Бойко Віктор Степанович

Політ з високого гнізда

Опубліковано | 12 Квітня, 2020 | Прокоментуй!

         Харків  літературний. Українське слово в зросійщеному місті. Давнє і сучасне. Давнє – велике і високе. Високе гніздо, з якого злетіти з не окріплими крилами – все одно, що випасти. Десь біля праджерел – сам Сковорода «з припорошілими саквами». Ближче в часі – харківські романтики. Ще одне могутнє гніздо – Харківський університет, заснований Василем Каразіним у 1804 році як найперший в Україні. На відстані сотні років – розстріляне Відродження. І вже зовсім близько могутня трійця повоєнного часу: Іван Вирган, Василь Мисик, Ігор Муратов.  Із початком перебудови почали підніматися різні новітні хвилі українського  відродження. Одним з таких новітніх осередків змагань за українську мову, культуру, душу стало в Харкові культурологічне товариство «Спадщина», яке намагалося на свій лад українізувати  тогочасний дрімотний Харків. Біля пам’ятника Тарасу можна було часто побачити київських кобзарів: Миколу Будника, братів Литвинів, Володимира Горбатюка, лірника Михайла Хая. Коли я сьогодні думаю про покоління харківських поетів, які народилися у 80-і, і ледь не з пелюшок почали складати свої перші поетичні рядки українською  мовою, маючи суціль зрусифіковане оточення, перед моїми очима виникають такі картинки: молоді мами, наприклад, мама Тоні Тимченко чи мама Юлі Максимейко гуляють зі своїми донечками в саду Шевченка, а дитяче вухо вловлює з усього строкатого міського шуму саме спів кобзарів. Те слово  проникає в дитяче серце аж на саме денце і лишається там навіки. Є такі серця і душі, де сокровенне лишається навіки. Ось так колись начебто зовсім випадково в далекій евакуації в Казахстані почула українське слово Майя Львович і це визначило її долю…

         Сьогодні їм, народженим у 80-і, трохи за тридцять. Серед них багато зрілих майстрів слова, вони вгадувані, їх встигли запам’ятати. Сьогодні вони  визначають літературне обличчя нашого міста. Пригадую один із семінарів «Молодої Слобожанщини» ближче до кінця 90-х. Учасники – харківські школярі та підлітки. Їхні літературні наставники – Віктор Тимченко, Віктор Бойко, Ольга Тараненко.  Наш невтомний Гомер Віктор Тимченко щиро дивується:  «Ще такі малі, а вже мають таке непомильне відчуття українського слова! Таку природність! Ось тобі й Харків!». Тоня Тимченко самозаглиблена, її ліризм зачаєний, вона ніби до чогось прислухається, вся, мов струночка. Юля Максимейко вибухова, вражає гострим не дитячим розумом, парадоксальністю образів. До речі, мабуть, Юля належить до тих рідкісних авторів, яких прийняли до спілки ще в школярському віці. Свою першу книгу вона видала у п’ятнадцять років! («Кроки у мінорному мажорі»).

         Спогади завжди налаштовують на сентиментальність. Але по-справжньому цікавить інше:  Як вони вибудовують свій поетичний світ, ці ще зовсім молоді за віком, але вже давно вправні та досвідчені майстри слова? Як склалися їхні творчі долі?

         Антоніна Тимченко написала солідну дисертацію під науковим керівництвом Юрія Безхутрого (опоненти Е. Соловей, Р. Мельників) – «Мотивна структура поезії Володимира Свідзінського». Вона виступає як науковець і літературний критик. Творча особистість, як правило, егоцентрична. В особі ж А.Тимченко ми маємо щасливий виняток прояву послідовного альтруїзму, природжену потребу робити щось для інших, наприклад, для письменницької громади міста Харкова. Упродовж кількох років вона успішно проводить роботу з молодими авторами, організовує (разом з іншими колегами) щорічні семінари «Молодої Слобожанщини» тощо. За результатом проведення семінарів та конкурсів виходить друком альманах «Левада». А ще сфера її відповідальності – конкурс імені Тані Шамрай. Поетичний доробок  А.Тимченко – це  книги:  «Напередодні», «Посаг», «Падає камінь з душі», «Гарячі нитки, «Бабинець», «Скрипалик» та кілька  книжок для дітей.

 Вона лауреат Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов», «Молода Слобожанщина» та Міжнародної україно-німецької премії ім. О. Гончара. Член НСПУ з 2005 р.

         Уважно вчитуюсь у поетичні рядки книги «Скрипалик».  Та ж сама самозаглибленість, що і на початку творчого шляху. Авторка широко використовує елементи поліритміки, підслухані нею у В.Свідзинського, у В.Мисика («Мати-осінь», «Чорнотроп»), в народній пісні. Ритм змінюється відповідно до зміни настрою. Римування часто довільне: може бути всередині рядка, може перестрибувати по віршу,  створюючи напрочуд багате  інтонаційне поле.  Антоніна Тимченко – міська людина, села зсередини (біографічно) не відчула, воно в неї подекуди помітно естетизоване та ідеалізоване.  Образи сільських людей возвеличені, позначені біблійною епічністю.

                            « У неї в хаті, як у церкві –

                            Біленькі стіни у квітках.

                            Ітиме повз, поставить цебра

                            І привітається Лука». (Стор.30)

Відчувається філігранна робота зі словом, звуком, витончена гра алітерацій, що збагачує поетику, вимагає особливо уважного прочитання та осмислення:

                   «Уривки слів про тіні у степу,

                   Про сутінки, що наставати сміють,

         Про саламандру, наче Соломію,

         Гнучку.

                   Про силу споришевих пут.

         Застуджений цвіркун. Камінний сон.

         Кармічний шлях.

                                      Кармінний подих тиші.

         Оторопіння на землі і вище.

         Швидкої смерті степове ласо.» (Стор.27)

Техніка вірша уважно продумана: багатошаровість змісту, багатовекторність художніх образів, усі  конотативні складники, усе, що творить глибину підтексту. Антична культура, Біблія, українська міфологія та пісня, – ось основні джерела поетичного натхнення нашої авторки. Своє естетичне кредо вона сформулювала у вірші «Скрипалик»:

         «Скрипалику, не обирай піано,

         Тобі не до лиця моя печаль.

         Смичок – він чесний, чесний і старанний,

         І скрипочка ласкава до плеча.

         Зіграй дороги, не легкі, а щирі,

         Сільські церкви і чижика політ,

         Зіграй – і я у кожен звук повірю,

         У кожне Боже слово на землі» (Стор. 5)

А. Тимченко не цурається буденності, соціальної заякореності сюжетів, але в цілому її лірика медитативна, позначена метафізичними настроями, філософічністю.

         Метафізичними настроями  позначена у значній мірі і поезія Олени Якименко. До речі, її книга «Зонтичні» вийшла друком під однією обкладинкою зі «Скрипаликом» А.Тимченко. Дівчат багато що поєднує: вони однолітки,  колишні однокурсниці, обидві самозаглиблені, схильні до філософської медитації.  Взагалі, мабуть, у зв’язку з біографічними чинниками було б цікаво розставити певні географічні акценти на мапі літературного та позалітературного Харкова. Наприклад, Антоніна Тимченко народилася на Салтівці (як, до речі, й Таня Шамрай). Це особливий осередок солідного харківського обивателя, недавнього селюка, який про всякий випадок  скоренько обрусів і таким чином долучився до «нормальних» харків’ян.  Олена Якименко виросла в Хорошевому, практично в передмісті.  У такому варіанті поєднуються вигоди села і вигоди міста. Люцина Хворост та Юля Максимейко провели своє дитинство на Нових Будинках, де селянський вплив тісно переплівся з єврейськими елементами ( наслідок своєрідного заселення цієї території у 60-і роки). Ніхто з цих авторів не формувався в дитячі роки в богемному центрі міста, де були свої неповторні особливості та нюанси…

До спілки Олену Якименко прийняли за книгу  «Ніч нерозгадана».  Вона лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Член НСПУ з  2005 р. 

Поезія Олени Якименко написана, як правило, вільним ритмом, але час від часу авторка вдається до нерегулярних рим, робить це з підкреслено необов’язковістю, певною  демонстративністю: пишу, мовляв, як дихаю, дихаю залежно від ритміки пульсу чи повівів вітру тощо.

         «Світ після півночі – третє пришестя Стилю.

         Нині безплідна безодня плодить поетів.

         Нині не чути, як певно руйнується тіло,

         Нерви і вени судомить зусилля злету.

         Тиша ламає слова, не минаючи істин.

         Темрява тихне у спалаху світлої злості.

         І хочу – й не можу сказати, що я – на вістрі,

         Що хочу померти, доки не почалось»  (Стор.8)

         Поетичний світ Олени Якименко має свої полюси. Це метафізичний «він» та метафізична «вона», які далеко в глибині  можуть обернутися кимось іншим на ім’я «звір». Хоча в контексті цього поетичного світу «звіром» може виявитися все. А де відчуває себе авторка у цьому химерно поляризованому світі? На «єретичні» роздуми наштовхує вірш « Любов і моя Ісландія»:

         «Назви своїм іменем сходи, що вгору,

         Між поверхом першим і темним горищем,

         І привид місцевий відкриє вино

         З нагоди такого свята.

         Ти з тих потойбічних, з обличчям непевним,

         Для кого я мала глядіти дитини,

         У жінки чиєї приймати пологи,

         Кому не зігріла колись молока

         У глечику чи у грудях.

         Це тіло, хистка споруда» . (Стор. 13)

Отже, виходить, що місце авторки цих рядків десь збоку, бо «тіло, хистка споруда»… Якщо в поезії Антоніни Тимченко на тлі сюжетів античності, Біблії, світової та української класики чітко увиразнюються соціальні аспекти, прочитуються сучасні події, вгадуються  переживання наших співгромадян, то в текстах Олени Якименко соціальні моменти відсутні майже повністю.

         Основне багатство віршів  цієї авторки – це антропоморфізм фольклорного типу. Тут усе олюднене, рівне самому собі і всьому іншому («Будинок», «Будинок – Я», «Будинок живе на горі»). На фольклорній інтонації сплетено і примхливу інтонацію вірша «Грім» з епіграфом із І. Франка.  Звісно, поезія може бути і така: химерна, некерована, безоглядна і водночас вишукана та витончена.

         Думаю про тих, хто щойно пройшов попереду цих дівчат (тобто,  про народжених у 70-і).  Ці хлопці прибули до Харкова з віддалених сіл та хуторів навчатися в Харківському педагогічному університеті.  Їх привабила не спілка письменників, а щойно заснований літературний музей, де вони заснували своє творче об’єднання «Червона фіра». Приїхали україномовні у все ще тотально зросійщений Харків, але попит на українську мову вже відчувався. Це Сергій Жадан, Ростислав Мельників,  Ігор Пилипчук (пізніше до них приєднався Сашко Ушкалов, харків’янин, народжений вже  на початку 80-х). Літмузей відкрив їм очі на літературний Харків 20-х років минулого століття. Особливо значущою подією того часу стала виставка  «Українська Голгофа», присвячена письменникам  «розстріляного Відродження».  Музейники підказали хлопцям теми їх майбутніх дисертацій, а також дали відчути, що таке: літературний процес. Хлопці  почали виганяти  дух «совка»  з усіх закутів та підвалин. У повітрі запахло попитом на етичний та естетичний нігілізм. Літературні герої цього покоління авторів, як правило, це люди декласовані, збочені, нікчемні. А це ж були люди з народу! З українського народу! Однак, інших героїв для цих авторів не знайшлося. Ось так здалека, з лукавої глобальної настанови увиразнювався образ українського народу: мова в матюччі, душа в лишаях, пам’ять побита міллю забуття… На все це був потужний попит. Під кінець 90-х Сергій Жадан вже став всеукраїнським культовим поетом. Талант перекривав матюччя, якоюсь мірою він перекривав навіть наслідки повзучого етичного та естетичного нігілізму. Талант – річ аж ніяк не другорядна.  Але ж поезія – не політика, тут свої небезпеки, свої літературні та навколо літературні чинники, свої химери «сталінських» премій усіх часів та народів…

         Народжені у 70-і та народжені у 80-і могли б належати до одного літературного покоління, якби кон’юнктура  склалася інакше. Але склалося так, як склалося: виникла аксіологічна прірва між ідеалістами та етико-естетичними нігілістами. Особливо яскраво це помітно на прикладі творчості Люцини Хворост  (Друкувалася у журналі “Київ”, газетах “Літературна Україна”, “Український простір”, “Пороги” (Чехія), літературно-художніх альманахах та інших виданнях. Авторка трьох поетичних збірок: “ГаЛЮЦИНАції” (2009) , “Паперовий кораблик” (2010). «Скликаю птаство» (2015).  Лауреат першої премії Міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011), «Осіннє рандеву», 2013,  а також міжнародної премії імені Олеся Гончара за малу прозу (2012).

Вона не ходила до впливових літературних студій, не  належала ні до «навколо спілчанських», ні до «навколо літмузейних» творчих угрупувань. Про неї можна було б сказати: вона змоделювала себе сама. Але досвід свідчить, що так не буває. Вчителі є в кожного і завжди. Для Люцини це викладачі університету,  де вона навчалася на філологічному факультеті, а пізніше вивчала давню українську мову в аспірантурі. Пізніше вона багато чому навчилася, працюючи літредактором у часописі «Березіль» (наставництво В.Науменка).  Окремо треба згадати про вплив В.Базилевського, який щиро радив молодій колезі «пливти проти течії»…

Люцина Хворост належить до того типу авторів, для яких самоусвідомлення себе в літературному процесі настає дуже рано. Вона з юних років зробила ставку на високе. Вже найперші її поетичні спроби позначені пошуками високого стилю, високого Слова, вищих цінностей.  Естетична позиція авторки найкраще викладена у сонеті «Гутники», присвячену її київській подрузі-посестрі Олені О’Лір:

                   Вона любила спати до обіду,

                   А по полудні до майстерні йшла.

                   Вона різьбила з матового скла

                   Журавок тонкогорлих і лебідок.

Тримала лупу, різаком вела,

                   Сиділа вперто, не здіймала виду, –

                   І те, що лиш угадувалося блідо,

                   Ставало м’язом і пером крила.   

А він приходив рано. На осонні

                   Сідав і шліфував шибки віконні,

                   Насвистував і промінці ловив.

                   Лиш сердився в години пообідні,

                   Як застували сонце у робітні

                  То крила лебедів, то журавлів.                                              

         Люцина Хворост – прихильниця класичного шляху, на якому вільній програмі передує програма обов’язкова, що вимагає серйозної підготовки, високої культури, професіоналізму.  Атрибути давніх культурних епох (Греції, Риму) набувають у контексті поезії Люцини не орнаментального, а концептуального характеру. Це вузли, розв’язуючи які авторка намагається розгадати загадки світу.Тільки в творінні краси вбачає лірична героїня суть людського життя. Як мало цієї креативної естетики лишилося в сучасному світі споживачів! Куди подівся наповнений осіянною креативністю сільський побут, де всі вишивали, ліпили з глини, малювали, грали на власноруч виготовлених музичних інструментах, співали?! Саме цю пекучу тему туги за втраченим раєм краси збурює в нашій уяві сонет „Гутники”, який втримує усі вимоги щодо сонетної форми та змісту. Його варто перечитувати, вдумливо аналізуючи авторський задум. Краса також буває різною. Небуденна і, начебто, не дуже й потрібна, як оті журавки тонкогорлі, створені жіночою рукою, що застують гутнику творити в робітні іншу красу – ужиткову, доцільну, однозначно запотребовану. ..

Юлія Максимейко останнім часом мешкає у Швеції, але внутрішньо вона лишається тісно пов’язаною з Харковом, де встигла видати друком ряд книг (Кроки у мінорному мажорі. — Харків: Крок, 2002. — 28 с.Ціленеспрямованість./ Поезії — Харків: Крок, 2006. — 48 с.Вербарій. — Харків: Крок, 2011. — 64 с. Линии. — Харьков: Майдан, 2014. — 80 с.).  Ця авторка намагається писати свої твори двома мовами: українською та російською. Двомовність оригінальної творчості далеко не завжди сприймається колегами позитивно. Вважається, що навіть для того, щоб опанувати одну мову для оригінальної творчості – замало життя. Переклад – то інша річ. Однак, бувають щасливі винятки, наприклад, творчий  шлях харків’янки Майї Львович, яка упродовж життя писала свої твори відразу дзеркально: українською та білоруською.  Юлія Максимейко володіє кількома іноземними мовами та плідно з них перекладає.  Отже, позаду – набутий досвід, попереду – багато плідних відкриттів…

«Харків, Харків, Де твоє обличчя?» – доскіпувався колись найперший геній української поезії минулого століття. Через багато років йому відповіла замучена хворобами та життям харківська дівчинка Таня Шамрай:

              Воно в землі,

                                у списках,

                                                   дзеркалах,

                   Які розбили обшуки щонічні,

                   В безглуздості судейських тих палат,

                   Де хтось у свідки проситься панічно.

                   Воно не в тих валізах дорогих,

                   Які втекли з убитої столиці,

                   Щоб в Києві,

                                      Одягшись  в ланцюги,

                   В закопаних питати про обличчя.

Заснований у 2014-му році конкурс імені Тані Шамрай став із часом своєрідним магнітним полем, у якому творчий процес молодих харківських авторів став набирати особливої потужності.  Цей процес мусить мати свого історика, який усе це опише та розгляне в деталях. А я хочу зупинити свою увагу на віршах, присвячених молодими поетами Тані Шамрай.  Перший – авторства Світлани Ринкевич, першої лауреатки конкурсу, авторки книги «Навзаєм». Вона вибрала автографом рядок поезії Тані Шамрай: «Тулюсь чолом гарячим до вікна…»

         «Радій дощу! Так, як радів уперше,

         Коли знайшов оте, чого шукав.

         Чолом гарячим в шибку дня упершись,

         Дивися, як на тебе суне шквал».

Акцент психологічний, емоційний,  динамічно-драматичний.

Настя Перевозник (Литвиненко) на перший план висуває соціальні елементи зображення дійсності і за епіграф обирає такі рядочки Тані Шамрай: «…Це той випадок, коли/ за кісточку у найкислішій вишні/ вишневе тіло з кореня болить».:

                   Вишневих садків не саджали, але й не рубали,

                   І бачити страшно сокиру у владних руках.

                   Ми троє сміливих, та долі ми всі по цимбалах.

                   Це кухня хрущовки. Це дружба і райдужний спалах.

                   Межа між дитинством і мудрістю дуже тонка.

         Наталія Мар’єнко, переможиця конкурсу  цього року присвятила Тані Шамрай сонет, сповнений сумнівами, ваганнями, пошуками і свого шляху, і своєї долі. Тані такі настрої також не були чужими:

* * *

«Але ж усе це вірші не мої…»

Тетяна Шамрай

В чужих рядках знаходжу сни свої.

Чи я – лиш роль, що ви колись писали?

Бо весь мій світ – пів крапочки із «ї»

зі слів, якими інші існували.

Чи, може, справді, жереб той не мій,

і я – не я, чужу прийнявши долю?

Мене нема. Не повернуся з мрій.

Навіщо? Аби знов тікать від болю?

Нащо мені рядки чужих пісень,

нащо мені не мій холодний день,

нащо мені, такій жорстокій, рими?

Але ж дали! Моє – мені нести.

Бо не дають чіпать чужі хрести.

Та як знайти свого хреста між ними?…

         У статті-огляді з обмеженими хронологічними рамками неможливо охопити все, назвати всіх. Поза оглядом лишається молода проза (М.Козиренко, О.Бойко, Н.Васильєва), інші жанри.  Та не можна, хоча б побіжно не згадати про багатолітню плідну роботу харківських літературних студій (В.Тимченко, В.Бойко, О.Тараненко), на особливу увагу заслуговують літстудії в області: в Деркачах (керівник Т.Очеретянова), Балаклії, Ізюмі, Мерефі тощо. Все це разом зміцнює позиції українського слова, надає йому крила, ошляхетнює українське обличчя нашого краю.

                                                                  Олександра Ковальова

                                                                           м.Харків

Фото з особистих архівів молодих авторок та з мережі інтернет

---

Бойко Віктор Степанович

Опубліковано | 20 Липня, 2012 | 1 коментар

ВІКТОР БОЙКО

поет, перекладач

 

Бойко Віктор Степанович народився 15 жовтня 1946 р. в смт Козача Лопань на Харківщині. Закінчив Харківський державний педінститут ім. Г. Сковороди. 

Автор збірок віршів: «Пролог», «Земні турботи», «Обличчям до багаття», «Битий шлях», «Зазимки», «Планида», «Крок», «Яв», «Майдан», «Суголосся», «Петрові батоги», «Назовсім»; віршів для дітей в антології «Український садочок».

Лауреат премій у галузі етнології та фольклористики ім. П. Іванова, ім. О. Олеся та ім. І. Нечуй-Левицького.

Член НСПУ з 1979 р.

 

---