Мій сьогоднішній співрозмовник – воїн і поет. Як античний Тіртей, як Ольжич і Маланюк. Яким чином поєднуються в одній душі ці дві позірно несумісні іпостасі, мене цікавило ще з того осіннього дня 2016 року, коли я вперше побачила Олександра ЛИСАКА (нар. 1983) у харківському Будинку письменників і він подарував мені дві свої поетичні збірки – одну давнішу, другу свіжоспечену («Творю свій день», 2011, і «Синдром фантомного болю», 2016). Погортавши обидві книжки, я з подивом відзначила, наскільки друга, написана фактично «в окопі», сильніша за першу: це не просто творче зростання – це творчий прорив. На момент нашого знайомства «окопні» вірші Олександра гриміли на шпальтах «ЛітУкраїни», а сам автор готувався вступати до Спілки письменників, для чого й попросив у мене рекомендацію. Та щойно я її написала, як виявилося, що поета вже з тріумфом вітають як нового члена Спілки – без жодних рекомендацій.
Лисак – яскравий представник правого крила нашої культури. Його тексти – це підкреслено чоловіча поетична мова, з особливою карбованістю формулювань та категоричністю суджень, – утім, не без деякої декларативності та ухилу в публіцистику, від чого, мабуть, у громадянській ліриці вберегтися важко. Й в особистому спілкуванні він знов-таки не уникає ні рішучих тверджень, ні гострих оцінок, ні жорсткуватої подекуди іронії. Навіть після закінчення розмови довго ще пам’ятається прямий погляд цього чоловіка – молодого, але вже батька трьох дітей, уже значеного дуже непростим досвідом війни.
Такі, як він, мужніють рано. Такі, як він, надзвичайно природно і якось безстрашно беруть на себе відповідальність – за мовлене слово, за родину, за країну.
«НІЩО НЕ РОБИТЬ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТОМ ТАК,
ЯК ЖИТТЯ У ЗРОСІЙЩЕНОМУ СЕРЕДОВИЩІ»
Одна земля, один-таки народ,
а єдності, як і грошей, немає.
– Олександре, серед Ваших недавніх текстів, які Ви публікуєте на своїй Фейсбук-сторінці, є зворушливий вірш із присвятою «Пам’яті батька». Якими вони були, Ваші батьки? Чим займалися, якою мовою розмовляли? Яка атмосфера панувала у Вашій сім’ї? Взагалі – в які кольори забарвлені Ваші дитячі спогади?
– Моє дитинство було абсолютно типовим, воно пройшло в селі Шелудьківка на Харківщині, й батьки були майже сільською інтеліґенцією: мати працювала в сусідніх Скрипаях учителькою початкових класів, батько був пожежником, а згодом, вийшовши на пенсію, працював на Зміївській ТЕС. Тому урбаністична романтика і сумнівні «університети вулиць» мене не торкнулись.
Усе було як годиться: порання худоби, «неприборканий вітер степів», город, ліс край села, небо, всюди щирі і привітні люди. Всі свої. Сім’я була дружна, велика: дві бабусі, два дідусі, безліч двоюрідних братів і сестер. Родина в мене україномовна, але не класично – скоріше «балакали», ніж говорили. Суржик. Це вже потім, коли переїхали жити до гуртожитку в селище Комсомольське (тепер Слобожанське), середовище стало російськомовним, однак звичка мислити «по-нашому» лишилась.
У моєму дитинстві було затишно, просто і сонячно. Скільки себе пам’ятаю – любив фільми про війну, пригоди, любив гратись – або у «войнушку», або шив одяг лялькам. Модельєром, як Андре Тан (він теж, до речі, з нашого селища), я так і не став, а от військовиком – таки довелось. Іронія долі, мабуть…
– Ви родом з Харківщини, в Харкові здобули освіту (закінчили Академію внутрішніх військ МВС України), але тривалий час мешкали і працювали в Донецьку. Як Ви потрапили туди? Яким пам’ятаєте це місто?
– Познайомився з майбутньою дружиною, а згодом вирішив почати нове життя у новому місті. Це був Донецьк – місто, як то кажуть, «шахтарської слави та мільйона троянд», овіяне кримінальними леґендами.
Зрештою, люди в Донецьку переважно чуйні, працьовиті і щирі. А ще там найвродливіші дівчата, бо звідусіль колись приїздили в пошуках роботи їхні батьки, когось примусово етапували, і як результат – розмаїта краса, помножена на вдачу.
Пам’ятається мені книжковий ринок «Маяк», де завжди можна було знайти щось цікаве. Я трохи працював на «Донбас-арені» – стадіоні, що до війни вважався перлиною міста; тож певний внесок у його розквіт зробив і я.
Та й взагалі жилось мені в той період доволі непогано. Влаштувався на роботу в офіс у самісінькому центрі міста. Спілкувався з харківським поетом Віктором Степановичем Бойком, який став моїм учителем і куратором, за його сприяння видав у видавництві «Майдан» свою першу збірку віршів. Народилась донечка… Життя всміхалось.
– Але чи зафіксували Ви для себе той момент, коли зрозуміли, що назавжди пов’язані з Україною і Вам для неї нічого не шкода? Як Вам із такою настановою жилося у зрусифікованому, а подекуди й аґресивному до всього українського Донецьку?
– Україна для мене – не територія, а стан душі. Це і спорідненість з історичним минулим, і вміння знайти своє місце в сьогоденні. А про Донецьк… Скажу чесно, звикав до нього довго, та ніщо не робить українським патріотом так, як життя у зросійщеному середовищі.
– Блискучий парадокс! Цілком погоджуюся. А чи не брали Ви участі в тамтешніх громадських рухах проукраїнського спрямування? Нас у Харкові за часів Януковича рятувало наше маленьке культурне ґетто…
– Ні, на той час я українського життя в Донецьку не відчував і проявів його не бачив. Пекла жага дій, та далі од саморозвитку і нечастих поетичних виступів діло не йшло. «Шароварщини» не люблю, тому різних козацьких флешмобів навіть не розглядав. Помолитись у храмі, наварити кулешу та врізати гопака – якось не по-дорослому.
– Ви зізнавалися, що свого часу не сприйняли Майдану 2013 року – Революції гідності. Прокоментуєте це?
– Спробую. Як сказав свого часу Дмитро Корчинський, революція – сама в собі благо, не варто очікувати благ після неї… Так, Майдану я не сприйняв. Навіть більше – ставився різко неґативно до будь-яких вуличних заворушень. Розумію, що відчували ті, хто виходив на площі міст, у що вірили і якими надіями переймались, але політичної доцільності в тому не вбачав.
Не можна змінити країни, не змінивши власного ставлення до всіх, підкреслюю – всіх сфер її життя. А змінюватись важко, тож на це мало хто наважується. Жбурнути каменюкою з бруківки в силовика, вбачаючи в ньому «пса режиму», – не подвиг, а тим паче не акт бажаних змін.
Альтернативи чинному «бюрократичному інтернаціоналу» на той час я не бачив. Не бачу й нині.
Після стількох жертв уже ніби й недоцільно озвучувати своє громадянське кредо, але коли вже спитали…
– Чи стала війна для Вас, професійного військовика, несподіванкою? Бо в нас, цивілів, коли все почалося, було відчуття повного абсурду, нереальності навколишніх подій. Ви передбачали цю катастрофу?
– Коли в 2012-му році[1] вийшла моя перша збірка «Творю свій день», то там передчуття конфлікту було вже цілком реальним.
– Зокрема там є один вражаючий вірш, гірко-іронічний, з такою строфою:
Коли ворожі танки в’їдуть в місто
наводити так званий мир і лад,
я буду сало з галушками їсти
та мовчки рахувати слоненят.
– Щось украй вороже було розлите в повітрі, і накопичення соціального неґативу неминуче мусило вилитись у пошук винних. На Донбасі цими «винуватцями всіх кривд» стали «бєндєри» – такий собі збірний образ ворогів, які начебто довели до руйнації промисловість і економіку, самі вештаються по закордоннях і не платять податків («а Донбас їх годує!»), та ще й діймають усіх своєю «мовой», Бандерою, УПА тощо. Ну, а «Расєя-матушка» зі своїм арсеналом тут як тут: «духовні скрєпи», «общєпонятний», «деди воєвалі»… Хіба наприкінці такої драми «ружжо», що ментально висіло над усіма, не мусило вистрілити?
З приходом «рускай вєсни» місто не відразу збагнуло загрозу і намагалось мирно жити навіть тоді, коли ДАП[2] «фаршувався» свинцем і гинули наші солдати, коли Петровський район ховав своїх перших мирних жертв, а на площі Леніна ще не висохла кров Дмитра Чернявського, зарізаного проросійським кодлом під час мітинґу. Тоді я вперше відчув сором, образу і неміч, побачивши, як зривають наш прапор перед Донецькою ОДА, – але так нічого й не зробив… Мабуть, те, що згодом узяв до рук зброю, і стало запізнілим спокутуванням моєї тодішньої ганьби.
«ТІЛЬКИ ВІД НАС ЗАЛЕЖИТЬ, ЧИ ДАЛІ БУДЕ РУЇНА,
ЧИ МИ ТАКИ ЗАСЛУЖИМО В ГОСПОДА ШАНС СТАТИ НАЦІЄЮ»
…І нікого нема, окрім Бога й душі,
окрім величі Духу й одвічного «треба»…
Не думки в голові – гайдамацькі ножі,
а над нею – сваволя козацького неба.
– Олександре, ось уже кілька років точаться суперечки: АТО чи війна? Якщо війна, то яка – громадянська? визвольна? гібридна? Як Ви собі відповідаєте на ці питання? Адже довоєнна поділеність українського суспільства – факт беззаперечний.
– Безперечно, це війна, і війна доволі підступна – на багато років і кроків вперед, де гроші можна робити будь-де і скільки завгодно. І це, що найголовніше, вигідно всім сторонам конфлікту. Не пояснюватиму – самі бачите, в кого статків стало більше.
Чи громадянська це війна? – так, звісно. Визвольна? – звичайно. Крим втратили, шмат Донбасу теж, а з ним і залишки промисловості. Головне – сподобатись Європі, еге ж? І це на тлі «траншевої голки», пенсійно-кулуарного ганьбища і невигойних людських втрат.
А хлопці на передовій тримаються і, попри це все, зброї не складають. І не складуть. Заради чого, спитаєте? На це питання кожен відповідає по-своєму.
– У Вас є образа на європейське та світове співтовариство – за те, що воно стало в обороні України переважно на рівні слів і декларацій?
– Та ні, ніхто нам нічого не винен. Навіть на рівні обіцянок-цяцянок. Чарівник не прийде зробити нас щасливими – Європа не панацея од усіх хвороб, треба спиратись виключно на власну геополітичну місію, торуючи свій шлях, а не мавпуючи привабливу модель розвитку. Хто з пародистів досягнув успіху ориґінального артиста? Якщо хочеш бути вовком – не грайся у псячу гру. Це аксіома. А ми вчимося себе поважати.
– «Синдром фантомного болю»: цю містку назву Вашої книги можна прикласти не лише до душі автора, а й до України в цілому. Як Вам відчувається: Україні болять її відторгнені території? Чи, може, як висловлювалися деякі з наших інтелектуалів, краще позбутися їх назавжди, мов тієї гангрени, щоб не заражала державного організму?
– Якщо почати так мислити, то що ж тоді залишиться від України? (осміхається) Своє треба і варто захищати, хоч хто і що там казатиме. Дуже вже багато крові всотала ця земля, щоб її розтринькувати.
Цікаво, а що роблять ті, прости Господи, «інтеліктуали», щоб зміцнити той-таки державний організм? Як казав Нестор Іванович Махно – «бомажні» люди, немає їм ні віри, ні слави. Хіба для самовиправдання, що самі не стали на захист свого дому, деякі й починають «вмикати експерта» і боягузливо висловлюють тези про «гангрену». Я б порадив такому «бомонду» краще надавати анонімну волонтерську допомогу тим, хто не такий красномовний, але хто вперто захищає на фронті саму їхню можливість бодай якось висловлюватися. Було б набагато більше користі.
– Перечитала з олівцем Вашу «воєнну» книжку і маю потребу говорити Вашими рядками, на них будувати цю розмову. «Хто забуває, той не має серця…» Які спогади не полишають Вас?
– Важко виокремити щось конкретне, бо спогади накладаються один на один. Це радше не один чіткий спогад, а сукупність того, що сталось з усіма нами і країною. Моє життя, як і життя багатьох жителів Донбасу, війна поділила на «до» і «після».
– Можливо, є хтось, кого Ви втратили, але кого хочеться пам’ятати?
– Багатьох моїх колишніх сусідів та знайомих уже немає серед живих. А дехто живий, але для мене перестав існувати – є речі, яких я не можу пробачити. Не можу дечого пробачити й собі тогочасному: згадую себе розгубленим телепнем, що мовчки ковтає образу, спостерігаючи за біснуванням «старшого брата», за палаючою «крайньою хатою»…
– Але ж – «давній біль стає кресалом сили». Що потрібно, щоб бути по-справжньому сильною людиною? Де брати мужність, щоб не боятися болю і «битися з яничарами сам на сам», навіть коли сили ворога переважають?
– І гадки не маю. Не вважаю себе сильним. Сила – це радше про мою дружину. Силою є терпіння, а я дуже нервовий і часом неврівноважений. Де закінчується сила земного тяжіння і починається воля? – не знаю. Намагаюсь оформити в словах певні знакові події сьогодення. Виходить не все, але щось таки вдається. Оце і вся моя, так би мовити, відвага.
От нещодавно був показ фільму «Кіборги» – і там дуже непогано зображена мотивація українця не тільки взяти зброю, а взагалі бути. Мотивація відчувати біль, іти крізь пекло, вмирати за те, що багато хто, на жаль, втратив: віру, «садок вишневий коло хати», совість.
– «Перетерпіти цей триклятий час», пишете Ви. «Триклятий час» – це тільки про війну? Чи всю нашу епоху Ви сприймаєте як руїну, як лихоліття?
– Я скажу заяложену банальність: настав час «збирати каміння» і звикати до холодного дотику приклáда. Незалежність свого часу впала нашому народові під ноги занадто легко, але за все треба платити. Ми це правило забули, тож історія не полінувалась нагадати. Тепер спокутуємо гріх легковажності і соціального нехлюйства.
Ні, нині не те щоб руїна, а радше чистилище, що його проходить кожна країна. Хіба може бути руїна там, де гинуть найкращі з вірою в світле майбутнє нашої з Вами країни? Але тільки від нас залежить, чи далі буде руїна, чи ми таки заслужимо в Господа шанс стати нацією.
– «Не козаки довкола – гречкосії, не правди б їм, а їжі та грошви…» – писали Ви, а сьогодні говорите про тих найкращих, які гинуть на передовій, і щиро пишаєтесь ними. Схоже, війна дещо підкоригувала Ваш песимістичний погляд на українців, успадкований від Шевченка і Маланюка. На Вашу сьогоднішню думку, яких рис вдачі нашим людям бракує найдужче?
– Та тепер уже й не знаю. Ментально – законослухняності, адже українці з природи своєї – анархісти. А ще терпіння та наполегливості.
– «Я вам не дам солдата на поталу, пихаті судді з затишних осель!» Іноді, на превеликий жаль і сором, у тилу трапляються конфлікти між «дембелями» та цивілами, наділеними бодай невеличкою владою – хоч би й рівня водія маршрутки або кондуктора в трамваї. Можна почути незаслужені образи на адресу вояків. Чи з Вами такого не траплялося? Не виникає думки – «ці люди не варті того, щоб їх захищати»?
– Так, інколи доводиться стикатися з подібним, але якесь воно все таке дрібне і неоковирне… То «фашистом» обізвуть, то почнуть нудну, протокольно-вбивчу лекцію на тему «хунту захищаєте, дітей їсте». Навіть коментувати нема чого. Щоб відстояти свої права або громадянську позицію, необов’язково уподібнюватись до опонентів.
Чи варті ці співгромадяни мого захисту? Що ж, силою милим не будеш, то й пояснювати таким нічого не варто. Варто просто робити своє й не гаяти часу на теревені.
– Незрідка чуємо від вояків-АТОвців нарікання на владу, на те, що не цінується їхня самопожертва, а здобутки марнуються. У Вас теж є гострі фрази про «можновладне падло». Як гадаєте, чому Україні так не таланить із владцями? Як Ви ставитесь до суперечок навколо влади, які набули особливої гостроти в останній рік?
– Я вже так багато про це писав, що годі й повторюватись… Кожен народ має те, що заслуговує, а наш має те, що має. Змін хочуть усі, але «покращення життя вже сьогодні» якось не виходить. І навряд чи вийде, бо на те життя, що поза телевізором, мають вплив не президенти з депутатами, а ми самі, сусіди, друзі, рідні.
Виходить, нам не цікава конкретика і результат, ми потребуємо абстракції. Жодна влада нас, українців, не вдовольняє, адже свобода, за яку «душу й тіло ми положим», не вміщується в рамки певної політичної доктрини або руху. Свобода – це, хоч як химерно це звучить, відмова від усіх пропонованих «свобод». Протягом довгого історичного періоду ми якщо й мали свободу, то тільки свободу вибору, від кого залежати.
А сьогодні наш час. Сьогодні треба діяти. Конструктивно і впевнено, не забуваючи про поправку на вітер…
– Незручне питання. У Вашій темпераментній громадянській ліриці трапляються разючі слова, які можна сприйняти як натяк на людей єврейського походження у нашій владі:
Заждіть же, пси, чорти вас забирай, –
ми прийдемо, згадавши наше право,
на ваш поріг по ваш «кошерний» рай…
І не прощати, а робити справу.
З іншого боку, як ми знаємо, багато євреїв стояло на Майдані пліч-о-пліч з українцями. Світове єврейство рішуче засудило російську аґресію проти нашої країни… Як Ви прокоментуєте цей двозначний момент?
– Ні, тут я б не хотів жодної двозначності. Робити з певного народу жертву чи винуватця я й гадки не мав. Захвецяний стереотип щодо ставлення українців до євреїв – царина прісних анекдотів та недолугого «імпєрствующєго» середовища, до якого я, на щастя, не належу. Є вороги мого народу, є друзі. Національність обтяжувальною обставиною не вважаю, а слово «кошерний» в моєму розумінні – це те, що дозволено або подобається, й аж ніяк не натяк.
– Коли все закінчиться і вояки повернуться додому, багато хто з них матиме рани не лише на тілі, а й на душі. Війна травмує душі – і це ще одне лихо, яке вона несе. Багато людей, які воювали, потім не можуть адаптуватися до мирного життя. Що б Ви порадили побратимам, яким не вдається знайти себе після демобілізації?
– Хто я такий, щоб радити? Це дуже складне питання, і воно болить не тільки мені. Офіційна статистика дає приголомшливі цифри різноманітних злочинів та кримінальних історій, учасниками або жертвами яких є наші вояки, що пройшли бойові дії.
Річ у тім, що там, на війні, ти потрібен і життя твоє звужується до сектора обстрілу. На «цивілці» немає звичного куражу, адреналіну і фронтового братерства, і це важко сприйняти людям із загостреним почуттям справедливості. Тому такі сумні наслідки.
– А чи знайшли себе Ви? Ким працюєте або плануєте працювати?
– Чи знайшов я себе? Шукаю (всміхається). Постійно в пошуку. Нині я офіцер із роботи з особовим складом у Національній гвардії. Після закінчення контракту знов «куватиму долю» деінде. Життя навчило надто далеко не планувати – однаково будуть внесені корективи…
«ВІРЮ: ВІЙНА ОБОВ’ЯЗКОВО ЗАВЕРШИТЬСЯ ПЕРЕМОГОЮ.
НАШОЮ ПЕРЕМОГОЮ»
…Словесний хліб ламати б для братів,
які кривавий голод не приспали.
Молитися б за того, хто в біді,
кого війна загнала у підвали.
– Олександре, поговорімо про «словесний хліб». Як підтримує Вас поезія, слово – своє і чуже?
– Книжка «Синдром фантомного болю» майже вся написана в зоні АТО. Слово живить, дає наснагу. Відчуваєш відповідальність і за кожен порух душі, й за точність вислову.
Війна стала постійною складовою творчості, неминучою межею, за якою починається Україна. Козацька, а не лубочна. Справжня, а не телевізійна. Традиція збройної боротьби ніколи не уривалась на цих землях. Не можна цього не відчувати.
– У Вас зустрічаються прямі апеляції до Шевченка, відчувається, що він близький Вам.
– Звичайно, близький: такого духовного наставника годі й шукати. Щоб не зійти в царину пафосного звеличення, скажу, що свого часу одіозна книжка Олеся Бузини[3] спонукала мене перечитати зібрання творів, спогади і критичні публікації про Тараса Григоровича та його шлях і збагнути – не в шкільному форматі – всю його роль і значення у становленні нашої національної свідомості.
– Хто ще з авторів – і класиків, і нині сущих – важливий для Вас? Без кого Ви не уявляєте своєї душі?
– Не можу стояти осторонь творчості Стуса, Гірника, Багряного, Самчука, Корчинського, Шаламова, Лимонова, публіцистики Романа Коваля та багатьох інших. На них і орієнтуюсь.
– Колись Ви не дуже схвально обмовилися про Жадана, який у багатьох на вустах…
– Так, Жадан – не мій автор, але він – явище в сучасній українській літературі. Я більш ліричний, тому мені більше до душі Гірник, Вольвач, Корчинський. У них я знаходжу натяки на архетипи, без яких не збентежиться душа.
Жадан, безумовно, талановитий, активний, але занадто надокучливий. Бродський свого часу також не вмів поставити вчасно крапку у вірші. В літературі я особисто не люблю порожнього багатослів’я, академічного постмодернізму і зарозумілості. Інколи шукаєш цікаву книжку в крамниці, довго й ретельно вичитуєш рецензії і знов зупиняєш вибір на старій, перевіреній класиці: Самчук, Багряний, Стус, Симоненко… Мемуаристика також виграє в цьому плані.
– У Ваших текстах трапляється досить смілива еротика. Чи кохання рятує від фантомного болю? Дає відчуття безпеки, бодай на якийсь час? І чи не є ця втеча в інтимний простір лише спробою забутися, певним самообманом?
–Ні, це аж ніяк не втеча. Просто не знаю іншого шляху до самовідновлення, ніж кохання. Коли й абстрагуватись від інтимного життя, суто естетична насолода жіночою красою – вкрай необхідний антидот від адреналінової залежності. Це природно, інакше б фіґурували інші методи розвантаження – і, можливо, не зовсім законні.
Щоб не вдаватися в довгий монолог, я процитую згаданого вже Дмитра Корчинського:
Коли тебе з позицій змінять
Й до міста повезуть помитись до пуття,
Підеш по вулицях, іще не взятих ворогами,
І зрозумієш, що є три підстави у буття:
Смерть, зброя і жінки з засмаглими ногами.
– Коли Ви були на фронті, як родина переносила розлуку з Вами?
– Ну, як… Сумували, хвилювались. Вирішення всіх хатніх справ лягло на тендітні жіночі плечі. А оскільки дітей у мене троє, то можете собі уявити, як «весело» було дружині. Кожна моя ротація – це її черговий курс виживання без лайфхаків та права на помилку. Дуже вдячний їй за її терпіння.
– У такому молодому, з європейської точки зору, віці бути батьком трьох дітей – що це для Вас значить?
– Бути батьком трьох дітей – це, перш за все, нести потрійну відповідальність за свої слова і вчинки.
–Як Ви пояснюєте їм, що таке війна?
– Про війну з ними не говорю, бо надто вони в мене маленькі, щоб зрозуміти. Втім, старший вже студент, і він, маю надію, хоча б не соромиться мене – і це вже неабияке досягнення (сміється).
– Чого Ви б хотіли навчити їх, що прагнете передати їм у спадок?
– Навчаю – берегти історію своєї країни і не зраджувати самих себе. А що прагну передати у спадок… Добре ім’я. Решта – наживне.
– Що важить для Вас Харків, як Ви тут почуваєтесь? Нема бажання перебратись до столиці?
– Я, мабуть, невиліковний провінціал і в Харкові почуваюсь цілком затишно. Це місто має таку величезну кількість талановитих людей, що столиця не набагато виграє. Ну, а певна атмосфера партизанського загону, яку не треба плутати з хуторянством, надихає найбільше.
У нас тут – неприборкане Дике Поле. Свобода, якої завжди бракує. Тому до Києва… ні, не планую поки що.
– Попри все те, що Вам випало пережити, – Ви оптиміст?
– Так, оптиміст, але з песимістичним нахилом (сміється).
– То яким, оптимістичним чи песимістичним, буде Ваш прогноз стосовно ймовірного результату війни і політичного майбутнього України? Якою буде наша країна за десять років? І ким у ній хотіли б бути Ви?
– Буде Україна, де «Схід і Захід разом». Вірю: війна обов’язково завершиться перемогою. Нашою перемогою – адже Бог не дає випробувань над силу. А я залюбки консервуватиму смисли, символи та події у віршах. Хотілося б, щоб це знаходило свого читача.
Березень 2018 р.
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
[1] За видавничими реквізитами рік видання – 2011-й. – Прим. Л.Х.
[2] Донецький аеропорт. – Прим. Л.Х,
[3] Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко: Интеллектуальный триллер. — К.: Прометей, 2000.