«Очима культури» № 16. Про Русь і руську спадщину.

У знаменитому есеєві «The Pov?st‘ vremennyx l?t and the Question of Truth» [«Повість временних літ» та питання правди] (1983) (есеєві, який я рекомендував би кожному, хто хоче краще зрозуміти проблеми історичної достовірності подій описаних в руських літописах) Омелян Пріцак (відомий глядачам «Очима культури» своїми дослідженнями про «Слово о полку Ігоревім») обговорив питання редакційних втручань в оновлений текст «Повісті временних літ», підготовлений  1118 р. уперше під протекторатом київського князівського двору.

Хоча оту версію «Повісті» записано за панування Володимира Мономаха, редактор був людиною на службі в його сина Мстислава (Гаральда) (згодом названого Великим). Віддзеркалюючи близькі зв’язки Мстислава із Скандінавією (був же він сином данської княжни та був одружений з дочкою шведського короля), редакція літопису 1118 р., на противагу ранішим редакціям, нараз приписала скандінавським варягам особливо важливу роль у заснуванні Київської держави і з ними поєднала етно-територіяльну назву «Русь». Це й стало згодом безпосередньою спонукою для виникнення сформульованої німцями Г. Баєром та Г. Міллером, а згодом підхопленої росіянами від Карамзіна до Соловьова, норманістської концепції походження руської держави.

Інший провідний дослідник руської спадщини Михайло Брайчевський у свому фундаментальному дослідженні «Походження Русі» так прокоментував цю тему: «Пізніше, на початку ХІІ ст., наївна норманістська концепція одного з редакторів «Повісті временних літ» внесла в цей літописний текст певну невідповідність і плутанину» (ст. 160).

Пізніше знайдення (за інтерпретацією Брайчевського) етноніму «Русь» в компіляції Псевдозахарії, сірійського автора із VІ ст. (себто з часу, коли жодного нормана ще не могло бути у південно-східньому кутку Східної Европи — поміж Дніпром і Кавказом, — про який ідеться в тому джерелі), здавалося, мусило б поставити край усім дальшим спекуляціям про норманські корені назви «Русь». Тим не менш, питання походження цієї назви та її точного первісного значення воно ніяк не допомогло пояснити.

Зате щодо значення і змісту етно-топоніму «Русь» в часи існування Київської держави, а то й після її падіння, аж до початку ХV ст., уже, по суті, нема сумнівів. Як руські літописи, так і чужі джерела в цьому відношенні одностайні. Попри прискіпливий нагляд радянських цензорів, Брайчевський у 1968 р. (в цьому ж дослідженні «Походження Русі»), усупереч обов’язковим цитатам з Леніна про, мовляв, «близькість українського та російського народів», і додану на кінці сентенцію про те, як «в наші дні українці, росіяни і білоруси в братній сім’ї народів СРСР успішно будують комунізм», точно документує специфічне вживання назви «Русь» для позначення (до ХІІ ст.) Київщини, Чернігівщини та Переяславщини, а згодом ще й Галичини й Волині, чітко розмежуючи «Русь» від решти земель імперії Рюриковичів, а вже особливо Залісся, себто територій Суздалі й Владіміра на Клязмі.

Питанням походження назви «Русь» і найбезпосереднішого стосунку сучасних українців до руської спадщини останнім часом присвячено чимало як наукових, так і популярно-наукових публікацій відомих українських істориків: Валерія Степанкова, Григорія Півторака (на сайті газети «День» легко знайти згадану в телесюжеті четверту частину його есею «Українці: звідки ми і наша мова»), Петра Кралюка, Кирила Галушка, Олександра Палія, Ігоря Сюндюкова, тощо. Треба сподіватися, що усвідомлення спертого на великий масив джерельних матеріялів факту приналежності назви «Русь», у першу чергу, до українського контексту скоро стане загальновідомим і загальновизнаним серед усіх мешканців України.

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет про творчість Ігоря Кострецького.