• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Букет привітань Вікторові Тимченку
«Мій заповіт – не замикати двері…» →

Ювілей ВІКТОРА ТИМЧЕНКА

Опубліковано в 3 Вер, 2020 Прокоментуй! 1 013 переглядів

4 вересня (в п’ятницю) цього року в центрі Деркачів (просто неба) біля пам’ятника Тарасу ювілейна творча зустріч із українським письменником, мудрим вихователем літературної молоді, засновником Деркачівської літературної студії «Суголосся» Віктором Петровичем Тимченком. Початок о 10 годині. Ласкаво просимо!

Тимченко Віктор Петрович народився 3 вересня 1930 р. в с. Мануйлівці (тепер Деркачівського р-ну) на Харківщині в сім’ї службовця.

1944 р. внаслідок нещасного випадку втратив зір. Навчався в Харківській школі для незрячих дітей імені В. Г. Короленка. Працював із 1950 по 1956 р. у Харкові слюсарем-складальником на виробничому комбінаті УТОС.

Керував створеною ним 1960 р. Деркачівською літературною студією до 1976 р., а потому – обласною літературною студією імені П. Г. Тичини до 2007 р.

Багаторічний заступник голови Харківської організації Національної спілки письменників України та голова комісії по роботі з творчою молоддю, директор видавництва «Крок». Один із організаторів і керівників щорічного обласного семінару молодих літераторів. Багато його вихованців стали членами Національної спілки письменників України.

Автор поетичних збірок російською мовою «Лирика» (1956), «Место в жизни», «Вася Бегунок» (1959), «Если в сердце огонь» (1962), «Разговор начистоту» (1965), «У моего огня» (1968), прозової книжки «Пароль четыре звезды» (повість та оповідання, 1965), а також рідною – «Розмова з пам’яттю» (1979), «Прозріння» (1997), «Над прірвою зневіри» (2000), «На схилі віку» (2006, «Два вікна» (2008), «Віра Надія Любов» (2010), «Про нас» (2013), «Земля і небо наяву» (2015), «На семи вітрах» (Вибране, 2017), «Перед обрієм» (2019). Вірші друкувалися також в антології любовної лірики XVII – XX століть «Слобожанська муза» (2000), в антології української поезії XVIII – XX ст. «Ветер с Украины» (2004, у перекладах російською), в антології громадянської лірики кінця XVII – початку XXI ст. «Слобожанська яса» (2006) та в Деркачівській антології «Тут здавна люди сонце несли…» (2017).

Лауреат республіканської літературної премії імені В. Мисика (1999) та Харківської муніципальної премії імені К. Гордієнка (2006).

Почесний громадянин Деркачів і Деркачівського р-ну.

Член Національної спілки письменників України з 1959 р.

КРИХТОЮ БУТЬ У ВЕЛИКІМ – НЕ СОРОМ

Коли людина, яка нещодавно стала незрячою, сміється, радіючи з того, що вперше сама знайшла дорогу до дверей, – це вже народження віри… Не стільки в «Отченаш», скільки в себе… Хоча й навколо, мов у спаленому спекою степу, – від обрію до обрію ні деревця, ні кущика. Коли у неї щира, зряча душа… Сама до людей приросте, а люди – до неї… Аби тільки не наштовхнутись на чужі спини… А дорогу й іншим покаже. Якщо не заблукає в трьох соснах.

Кожен із попередніх рядків – цитати із творів одного автора. Я свідомо не беру їх у лапки, бо вважаю їх і своїми, а не плагіатом. Адже це і я тепер знаю. Відчуте мною сказано автором. А він побачив і висловив. І це не художній твір, а рік, день мить чийогось життя, що його не процитуєш. А тільки, якщо можеш, проживи разом із автором.

Понад п’ятдесят років тому привела мене, автора кількох незграбних віршів, розбита піщанська дорога до Віктора Петровича Тимченка. Я так і не насмілився випросити автографа на щойно придбаній на козачолопанському вокзалі його збірці «У моего огня». А він щиро так радів тоді кожному літературному початківцю, кожному новому голосу в своїй оселі, наче ще на кілька вдалих рядків ставав багатшим, цитуючи їх по пам’яті, наче свої… Те домашнє вогнище не раз у сльоту зігрівало мені душу, вселяло переконаність у правоті людяності.

Ми, колишні літстудійці, вважаємо його своїм літературним батьком, адже наші перші збірки-метелики щасливо злітали з його легкої руки, адже добра половина харківських письменників – це його вихованці. Не він нас відшукував, а ми тяглися до його теплого слова, слушної поради, надії не загубитися серед без’язиких графоманських натовпів. Існує в літератури багато шкіл і напрямків, течій і угруповань. Навряд чи помилюся, сказавши: ми зі школи Тимченка, де щира й доброзичлива душа людська вище цінується за всі на світі коштовності. Літсторінки в районних газетах, вечори поезії, палкі студійні дискусії в пошуках істини об’єднували нас у велике цехове братство. Мені ще й досі жевріють жарини з грубки в крихітній хижці колишньої районної музичної школи, де ми навчалися любові до рідного слова, відповідальності за його невмирущість.

У спілчанському довіднику, на мою думку, припустилися великої помилки, називаючи тільки ті збірки Віктора Петровича, де на обкладинці стоїть його прізвище. А скільки ще збірок його вихованців, учнів побачило і побачить світ у різних видавництвах завдяки його невсипущим турботам, переживанням, уболіванням! А скільки ще вийшло і вийде у видавництві «Крок», директором якого він є і донині! І в кожній бодай маленька частка тепла його щедрої піщанської оселі. Якось один із критиків сумно зауважив, що, якби Віктор Петрович «не кинув своє життя під колеса роботи з творчою молоддю, то, може, й висот у літературі досяг би більших». Забулося прізвище того оракула. А його учні та вихованці передають свій досвід новому поколінню шукачів справжньої істини.

Кажуть, на схилі віку з’являється мудрість. З добрими і великими справами приходить вона до людини. Навряд чи таке трапляється без віри, надії та любові. Саме на них, а не на трьох китах судилось триматися святій нашій землі з нами, її жителями.

Третього дня вересня цього року вітатимемо ми Віктора Петровича Тимченка з ювілеєм. Згадаймо подумки його слова: «Душу кришити, то справді ганьба. Крихтою буть у великім – не сором».

Многая літа вам, з роси та води, добрий наш літературний батьку!

Віктор Бойко

До уваги читачів – поезія Віктора Тимченка:

* * *

Коли в пам’яті раптом воскресне й засяє

піднебесся ясна висота,

наче й дихати легше, і думка скресає,

й не страшні ні біда, ні літа.

І хоч я того сяйва ще змалку не бачу,

та до тебе у ріднім краю

не навпомацки, ні, мій шановний читачу,

протоптав я стежину свою.

Будь-коли: чи під тихим мигтінням сузір’я,

чи як раптом сліпучо сяйне

і стонадцять громів піднебесся розірвуть,

на тій стежці ти стрінеш мене.

Сповідатись не пізно ніколи й нікому

на такім перехресті доріг:

я піднятись не зміг до високого грому,

але блискавки в серці зберіг.

* * *

Ми називаємо це землетрусами.

Тисячі й тисячі нових смертей.

Рано чи пізно, а визнати мусимо:

за недостойних страждав Прометей.

Кожен той поштовх, здається, засвідчує, —

байдуже, добрі усі ми чи злі, —

то калатає з великого відчаю,

з гніву великого серце Землі.

* * *

Як нитку у голку, в судьбу протягли нас.

Нове щось пошити, старе залатати.

А вийшло, що й голка чомусь затупилась,

і нитки нової уже не зсукати.

Хоч завжди й мудруєм при кожній примірці,

і ліпим докупи модерне й новітнє,

та шви розповзаються — дірка на дірці.

І світиться наскрізь лахміття всесвітнє.

Тут марні примірки усі та прикидки,

й прадавні, і всякі нові постулати.

Струхлявіла пряжа. А голка без нитки

безсила найменшу з дірок залатати.

* * *

В чуткій ранковій тиші

щось дивне воскреса.

На землю сонце дише.

Окроплює роса.

Й над тихими дворами —

не знати, звідки він —

пливе чи то від храму,

чи просто з неба дзвін?

Ледь чутний листя трепет,

і пісня за селом,

і ластів’ячий щебет —

під ним, як під крилом.

У затінку під стогом

вже й вітер розімлів.

І, може, все, що Богом

присуджено землі,

від часу сотворіння

і на усі часи —

із тихого проміння,

із крапельок роси.

* * *

А ще й така забава мила:

всував папір у гребінця

і дув. І, ох, як веселила

малого музика оця.

Ніщо не зникне поза часом,

бо гребінцеві завдяки

для мене стали Божим гласом

давно вівальдівські скрипки.

Тому і в пам’яті, можливо,

де згадки й щедрі, і скупі,

той гребінець, зберігшись дивом,

лежить тихіший за папір.

ХАТА

Ось так щоранку і щовіку,

обпершись на благенький пліт,

ясні розплющувала вікна

в немилосердний білий світ.

Веселе юрмисько конвалій,

святкуючи зими кінець,

збиралось до її підвалин,

немов до церкви під вінець.

Із року в рік ті білі юрми

вона в принишклому дворі

благословляла тихо й журно,

як всі на світі матері.

Коли зібралась у минуле,

із затамованим жалем

востаннє світові махнула

своїм солом’яним брилем.

І відійшла, одвікувала.

А пам’ять наша нетривка.

От тільки юрмисько конвалій

по всім дворі її шука.

ЛУНА

Луна пугукає по степу.

Блука по Криму тінь Ґірея.

А ми уславлюєм Мазепу.

А ми картаєм Кочубея.

І тими самими вустами

хіба давно зчиняли галас?

Мазепу на чім світ картали,

і Кочубеєві вклонялись.

Нові й нові Дніпрові води.

Й відлуння «пугу!» серед степу…

Усе чомусь докупи зводить

і Кочубея, і Мазепу.

І на душі сум’яття вкотре,

Чи хоч комусь-то знадобиться —

чому, чому нещасна Мотря

любила батькового вбивця.

* * *

Он біля повітки сіра тінь

схожа на коня. А й справді — кінь!

Може, він німецький? Тільки ні.

Хтось із наших їздив на коні.

Зірка на луці. А от сідло…

Загубило вершника — сповзло.

Я вставав удосвіта щодня,

аби швидше в хлів до гриваня.

Доки наші вернуться в село,

збережу і сірого, й сідло.

…Крик хлоп’ячий зла не зупиня.

Поліцаї вивели коня.

Захлинувся я під ворітьми

і своїми і його слізьми.

Очі в очі, Сірого в мої.

…Скільки років гомонять гаї!

Скільки років, як єдина мить.

Він під ворітьми іще тремтить,

наче перелякане хлоп’я,

і ніхто не бачить, тільки я.

І, як їдуть верхи на коні,

б’ють і б’ють копита по мені.

ВЕРБА

Ніхто того не знає вже,

та чи й захоче знать, боюся,

чому так пильно стереже

вербу усохлу ця бабуся.

…В душі одне: гілок сухих

не дати б вітрові зламати.

Чотири дні тоді на них

гойдались рядом батько й мати.

І як, ще й досі невтямки,

мала у будку встигла влізти.

З городу свіжі огірки

Рябко приносив попоїсти.

…Хатина мохом обросла.

Стоїть, хоч трохи й покосилась.

В забитих вікнах півсела.

Їй за рідню верба лишилась.

І хай би як там довелось,

під нею й ночувать готова.

Боїться — не спиляв би хтось

її серéд ночі на дрова.

* * *

Іще не раз сльозу при згадці витру.

Тоді, після голодної зими,

корови йшли й хиталися од вітру.

Ішли і плакали, а з ними й ми.

І слава Богу, в згадках, а не в хáтах

ота слізьми заюшена весна.

Лиш косі тіні із-під крил хрестатих

за мною й досі ще женуться в снах.

Та лихо з ним, що від тії примари

і за усе життя не утекти.

Лише б ніде не виринули з хмари,

не окрилатились нові хрести

й не довелось ще й правнукам побачить,

як разом із людьми корови плачуть.

* * *

Хтось викопав криницю під вербою.

На зрубі ще й відеречко старе.

І ноги вже бредуть самі собою.

Жара — прямісінько із пекла пре.

Загайсь на хвильку, спопелить, задушить.

Один ковток — і горе не біда.

Не те що тіло, навіть спраглу душу

повік свячена освіжа вода.

То хто ж ти був, мій брате безіменний,

що так-от просто сотворив добро?

За воду помолився і за мене,

ще й не забув поставити відро.

НАЩАДКИ

В нас на слова усі не бідні,

їх дехто щедро витрача,

що ми не вишкварки безрідні,

а, бач, нащадки Деркача.

А ще й Непийводі самому,

ще й Твердохлібові рідня.

І, наче б, рипатися з дому

за чимось ліпшим — маячня.

Та без одвіту й без привіту,

хто просто здуру, хто з нужди

заметушилися по світу, —

мишва та й годі, — хто куди.

Цей на виду. Від того й сліду

ні на піску, ні по росі.

Комусь везе, на комусь їдуть.

І всі за пасинків, усі.

І покаянний час настане,

потягне душу в довгу путь,

в забутий світ, де під хрестами

давно їх батько й мати ждуть.

СУСІДИ

Зітхали ви на всенький світ —

розкішний бас, манери світські:

«Не можем жити по-сусідськи!

забули Божий заповіт!»

При дверях здоровань стоїть.

На дверях бронзова табличка.

В зіницях ваших давня звичка —

стріляти в душу мимохідь.

Стріляти. Я не помиливсь.

Для вас ми — зрадники майбутні.

Тепер ви знову всемогутні

і, може, більше ніж колись.

В шпарину я не заглядав

і нишком під дверми не щуливсь.

Все, що не бачилось й не чулось,

я всім життям своїм вгадав.

Мені на тому відкритті

ви б хутко віку вкоротили.

Не по двору, не по квартирах —

ми не сусіди по житті.

* * *

Колись я вичитав у книжці,

що десь щасливе царство є,

де гном в своїй чаклунській хижці

якусь мудренцію кує.

Щодень — виковується з того

всьому народу благодать.

Ковадло, кажуть, срібне в нього.

А молоточки так дзвенять!

Оце і нам би щось подібне.

Та, бач, ніхто не замовля.

нехай не те ковадло срібне —

хоча б такого коваля.

КОБЗАР

Забулось, де й коли живем.

Неначе в ту, у давню пору.

Сліпий кобзар з поводирем

не у кіно, а біля двору.

Сусіди збіглись. Поводир

насупив бровенята строго.

І сивий віник бороди

мете по грудях у старого.

На пальцях темні мозолі,

й бандура, наче так і треба,

зітха басами з-під землі

і плаче струнами із неба.

Щоб похлинутися слізьми,

тії жури було нам досить.

І хто убогий — він чи ми?

Хто в кого милостиню просить?

КОВАЛЬ

Здавалось — ніколи зупину

не буде йому на землі.

Ще вчора гарячу хлібину

він різав на цьому столі.

І раптом, мов зірка скотилась,

упала безсило рука.

І сяє під ним скатертина,

аж холодно, біла така.

Погасло і в горні, і в серці.

І вперше за довгі роки

до нього приїхали сестри —

ставні голосисті жінки.

Зійшлись, затужили красиво,

немов затягнули пісні.

І сльози на голову сиву

закапали й справді рясні.

Бо соромно й гірко за брата.

Який же із нього коваль?!

Лишилися цуцик та хата

така, що й дивитися жаль.

А в кузні і тиша і холод.

Немов на ікону яку,

підручний дивився на молот

і схлипував тихо в кутку.

ПРОВОДИ

В неї все життя — не слава Богу.

От і зараз. Ну, хоч не дивись!

Молоді лаштуються в дорогу.

Не близьку — за океан кудись.

Наскликали і близьких, і дальніх,

замахнулись аж на три столи.

Їй же в тих веселощах прощальних

ні шматок, ні чарка не пішли.

Кишнула страхів кігтисту зграю.

Бо своє покличе, де не будь.

Може, із того «чужого раю»

в «рідне пекло» покоротша путь?

Так чи ні, хіба у тім причина?

— Дай вам Боже! — мовила вона.

І свою неторкану чарчину

підняла і випила до дна.

У ПОКИНУТОМУ ХУТОРІ

Все життя вони ворогували

на одній садибі, все життя…

Хоч було всього у них навалом,

гризлись без жалю і каяття.

В місто їм рушати не виходить.

Та й який на старість інтерес?

І сидять на вичовганих сходах,

й журяться рядочком кіт і пес.

АРХЕОЛОГУ

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО СТОЛІТТЯ

Нехай під нашою долиною

твоя турботлива рука

в піщанім прошарку чи в глинянім

хоч щось од мене відшука.

Я знаю: дехто з вас обстежує,

чи до слов’янської рідні,

чи до єврейської належу я.

Усе це байдуже мені.

Під найпотужнішою лампою,

мій добрий друже, додивись,

що я усе-таки не мавпою,

а був людиною колись.

* * *

Буде казка. Я знаю про це.

Тут не треба чаклунського вміння.

Повернуся до сонця лицем

і вдихну, скільки зможу, проміння.

Хай для інших воно золоте,

а для мене всього лиш гаряче.

Та воно в мені дивом росте,

тим, що чує далеко і бачить.

Гріє душу у мить крижану,

як простерту долоню лампадка.

Повернуся лицем і вдихну.

Бо не вигадка це й не загáдка.

Бо у тихий у вранішній час,

як замреш біля рідної хати,

а на серці ні зла, ні образ,

можна й справді проміння вдихати.

Віктор Тимченко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі
  • Папір від ректора…

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк