моїх телесюжетах белетризовані «Романи Куліша» (про романтичні стосунки Пантелеймона Куліша з жінками). Найновіше видання: «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: Романізовані біографії» (рецензія Н. Котенко на «Літакценті») знову ж уміщує цей цікавий твір разом з деякими іншими (на жаль, далеко не всіма) творами біографічної белетристики Петрова/Домонтовича. Зате, переважна більшість наукових творів Петрова та його філософської й історіософської есеїстики, на жаль, досі чекає якісного видання…

(Для зацікавлених: при іншій нагоді я писав про Домонтовича в полемічному блозі на «Літакценті» про ставлення українців до нашої «еміґраційної» літератури: «Пастка «вітчизняного» стереотипу».)

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 11 про науковця й інтелектуала Юрія Шевельова.