“РАДОСТІ — ЯК НЕБА В НЕБІ, СМУТКУ — НАЧЕ НЕБА У ВОДІ” (З ОКСАНОЮ ЛОЗОВОЮ У МІСТІ ЛІТЕРАТУРИ ЮНЕСКО)

 

Звістка  запахла, ніби до Майстерні шоколаду принесли й розклали раритетні  книжки.  Отакі асоціації викликало повідомлення про те, що в грудні 2015 року Львів офіційно став “Містом літератури ЮНЕСКО”.

                 

Оксана Лозова біля Майстерні шоколаду

Це означає його включення  до міжнародних літературних туристичних маршрутів. Подібне право вже завоювали (процитую за алфавітом) Багдад, Барселона,  Любляна, Монтевідео (тобто не тільки Європа, а й Латинська Америка), а також далі у Старому світі  — Ноттінгем, Тарту. Літературний туризм у світі  теж популярний, бо легко поєднується з гастрономічним і музичним.

«Ми не отримаємо грошей за цей статус. Але це   –  визнання нашої роботи, доступ до мережі інших міст, що беруть участь в програмі Creative Cities (креативні міста)», –  прокоментували в управлінні культури Львівської міськради.  Створена  2004 року мережа креативних міст включає 116 членів з усіх континентів. Метою програми є сприяння соціальному, економічному і культурному розвитку міст.

Мешканцям багатьох країн, які цікавляться літературою,  обіцяють  понад 100  письменників, чиї життя і творчість пов’язані зі Львовом різних епох.

Цей статус місту  вдалося вибороти  лише з другої спроби. Першу заявку, яку подали  2013 року,  відхилили. Тоді основним зауваженням було те, що у Львові бракує літературних заходів. Мало споглядати старі кам’яниці, повз які ходив фантаст Станіслав Лем чи вирушити на Личаків — цвинтар-музей, щоб постояти біля могил Івана Франка і Володимира Івасюка, або знайомитися з осіннім  Форумом видавців.

Я потрапила до цього міста в сірих, майже зимових сутінках,  але душі  моїй розвиднілося, коли мене зустріла поетеса і перекладач, людина, в житті якої об’єдналися схід і захід, Оксана Лозова. У неї на балконі стоїть велосипед і пишеться книжка вражень від подорожей, спостережень від міських мандрівок на двох колесах. Але спершу людина долає  життєву дорогу пішки.  Як починався шлях Оксани Лозової?

Оксана Лозова.   В мене справді схід і захід поєднані  в серці і в душі, бо мама моя з Чернігівщини, а батько із Західної України, Львівщини. Щоб розговоритися, я прочитаю “Пам’яті маминої мами”.   Київ. Батурин. Борзна.// Чорна, як ніч, борозна.//Сейм вічний смуток несе.// Все?//Ніжин, Чернігів і Львів// втишать невтишений біль.// Хто Україна твоя?// Я”.

У мене колись був вірш, який закінчувався “Бо дав мені Господь  соборне серце, що не розкрає ворог на шматки”. Мабуть, цілісність особистості, цілісність нашого світу — якраз те найважливіше, те, чого не можна руйнувати, на що не можна зазіхати. На жаль, зараз такий час, що ми живемо в тривогах. Це наші біди, бо не можна сказати, що це біди сходу чи півдня. Біда, що хочуть нас зруйнувати, роз’єднати. Може, це розшифрування — хто ж Україна твоя.

Ірина Мироненко Як познайомилися Ваші батьки, бо все-таки це дуже далекі землі. Коли це було?

О.Л. Це було давно. Мама приїхала на Львівщину, закінчивши Борзнянський плодово-овочевий технікум, тут працювала. Молоденький агроном. Батько мій — особистість цікава. Він був і керівником хору, і керівником драматичного колективу. Комбайнером працював влітку, а все життя ще й був кіномеханіком. Спробуйте не звернути увагу на такого цікавого легіня! От вони й познайомилися. Це була дуже гарна пара. Батька, на жаль, давно немає. Я не можу сказати, від кого я взяла більше — чи від мами, чи  батька. Мені завжди кажуть, що я на батька подібна. Мені здається, що дуже багато маминого в мені є. Так, як схід і захід, не можна сказати, чого в мені більше — маминого чи татового. Але знаєте що дивовижно: мама  у батьковій родині така своя, що мабуть, рідні по крові не є такі близькі.

І.М. Мама у Львові, з Вами?

О.Л. Трохи далі від Львова. Дуже гарний край. Це Неслухів. Наш Неслухів багато людей знають навіть поза Львівщиною. Мабуть, свій мікроклімат є. У нас вирощують саджанці. З Неслухова всі сади Львівщини і, напевно, не тільки Львівщини. Мама була агрономом усе життя і власне ці сади плекала.

 

 

На ратуші

(Оксана Лозова та Ірина Мироненко)

 

 

 

Оксана Лозова показувала мені парки Львова, місто  з висоти ратуші, і Львів сакральний — собори святого Юра, Вірменський, Гарнізонний, яким тепер опікуються військові капелани. У Гарнізонному храмі святих Петра й Павла зазвичай відспівують воїнів, які загинули в Донбасі. Там  між старими фресками — дитячі малюнки “Повертайся, тату!”,  білі паперові пташки і чіткий стрій однакових за розміром портретів полеглих. Фотографії маленькі, щоб поміститися зі своїм великим горем на стіні старого храму, який пам’ятає ще Богдана Хмельницького. Біля вівтаря гойдалися свічі й незворушно стояли військові прапори і риштовання.  Отак і Україна одночасно воює й намагається щось відбудувати. І це болісно перегукувалося для мене з традицією Вірменського собору (він там майже поряд)  ставити свічки в пісок.

У поїзді на Харків за Львова не спалося й не читалося, тому писала. Ось і ці рядки:

***

Скапує віск у пісок у Вірменськім соборі.

Що на гарячих пісках підіймається — кава? Країна?

І парасолі кав’ярень згорнули надворі,

ніби сутани монахів, що вклякли уклінно.

Цей прямокутник з піском, як пустельна дорога.

Три колосочки свічок перегойдує протяг.

Вогник благання до вогника перестороги

схлипнув. Молитва не може рости на марноті.

Храм Гарнізонний Петра і Павла. Майже з Рима.

Сплять неодспівані десь легіони, у нас — батальйони.

Ниточка поміж живим і убитим незрима —

майже, як та, що для птаства вздовж стін — до ікони.

Он вони, мабуть, з дитячих долонь, паперові.

Навіть архангелу в горі поважчали крила.

Два повороти — і букви вірменської крові

перетікають під камінь Христового тіла.

Птаха на фресках у родичах досі отій, що з паперу.

Скоро зима, а під муром цвітуть хризантеми. Хоч так ми в Європі.

Дні і рядки нагадали в неволі підрізані пера.

Швидко пісок розрівняється біля свічок і в окопі.

  Гарнізонний храм свв. апостолів Петра і Павла (1610-1630)

     

Влітку і теплої весни  літературними театрами і кав’ярнями під відкритим небом стають старі львівські подвір’я, наприклад, неподалік від Вірменського собору — пам’ятки архітектури, святині, якій вклонявся  Папа Римський Іван Павло ІІ-й.

Двориками Львова водила мене поетеса Оксана Лозова. І в одному з них трапився  несподіваний напис «Дочитуйте книжки!» Тож мої дорожні нотатки в риму — вже в поїзді, яким поверталася до Харкова.

***

“Дочитуйте книжки!”  –  той напис на стіні,

уже за крок Ісус когось веде за руку.

А дірочка від цвяха чорніє і мені,

й тому, хто визнає лише торгів науку.

Он відчинили вхід у паб “Лінивий пес”,

сиропом потягло з “Майстерні карамелі”.

Обценьки шоколадні, нове “Христос воскрес!”

Апостоли з книжками в соборі аж на стелі.

Оксана Лозова вела мене до іншого дворика, де намалювали в арці дерево з книжками-листочками. Там уже два роки не зважають на зміну сезонів і погоду. «Книжковий дворик»  –  не просто книгарня, а щотижневі зустрічі, якими опікується ініціатор проекту Любов Хомчак.

У «Книжковому дворику» частують гарним настроєм, дотепним словом. Мене  Оксана та її друзі-львів’яни  запросили після читання віршів у книгарні, моїх розповідей про Харків на справжнє частування варениками до “Арт-бару”. Там і сфотографувалися на тлі народного килима ручної роботи.

 

Львів.

Народний килим в “Арт-барі”

 

У збірці Оксани Лозової  “Очі дерев” є рядки: “А радості було    –  як неба в небі, //а смутку — наче неба у воді.//Як близько і далеко я від тебе!..//Як тепло-тепло тиша входить в дім”. Та книжка ще  їхала у моїй валізі до Харкова, а ми з її авторкою  й не уявляли, що споглядання килима у яскравих трояндах матиме  несподіване продовження. Оксанин  цикл віршів “Полігон”  (із збірки 2009 року) про села, вбиті потребами військових навчань,  доточився наприкінці 2015-го  виставкою слобожанських вишивок, привезених до Львова майже з війни.

 

“ГОЛЦІ НІДЕ БУЛО ВПАСТИ” (ОКСАНА ЛОЗОВА ПРО СЛОБОЖАНСЬКУ ВИСТАВКУ)

“Чоловік вартий більшого, ніж його слова, жінка варта більшого, ніж її картинки”, –  лейтмотив  фільму про школу в американській провінції. Назва проста “Слова і картинки”, дехто переклад романтизує “Любов у словах і картинах”. Двоє вчителів, а разом з ними й учні, сперечаються, що важливіше — сказане чи зображене.

Фільм допоміг мені  поєднати “слова і картинки”, схід і захід України, етновиставку, зібрану на Слобожанщині, та вірші, написані львів’янкою. “Вишивка: захист, спротив, зброя. Евакуйована колекція”   –   таку назву дали зібранню старовинного українського вбрання і рушників, які відшукала народна майстриня з Луганщини Єлизавета Главацька у Старобільську й навколишніх селах. Оті вишиванки, керсетки і рушники придбав боєць добровольчого батальйону “Айдар” Микола Павлюченко. Дніпропетровець після контузій і демобілізації витратив реабілітаційні гроші на  старі вишивки. За фінансової підтримки Програми національних обмінів, покликаної  розширити спілкування між різними частинами України,  колекція помандрувала країною. Взимку 2015—2016 рр. її тимчасова прописка припала на   Львівську політехніку.

 

Виставка у Львові.

Жіночий костюм

 

Правда, словосполучення  “евакуйована колекція” більше пасує для політичного епажу. Старобільськ не захоплювали, українці там були і є  –  русифіковані, “руськомірниє”, але є. Станція на залізниці між Луганськом і Москвою, містечко з колишнім концтабором у колишньому жіночому монастирі. Звідти 1940 року вивозили до Харкова польських військовополонених — для допитів і розстрілів. Туди, в маленький Старобільськ, формально “евакуювали” 2015 року Луганський обласний краєзнавчий музей, тобто частину співробітників без музейних фондів.  Дотично — вірш Оксани Лозової.

***

Кажеш, сину,
Журитись негоже…
Що чекає тебе у путі?
Друзів щирих і вірних дай, Боже,
Не дай, Господи, зрадника тінь.
А як ворог,
То рівний і гідний –
Добра сила долатиме зло –
Посилаю тобі на мобільний
Дев’яностий псалом.

          «Моє прибіжище й моя твердиня, мій Боже, на котрого я покладаюсь” — рядки з того псалому.

У передмові до збірки Оксани Лозової  “Очі дерев” є важливе спостереження поета Петра Сороки: “Через її творчість проходить кілька архетипів — дороги, сльози, струни, дощу. Більшість віршів книжки притишені, м’які”. Ось така цитата. Додам і своє сприйняття — деякі вірші, як полотно старої вишиванки. Їх не читаєш— роздивляєшся.

***

Два яблука під гілкою сосновою,

заслухані нечутною розмовою,

фантазії, до спогадів долучені,

горішками ліщиновими лущені,

від полум`я тріскучого розтріскані,

закручені завією за вікнами,

зірками поміж зорями розсіяні

і висріблені інеєм над віями,

відсвіжені світанками блакитними,

розніжені, до ніжності не звиклими…

Незнана радість, душам напророчена,

видзвонює дзвіночками золочено.

Коли дізналася про слобожанську виставку у Львові, попросила сходити на її відкриття Оксану Лозову, сфотографувати для мене експонати, які найбільше запам’ятаються. І трішки їх прокоментувати.
Отож — слобожанські вишивки, народні костюми — очима галичанки. “Було вражаюче, повна зала людей. Ніде було й голці впасти. Цей чоловік – організатор говорив дещо різко, дісталося й західнякам. Були  науковці,  студенти політехніки. Зала ошатна, як театральна.  Сприймалося справді ніби не костюми, а постаті, які благали захисту  –  не дайте нам зникнути. Подруга робить ляльки-мотанки в русі (та руку підняла, ніби щось хоче затулити, та  зібралася крок ступити)  –  отак і тут були ніби жінки, які зійшлися й завмерли. Ось ми є”.

 

Виставка у Львові. Жіночі сорочки

 

Мені ж особливо  сподобалося з поміченого львів’янкою – «і голці ніде впасти» — про глядачів біля вишитих речей. Бо зазвичай кажуть про яблука, яким нікуди впасти у людському вирі. Далі з листа Оксани Лозової: «Дивилась я на костюми, а бачила жіночі постаті, які наче промовляли: “Ми були, ми є, не дайте нас на поталу…” На рушниках впізнала чернігівські візерунки, що мене особливо схвилювало. Відомо ж, що на Луганщині немало переселенців з Чернігівщини, Київщини… Такі рушники були в батьківській хаті, мама привезла з рідного Берестовця (Борзнянський район Чернігівської області), мої бабусі вишивали».

Додам від себе:  під час гітлерівської окупації у Харкові працювала  майстерня вишивальниць. Майстрині користувалися навіть зразками вишиванок з фондів харківських музеїв, які  здебільшого не дочекалися евакуації восени 1941-го.  Вивозилося найцінніше з точки зору місцевих функціонерів. Етнографія їх мало цікавила. Та й вивезене розпорошувалося за Уралом. Наприклад, експонати Харківського історичного музею потрапили на склад НКВС Актюбінської області. З одинадцяти ящиків три безслідно зникли, два були відкриті. Що ж харківські вишивальниці? Дехто вирішив покинути Україну, щоб не чекати кари за так звану “роботу на окупантів”.  Вони вивозили на захід і зразки старовинного українського гаптування й вишивки. На жаль, рідкісні речі втрачалися: так була розрізана на шматки і поділена між чотирма подругами-вишивальницями сорочка Мотрі Кочубеївни — останнього кохання гетьмана Мазепи. Вцілілий фрагмент експонувала у Харківському історичному музеї донька однієї з вишивальниць.

З поеми   “Мотря” , написаної  Оксаною Лозовою 2002-2003 років. У цьому уривку — й епізод  із падінням гетьманської столиці — Батурина.

 

***

Немає сліз.  Є іскри на снігу.
Нема жалю, щоб розтопити кригу.
Лише чужих вітрів недобрий гул
І хмари заступають зірку тиху.
Одна-одна… Такої самоти
Не знала,  не хотіла,  не чекала.
З одного світу  стало два світи,
А доля  десь між ними  заблукала.
Мели сніги у середу, в четвер —
Одна на одну кожна днина схожа.
На що мені надіятись тепер?
Якій душі довіритися можна?
— Мамо, батькова зброя на стінах,
Не пустимо ворога в дім!
— Схаменися, чи ти божевільна?!
Я тебе заховаю, ходім…
— Не піду, не послухаю — годі!
І ховатись немає причин,
Недаремно хрещеницю Мотрю
Гетьман шаблю тримати навчив.
Застогнали, упавши, ворота,
…Шаблю стиснула рука…
Та прорізало простір:
— Нє трогать!
Качубєєв не трогать пака!

……………………………………………………………

Се наші брати во вірі —
Не люди, а дикі звірі.
Се наші близькі сусіди —
Від них найстрашніші біди.

Сіють, сіють, сіють
Смерть і страх,
Що пожнуть — не відають, не знають?
В гетьманом збудованих церквах
Гетьмана Мазепу проклинають.
……………………………………………………………
…І знов була безсонна чорна ніч,
А вранці розкричалися ворони.
Дивлюся у вікно — сніг?
Білий сніг!
Мені здавалось —  випаде червоний…
Жадана воля не дається легко.
Чи близько вже до неї, чи далеко?
Щоб хмари розігнать  над рідним краєм —
ще на якого гетьмана чекаєм?
          Повністю поему “Мотря” можна прочитати у  збірці  Оксани Лозової “Очима дерев”, а  ще — на сайті “Поетичні  майстерні”. Там Оксана написала: “СВІТ щодня змінюється, та в головному залишається незмінним. Усе повторюється, залишаючись неповторним. Світ у кожного свій. Вся сила у його цілісності”.

Цілісність і багату “різність” України допомагає відчути мандрована виставка “Евакуйована колекція”.  У Львівській політехніці її для мене фотографували поетеса Оксана Лозова і Ярина Закальська з Музею народної архітектури і побуту.  Два експонати особливо пам’ятні.  Тексти на табличках під ними — це окремі історії.

           Чоловіча вишиванка, місце виготовлення — Харків, приблизно 1928 рік, майстриня польського походження Анна Багаєва.

 

Виставка у Львові.

Чоловіча сорочка

 

Із спогадів Наталії Володимирівни Рябчук, власниці сорочки:

           “В родині були самі дівчата, але прабабуся  часто згадувала той момент, коли народився мій дід Степан (1929 року). Мій прадід на радощах загорнув немовля у свою вишиту сорочку, щоб брала під свій захист, оберігала від пристріту. Сорочку вишила прабабуся Анна своєму чоловікові”.

            Виставка. Рушник Ганни Іванівни Підлісної (Харків, 1927)

Призначення — оберіг місцевості.  Шкода, що розповідь власниці уже відредагована, це  літературний варіант, мені залишається тільки процитувати табличку під рушником, не втручаючись у текст. Отож чому — оберіг місцевості?

Спогади власниці рушника Надії Марківни Долгої:

          “Під час Другої світової війни, в 1942 році вся родина моєї мами була змушена переїхати з Харкова до Золочева Харківської області. В’їжджаючи до селища, мати помітила перед забудовами оберіг всього села  —  хрест. Жителі селища на честь подяки Богу, що оберігає їх від нальотів бомбардувальників, вішали на нього вишиті рушники і вірили, що ці рушники також оберігатимуть їх. Вишивати власноруч тоді не було можливості, тому брали ті рушники, що були вишиті вже давно. Моя мама була глибоко віруючою людиною, і коли зносилися рушник, якими пообв’язували хрест поблизу села, то вона теж дістала рушники, які вишивала ще у 1927 році її мама Ганна, і прив’язала на хрест. Вважалося, чим довший рушник, тим більшу силу мав цей оберіг. Після визволення Харкова у 1943 році мама із сім’єю повернулася знову до міста, але рушники забрала із собою — це була її пам’ять про маму, яка загинула у жіночому таборі смерті. Цей рушник ще довгий час був оберегом нашої оселі”.

На рушнику —  три пари червоно-чорних птахів, які ніби щойно присіли на тоненькі гілочки, навіть червоні крила скласти не встигли, але крізь тоненький пагін дивляться одне на одного. 12 птахів — може то 12 місяців? Над ними вже тільки чисте “небо” полотна  і  повторена на обох половинах рушника цифра — 1927. До речі,  помітила на фото ще один рушник того періоду.

Яким був той рік для України?

          У Запоріжжі почалося будівництво Дніпрогесу.  У Харкові Раднарком України ухвалив постанову про допомогу бродяжим циганам при переході на «трудовий осілий спосіб життя». Курс на колективізацію та індустріалізацію вже ніс у зародку етнічну нівеляцію й русифікацію, але 1927 року в Харкові ще пройшла всеукраїнська правописна конференція. На ній були і представники Західної України. В основу так званого “харківського правопису” було покладено обидві традиції — наддніпрянську і галицьку.

Нью-Йорк уже побачив перший звуковий фільм “Співак джазу”, Лондон — перший фільм   молодого режисера Альфреда Хічкока “Сад задоволення” (іще  німий, з титрами). З художньої реклами і  дизайну титрів у кінокомпанії Хічкок починав кар’єру.

          Букви і цифри на рушниках ХХ століття — це теж своєрідні титри незнятих, але прожитих  кіноепопей жіночого життя. “Сади задоволення” наших землячок часто звужувалися до квіткових орнаментів їхнього вишивання. Герої Хічкока — люди в пастці обставин. Соціальні катастрофи — пастки обставин для кожного нового покоління українців. Хтось, аби не збожеволіти, береться вишивати, хтось рятується у віршах.

Оксана Лозова. “Нестору”. (Таке ім’я у онука поетеси)

Будеш, Несторе, літописцем?
Що опишеш – сумну столицю,
Чорні села, міста розбиті?
Біди бідних? Свавілля ситих?
Стільки горя – і ще замало? –
Грім за громом… а гради, шквали,
А північні вітри морозні!..
Материнські невтішні сльози…
Посмутніли домівки наші,
Бо пішли на війну найкращі,
Як же хочеться їм – напишеш –
Голос неба почути в тиші!
Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис.
Нагадаєш: сліпі прозріли
І погнали лихого звіра,
І жили на землі, як люди…
Напиши! І нехай так буде!

Ірина Мироненко

Фото автора, Оксани Лозової і  Ярини Закальської