Я, немов електричний дріт,
Протягнутий над землею,
Я, немов павутиння,
Розтягнене на всі боки,
Я, немов парасолька,
Що відбиває краплі дощу,
Я все що завгодно,
Окрім самої себе.
***
І слухаю, і чую, і мовчу…
І сум вбираю, наче губка – воду.
Запалюю малесеньку свічу –
Надії подих.
І холодно, і лячно, я іду.
І час іде, кружляє крук над полем…
А що знайду я: щастя чи біду,
Чи долю?
***
Достигла ягідка неба впала на дорогу.
А за нею цілий ягодопад…
І ось вже й на дорозі –
Краєчок неба.
***
Зірки падають на голову, плечі, землю,
Перешіптуються тихо між собою,
Я нервово струшую їх із думкою:
«Знову цей мокрий сніг…»
***
Сіре місто, мов сіроманець,
Прокидається сіро-ранком.
Прокидаються сіро-будинки.
Сіро-люди стрічають світанки.
***
Холод хапає за руки,
Хоче схопити за серце.
Я тікаю від нього,
Бо схопив за живе.
***
Якби поцілунок був краплею дощу,
Я б подарувала тобі зливу,
Я хочу кричати, але мовчу,
Боюся сполохати диво.
***
Майбутнє – це велика риба,
Яка випливає з неба,
Дивлячись в самісінькі очі
Своїм одним, прозорим.
Зазвичай, її погляд лякає
І змушує опускати очі,
Щоб більше не бачити,
Як вона випливає з неба.
***
Палати лікарень пахнуть червоною ватою
І спиртом. Самотністю і бажанням
Стати останньою життєвою втратою,
Останнім твоїм стражданням.
Палати лікарень сповнені сліз дитячих,
Прокурених голосів і тонких жіночих.
І ще, якщо довше побути, – душевного плачу
Й відчуття, ніби дивляться звідусіль нажахані очі.
***
Ти вперше за життя тягнеш долоні до Бога,
Почуваєшся так, ніби прожив цілу вічність,
Замолюєш гріхи свої та своїх рідних,
А чи замолиш?..
Ти майже не знаєш Бога,
Знаєш тільки, що Він є
І дивиться на нас – Всевидющий,
І плаче…
***
Листя падає з криком,
А я про своє мовчу.
Забирай мене, вітре,
Роздмухуй мою свічу…
***
Я бачу світ такий як є, без гриму:
Далекий, світлий, ніжний і чужий.
Як те дитя, що нахапалось диму.
Як той дідусь, що і не зна, як жив!