Ярослав Мовчан: проза

ЯРОСЛАВ МОВЧАН, призер (2 місце) Конкурсу на здобуття Обласної літературної премії ім. Тані Шамрай (2018 р.)

Мрія

Гранатометник із позивним Гете давно не мав таких днів. Від самісінького ранку – тиша. Банально, але ж дійсно такі деньочки на вагу золота. І чим ближче дембель, тим вищий курс цього золота.

У місті ховали чергового керманича, і сторони домовились про мир на добу. Ось так їхні вороги хоч і ненадовго, але стали сусідами. Уперше за останній час освітилися усмішками, наче вибиті із каменю, чоловічі обличчя. Ось так, без офіційного повідомлення, доба тиші набула ваги червоної дати календаря. А ще ж і сонце, що раптом щедро запромінилось, подарувало бійцям відчуття близької весни.

Друзі готувалися до святкової трапези.

Другий номер у його обслузі, високий білобрисий хлопчина на прізвисько Гамлет, надраював лист металу, маючи намір прикріпити його до старого іржавого умивальника на місце вибитого дзеркала. Натираючи лист то ганчір’ям, то войлоком, він мрійливо розповідав про бритви для гоління, які нещодавно привезли волонтери. Але про те, щоб привести себе до ладу, досі хіба що можна було помріяти…

Кремезний Гія Вернідзе, доброволець із Грузії, чаклував над багаттям. На плечі поряд із грузинським прапорцем був нашитий і жовто-блакитний. Жар від вогню змусив Гію розстебнутися, і на колись білій футболці вирізнявся натільний хрестик – грузин був глибоко віруючим католиком. Вернідзе щось наспівував по-своєму, і здавалось, що так йому допомагають готувати обід надприродні сили з далекого рідного краю.

Ну, що ж, співає собі та й нехай, думав Гете. Грузину дорікнути було ні в чому – його страви були смачнючі: у себе на батьківщині він був шеф-кухарем.

Недалеко від Гете копирсався в розібраному мотоциклі Джекпот. Він завжди нісся на своєму пошарпаному «Тріумфі» попереду колони, коли батальйон був на марші. Він із самісінького початку в АТО на двох колесах, і ніхто не зміг його переконати злізти із залізного коня. Джекпот вихвалявся, що бачив саме такий мотоцикл в одному із серіалів, тому ставився до нього дуже дбайливо і впадав, наче біля маляти. І навіть зараз, радіючи можливості, перебирав свій транспорт і змащував його мастилом для зброї, – ще у Слов’янську мастило підігнав каптерник. Хлопець вірив, що воно не гірше за спеціальне.

Джекпот колупався у своєму залізяччі й добродушно відбивався слівцями від Гамлета, що підтрунював над ним. Гамлет уважав, що пухнаста чорна борода зовсім не личить Джекпоту. Але останній затято тримався своїх уподобань щодо зарослості так само, як і Гія. Отож лише вони обміняли бритви на зайву пачку сигарет, хоча тютюн надходив без перебоїв – він все одно був місцевою валютою, бо грошей у бійців як кіт наплакав.

Медик, якого всі звали Скальпелем, засукав рукави сорочки, виставивши на огляд інші «рукави». Поміж рукавами – пачка улюблених «Lucky Strike». Сигарети допомагали йому зосереджуватись. Скальпеля обожнювали: кульові та осколкові поранення (бич солдатів) були для нього раз плюнути. Але сам лікар жартував, що не варто плутати Божий дар із яєчнею і вважати його за нейрохірурга таки ранувато.

За стіл сіли в піднесеному настрої. Обід був нехитрий, але наїдний: три великі смажені курки, п’ять кілограмів шашлику, алюмінієвий котел польової каші. На десерт – ящик лимонаду (до алкоголю ставились радикально).

Гія сипав історіями із життя численних родичів. По щоці здоровила потекли сльози щастя, і він запропонував тост за сім’ю. Скальпель жартома препарував добре підсмажену курку, регочучи на всі заставки. І не лише йому це видалось дотепним: курку ділили під схвальні вигуки. Поголений Гамлет виглядав як пацан‒старшокласник, і одразу ж став об’єктом для глузувань. Джекпот рідко встрявав у розмову, але сміявся легко й багато, радіючи святу, наче дитина. Проте іноді докидав такі анекдоти, що всі як один аж падали від сміху.

Гете попрохав наповнити «келихи» і трохи здавленим голосом виголосив тост:

– Пропоную випити за мир і за те, щоб завтра було тихо.

Веселощі якось разом ущухли: для всіх тут мир був найпотаємнішим, святим бажанням і далеким, як Бог.

Тост так і буде мрією.

Завтра знову війна.

 

П’ятачок

Подзвякує скло, шурхотить целофановий пакет, шапка сповзає на очі, ноги ковзають по кризі – какофонія звуків сповіщає про моє наближення.

Мій провулок виходить повз смітник та трансформаторну будку на величенький п’ятачок. З трьох боків обступили його магазин, кафе “Зустріч” та вулиця Восьмого березня. Навпроти кафе – багатостраждальна вулиця Шевченка, щось середнє між асфальтом, місячною поверхнею та швейцарським сиром.

Цей п’ятачок – людне місце. Щодня тут щось коїться, і потім ледь не на тому самому місці смакують подробиці. Щовечора із “Зустрічі” вилітає людина, яка перебрала й тут же блює на ґанок. Хтось нагликається, розпустить язика під мухою – та й відгребе по зубах, спльовуючи кров на зіжмаканий сніг. Старенькі йдуть із крамниці, перераховуючи решту й думаючи, чи припинили їх нагрівати на покупках (до речі, припинили).

А ще десь уже з півроку сюди приїздить із Павлівки тітка Галя та продає молоко. Того мені й треба. Зирк на годинник: десять на одинадцяту. Наче встигаю.

Там уже зібралась темно-сіра юрба – міцно збитий «колектив» із прилеглих вулиць, вершителі заочного правосуддя та знавці всіх новин із околиці.

Підходжу й тулюсь до порожнього кіоска «Пиво з кега». Запилена вітрина з раритетним плакатом «Жигулівського», поруч наліплений «Рогань». Повернути крану колишній блиск не допоможе навіть піскодуй.

Що ж, почекаємо.

-Ге, знову мамка не хоче йти? – чую від однієї бабці. А відчуття, наче про це хотіли запитати усі: вимовили разом перші звуки, побачили, що з’явився «соліст» – і подумки хором замовкли…

– Мати у справах вся, – беззлісно кидаю їм.

– У справах, у справах… – пережовують відповідь. – І правильно. А як же ще?

Я дістаю навушники, тим самим натякаючи, що тема закрита. Під’єдную, але музику не вмикаю – завжди дієвий спосіб почути щось новеньке, іноді й про себе.

Чую голос діда Валентина, який нещодавно став удівцем (для людей його віку рік – це не так уже й багато):

– Ну що, бабоньки, чули, що світло дорожчає?

– Ой, не нагадуй! – це вже точно хором.

А далі все так нецікаво… Плітки щодо людей, яких я не знаю на ім’я, але, можливо, і пізнав би в обличчя. Та навіть досвідчені бабусі, аби слухачі втямили, про кого таки йдеться, постійно доповнюють:

– Ну, Скубачиха – та навіжена, що на Миколая ледь не від’їхала. Ну, біля Суріка впала на льоду, якби не Анька, мабуть, вже й не було б…

– Це ж у неї чоловік із тюрми недавно відкинувся? Усе, зрозумів…

Хоч би що нового про молодь сказали. Бо мені іноді здається, що літні люди вивчають тренди, щоб потім їх облаяти.

Далі слухати несила. Підвівшись, прямую до дороги. Перед очима вигин на Павлівку та Гути, що тікає з поля зору за будівлею залізничного вокзалу.

Змотую навушники – одразу ж чую:

– Знову мамка лінується?

– Доброго ранку, дядь Жень. Ви другий, хто цим цікавиться, – подумки додаю, – «після натовпу».

Він тут нечасто стоїть, все більше чекає у дворику «Зустрічі». Дядько Женя раніше приїздив на велосипеді, а назад повертався, спираючись на нього. Молоко в саморобному кошику з металевих дротів дзвеніло на кожній вибоїні. Взимку він ходив додому пішки, і мені здавалось, що він тримається за пакет, як за рятівну точку опори. Те, що пакет висів у повітрі, було несуттєво – триматись хоча б за щось було необхідно просто з психологічної точки зору.

І ось він душею уже сидить у дворику, а розмовляє зі мною.

– Що ви, на Новий рік уже готові? – питаю перше, що спадає на думку.

– А що там готуватись? – махає рукою дядько Женя.

– Ну, це ж Новий рік. Ви ж святкуєте? – запитую вже трохи обережно.

– Це вам, молоді, святкувати треба. А нам, старим, що? Накрили стіл собі, посиділи трохи – і в люлю… В місті там дискотека буде. Ідеш?

– Та не знаю, – ага, не знаю. Знаю, що ні. Я люблю невеликі компанії зі своїми людьми. Натовп п’яниць бентежить мене не небезпекою, а тим, що сумарний IQ в них дорівнює середньому розміру взуття.

Я й не помічаю, як дядько Женя зникає. Він просто прослизає повз мене, розчиняється й потім матеріалізується вже аж за столиком у кафе. Хоча яке це кафе… У справжньому кафе хоч щось готують, а не просто пропонують закуски із супермаркету. Шинок, одним словом…

На горизонті червоніє машина. У тітки Галі такого ж кольору. Та й їдуть наче з правильного боку…

– Їдуть! – махаю рукою бабуням.

Але розумію, що брешу: їде не «п’ятірка», а «шістка». Та що там можна побачити здалеку? Обертаюсь, бо всі вже задзвеніли пенсійними копійчинами. Заметушились, навіть спини розігнули. І не дуже вони й плюгаві. Так, підтоптались трішки.

– Ні, не вони! – голосно даю відмашку, і старі розслабляються, почавши буркотіти, що зеньки в них у моєму віці були кращими і що в усьому винні телефони.

Бачу: пухка жінка-листоноша йде з пошти. Вона розносить кореспонденцію передплатникам, поки вони всі разом. Досить розумно, знаючи, скільки треба до них плуганити, а потім іще півдня стукати, щоб тебе почули не лише собаки у дворі.

– Спочатку газети, потім листи, дівчатка! – певно, через гендерну нерівність вона спростила звертання.

Загриміли банки, заховано в кишені потерті та облуплені гаманці з купою квитанцій та чеків. Газети засунули під пахви й підхопили сумки, вузли, напхані пакети. Мій точно порветься – гірко собі міркую.

– Варю, тримайте «Слобідський край»! А Женька де? Мені йому треба теж віддати! Валентине, передаси йому, добре?

І тут я зустрічаюсь із нею поглядом:

– Слухай, ти Ростислав чи ні?

– Ні, не я, а що таке?

Якийсь поштовий спам, певно. Каталог якогось інтернет-магазину чи «О, вітаємо, ви виграли мільярд тугриків, для отримання вишліть тисячу гривень!»

І тут мені в руку тицяють конверта. Вдивляюся, а там в адресі вказано Владикавказ. А відправника звуть Джульєттою.

– Передам, не хвилюйтесь.

– А ще оце тьоті Інні та Лобойчисі. Ви ж сусіди. Ото все, що про квіточки, – Інні. Решта – Валюшці.

І тут я бачу червону машину. «Жигулі»-п’ятірка. Трохи побита іржею, за кермом сидить вусань. Ну, тепер це точно вони!

– Їдуть, їдуть! – ого, які в мене голосові зв’язки!

Одна бабця незлісно всміхається:

– Знову збрехав?  – лагідно підначують мене.

Натовп літніх людей, а за сліпого тут я!

– Подивимось, кому ще утрішнє дістанеться, – усміхаюсь та стаю біля дверцят.

– Женю, давай швидше сюди! Що ти там баришся?

Усі вони такі якісь світлі, прості тут. Незлісні. Вибрались зі своїх будиночків і стоять на морозці. Радіють спілкуванню, усміхаються, гикають, а галасу нема! Тихо так гомонять… Старечо.

Тітка Галя, моторна, не стара ще жінка, відпускає банки з молоком і забирає порожні. Вона торгує тут, щоб старі не ходили до міста на базар. Навіть не знаю, що це – турбота чи боротьба за монополію. Дивлячись на мене, каже:

– Щось мамка ходить перестала, га?

На цей раз просто мовчу та винувато посміхаюсь. Такі всі оригінальні.

Хапаю пакет і відчуваю – хана йому!

Чвалаю, несучи цей оберемок уже в руках. Ногою відчиняю хвіртку. Пролізаю у двері та питаю в курних сінях :

– Баб Понь, а на Кавказі Джульєтти водяться?

– Переважно. А що?

– Та, власне, й нічого. Бабцю?

– Га? – виглядає вона з кухні. Від неї віє теплом хатніх клопотів.

– У мене важливе питання. Народні маси схвильовані та хочуть знати.

Вона відходить і вдивляється в мене, відклавши свої справи.

– Ну, кажи, – боячись чогось негарного, тягне вона.

– А чого мамка ходить перестала?