Початок 1913 року ознаменувався появою унікального інформаційного проекту — виходом щотижневого журналу новин, який дістав програмову назву — «Вісник культури і життя». Журнал видавався зошитами формату А 4 обсягом 32 сторінки і мав тираж 1 тисяча примірників. У редакційному повідомленні на обкладинці першого числа програма часопису була сформульована так: «Вісник культури і життя» задачею собі ставить — держучи руку на пульсі культурного життя, приносити в українську сім’ю знання того, чим живе і дише культурний світ, новини наукового й культурного руху, а передовсім має на цілі знайомити кожну частину нашого рідного краю з культурним життям других його частин, стати органом, що підтримував би духову звʼязь між Україною, Галичиною, Буковиною, Угорською Руссю, Канадійською, загально-американською і всякою іншою еміграцією.
Виходитиме в Києві раз на тиждень в два аркуші з ілюстраціями. Ближчу участь в редагуванні приймає Гнат Хоткевич».
Програмовим поняттям для цих двох заяв було поняття культури, під якою розумілися будь-які галузі людської діяльності та їх наслідки: мистецтва (література, малярство, скульптура, музика), наука і техніка, спорт, організація й самоорганізація людей у цілеспрямовані спільноти, задачі й загадки, ін.
Журнал підписував до друку Павло Богацький. Але не випадково в рекламному оголошенні серед учасників журналу значилося лише ім’я Гната Хоткевича. Насправді матеріалів П. Богацького у «Віснику» немає. Зате тестів, підписаних Гнатом Хоткевичем або його псевдонімом Г. Х., більш ніж достатньо. Найбільш вірогідне становище можна окреслити так: Гнат Хоткевич був ініціатором створення журналу і його головним організатором, автором і редактором, а П. Богацький забезпечував видання своїми коштами й іменем. Його потужна участь (і реальна присутність) у журналі «Українська хата» не дозволяла йому відволікатися ще й на «Вісник культури і життя».
З цим виданням українська журналістика здійснила реальну спробу заснувати часопис нового типу. Традиційно вважається, що типологічна група щотижневих часописів новин веде свій родовід від журналу «Time» («Час»), що був заснований у 1923 р. молодими випускниками Йєльського університету Г. Люсом і Б. Гадденом у Нью-Йорку.
Засновники журналу проголосили, що «народ США здебільшого погано інформований», випускники університетів і коледжів не мають ґрунтовних знань поза межами свого фаху, але також у них немає часу на читання фахової літератури й журналістики. А «Time» пропонує їм не маргінальну, а стрижневу політичну, культурну, наукову інформацію, економить їх час, пропонуючи інтерпретації, засновані на первинних, перевірених фактах на засадах об’єктивності. Редактори утримували увагу аудиторії завдяки висвітленню тем спорту, відпочинку та розваг, міжстатевих стосунків, здоров’я, стилю життя та ін. В обличчі «Time» поєднувались риси масової та якісної преси.
Сьогодні «Time» має більше ніж 40 зарубіжних видань, включаючи європейську версію «Time – Atlantic Edition». Його загальний наклад, який перевищив у 1960 р. рубіж 2,5 млн. прим., досяг 4 млн. у 1970 р. і сьогодні становить близько 5 млн. прим.
Після такої короткої довідки варто зробити сенсаційну заяву: на ціле десятиріччя (а для галузі масової інформації це немало) раніше Г. Хоткевич здійснив відкриття нового типу часописів — щотижневого журналу новин.
Спроба тривала місяць. Усього вийшло чотири числа періодичного видання. Тим не менше інформаційний досвід цього щотижневого журналу новин заслуговує на всіляке схвалення й вивчення. Журнал замислювався саме як інформаційний (а не літературний чи публіцистичний) проект. Складався він з трьох виразних частин, які, однак, не були відділені в окремі рубрики. Першу частину складали літературні твори, другу наукові праці про мистецтва та з історії, третю — найбільшу — частину становила широка хроніка з різноманітних галузей культури. З огляду на те, що часопис створювався по суті однією особою, більшість матеріалів у ньому мали дайджестовий характер, особливо ті, що ті, що належали до відділу хроніки.
Художня література у «Віснику культури і життя» подавалася в зредукованому вигляді. За весь час тут були опубліковані психологічний етюд на 1 дію Гната Хоткевича «Люблю женщину» (№№ 1–3), оповідання Джека Лондона «Батар» (№№ 2–4) та вірш М. Коваленка «В час сердечного натхнення» (№ 3), поданий на підверстку. З літературних матеріалів часопису видно, що читачам прагнули дати передусім цікаве читання, запропонувати пригодницькі сюжети: чи подієві (як у Джека Лондона), чи інтелектуальні (як у Гната Хоткевича). Такі твори цілком відповідали завданням журналу — подавати всі матеріали під гаслом «Це цікаво» для всієї родини.
У другій частині подавалися наукові праці з мистецтва, психології, історії.
За підписом Г. Х. (Гнат Хоткевич) публікувалася стаття «Новійша скульптура (С. Т. Коненков)» (№№ 1–2). На прикладі історії російського скульптора висвітлювалися модерністські процеси в цій галузі мистецтва, зокрема повернення до народного (фольклорного) першокореня, використання традицій народної дерев’яної скульптури. Автор наводив цікаві біографічні факти: скульптор походить з російської глибинки, його талант виявлявся стихійно, був помічений односельцями, мужики зложилися й відправили його вчитися в московську «Школу живописи и ваяния»; так, на народні гроші він робив перші кроки в навчанні. Перебування за кордоном і навчання в найкращих італійських майстрів не змінили його потягу до народного стилю в мистецтві. Стаття супроводжувалася поданням фотографій деревʼяних скульптур С. Т. Коненкова «Польовий дідочок», «Стрибог» та ін.
До статті про С. Т. Коненкова примикала розповідь «Ex libris» (№ 2), у якій наголошувалося на важливості цього ужиткового мистецтва. «Невеличка картка, — відзначив автор, — робить велику культурну роботу. Наші українські видання і бібліотеки обходилися досі без того. І не тому, щоби то було дорого, а тому, що ідемо в хвості культури» (с. 16). Головна ідея автора й у цілому редакційна політика спрямовувалася на подолання української провінційності, прагненні вивести українську культуру на рівень світової, навіть у таких дрібницях, як еx libris.
С. Яремич у статті «Живопись Андріївської церкви у Києві (№№ 3–4) показав, як з XVII століття відбувалося винищення української народної традиції в малярстві. Те, що три століття тому запроваджувалося насильницькими методами, згодом вже сприймалося як мистецька норма. Завдання сучасників — відновити втрачену традицію.
Театральне мистецтво репрезентувала стаття Шеко Тсубурі «Коло театру. Японська драма» (№№ 1–2). Наголос знову ж робився на висвітленні народних традицій, відзначалося, що європейська драма в інших етнічних умовах не давала того ефекту, що в Європі, залишалася незрозумілою для глядача, а відтак, національному театру довелося шукати свій шлях.
Музичне мистецтво було репрезентоване анонімною статтею «Прелюдії» Шопена» (№ 1–2), у якій подавалися описи музичних творів, схожі на лібрето до них. У цілому вважається, що непрограмова музика таких лібрето не потребує. І все ж далеко не всі її слухачі виявляються належним чином підготовлені адекватно сприймати найбільш абстрактне музичне мистецтво. Тут і приходить на допомогу музична критика, яка подає приблизний асоціативний ряд, який може викликати та чи інша музика, і спрямувати інтерпретації слухача.
Стаття доктора Доната Смирнова «Недостачі виховання як причина сексуальних аномальностей і хворобливих об’яв у дорослих (№№ 2–4) знайомила українського читача з фройдизмом.
Історична наука була репрезентована двома матеріалами: витягами з великої праці професора П. В. Верховського «Очерки по истории Русской церкви», які друкувалися під заголовком «Архієреї-українці і справа заснування Св. Синоду при Петрі І» (№№ 3–4) і анонімною статтею «Спомини селянина-поляка з 1863 року» (№ 4). В останній статті автора, зокрема, вразила подача подій польського повстання, про які оповідач тільки й міг розповісти: «Щось було між поміщиками». Це дало авторові підстави висловити думку про неприпустимість подібної народної пасивності. Його позиція: народ сам повинен формувати свою історію, а не чекати ласки від вищих верств.
Третю частину кожного числа часопису становила хроніка. Навіть за чотири числа помітна тенденція до її розширення; вона велася все більш професійно. Організатори часопису виходили з ідеї, яка через десять років прийшла в голови американським студентам — людина не може прочитати всі газети, ознайомитися з усіма новинарними повідомленнями, але вона прагне бути всебічно поінформована. Тому для неї потрібно зібрати найважливіше з уже наявної інформації, упорядкувати її й подати вибірку.
Хроніка упорядковувалася старанно; інформація подавалася під зрозумілими заголовками й гарно рубрикувалася; часто вказувалися джерела реферованих статей. Для повідомлень з життя зарубіжних українців це була щоденна львівська газета «Діло». Інформація з підросійської України бралася переважно з щоденної газети «Рада».
Упорядковуючи хроніку, редакція прагнула дотримуватися тематичного принципу. Наприклад, у матеріалах першого числа важливе (й значне за обсягом) місце займала рубрика «Жіноче питання». Під назвою «Як стоїть по світі справа завоювання женщиною виборчих прав» подавалися повідомлення з багатьох точок світу (з Угорщини, з Нью-Йорка, з Бельгії та ін.).
Автори «грали» на контрастах, використовували монтаж, який дозволяв самим читачам робити висновки з інформаційних повідомлень. Наприклад, на одній сторінці вміщувалися такі новини: «Городська управа Цюриха постановила вибирати женщин до Ради шкільної» і тут же сповіщалося: «У Росії саратовський єпископ Олексій розіслав по губернії циркуляр про увільнення з посад заміжніх учительок при церковно-приходських школах» (с. 15). Відтак, читач підводився до думки про успішну боротьбу в світі за жіночі права й розуміння Росії як країни сваволі й мракобісся.
У рубриці «Галичина» подавався матеріал «Школа жіночого господарства», де було наведено статут такої школи; а в рубриці «Буковина» йшлося про заснування місцевим Історичним товариством курсів вищої освіти в Чернівцях, які зможуть відвідувати й жінки; для них, власне, вони й засновані.
Організатори журналу ставили собі за мету інформаційно об’єднати українців, які мешкали в різних державах. Під рубрикою «З культурного життя» подавалися новини: «Наші люди в Аргентині», «Наші люди в Канаді». Далі редакція вже просто стала вказувати назву країни. Так в часописі з’явилися повідомлення про Український студентський союз у Львові й Руський народний союз в Америці (№ 2). Самоорганізація українців у державах їх проживання стала важливою темою «Вісника». Вона висвітлювалася в матеріалах про підавстрійських українців. Наприклад, у числі третьому повідомлялося про те, що майже кожне галицьке село має читальню «Просвіти», сільські громади складають пожертви на «Рідну школу» — фонд на заснування власних нижчих і вищих шкіл.
З першого числа активно висвітлювався кооперативний рух. Для українців у Росії це була мало не єдина можливість легальної самоорганізації. Тому журнал всіляко заохочував читачів до участі в кооперативному русі, старанно описуючи як він організований за рубежем: в Італії, Люксембургу, Канаді (№ 1). Великий матеріал «Українські спілки ощадності й позичок під патронатом галицького Виділу крайового (обласна управа)» (№ 3–4) розповідав про організацію кооперативної справи в підавстрійських українців.
Важливим для хроніки був відділ «Новини науки і техніки». Наприклад, у першому числі журналу повідомлялося про праці науковців у справі створення машин для рубання вугілля, про прилад доктора Копелянса, який дозволяв заздалегідь відшукувати на маршруті судна айсберги, що було особливо актуальним після загибелі «Титаніка». Тут же сповіщалося про винайдення невидимого дирижаблю: авіатор Адам Ронн покрив усю поверхню літального апарату добре відполірованим хромом, унаслідок чого об’єкт величезних розмірів уже на висоті 2500 футів зливається з середовищем і перестає бути видимим.
Тема авіації відзначалася новизною й була дуже популярною в журналістиці того часу. «Вісник культури і життя» постійно висвітлював її. Під заголовком «Аргонавтика» подавалося повідомлення про винайдення гідроплана (№ 2). У двох останніх числах ця рубрика дістала назву «Авіятика». У ній були подані повідомлення про будівництво дирижаблів у Японії, про літак майбутнього, хроніку гідронавтики (№ 3), некролог по Уїлбурі Райті (№ 4).
З інших наукових галузей журнал особливу увагу приділяв медицині як предметові загальної цікавості. Під назвою «Новини медицини» подавалися повідомлення про анестезію за допомогою електрики, дослідження впливу електричного світла на очі (№ 2); стаття Н. Березина про нові теорії наркозу (нервова клітина і алкоголь) (№№ 3–4).
Ще в рубриці «Новини науки і техніки» повідомлялося про розвиток технологій будівництва підводних човнів (№ 2), про рухомі вітряні двигуни, використання для зрошування гвинта Архімеда (№ 4). З усього видно, що редактор і справді намагався відібрати для повідомлень у журналі те, що становило загальний інтерес, могло викликати зацікавлення читача.
Цю ж мету переслідував він у рубриці «Спорт». У першому числі тут розміщено повідомлення про рекорди в різних галузях спорту, а також описано техніку бігу на лижах. Нагадаємо, що йдеться про січневі числа часопису, чим і зумовлена увага до зимових видів спорту. У другому числі розміщалась стаття «Дещо з історії та філософії, приміненої до зимового спорту». Логіка появи такої статті так само зрозуміла: у ту пору уявлення про спорт були пов’язані переважно з теплою порою року. Тож сформувати в читача уявлення про те, що й зимою можна не залишати спорт, активно займатися загартуванням, була відносно новою й потребувала інформаційної підтримки.
Завершала хронікальний відділ рубрика «Нові книжки». Це справді інформаційні повідомлення про вихід книжок, які з великою натяжкою можна назвати рецензіями, хоча оцінних суджень цілком уникнути й не вдалося. Очевидно всі повідомлення про книжки писав Гнат Хоткевич, хоча своїм іменем він підписав тільки одне таке повідомлення, про книжку «Z dziejów Ukrainy», яка вийшла у Варшаві за ред. Вацлава Ліпінського (№ 1). Поміркувавши над потребою українців мати власну історію, написану не імперськими пропагандистами, він перелічив головні статті збірника й розповів коротко про їх зміст, відзначивши наостанок: «Інтересна й велика сила росте в особі молодого ученого Вацлава Ліпінського» (с. 32).
Подаючи інформацію про книжку Миколи Вороного «Театр і драма» (№ 2), він відзначив надмір компліментарності в газетних матеріалах, який шкодить і контрастує з глибиною тих розділів, що передруковані з «ЛНВ». «Кадильний матеріал слід було б викинути» (с. 29) — такий висновок журналіста.
У цьому ж другому числі з’явилася рубрика «Книжки, надіслані до редакції». Дотримуючись журналістської об’єктивності, Г. Хоткевич назвав серед книжок і публіцистичну працю чорносотенця Н. С. Щоголева «Украинское движение как этап южнорусского сепаратизма», яка паплюжила український рух.
У третьому числі подані короткі повідомлення про книжки: О. Синявського «Про що співають кобзарі», В. Гауфа «Казки» та Л. Глібова «Байки» (розглянуті в одному тексті як твори для дитячого читання; причому автор зауважив погані переклади О. Олеся), Д. Донцова «Модерне москвофільство». Про цю останню книжку зазначено, що вона дуже цікава, думки автора суголосні з позицією редакції, тому вона ближчим часом подасть витяги з цієї книжки. Це й було зроблено в наступному числі.
У четвертому номері читачам рекомендувалася книжка «Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века» (Чернігів, 1912) за ред. В. Л. Модзалевського. Її особливість полягала в тому, що «протоколи всі пересипані розмовами, жвавою народною бесідою і дають багатий цікавий побутовий матеріал» (с. 125). Далі йшли приклади з протоколів чистою українською мовою, які не давали підстав сумніватися в тому, що належали населенню виключно українському.
З характеру рубрики «Нові книжки» було зрозуміло, що в ньому передусім переслідувалася мета інформувати читача про український книжковий ринок.
Завершалися числа розважальними матеріалами, розмішеними в розділах «Задачі і загадки» та рекламою на періодичні видання й книжки. Причому цей рекламний блок виявляв тенденції до зростання. Якщо в перших числах він займав дві сторінки обкладинки, то в четвертому на нього відводилося вже чотири сторінки.
З усього видно, що журнал перебував на піднесенні, але все ж не міг вийти на рівень прибуткового проекту, через що й був зупинений видавцем.
Література
Уперше опубліковано: Михайлин І. Л. Щотижневий журнал новин «Вісник культури і життя» (1913) на тлі світових процесів у мас-медіа / Ігор Михайлин // Сучасний мас-медійний простір: тенденції та перспективи розвитку : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (15–16 травня 2014 р.) / Наук. ред. В. О Гандзюк. — Вінниця : Вид-во друкарня «Діло», 2014 — С. 63–69.