Ювілей ВІКТОРА ТИМЧЕНКА

4 вересня (в п’ятницю) цього року в центрі Деркачів (просто неба) біля пам’ятника Тарасу ювілейна творча зустріч із українським письменником, мудрим вихователем літературної молоді, засновником Деркачівської літературної студії «Суголосся» Віктором Петровичем Тимченком. Початок о 10 годині. Ласкаво просимо!

Тимченко Віктор Петрович народився 3 вересня 1930 р. в с. Мануйлівці (тепер Деркачівського р-ну) на Харківщині в сім’ї службовця.

1944 р. внаслідок нещасного випадку втратив зір. Навчався в Харківській школі для незрячих дітей імені В. Г. Короленка. Працював із 1950 по 1956 р. у Харкові слюсарем-складальником на виробничому комбінаті УТОС.

Керував створеною ним 1960 р. Деркачівською літературною студією до 1976 р., а потому – обласною літературною студією імені П. Г. Тичини до 2007 р.

Багаторічний заступник голови Харківської організації Національної спілки письменників України та голова комісії по роботі з творчою молоддю, директор видавництва «Крок». Один із організаторів і керівників щорічного обласного семінару молодих літераторів. Багато його вихованців стали членами Національної спілки письменників України.

Автор поетичних збірок російською мовою «Лирика» (1956), «Место в жизни», «Вася Бегунок» (1959), «Если в сердце огонь» (1962), «Разговор начистоту» (1965), «У моего огня» (1968), прозової книжки «Пароль четыре звезды» (повість та оповідання, 1965), а також рідною – «Розмова з пам’яттю» (1979), «Прозріння» (1997), «Над прірвою зневіри» (2000), «На схилі віку» (2006, «Два вікна» (2008), «Віра Надія Любов» (2010), «Про нас» (2013), «Земля і небо наяву» (2015), «На семи вітрах» (Вибране, 2017), «Перед обрієм» (2019). Вірші друкувалися також в антології любовної лірики XVII – XX століть «Слобожанська муза» (2000), в антології української поезії XVIII – XX ст. «Ветер с Украины» (2004, у перекладах російською), в антології громадянської лірики кінця XVII – початку XXI ст. «Слобожанська яса» (2006) та в Деркачівській антології «Тут здавна люди сонце несли…» (2017).

Лауреат республіканської літературної премії імені В. Мисика (1999) та Харківської муніципальної премії імені К. Гордієнка (2006).

Почесний громадянин Деркачів і Деркачівського р-ну.

Член Національної спілки письменників України з 1959 р.

КРИХТОЮ БУТЬ У ВЕЛИКІМ – НЕ СОРОМ

Коли людина, яка нещодавно стала незрячою, сміється, радіючи з того, що вперше сама знайшла дорогу до дверей, – це вже народження віри… Не стільки в «Отченаш», скільки в себе… Хоча й навколо, мов у спаленому спекою степу, – від обрію до обрію ні деревця, ні кущика. Коли у неї щира, зряча душа… Сама до людей приросте, а люди – до неї… Аби тільки не наштовхнутись на чужі спини… А дорогу й іншим покаже. Якщо не заблукає в трьох соснах.

Кожен із попередніх рядків – цитати із творів одного автора. Я свідомо не беру їх у лапки, бо вважаю їх і своїми, а не плагіатом. Адже це і я тепер знаю. Відчуте мною сказано автором. А він побачив і висловив. І це не художній твір, а рік, день мить чийогось життя, що його не процитуєш. А тільки, якщо можеш, проживи разом із автором.

Понад п’ятдесят років тому привела мене, автора кількох незграбних віршів, розбита піщанська дорога до Віктора Петровича Тимченка. Я так і не насмілився випросити автографа на щойно придбаній на козачолопанському вокзалі його збірці «У моего огня». А він щиро так радів тоді кожному літературному початківцю, кожному новому голосу в своїй оселі, наче ще на кілька вдалих рядків ставав багатшим, цитуючи їх по пам’яті, наче свої… Те домашнє вогнище не раз у сльоту зігрівало мені душу, вселяло переконаність у правоті людяності.

Ми, колишні літстудійці, вважаємо його своїм літературним батьком, адже наші перші збірки-метелики щасливо злітали з його легкої руки, адже добра половина харківських письменників – це його вихованці. Не він нас відшукував, а ми тяглися до його теплого слова, слушної поради, надії не загубитися серед без’язиких графоманських натовпів. Існує в літератури багато шкіл і напрямків, течій і угруповань. Навряд чи помилюся, сказавши: ми зі школи Тимченка, де щира й доброзичлива душа людська вище цінується за всі на світі коштовності. Літсторінки в районних газетах, вечори поезії, палкі студійні дискусії в пошуках істини об’єднували нас у велике цехове братство. Мені ще й досі жевріють жарини з грубки в крихітній хижці колишньої районної музичної школи, де ми навчалися любові до рідного слова, відповідальності за його невмирущість.

У спілчанському довіднику, на мою думку, припустилися великої помилки, називаючи тільки ті збірки Віктора Петровича, де на обкладинці стоїть його прізвище. А скільки ще збірок його вихованців, учнів побачило і побачить світ у різних видавництвах завдяки його невсипущим турботам, переживанням, уболіванням! А скільки ще вийшло і вийде у видавництві «Крок», директором якого він є і донині! І в кожній бодай маленька частка тепла його щедрої піщанської оселі. Якось один із критиків сумно зауважив, що, якби Віктор Петрович «не кинув своє життя під колеса роботи з творчою молоддю, то, може, й висот у літературі досяг би більших». Забулося прізвище того оракула. А його учні та вихованці передають свій досвід новому поколінню шукачів справжньої істини.

Кажуть, на схилі віку з’являється мудрість. З добрими і великими справами приходить вона до людини. Навряд чи таке трапляється без віри, надії та любові. Саме на них, а не на трьох китах судилось триматися святій нашій землі з нами, її жителями.

Третього дня вересня цього року вітатимемо ми Віктора Петровича Тимченка з ювілеєм. Згадаймо подумки його слова: «Душу кришити, то справді ганьба. Крихтою буть у великім – не сором».

Многая літа вам, з роси та води, добрий наш літературний батьку!

Віктор Бойко

До уваги читачів – поезія Віктора Тимченка:

* * *

Коли в пам’яті раптом воскресне й засяє

піднебесся ясна висота,

наче й дихати легше, і думка скресає,

й не страшні ні біда, ні літа.

І хоч я того сяйва ще змалку не бачу,

та до тебе у ріднім краю

не навпомацки, ні, мій шановний читачу,

протоптав я стежину свою.

Будь-коли: чи під тихим мигтінням сузір’я,

чи як раптом сліпучо сяйне

і стонадцять громів піднебесся розірвуть,

на тій стежці ти стрінеш мене.

Сповідатись не пізно ніколи й нікому

на такім перехресті доріг:

я піднятись не зміг до високого грому,

але блискавки в серці зберіг.

* * *

Ми називаємо це землетрусами.

Тисячі й тисячі нових смертей.

Рано чи пізно, а визнати мусимо:

за недостойних страждав Прометей.

Кожен той поштовх, здається, засвідчує, —

байдуже, добрі усі ми чи злі, —

то калатає з великого відчаю,

з гніву великого серце Землі.

* * *

Як нитку у голку, в судьбу протягли нас.

Нове щось пошити, старе залатати.

А вийшло, що й голка чомусь затупилась,

і нитки нової уже не зсукати.

Хоч завжди й мудруєм при кожній примірці,

і ліпим докупи модерне й новітнє,

та шви розповзаються — дірка на дірці.

І світиться наскрізь лахміття всесвітнє.

Тут марні примірки усі та прикидки,

й прадавні, і всякі нові постулати.

Струхлявіла пряжа. А голка без нитки

безсила найменшу з дірок залатати.

* * *

В чуткій ранковій тиші

щось дивне воскреса.

На землю сонце дише.

Окроплює роса.

Й над тихими дворами —

не знати, звідки він —

пливе чи то від храму,

чи просто з неба дзвін?

Ледь чутний листя трепет,

і пісня за селом,

і ластів’ячий щебет —

під ним, як під крилом.

У затінку під стогом

вже й вітер розімлів.

І, може, все, що Богом

присуджено землі,

від часу сотворіння

і на усі часи —

із тихого проміння,

із крапельок роси.

* * *

А ще й така забава мила:

всував папір у гребінця

і дув. І, ох, як веселила

малого музика оця.

Ніщо не зникне поза часом,

бо гребінцеві завдяки

для мене стали Божим гласом

давно вівальдівські скрипки.

Тому і в пам’яті, можливо,

де згадки й щедрі, і скупі,

той гребінець, зберігшись дивом,

лежить тихіший за папір.

ХАТА

Ось так щоранку і щовіку,

обпершись на благенький пліт,

ясні розплющувала вікна

в немилосердний білий світ.

Веселе юрмисько конвалій,

святкуючи зими кінець,

збиралось до її підвалин,

немов до церкви під вінець.

Із року в рік ті білі юрми

вона в принишклому дворі

благословляла тихо й журно,

як всі на світі матері.

Коли зібралась у минуле,

із затамованим жалем

востаннє світові махнула

своїм солом’яним брилем.

І відійшла, одвікувала.

А пам’ять наша нетривка.

От тільки юрмисько конвалій

по всім дворі її шука.

ЛУНА

Луна пугукає по степу.

Блука по Криму тінь Ґірея.

А ми уславлюєм Мазепу.

А ми картаєм Кочубея.

І тими самими вустами

хіба давно зчиняли галас?

Мазепу на чім світ картали,

і Кочубеєві вклонялись.

Нові й нові Дніпрові води.

Й відлуння «пугу!» серед степу…

Усе чомусь докупи зводить

і Кочубея, і Мазепу.

І на душі сум’яття вкотре,

Чи хоч комусь-то знадобиться —

чому, чому нещасна Мотря

любила батькового вбивця.

* * *

Он біля повітки сіра тінь

схожа на коня. А й справді — кінь!

Може, він німецький? Тільки ні.

Хтось із наших їздив на коні.

Зірка на луці. А от сідло…

Загубило вершника — сповзло.

Я вставав удосвіта щодня,

аби швидше в хлів до гриваня.

Доки наші вернуться в село,

збережу і сірого, й сідло.

…Крик хлоп’ячий зла не зупиня.

Поліцаї вивели коня.

Захлинувся я під ворітьми

і своїми і його слізьми.

Очі в очі, Сірого в мої.

…Скільки років гомонять гаї!

Скільки років, як єдина мить.

Він під ворітьми іще тремтить,

наче перелякане хлоп’я,

і ніхто не бачить, тільки я.

І, як їдуть верхи на коні,

б’ють і б’ють копита по мені.

ВЕРБА

Ніхто того не знає вже,

та чи й захоче знать, боюся,

чому так пильно стереже

вербу усохлу ця бабуся.

…В душі одне: гілок сухих

не дати б вітрові зламати.

Чотири дні тоді на них

гойдались рядом батько й мати.

І як, ще й досі невтямки,

мала у будку встигла влізти.

З городу свіжі огірки

Рябко приносив попоїсти.

…Хатина мохом обросла.

Стоїть, хоч трохи й покосилась.

В забитих вікнах півсела.

Їй за рідню верба лишилась.

І хай би як там довелось,

під нею й ночувать готова.

Боїться — не спиляв би хтось

її серéд ночі на дрова.

* * *

Іще не раз сльозу при згадці витру.

Тоді, після голодної зими,

корови йшли й хиталися од вітру.

Ішли і плакали, а з ними й ми.

І слава Богу, в згадках, а не в хáтах

ота слізьми заюшена весна.

Лиш косі тіні із-під крил хрестатих

за мною й досі ще женуться в снах.

Та лихо з ним, що від тії примари

і за усе життя не утекти.

Лише б ніде не виринули з хмари,

не окрилатились нові хрести

й не довелось ще й правнукам побачить,

як разом із людьми корови плачуть.

* * *

Хтось викопав криницю під вербою.

На зрубі ще й відеречко старе.

І ноги вже бредуть самі собою.

Жара — прямісінько із пекла пре.

Загайсь на хвильку, спопелить, задушить.

Один ковток — і горе не біда.

Не те що тіло, навіть спраглу душу

повік свячена освіжа вода.

То хто ж ти був, мій брате безіменний,

що так-от просто сотворив добро?

За воду помолився і за мене,

ще й не забув поставити відро.

НАЩАДКИ

В нас на слова усі не бідні,

їх дехто щедро витрача,

що ми не вишкварки безрідні,

а, бач, нащадки Деркача.

А ще й Непийводі самому,

ще й Твердохлібові рідня.

І, наче б, рипатися з дому

за чимось ліпшим — маячня.

Та без одвіту й без привіту,

хто просто здуру, хто з нужди

заметушилися по світу, —

мишва та й годі, — хто куди.

Цей на виду. Від того й сліду

ні на піску, ні по росі.

Комусь везе, на комусь їдуть.

І всі за пасинків, усі.

І покаянний час настане,

потягне душу в довгу путь,

в забутий світ, де під хрестами

давно їх батько й мати ждуть.

СУСІДИ

Зітхали ви на всенький світ —

розкішний бас, манери світські:

«Не можем жити по-сусідськи!

забули Божий заповіт!»

При дверях здоровань стоїть.

На дверях бронзова табличка.

В зіницях ваших давня звичка —

стріляти в душу мимохідь.

Стріляти. Я не помиливсь.

Для вас ми — зрадники майбутні.

Тепер ви знову всемогутні

і, може, більше ніж колись.

В шпарину я не заглядав

і нишком під дверми не щуливсь.

Все, що не бачилось й не чулось,

я всім життям своїм вгадав.

Мені на тому відкритті

ви б хутко віку вкоротили.

Не по двору, не по квартирах —

ми не сусіди по житті.

* * *

Колись я вичитав у книжці,

що десь щасливе царство є,

де гном в своїй чаклунській хижці

якусь мудренцію кує.

Щодень — виковується з того

всьому народу благодать.

Ковадло, кажуть, срібне в нього.

А молоточки так дзвенять!

Оце і нам би щось подібне.

Та, бач, ніхто не замовля.

нехай не те ковадло срібне —

хоча б такого коваля.

КОБЗАР

Забулось, де й коли живем.

Неначе в ту, у давню пору.

Сліпий кобзар з поводирем

не у кіно, а біля двору.

Сусіди збіглись. Поводир

насупив бровенята строго.

І сивий віник бороди

мете по грудях у старого.

На пальцях темні мозолі,

й бандура, наче так і треба,

зітха басами з-під землі

і плаче струнами із неба.

Щоб похлинутися слізьми,

тії жури було нам досить.

І хто убогий — він чи ми?

Хто в кого милостиню просить?

КОВАЛЬ

Здавалось — ніколи зупину

не буде йому на землі.

Ще вчора гарячу хлібину

він різав на цьому столі.

І раптом, мов зірка скотилась,

упала безсило рука.

І сяє під ним скатертина,

аж холодно, біла така.

Погасло і в горні, і в серці.

І вперше за довгі роки

до нього приїхали сестри —

ставні голосисті жінки.

Зійшлись, затужили красиво,

немов затягнули пісні.

І сльози на голову сиву

закапали й справді рясні.

Бо соромно й гірко за брата.

Який же із нього коваль?!

Лишилися цуцик та хата

така, що й дивитися жаль.

А в кузні і тиша і холод.

Немов на ікону яку,

підручний дивився на молот

і схлипував тихо в кутку.

ПРОВОДИ

В неї все життя — не слава Богу.

От і зараз. Ну, хоч не дивись!

Молоді лаштуються в дорогу.

Не близьку — за океан кудись.

Наскликали і близьких, і дальніх,

замахнулись аж на три столи.

Їй же в тих веселощах прощальних

ні шматок, ні чарка не пішли.

Кишнула страхів кігтисту зграю.

Бо своє покличе, де не будь.

Може, із того «чужого раю»

в «рідне пекло» покоротша путь?

Так чи ні, хіба у тім причина?

— Дай вам Боже! — мовила вона.

І свою неторкану чарчину

підняла і випила до дна.

У ПОКИНУТОМУ ХУТОРІ

Все життя вони ворогували

на одній садибі, все життя…

Хоч було всього у них навалом,

гризлись без жалю і каяття.

В місто їм рушати не виходить.

Та й який на старість інтерес?

І сидять на вичовганих сходах,

й журяться рядочком кіт і пес.

АРХЕОЛОГУ

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО СТОЛІТТЯ

Нехай під нашою долиною

твоя турботлива рука

в піщанім прошарку чи в глинянім

хоч щось од мене відшука.

Я знаю: дехто з вас обстежує,

чи до слов’янської рідні,

чи до єврейської належу я.

Усе це байдуже мені.

Під найпотужнішою лампою,

мій добрий друже, додивись,

що я усе-таки не мавпою,

а був людиною колись.

* * *

Буде казка. Я знаю про це.

Тут не треба чаклунського вміння.

Повернуся до сонця лицем

і вдихну, скільки зможу, проміння.

Хай для інших воно золоте,

а для мене всього лиш гаряче.

Та воно в мені дивом росте,

тим, що чує далеко і бачить.

Гріє душу у мить крижану,

як простерту долоню лампадка.

Повернуся лицем і вдихну.

Бо не вигадка це й не загáдка.

Бо у тихий у вранішній час,

як замреш біля рідної хати,

а на серці ні зла, ні образ,

можна й справді проміння вдихати.