Віктор Кириченко “РОСТИ, ВЕСНО!”

 

Пропонуємо Вашій увазі добірку поезії Віктора Кириченка “Рости, весно!” 

РОСТИ, ВЕСНО!

На густющі парости сливолозу,

Стіна біла, мов пахуча квітка,

Присіла маленька бджілка

Напоїти спрагу.

 

Як дитина, не взмозі пити:

Могутні квітів тичинки,

Як вершники, навшпиньки.

Бджілка – голосити.

 

Брала вона прадавні геноми –

І одразу з’являлися сили,

Бо пергою вкривалися крила,

Чи взмозі злетіти?

 

А джміль, як винищувач, злітає,

З квітки на квітку – приквітнився,

Нектару смачного напився.

Ловко хазяйнує.

 

Басовито – джміль, тоненько – бджілка,

Вітрець-диригент підспівує,

Сонечко сонячно підсвічує:

-Рости, Весно!

 

22.04.2012 р.

 

ТАЄМНИЦІ ЖИТТЯ

 

1.Багаття

В долонях моєї пам’яти,

Де зарошені трави некошені,

Де  дитинства блукають коні,

Царюють пахощі м’яти.

 

І хоча немає вогнища –

Багаття батьківської турботи,

Та лишилося відлуння – спогади,

Що в сьогоденні мене захища.

 

2. До життя

 

До серця – близько, в часі – далеко:

Хочеться день обійняти,

Трішечки минуле пригадати,

Послухати, як кличе лелека.

 

Світленько – на ранок,  сонячно – на щастя.

Із роси та трави – до неба:

Я, мов жайвір, – злетіти потреба…

…В долонях пам’яті ще зеленіє листя.

 

 

16.05.2012 р.

 

 

 

 

 

 

ВЕЛОСИПЕДИСТ І ВІТЕР

 

Раптом вітер, мов коліщатком,

Засичав, надавив, накотив.

Згодом, ніби могутнім накатом,

Село навпіл і розділив.

 

Що ліворуч, то обрій світла,

І ранкова краса надій,

Що – праворуч, темрява вічна,

Серед неї – сліди подій:

 

Дві стежини лягли у полі,

Чи дві долі втекли від лих?

Поза обрій пішли тополі,

Час вбираючи, серед них

 

Мерехтливо – таємне дійство:

Чулий подих і зблиск коліс,

Перехрестям одразу тісно,

Як на крилах, вир приніс

 

Це маленьке слабке дівчатко,

Мабуть має кмітливий хист,

Осідлала коня – коліщатка,

Й виріс привид-велосипедист…

 

…Хижо вітер морозить руки,

Та кав’ярня дмухнула теплом.

Вечір ніжно торкає струни:

Гомін, пахощі – за столом.

 

9.03.2012 р.

 

 

ВІЧНЕ СВІТЛО

 

Відкриваю фіранків браму.

За вікном – зоряниці світла,

То ранкова пора заповітна

Зазира до мого храму:

 

На царини моєї любови,

Ця частинка спекотного літа

Осява оселю привітно,

Де примари живуть вечорові.

 

На столі маленьке люстерко

Оком зблискує підсліпувато,

Диво-сонце зайшло до хати:

Враз нічні поторочі меркнуть.

 

Перед вічністю світло – тіні,

На обжинках смутку ночі,

Мов збуваються сни пророчі:

Я одразу стаю на коліна.

 

Вічне світло розкрилює крила:

Свої пазури ніч відпустила.

 

 

СИРОТИНА

 

Мов по дзвонику, двері – «Рип!»

І маршрутка за місто втіка,

Але й там яснота п’янка:

Жарке літо.

 

Спеко-обрій біжить назустріч,

Стогін шляху ковтають колеса,

Промайнули садочків плеса.

Спіють вишні.

 

Наливаються хвацько вишні,

Поспішають за ними черешні,

Чому оптові ціни тутешні,

Наче змії, кусючі?

 

Все позаду, є тільки подив:

Мов у чарах розкинулось місто.

В ньому є і моє, заповітне:

Рідна хата.

 

Рідна хата і дві могили

Найрідніші всього у світі!..

…В моїй хаті – чужі, бач, діти:

Я – сиротина.

 

11.06.2012 р.

 

НА ВАРТІ – ТИША

На ранок тиша залишає варту,

Бо сон шляхів розбуркали колеса:

Потік автівок топче сонні плеса.

На лавочці, в садочку, за вікном

Дрімає ніч під зоряним рядном…

…І ранок росами вже наповняє кварту.

 

Сьорбнуло місто жадібно росу,

А двірники, немов сторожа ночі,

(Пиячити вночі таки були охочі)

Визбирують на смітниках пляшки.

Собаки розляглися, дрімають залюбки,

І сонця промені довершують красу.

 

Небесна синь вкутушкала дахи,

Не тіні ночі, перші перехожі,

Пливуть у місті, на ластів’яток схожі.

Майнув у ранку полохливий птах,

Іще дрімають в селах і містах,

В квартирах – гніздах сонні дітлахи.

 

Вітаю день і величезне місто,

Ще в сьогоденні ловко розляглося.

З Холодної гори у місто полилося:

Ряди автівок, наче селі хвилі,

Захоплені квартали мов осиротіли,

А рукотворним зграям стало тісно.

 

Насуне ніч і, як на варті – тиша:

Це сонне місто і присина, й колише.

 

10.06.2012

 

ВІРТУАЛЛЯ СНИТЬСЯ

Світ віртуальний – царина нетократів.

Якщо зайдемо – користувачі у ньому,

Чи ми збагнемо? Відчуємо свідомо

Могутню силу керівників-братів?

В незнанім вимірі духмяна сюреальність,

Як в сьогоденні вдосталь пірамід:

Із хитрощів непізнаних порід –

Людських порід, і кожній притаманність:

 

Одним достатньо просто відчуття –

Свободи, щастя, дійства, насолоди…

А іншому – іти по величезних сходах,

І Богові вклонитися, відчути каяття.

Мов в сповідальні з фіранками віконце,

І я розпачливо пригадую гріхи…

…Полегшено зітхну й, наразі, залюбки

Вітаю день і, як спокусу, сонце.

 

Постука вечір, знову – до екрану:

Притягує  цей віртуальний світ,

Змістились ординати, як магніт:

Світ потаємний полонив до ранку.

Новітній день, мов крижана водиця,

Я – кволий, в розпачі, ще віртуалля сниться.

12.05.2012 р.

 

ДУХМЯНІ ПАХОЩІ

Із чого іграшки? Металу, може скла?

Лежать в садочку, мов літо поскладало.

А поруч – сум, бо вперто замітала,

Зльоднила все безжалісно зима.

 

Дмухкоче вітер хижо іздаля,

І майорить на гілці китиця забута,

Весни ознака чи розпачу спокута?

Дріма іще нескорена  земля.

 

Ти чуєш, місяцю, хоч золотом твоїм

Залито навкруги, тому не має краю

Оцій красі, та я не проміняю

Твої скарби на мій духмяний дим.

 

Стовпи димів сягають до хмарин:

Мов плечами підперли димарі

Зірки і небо в місячній росі…

…Пашить чірінь, царює соно-плин.

 

Дими в безодню – теплі і могутні,

У хаті пахощі – таємні, незабутні…

 

2.03.2012.

 

 

ПЕРШІ КРОКИ

Червневий вітер надмухкує тепло.

І не гілля, волоссячко колише:

Краватки юнаків, дівчаток болеро,

Їх ранок зустріча і росяниста тиша.

 

Все незвичайне в новому житті:

Дзвіночок – «Дзі-інь» і двері зачинились,

Бал випускний – не місце самоті

Є розуміння, що шляхи відкрились.

 

Зозуля зранечку завзято накує

Їм про роки, за котрими дороги.

А поруч – лелечко, чарівне і святе,

Серденько тьохкає, вчуваючи тривоги:

 

Який  це світ без рідної домівки?

І рясноти дощу? То сльози вчителів,

А в молодих, незхмарених голівках

Луна надія чи дівочий спів?

 

І може, вперше – довірливо й невміло,

Як пісня серця – поцілунків рій…

…Вітри життя, наповніте вітрила,

Фрегати юності, пливіть у хвилі мрій…

 

 

ВІКИ ОЗВАЛИСЯ

Ряди автівок на косі

Носами втичено у море.

Спекотно подихнули висі,

А вітерець – хмарини горне.

 

Опівдні задрімала спека,

Враз місто радісно зітхнуло:

Відлуння гомону далеке

Вже підросло, немов відчуло,

 

Що ніч надішле прохолоду,

А море – в блискоті барвистім,

То місяць сипе срібло в воду,

В порту – музики голосисті.

 

І в цьому неземному плині

Пірнуло сонце з вишини,

Сріблясто – мерехтливі хвилі –

Нічна довершеність краси.

 

Не гіркота, гірчинка в серці:

-Невже здавен жили тут люди

І грілися, як ми, на сонці?

…Віки озвались: – Вічність всюди…

12.07.2012

Євпаторія

 

ЩЕМ

Дві хмаринки – молодиці,

Демонструючи красу,

І пухнасті, й білолиці,

Попливли до Учан-Су.

 

Чи вклонитися доземно,

Мов шукати допомоги,

Водоспад бурчить: – Даремно, –

Швидко тануть босі ноги.

 

Залишились серед неба

Тільки мить і ординати,

Та чи з’явиться потреби

Ті хмаринки пригадати.

 

В сяйві сонячного світла,

В чулім шепоті прибою,

В танощі морські сповита

Зустріч лагідна з тобою.

 

Щем навіяли хмаринки,

Бо про щастя нагадали:

Ніби янголів пір’їнки,

Промайнули і розтали.

 

ЯЛТА ПОСМІХНУЛАСЯ

Пізній вечір і наодинці:

Ми обоє – розділені склом.

Стіл, папір – у моїй світлиці,

Чула Ялта не спить за вікном.

 

Мов розкидав хтось дивосвіти

Під Яйли могутнім крилом:

То серденько, котрим щасніти,

І, невдовзі, омріятись сном.

 

Нас усіх загойдає море:

Чи насниться духмяний день?

Місяць небо, мов землю, оре,

А цикади співають пісень.

 

В середині цього «цві-рін-ня»

Чулий стогін зрина серед ночі:

Перегрілися плечки дівочі,

Бо підступне сонця проміння.

 

На стежині, що місяць виткав,

Поза обрій вона пролягла,

Посміхнулась морська царівна,

Мов кохана моя прийшла…

 

…Залишилися вдвох серед літа:

Ялта, я – нас коханням сповито.

17.07.2012

м.Ялта

 

ДОЗЕМНО УКЛОНИСЬ!

 

Як осягнути, Харкове, тебе?

Твою величність, дивне розмаїття

Людині, котра плекала віття,

І дихання землі, і персик за вікном

У розквіті, з рожево-білим цвітом…

Як доторкнутись, Харкове, до тебе?

 

 

В твоїй соборності є дивовижна мить,

Коли на площу вирушають люди,

Чи з гаслами, чи просто звідусюди,

З районів дальніх, наче з рідних міст,

Мов розпочато знаний телеміст…

…А бас-колонка волає і тремтить.

 

В могутнім вирові відчую, що ти є!

Такий безмежний і такий єдиний:

Бо тут, на Салтівці, де простір неділимий,

Мов сиротина, я — кульбабка між садів,

Проспектів, площ і далечі полів.

Хоча і розумію — навколо все твоє.

 

 

А де моє, чарівне і святе?

Мій Харкове, чом серденько моє

Тріпоче, б’ється, ніби і не моє,

Коли затоптана знедолена земля

Аж стогне – бо вирує ринку «Немовля»*..

…Здоровий глузд страхіття не збагне.

 

А в іншому кутку здавен переплелися

Шляхи чумацькі — возили мажі сіль.

Літа минули, та знову — звідусіль

Турботні люди їдуть в знане місто.

І, як було, шляхо-автівкам — тісно…

…А в Новоселівці – із смороду занісся.

 

Як далі жити, Харків, озирнися,

Природі й людям — доземно уклонися.

 

____________________

*»Немовля» – Барабашовський велетень-ринок

 

 

 

РАНКОВІ АКВАРЕЛІ

І

З пера тихенько скрапує пастель.

Чи в змозі я сучасність відтворити?

Ввімкнуло сонце блискавки-софіти,

І ранок хвацько плекає акварель.

 

 

А я плечем свою штовхаю музу.

Рядки-сполуки вдячно прилягли,

Як і сліди мої на березі ріки:

Холодний ранок скуштувати мушу.

 

Куштую, наче з льоху холоднеча.

А сонечко усе зігріло ізгори.

Синиця – вліт, з віконця до верби:

Тепло вістує і від будівель втечу.

 

ІІ

Пірнаючи у давні коловерті,

Я відчуваю подих глибини.

Шляхи життя — кордони площини —

Нагадують: «Минулого не стерти».

 

Чи я сліди залишу на землі?

Лежу, отава, стелиться за Мжою,

Блищить роса і холодить до болю,

А спогади – нашіптують мені…

 

.. .Все поряд — ці блискучі акварелі

И життя мого — зажурені пастелі.

 

ПОМИНАЛЬНА ЗУСТРІЧ

 

Сонце побігло спати,

Бо тумани проковтнули небо.

В лещатах самоти —

Я і Ти.

 

Не треба частувати

Смуток споминів, дай-бо

До тебе приїхати …

Та .. посидіти.

 

Плиткові шви порепалися.

Відразу – споминами трава

Із небуття – до світла:

– Серце, радуйся!

 

Ви чуєте,  Мамо?

Протираю обличчя пам’ятників:

Пиловиння часу налягло …

Пам’ятаємо вічно.

 

РІДНА МОВА

Як неньку, люблю рідну мову;

Вона – співуча, колискова,

До серця лине, над усе

Мене до щастя піднесе.

 

У неї – мудрість, заповіти,

Чарівно  тайністю сповиті,

Військовий гомін гопака,

Тих – характерників Сірка!

 

А в сьогоденні – дивні співи,

Є танці, спорт, мов переливи,

Живе розкуто ця країна –

Моя – Велика – Україна.

 

Кому завдячимо? Собі?

Уклін батькам і рідній мові!

Є рідна мова – є країна:

Соборна – Вільна Україна!

 

ВЕСНА – НЕЗАБАРОМ

Мов із цеберки, сипе-сипе сніг,

Так лагідно й настирно одяга

Будинки сонні, мереживо доріг

В блискучі ковдри, ніби в дивоцвіти.

А серед ночі будуть льодяніти

З тепломереж хмариночки тепла.

 

В кімнаті – тиша і кольорові сни.

Спливає час, дрімаючи до ранку,

Думки сумують, далеко до весни,

Щось бубонить сусіда за стіною.

І знову тиша, царини супокою.

 

Відлуння снів, мов виважені віти,

Котрі зросли на площині таїнства.

Тріпоче серце, так хочеться щасніти:

-Зима навіщо? – Бо зайві ці замети.

Вербіння у метро, духмянії прикмети:

Ці жмутики, мов посланці веснівства.

 

 

 

***

 

Сірі очі — то блакить,

Мов волошкові розливи,

В серці — радісні приливи: —

– Зупинись-но, дивна мить!

 

Карі очі — теплий вечір,

Що чарівно ліг на плечі,

Дивні пестощі лелечі,

Поцілунків чулий вир.

 

А сади несамовито

Чепуряться першоцвітом,

В гулі радіснім бджоли

Линуть мрії-явори.

 

Відчуваю ніжний дотик…

То й живу тепер у днині:

Полонений і боржник –

Отих – каріх, оцих – синіх.

 

ДИТИНСТВО ДАЛЕКЕ

День прислухався – вітер на лютні

Сумовиту сонату свою награє.

Досинає ручай і кладки незабутні –

Файлик пам’яті швидко мені видає.

 

Позабутих пісень. Зупинюся на мить.

Задивлюся, як сонце устремлює віти

У будинок старенький, його треба зігріти…

…Тут дитинство пройшло: чуле серце щемить.

 

Цей пісенний наспів зазиває до шляху,

Що веде у степи, де духмяна земля.

Біле плесо ріки посміхнеться здаля,

А на схилі дуби – два могутні брати,

Їм земля наказала все зберегти:

Сьогоденну безодню Чумацького шляху.

 

31.01.2012 р.

 

ДЯКУЄМО, МЕТРО

Сніжінь на Харків налягла.

Величне місто тихо сніє,

З безмеж дбайливо погляда

Червона зірка «М», мов мріє.

І затишок, й п’янке тепло

Дмухнуло — ідемо по сходах,

І зустрічає нас Метро

Відлунням в довгих переходах.

 

Вклонімось з вдячністю Метро!

Воно відкриє щиро двері,

Немов знайомі ми давно,

Везе до рідної оселі.

Шляхи підземні назавжди

З’єднали Харків, рідне місто,

Вокзал… Левада… Поїзди

Підчас везуть нас урочисто.

 

Минає день, навала спала,

День вечору віддав ключі.

Нічну роботу розпочали,

Вона іде без маячні:

Безпечність виміряють всюди

Реле сучасні і шунти,

Надійність забезпечать люди,

До ранку — вмито поїзди.

 

Весна. Співають голосисто

В саду Шевченка солов’ї.

Всміхнулось сонце і сяйнисто

Держпром виблискує у склі.

І знову поспішають люди,

Їх електрички ждуть давно,

А гомін лине звідусюди:

— Ми дякуєм тобі, Метро!

 

Метро, вези у майбуття!

На варті – чуйні перегони.

Ми не жетон – своє життя

Кладемо у твої долоні.

Хай заколише нас вагон,

А Доля зменшує розлуки…

Зупинка, черговий, перон… ..

.Метро нам простягає руки.

 

ОСЯЙНИЙ СПОМИН

 

Де збігаються шляхи –

Тільки зорі знають:

Як по них проходять люди,

Щастя обминають.

 

Поставали в рядок дітки,

Пісня ген лунає,

На краєчку стільця – мати

Слухає, зітхає.

 

Давнім спогадом до серця

Тая пісня лине,

Біля річки, пригадалось,

Жде когось дівчина

 

Як чекала, виглядала

                                           Тільки серце знає:

Зацвітає рясно вишня,

 Цвіт той опадає.

 

По доріжках, по росистих

Щастечко ходило,

Чи то в вишні, чи то в долі

Глузду не хватило …

 

Так співають гарно діти,

Що аж зашарілись,

А у матері сльозина

По щоці скотилась.

 

Гей-но дітки, діточенькі,

Що ж ви наробили:

Рану давнюю сердешну

Та й … розтеребили.

 

 

В ПОШУКАХ ЩАСТЯ

 

Брала хвиля своє ДНК –

Й на пісок – лишила малюнки.

Хоч на мить, бо не дуже тривка

Ця картина – свої лаштунки

 

Забирає безмежне море,

Тягне, тягне до себе хвилі,

І мене, як дитину, огорне

У сувої солоно-білі.

 

А на березі якось дивно

Утворилися  рівні плини:

Пресували ті хвилі вміло –

Не знайти рівчаків, щілини.

 

Я босоніж по цій стежині

Росянисте шукаю щастя,

Та в ранковій, чарівній сині

Всі надії мої – передчасні:

 

Бо недовге життя візерунків,

Розлучилася вдача зі мною…

…Я даремно шукаю дарунків

На вузесенькій смужці прибою.

 

19.07.2012 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

« …Співчуваю мешканцям вашої вулиці:

щоденно по ній, повз череду кіосків, проходять

до метро понад 60 000 городян».

Із бесіди з помічником депутата Міськради

Жовтневого району м. Харкова

 

ОСТАННІ СНІГОВІЇ

Надворі – дощ.

Цей дощ такий самітний,

В дашок стукоче,

Мов проситься до хати.

Зими – втікач,

Бо сніговій холодний,

Мабуть востаннє,

Хоче наздогнати…

 

Завмерли вулиці,

Вже панцир льодяний,

Неначе доля,

Розпростяг обійми.

Надію маємо,

Чи-то букетик мрій?

Весна прокинулась:

Нарешті в місто прийде.

 

ІІ

Серед подій,

(Вбирає їх вікно),

Стоять в неоні

Кіоски та базари.

Торгівки в них

Не грають в доміно,

Бо натовп суне,

Ніби  яничари,

 

Змітає все.

Бач, полиці пусті:

Останній буханець

Морга підсліпувато.

Лишень хмарини,

Як незвані гості,

Та справу знають,

Ще мають вістувати.

 

Це дивна гра:

У прикупі – надія.

Чи місто виграва?..

…Куйовдять сніговії.

 

22.03.2013 р.

Харків

 

ВІДЛУННЯ ВІЙНИ

 

У Мерефу, як додому,

Бо Мерефа – мати.

Про журбу свою – нікому,

Маю їй сказати.

 

Мжа-річенька заміліла,

Річенька рідненька,

На чужині серце гріла,

Як  ненька старенька.

 

Нові ранки і тумани,

Тумани  новітні,

І будинки, і паркани –

Обрії амбітні.

 

Та не кряче над водою,

Вутиця не кряче,

Осока в ставку – стіною,

Плесовиння плаче.

 

Ще з війни – у муловинні,

Доки їй лежати,

Вибухівка там чи бомба?

То й сумують хати.

 

Пам’ятають, як згадають,

Про війну і втрати,

Страшні згадки насувають,

Журяться, мов мати.

 

Заднівіло. Зійшло сонце,

Сонечко зігріло,

Бо онуки – до віконця,

Гуляти кортіло.

 

Як же бомба у воронці?

Бомба іржавіє…

…Сіра вутиця в осоці

Гніздесенько зів’є.

 

А на осінь вутенята,

Підросли, мов з жита,

Вже навчились бісенята

У клині летіти.

 

Будуть весни, мов на оці,

У Мерефі – літо,

В муловинні, на осоці,

Вже гніздечко звито…

 

ВЕСНЯНІ ОБРІЇ

 

У Мерефі – гарні співи,

Співи – у Мерефі.

Сміху й Весні закортіло…

…Посміхнемось Весні.

 

За піснями і танок –

Танцювальні хвилі,

А у залі – гомінок, –

Глядачі бурхливі.

 

Щиро пестить сцена-мати,

Мов матусі ласка:

Вміє вміло розпочати

Молодіжну казку.

 

Посміхнеться сценарій

Сценарист манливий:

Гурт жіночий чи гербарій? –

Хор, бач, галасливий.

 

Рок-н-Ролі потім – танго,

Пластика ритмічна,

Як зі Всесвіту костюми:

Одяг фантастичний.

 

Не доречно забувати,

Не для себе діти

І співали, й танцювали –

Глядачі зігріті..

 

Чулі оплески, як дзвони,

Дзвонарівсне дійство,

І плескають, і «бісують»:

Встали, не присісти.

 

В день таїнства – Благовісту –

Промінисті співи,

Всім артистам – нагороду:

Оплескові зливи.

 

С.Селекційне, Мерефа

7.04.2013 р.

 

 

ВЕСНЯНІ ПОЦІЛУНКИ

Вберу на очі іздаля:

І хату і село далеке,

Де мій турботливий лелека

Збира гніздечкове гілля.

 

Іде в теплицю молодиця,

Щоби придобрити розсаду,

І квіти, і… свою досаду,

Бо з того мала не сидітися.

 

Душа  жадає подарунків,

Вночі – півмісяць – у вікно:

Немов чекає він давно

Весняних довгих поцілунків,

 

І радість, й сльози, бо життя

Барвисте – холоди і спека…

…Пізніше, як завжди, лелека

Знайде в капусті немовля.

 

Харків, 14.04. 2013 р.

 

КРИЗОВА ВЕСНА

 

Сміється, кублиться Мерефа,

Торгує, тішиться, не плаче.

Хоча – у злиднях.

 

Співають, хвацько декламують,

Танцюють діти, їх тренують:

Батьки – заплатять.

 

Працюють люди, бач натхненно,

Працюють, гнучачись, щоденно:

Сім’ю – годують.

 

Податки піняться, жиріють,

Зростають, новляться, щасніють:

Бюджет – порожній.

 

З’явились звідки новоріші? –

З відкатів, тендерів, мов миші:

Лушпа – лишилася.

 

Відсудять, розорять, зруйнують,

Все, що державне розшматують:

Це зветься – криза?

 

Зростає, біситься, злітає:

Добро провладне підростає!

Внизу – провалля.

 

Та чи піднімуться незнані?

Це хвилі гніву та цунамі:

Не дай-бо,  люди.

 

А сьогодення зиче свята,

В державі злиднів забагато

Від цього – гірко.

 

12.04.2013 р.