«Мій заповіт – не замикати двері…»

         Це рядок із вірша Тані Шамрай, поетеси, іменем якої започаткована в нашій області премія для молодих літераторів краю на кращий рукопис… А тепер придивіться до цієї світлини.

Які молоді і натхненні лиця! Зліва – направо  харківські поети:     Анатолій Мірошниченко, Ірина Мироненко, Анатолій Перерва, Таня Шамрай з квітами, володимир Верховень… . І тут немає, але відразу ж згадуються  Валентина Овод, Вячеслав Романовський, Віктор Бойко, Ірина Рувинська, Ірина Євса, Валерій Замєсов…   Тісне коло молодих літераторів, у якому було не тісно, а крилато…

Багатьох, на жаль, уже немає. А Танечка відійшла першою на 25 році свого життя, ще тоді, в далекому 1988 році…

Потім, по смерті, найближчі друзі В. Бойко, А. Перерва, І. Мироненко склали із нотатників, зошитів, окремих аркушиків із рукописними віршами першу поетичну книгу Тані «Морозом намальована весна». А згодом і другу «Липневий ковчег». За ці дві книги поезій і публікації у колективних збірках та пресі Таня посмертно прийнята до Національної спілки письменників України. Тому премія її імені на кращий рукопис – це ніби увійти в прочинені двері в світ літератури, адже переможцю видається збірочка! Так, щоб не губились вірші в нотатниках, щоби все відбувалося вчасно.

Молодий автор має сам скласти свого рукописа і свідомо попрацювати над ним, аби вихід книги засвідчував хист і свіжий голос, оригінальне бачення і професійний рівень.

         Символічно, що перша книга лауреатки  цієї премії Світлани Ринкевич називається «Навзаєм» ( Ринкевич  С.Ю. Навзаєм: Вірші. Х.: Майдан, 2015, с.68). І є в ній такі рядки: «Звикаю до світла // у світі щоразу, відколи// мене із пітьми хтось// незграбно до нього турнув»…

         На разі маємо вже «букет» із книг: «Навзаєм», «Пока не погасят свет»   Анни Протасової, «Шкода» Анастасії Рябенко, «Синопсис»  В’ячеслава Омельченка, «Біла тінь» Наталії Мар’єнко, «Солоне сонце» Людмили Іванець. А серед рукописів за цей час були дуже цікаві й перспективні підбірки таких молодих літераторів як О. Литвиненка,  Я. Мовчана, Т. Кальченко, О. Ломаки,   К. Бойко (поетки із Запорізької області), Д. Зоріної,  Н. Задніпрянської. Це дійсно цікава і потужна хвиля молодих творців. 

«Наш час настав.

                              Не завтра і не вчора.

Наш час сьогодні.

                                 Зараз і тепер». (Із вірша Н. Мар’єнко, книга «Біла тінь»)

         Конкурс на здобуття премії засвідчує: цей проєкт фіксує не випадкове, не одноразовий вигук: «Егей, світе! Ось  я  така собі!..», а дійсно краще й потужне. Бо кожен із лауреатів має своє лице і свій голос,  вгадується інтонація, а це вже власне обриси літературного стилю. І цього не може проминути око досвідчених членів журі: патріарха літературного Харкова Віктора Петровича Тимченка, непогамовної сподвижниці Олександри Ковальової, непоступливого метра поетичного Харкова Ірини Мироненко, своєрідного та амбітного поета Олександра Бобошка, незамінної талановитої трудівниці на поетичному, науковому та громадському полі Антоніни Тимченко, молоденької, але талановитої і принципової Анни Дадики.

         «Конкурсні перегони» не такі вже й прості. Але не можна було проминути рукописа десятикласниці Анастасії Рябенко, яка подивувала цільністю та психологізмом. Її книга віршів «Шкода» –  це всебічний портрет тінейджера як є, без натяку на шкільну заданість тем. Процитую: «Ця картина нагадує мені про тебе.// На ній зображено // блакитно-фіолетово-кучеряве море// і човен у ньому.// Усі гадають, // що у човні нікого немає, // але ми точно знаємо, // що там двоє напівдітей-напівпідлітків // тримаються за руки,// не  підозрюючи,// що на годиннику// за п’ять хвилин // війна».

         Так, у справжньому обов’язково пульсуватиме час. Що вже говорити, наприклад, про «Синопсис» В. Омельченка, історика за фахом! Цілий розділ його першої книжки – це проживання разом із митцями розстріляного відродження важливих моментів із їхнього життя чи смерті, із карколомних подій минулого століття… Тож не дивина, що автор вивищується до гранично точного і невловимого у філософських своїх віршах:

***

Жити після кінця історій

Це наче лежати

Ключем у криниці

калюжі або колодязі

Тьмяно блищати

у світлі чиєїсь уваги

Зором знаходити зорі

Лежати

Дивитись

На те, як рука нічия

не проходить

крізь воду

Глибоку

Холодну

І темну

                   На моє глибоке переконання, цей аспект бачення світу  – історичний а чи суспільний – і вирізняє справжнє від вузько-суб’єктивно-настроєвого, а, значить, і таки поверхового, що, на жаль, нині у тренді (особистісне переживання сексі та гендерних особливостей, бажано не традиційних, ще й за умови стягнення мовних і художніх можливостей до максимально ненормативної лексики). Справжнє ж ніколи не намагалося вписатися у нав’язаний літературною політикою  ширвжиток – штучно завужений коридор смаків і заявок.  Справжнє завжди прагнуло глибини, природності голосу і масштабності бачення. Не виривало із цілого і не висмоктувало манюню скалочку, а, навпаки, за дрібницями намагалося розгледіти всесвіт і розгадати Божий задум. Найвища бур’янина – все одно бур’янина, а не дерево. А одне-єдине деревце, воно і є одне, а не ліс. А ліс – це не вся природа, а лише частинка її. Ще ж є пустелі, й полонини, гори та океани. У гарних поетів градація масштабів угадується через деталь, настрій, образ, що й дає відчуття повноти, а не через мат, коли бракує хисту знайти найточніший відповідник у мові.

  Ось у книзі Протасової, наприклад,  знаходимо :

*  *  *

Вижу, вижу осколки грядущего:

над моей колыбелью склонясь,

со слащавой улыбкой старушьею

распускается утро, как бязь.

Вижу мёртвые тени прошедшего:

над моею могильной плитой

сухощавой рукой сумасшедшего

утирается день золотой.

Слышу, слышу ваш колокол бронзовый,

непрестанно звенящий во мгле.

И опять под пустынными грозами

припадаю к остывшей земле.

         Хіба не пронизлива ця поезія?! І знову ж по-своєму, з іншого боку, але власне про складні речі говориться і в наступних віршах:  

***

«А біла ворона насправді червона!»

Як скажеш, що біла, – обізвуть дебілом.

Обізвуть, затопчуть, ще й перефарбують.

Інакших – не хочуть.

Інакших – лікують.

(Вірш Н. Мар’єнко із книги «Біла тінь»)

***

Відео з сайту для дорослих

ламають дитячу психіку.

Вірші футуристів

ламають класичні літературні стереотипи,

а мої підліткові гормони

псують стосунки з батьками.

Сподіваюсь, не назавжди…

І я сподіваюсь на це, що ігри в мистецтво, в політику, в народолюбство  чи, швидше, народоненависть набриднуть і закінчаться.

         Давно відомий факт, що спочатку слово проросло у свідомість образом, воно прорвало називально-матеріальні і чисто прикладні функції. Воно запрагло уяви, невловимих відчуттів і зворушливої краси. А потім завдяки першим паросткам поезії з’явилася філософія. І бере острах, коли бачиш моменти ніби згортання і поезії, і філософії. Вони хочуть втекти з нашого світу, занадто цивілізованого і схибленого на грошах, сексі та матові…?

Цивілізація

Цивілізація

Це неначе дивитись

На трьохсотлітній газон

Очима скошеної трави

Ходить косарка-смерть,

Вчителька доброго зросту

Віти зруйновано

Світло стікає на землю

Кожне стебло спливає

Зеленою, ніжною кров’ю

Це знову докинув своє бачення В. Омельченко…

Та хотілося б вірити, що не все втрачено. Час від часу дійсно людство опиняється на роздоріжжі. І важливо, який далі шлях буде обраний. Хотілось би, аби той, хто прошкуватиме попереду, не замикав дверей, а заохочував до ходи, до настійливих пошуків прекрасного. Тільки справжнє мистецтво здатне додати сил і   не дати зламатись,  знаходить слова підтримати, аби надихнути на подальший рух.

І долучається Людмила Іванець своїм віршем із книги «Солоне сонце»:

***

Таке трапляється. Раптово.

Без попереджень і дзвінків.

Таке стається. Задля того,

щоб діти гралися в батьків.

Щоб світ повторювався знову.

Щоб ніч наслідувала ніч.

Щоб нашу дивну не-розмову

гойдали хвилі протиріч.

Таке трапляється. Як грози.

Як віхола, цунамі, смерч.

Як нежить, карієс, неврози,

депресія, клінічна смерть.

Таке стається. Тільки з тими,

кого не відцурався Бог.

Сумуй. Радій. Вигадуй рими.

Цей розділ – ще не епілог.

            Так, молоді поети прагнуть долучитися до голосу своєї епохи. Вони прагнуть сказати своє слово. Поділитися своїм баченням. Вони  розуміють, що не все просто і ясно, і немає ясних відповідей, але в цьому ж і суть пошуків і поетів, і філософів, і науковців: вловити мить, добре роздивитись,  щось та збагнути…

***

Схотіла зупинити Час:

схопилася за стрілки годинника,

зламала секундну,

порізалася хвилинною.

Мовчить годинник,

лише з поранених долонь пам’яті

скапують спогади,

наче цокотіння годинника без стрілок,

наче сміх Часу,

якого хотіла схопити за бороду… (Із книги Світлани Ринкевич «Навзаєм»).

Насамкінець від членів журі та авторів перших книг висловлюємо велику подяку Харківському обласному центру молоді, який матеріально підтримав проєкт обласного конкурсу рукописів молодих літераторів на премію імені Тані Шамрай. Ідей та мрій у нашому матеріальному світі достатньо, але часто бракує дієвої співчутливої підтримки. І коли знаходиш не байдужих і світлих людей, що з розумінням ставляться до необхідності посприяти добрій справі (а в нашому випадку це також Харківська обласна організація НСПУ на чолі з Анатолієм Петровичем Стожуком, видавництво «Майдан»), то з’являється і впевненість, і переконаність, що світ – білий, і двері – не замкнуті…

P. S. Відео презентації збірок цьогорічних переможців дивіться, будь ласка, на власній сторінки ХОО НСПУ на Youtube:  https://youtu.be/y1saM5iY5eI

Радіопередача Ірини Мироненко про переможців: https://www.mixcloud.com/oblradio_kharkiv/%D1%96%D0%BD%D1%88%D0%B8%D1%85-%D0%BD%D0%B5-%D1%85%D0%BE%D1%87%D1%83%D1%82%D1%8C-%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BA%D1%88%D0%B8%D1%85-%D0%BB%D1%96%D0%BA%D1%83%D1%8E%D1%82%D1%8C/?fbclid=IwAR3AUqyGk5Vcd6dF-IYgi-lhLZ8Og8fhcT0yxLkU4M74ATcUJQgxLSwHa1Y

О. Тараненко, член журі конкурсу, поетеса