Хочу покласти в книгу
Китичку першу з верби.
Хочу вогню чи снігу,
А не сторінки журби.
«У глибинах нема глибин. // Я там був, а тепер на поверхні». Втрачаємо віру, і триває це стільки, що перетворюємось на камінь. І, о диво! Приходить мить, коли розумієш: чекання не було намарним.
Прозріння буває різним – найліпше, коли думки повертаються з вирію, наче перелітні птахи. Додому тягне… «Хай живу далеко, // Хай живу не там, // Де кивав лелека // Ранішнім світам».
Чи ж храм – природа? Скоріше свідок: як були ми і відійшли, наче й не були.
І направду – голі дівочі коліна – ознака весни. Та гормональна революція – не тотожність поезії, радше вона вислід зачаєних думок і гріховних сподівань, замріяність і спогад душі, чорна, невтолима спрага плоті.
Поет блукає у книзі царств ірреального світу, заледве доторкаючись до грішної і такої рідної землі. «І я потроху відступаю // Від себе. І зникаю десь».
Конвульсії душі, постійні сумніви і недовіра до себе – чи ж не сплутав стежки, дно і горні височини, віру з даром, а чи з покарою. Прямостояння та ще ходіння, але таке, коли не виникає сумніву: чи не заблукав? Бо і з третіми півнями не щезає лиха година.
З роками приходить протверезіння, «Що все було сном нетривким». Внутрішньо уярмлений дух прагне вивільнення, експлозії. І тоді піднімуться повіки душі, і рине світло до всіх її закапелків, і зробиться радісно і супокійно. І тоді стане ясно: що втрачено, а що нажито. Та тільки не всі хочуть це знати, адже краще голову в пісок чи то пак у рінь золоту.
Ми всі причетні до обезбожнення землі – і ти, і я. І ніхто нас ніколи не полічить. Тільки Господь на небесах зазирне в душу кожного і побачить…
Порожнеча – то відчай, який зникає з пробудженням душі до радості життя. Скільки триває відчай? За суб’єктивним мірками він триває безмір часу, а насправді – лише мить. І коли вона приходить, ти не знаєш, що з нею робити. А коли починаєш знати – її вже нема. Автор не бере нас на глузи, коли каже, що порожнечі нема, є її еманація у Велике Ніщо. Людський дух всесильний і всемогутній, він долає все і всіх. Лише він здатний творити дива – з людини у відчаї робити щасливого життєлюбця. Падіння, злети, падіння… Головне, знайти сили в собі звестися. «Гіганти люди, а не блазні, – // І їм тут рівного нема».
Багато загадковості, словесної ворожби, мерехтіння підсвідомого й зачаєного, наче чар буття минулих поколінь… Але все це купно зводить шатро поетової світобудови – під яким синтезуються думки, образи і почуття, котрі врешті-решт вивершують книгу до міцної застанови пошуків сенсів людського існування. І читач розуміє, що життя дається зовсім не як форма існування білкових речовин, а як вища і Божественна сутність, осягати яку і означає жити.
Поет Олексій Ковалевський творить свій світ, що живе за своїми власними законами, окреслений логікою існування його душі. Тут не діють закони формальної логіки – надто тонка і надчутлива матерія, щоб підкорятись земному тяжінню. Адже створено і я, і ми – за образом і за подобою Божою.
Христос ніколи не сміявся, а лишень плакав і не стидався сліз. То невже нам, нікчемним, гоже демонструвати зверхність. «І вкотре усе, що нам треба,– // Вогню і ридання згори».
Версифікатор до надмірної герметизації смислів і в той же час вибухово-відвертий до розкутості Олексій Ковалевський – поет, емоційно заангажований і в той же час філософськи розважливий. Його вірш дає багато поживи для роздумів. Ось така амплітуда його поетичних здатностей.
Практично на кожній сторінці трапляються розсипи яскравих прозірок думок. В одному з віршів поет пише про розподіл краси і страждання, бо відчуває і вбачає в цьому свою логіку. Оголеність правд радикалізує. На кожному з нас лежить печать долі, як мітка Всевишнього.
Наступає момент, коли мрії куціють і поет впадає у відчай, наче в гріх. Бо що це: здається, ні сіяти, ні жати не випадає – все зроблено до нас. Бодай так. Бодай життя абсурдне, але в цьому мусить переконатися кожне покоління. Поет розсуває морок, щоб упевнитися: за ним не що інше, як той же морок – і так до безконечності. Ми виходимо з мороку і повертаємося в нього, так і не зрозумівши – звідки ми приходимо і куди відходимо. «І вже зника відпущений нам час…» Як істинні матеріалісти ми ототожнюємо свій прихід у світ із процесом народження, а відхід – із явищем смерті. З нізвідки – у нікуди. Розумом цього не охопити… А ось душевний морок – запона більш осяжна. Подеколи його породжує стрій власної душі, подеколи зовнішні чинники. А найвірогідніше і те, і друге. Колись міністр закордонних справ Великобританії виголосив сакраментальну фразу: «Над Європою запали сутінки». Вони так і не розвіялись до наших днів. А коли почало заноситись на світання, то настав так званий «Ранок псиного гавкоту». Маємо справу із зашифрованістю понять, але ясним розумінням смислів. Чи ж не справляють вони свого пагубного впливу на людину мислячу і вразливу досі. Варто пошукати відповіді в Олексія Ковалевського. Він буває незаперечно переконливим!..
Не в містичній реінкарнації віднаходимо ми смисли життя, а в подоланні себе, наверненні до сутнісних форм існування, за якими прозирає несприйняття фальші, облуди, дешевенького грантоїдства, присмаченого ліберальними псевдоцінностями.
А оцей вірш варто подати повністю: «Хата скраю? От і сполонили! // Й не на вік один. І буде так, // Доки хоч Богданової сили // Не надбаєш, стиснувши кулак».
Філософемність тут очевидна, адже кілька рядків увібрали в себе вміст історіософічної статті, за яким прозирають шляхи пошуків усіх наших негараздів.
Наша біда вселенська, вона не в просторі й часі, вона в душах: «І байдуже – не грізно // Тече життя вода». Що за сила – байдужість, чого вона долає нас і ми знемагаємо від цієї підступної недуги? Невже так ніколи нація наша не виробить імунітету? Як завжди в людей нерішучих – запитань більше, ніж відповідей. Та й чи потрібні вони тим, хто так нічого і не взявся робити. Розуміємо, що поет не в торбі носить любов до рідної землі, а в душі.
Автор окреслює історичні перспективи нашого народу. «Маєм вкотре, що мали одвіку, – // Просторіки при чарі вина». Здається, категорична незламність ситуації, жахлива неподоланність народного ґанджу, яка відбирає жагу до життя, зневолює й приземлює людину в горе. І тоді «Лежиш в заметах зрад і змов…»
У мороці невідь чого надибаєш: і доброго, і злого. Та як розбереш речі і явища «в собі»? Ліберальні ріки розмивають свідомість, мораль замінюють показною експериментальністю, чи то пак, фігнею! І це не плач на ріках Вавилонських. А тверезе розуміння істинного становища, з яким людині мислячій змиритися аж ніяк не гоже. «Нема пасіонарності, // А з нею – простоти. // Величній вашій малості, // Постмодерністській в’ялості // В який ще низ рости?».
Нічим не обмежена думка, але не сваволя, хіба що нестрим почуттів і відчувань. Нагадує політ дивної птахи-колібрі, що п’є нектар, де хоче. Філософія буденності і буденність філософії, та за мить прорив, вибух, так, наче сам не очікував, і завмер подивований. Життя душі, наче клубок пристрастей і моральних оков. То пристрасті вгамуються, то окови впадуть і на зміну приходить смуток, легка зажура. Чи ж то не замах на себе? Хто звідав – той розуміє. Безнадія, як перехідний стан. Вона долає, долає, а тоді, як потороча, кудись зникає… Бо пора відчаю нестямного змінюється порою обнадії і птахи сподівань відлітають у вись.
Наче хтось чи щось чигає в тебе за плечима. Моторош!..
А біль той, як звізда полинова, спадає з висоти досвіду.
Тож чутно, як жують воли історії свою споконвічну жуйку –українську долю.
Розпач від незреалізованих задумів не скигління, просто глибоке усвідомлення того, що між замірами і дійсністю найчастіше лежить прірва, яку не перестрибнеш, а якщо й подолаєш, то людського часу на неохопне обмаль. «Перекисли чисті соки, // І ніщо у даль не зве? // Та й хотілось мало дуже. // А змоглось – наплакав кіт». На жаль, з роками людина наближається до первозданності, а не до істини. Істина завжди залишається поза межами нашої досяжності, може, навіть і в потойбіччі. Хоча тут же зринає закономірне питання: якщо ми не осягнули істину тут, не досяжна вона для нас і там, то може її нема?
Що то є віра? Невже розчахнута душа, з якої безупинно вихлюпується покаяння, які Господь визбирує від кожного грішника і робить присуд. Мабуть, Він чекає своєї опінії від людини, а покаяння лиш форма самоудосконалення.
Сніги, як символ зневіри і безнадії, часто зустрічаються на сторінках книги, вони, як усвідомлення того, що життя добігає кінця, в якому «Першими знамена показались, // А булави – будуть під кінець…»
Вряди-годи зринають рефлексії автора, як подразнення на те, що багатолітній його труд, втрапляє до рук невдячного читача. Витворене поетом, наче обмацане брудними руками, прочитане хижим оком, та й на біду не осягнуте.
Для поетичного письма Олексія Ковалевського властива швидка зміна настроїв, темпів розвитку сюжету думки: від тихого спокійного осмислення – до різкого, афористичного вибуху, коли читацьке осягнення досягає свого апогею.
На яких регістрах веде свою розмову поет з читачем, до яких лишень алюзій не вдається, якого звукопису і криптографії почуттів не застосовує – засвідчує ось цей вірш: «Усе на натяку, на притчі – // А от стоїть… А от паде, // Як тільки голосом панічним // Правдиву мову поведе». Правда ж, не злецьки сказано.
Виповідаючи свої пошуки Бога, Олексій Ковалевський не дає готових відповідей, але налаштовує читача на те, що об’єкт пошуків існує. Схоже поет його шукав і знайшов. І хоч: «Іде Він чорним бродом моїх незгод» – це лишень засвідчує, яка то непроста і вибоїста дорога. А вже пройшовши цей шлях: «…І покірно прошепочуть губи // Одиноке слово каяття».
«Нас розметає час, а не вічність» – бо все-таки не у вічності живе людина, а у своєму часі, який має початок і кінець, поза тим – відсторонена від неї вічність, яка є темною ніччю і куди ми відходимо сумні, наче міми. Маски спадають… І декорацій катма… Люди живуть на землі, але тримає їх тут неземне.
Пошуки Бога мають свій вивірений досвідом душі алгоритм: від падінь і відчаю – до злетів і осягнень, ось тільки істини дуже часто виявлялися міражами і храмами світобудови на піску. Бог дає життя і долю, і наче каже: «А далі – вже сам».
Дороги людські – великі містифікації, ніхто не знає – де знайдеш, а де втратиш. Буває, що і в рідній сторонці вітчизну згубиш. А тоді змарнуєш життя на пошуки, та назад не вернешся. «Люди, як вогні. Як спотикання // Об старі, засохлі будяки».
До того ж люди справжні мандрівники у часі… Особливо, коли на землі триває доба підземелля і «Кат мені розказує про волю. // Мрець показує – куди ця путь…»
Звісно, що подібні метикування не можуть не призвести до песимізму. Але в Олексія Ковалевського песимізм – не вияв слабкодухості, зневіри й депресивних настроїв. Почасти його настрій як похідний від сприйняття безрадісної картини довколишнього світу. «Та небо милує, одначе, // Тим, що карає». Відчуваєш, як самує і сумує поетова душа. Думки, як блискавиці, шугають у безмірі. Нема ні розради, ні спокою.
Бентежне поетове серце подеколи в розпуці: «Ніяк не можу полюбити Твого творива // І навіть себе в Ньому». Гріховність людини незаперечна, але ж це треба усвідомлювати, із цим треба жити, а не викидати з голови за будь-яку ціну. Ну і що з того, що не вистачає снаги і розуміння: навіщо? Головне, щоб ці думки не полишали ніколи.
Каркає чорне вороння, хоч на те, здається, нема причин. Та поет відає, що каже. Духовні поторочі воюють з Богом і з людьми. Тож вороняче голосіння, як застереження, як попередження. Автор не тільки не резигнує щоденно-буденної роботи у своєму реальному житті, від якої віє мазохістським духом, а й переймається долею літератури, над якою нависла загроза профанації, ідеологічного ошуканства, коли з неї вилучили не лишень образні смисли, а й любов до слова. Сумний і гіркий присуд виносить поет офіційній літературі, яку зазвичай уособлює формалізована письменницька організація: «Доба поверховості й базгранини». Хоч і жорстоко, та багато в чому справедливо. «А ці просторіки // Яких наприймали без міри і віри // Захоплено стягуватимуть // Іще нижче». Те, що тріснуло, не зробиться цілим, а сумніви не переростуть у певність. Вартісним слово стає лишень пропущеним через серце, поза ним – полова.
Важко, глевко дається поетові дорога пошуків душевної рівноваги, віднайдення себе і, нічого гріха таїти, –свого покликання з усіма смислами людського існування. В поета і вретище останнє, і перебуває він в Бога на засланні.
Та все це незмінно обертається самотністю, відчуттям своєї зайвості і неприкаяності, особливо в середовищі тих, хто сповідує прості й невибагливі принципи, в яких не передбачається не те, що душевних мук, а й навіть самого життя душі. «Рядок ніхто купити не спроможен, // Допоки Бог не дасть у борг». Адже «Цей струм з небес – диктує, губить // І воскреша єство твоє». Жити в таких апокаліптичних метаморфозах нелегко, виснажливо і болісно. Та, як кажуть французи, життя – як життя. Од його вивертів і несподіванок нема спасу. Хіба що віра зцілює і дає певність. Та ще призначення якось виправдовує: «А маєш, поете, страждати – й писати».
Тож у свідомості частіше туман і морок, ніж погожа днина, яку колись, здається, забрали безповоротно. Саме її найчастіше шукає поет у своїх віршах. Цікаво спостерігати за розвитком поетичних сюжетів Олексія Ковалевського, коли інтуїтивний образ перетікає в раціональну думку, наче запліднюючи її чіткою авторською позицією. Його емоційність – керована, передовсім, спрямована у русло авторських концепцій. Візуально це можна подати так, наче з туману випливає човен, поступово набуваючи чітких і знайомих обрисів. Прийом рельєфного прояснення поетичної думки – справляє ефектне враження і додає стереоскопічної переконливості.
Поет вірить, що люди народжуються на небі, а життя протікає на землі: «Звично все і криваво // Як за епохи фараонів та пірамід // Вождів та колгоспів». Люди просипаються з небес, як зерно чи птахи, а вже тоді «Рукокрилі з лопатами через плече // Простують на роботу», щоб жити і вмирати на землі. Нескінченною вервечкою тягнуться покоління, щоби невпинно зникати в мороці часу. Тут на людину чигає і огром пристрастей, і свободи безтям, і Стікс, і Лета, а з ними і Великий Морок… Мабуть є ще щось, на що ми нерішуче сподіваємось. Та, як пише Олексій Ковалевський: «Поки що сподівання не справджувалися». Брама вічності відчиняється з моторошним скреготом. Та хто може знати те, де нас нема. «І стільки чорного за нами // І перед нами стільки ще».
Людина має містичну потребу в очищенні. Схоже, земне життя тримається купи Божим Промислом і нез’ясованим до кінця призначенням людини. Через це вона хворобливо і в муках намагається розгадати таїну свого існування і постійно задивляється в Небеса – чи то чекаючи підказки, чи то відповідей, а може сумує за своїм майбуттям і шукає порятунку? «Місце проживання – тільки безмір!»
У болісній мотивації до виголошення слова народжується образ, розкривається смисл і сутність людської душі. Байдужість породжує лиш вібрації німотності, за якою чигає порожнеча і втрата сенсів існування. Тоді – «Враження що люди не живуть // А чекають смерті». Здається, сьогодні наше суспільство охопило невідворотне чекання смерті, навіть більшість інстинктів принишкла. І справа тут не у горезвісному застереженні древніх: «Пам’ятай про смерть!» Просто ми дуже вразливі і позбавлені елементарної волі до дії. Тіло живе, а душа непомітно щезає. І зовсім не у вирій відлітає, вона вмирає тут, на землі.
Невидимі людські сутності у хмарах і насправді невидимі, допоки їх не явить світові поетове слово. Однак поет неначе мимохіть заявляє: в мене волі замало до висі, та погодитися з цим не випадає, бо, прецінь, світобачення в нього інше: «Гетьте, слабкодухосте і млосте, // Геть похмільний мороку, розвійсь!» І віриться, що буде саме так, адже щоденно з душевним тремом він «Продирався крізь чорнильні слова – до Бога». Схоже, відчаю в поета дрібка, а віри – огром. Достеменно можна стверджувати, що вагався, мучився в сумнівах, бо хто ж не звідав: «Чого не намріє, буває, людина. // Аж раптом недобра напалась година», та ніколи не брався дощенту руйнувати «Справді себе, наче храм» і не вчиняв замахів на себе, бо за собою і в собі поет вбачає всесвіт. Та надходять часи, які поет означає, як пору відчайної нестями.
Зважаючи, що маятник почуттів не стоїть на місці, він розгойдується і за мить все змінюється до протилежності. «Юродо, буденносте темна, // Колиско моя і труно, // В грядуще гукаєш даремно – // В грядущому я вже давно». Вочевидь, що для людини надчутливої і совісної кожна дрібниця, як цілий космос у душі, і вона, душа, озирається невпинно, наче звіряється – чи ж не заблукала? Адже внутрішня самотність, як оголена правда існування, прозирає у кожному рядку. Головне – не заблукати. Та очі, наче розриті могили… Якщо пройти критичну точку, то все зміниться до невпізнанності. Маятник гойдається… «Ідемо зусюди – на весілля // Молодих і неба і землі». Чомусь віриться, що «Щастя не вмирає, // Не зникають весни».
В сувоях поетової пам’яті живе не трава забуття, а ґвалтовно бурхає святенницьке покликання «…йти Його слідами» та пожадання сонцесяйне брати в обійми.
Поетичні міркування вивершуються до філософських узагальнень, творячи інтригу споконвічної загадки: для чого ми живемо? Ну не для того ж, щоб – були і нема. Адже всі людські потуги зводилися і зводяться до одного – проникнення у свою сутність. Глибина цього проникнення і є свідченням справжнього таланту. «О смертні путі! // Ніяк ними удруге ходити, // То єдино – як ходять святі!»
Подеколи автор потрапляє в настроєву безвихідь, яка малює песимістичний сценарій розвитку людського існування. «Як було і буде завжди». За цим твердженням прозирає очікування бід і катаклізмів, що чигають на безтурботне людство. Та в Бога немає іншого світу, де б ми могли сховатися від спокус і загроз, тож варто вчитися жити тут. А може, краще навчитись розуміти, що через видиме нас вчать бачити незриме і пам’ятати, що з найдосконаліших доктрин найдовершеніша одна-єдина – Святе Письмо. Варто спробувати дотримуватись, як все зміниться до невпізнанності. Але ж на заваді стоїть оте споконвічне – варто спробувати, тобто переступити через свою нехіть, душевну захланність і людську лінь, яка чи не найбільше є українською…
Наскільки розчахнута душа поета – починаєш розуміти, коли читаєш: «І корчився в мені й вилазив плазом // Слизький, як полоз із колоди, гріх», бо все ж таки: «Душа – не Лотова дружина. // Хоч озирається щомить, // Хоч наче й гине, сиротина, – // Ніяк не може скам’яніть».
Недосконалість людини, що тягне за собою ще менш досконале світорозуміння і вже зовсім негодяще світовідтворення – ось такий діапазон сумнівів і оцінки себе. «А неохопніш вірша // Так і не написав, // Ніж та лозина пише, // Забрівши в синій став». І тут же постає питання: «Чий ми хліб?», а по суті – для чого і для кого живемо? А тим часом світ переповнюється людськими переживаннями, і не намарними були вони, раз ми про них журимося. Вочевидь незаперечним є те, що читача без угаву долають рефлексії, серед яких сумнів – найбезневинніший. Хоча і ця невинність – відносна, адже поет живе у дивосвіті, де людська свідомість справляє химерні речі, і коли сумніви переходять межу, досягаючи суміжних станів, то стають безвір’ям, за яким починається душевний хаос.
Буває, багато доріг перейде людина, а так і не ступить на ту єдину, яку колись може означити лише як свою. Важкі і тривалі пошуки, ось тільки б не заблукати… «І дороги злізуться, як гаддя, // До нори. Не треба буде йти // В те безглуздя, в те грімке безладдя».
Та все ж, як би високо не здіймався людський дух, рано чи пізно він спускається на землю, щоб жити в гріховності і ще, і ще (і вже в котрий раз) шукати прощення.
У життєві ворота кожної людини пруть отари століть із начебто забутим досвідом, замлоєними почуттями, але все те одномоментно оживає, як тільки-но людина береться осмислювати: хто вона, якого роду-племені, і задля чого вона прийшла у цей світ? І так мусить бути. Адже, либонь, Господь сотворив кожного з нас собі на підмогу, та тільки ми того не зрозуміли, спокусились на звабливі обіцянки змія облесного, тож і не виправдали Його сподівань. Та Господь всупереч усьому ще надіється… Тож і виходить, що замолоду життя ще не карає, а ніби пестить, і з’являється певність, що так буде до скону. Людина живе, високо літає, та приходить час, і, як каже автор: «Друже мій, пора!» З огляду на дурниці гріховні, які вона робить безугавно, все так і стається.
Важким є людське вдосконалення, та й невідомі шляхи його: куди-то ще заведе нас нестримне бажання поліпшити природу. Чого ми постійно ліземо то в серце людське, то в мізки, забуваючи, що шлях спасенний визначений і вже давно існує. Бог, якого ми шукаємо, є Богом – єдиним і всюдисущим. Тож нехай невпокорений дух літає – де хоче, як хоче і скільки хоче. Людська буттєвість не запрограмована на духовне скніння. Розгойдана гріховними спокусами моральність обертається на свою протилежність, антипод, і це перетворює людину на згарище. То чи ж подобає тому, хто створений «за образом і подобієм», бути схожим на самого себе, а не на прообраз? Звісно, що ні! То, може, в людині зламався предковічний механізм, який направляв її в потрібне русло? Теж малоймовірно. Просто нам ускладнюють і отруюють життя спокуси, від яких у нас ще нема запобіжних механізмів. «Топчуть груди коні – // Не прогнати пріч». Здається, не під силу це людині, бо живемо в час, коли навіть «Тіні ходять босі».
Не буває людина щасливою і безкарною. Все має врівноважуватись і всім однаково, якщо не тут, то там. Багато кому байдуже, що буде там, та тільки вони забувають, що там – вічність. Тож люди, на думку автора, не повинні жити так, наче існувати у незвіданих засвітах наяву: «Як жили, так і вмирали – // Просто падали з гнізда». Людині не названа ціна гріховного життя на землі, поки що її попереджено – розплата неминуча, а ну ж бо терпець увірветься в Того, Хто не відає людських пристрастей і спокус, і візьметься Він напучувати людину і наставляти на шлях праведний, легенько підштовхуючи. Словом, як пише автор: «Щастя ближнім лий не через край…».
Тож нехай полишать сумніви – за все треба платити, хоч людина живе так: «Немов забуває про лихо, // Заплатить яким за любов». Ліричний герой дивується, чому той, кого скинули з небес, і досі не втратив своєї сили. А ну ж бо він її черпає у наших гріхах і недоліках? Більше, здається, нізвідки. То навіщо ж викохуємо свою погибель? Відчувається, що не заснула кров у жилах, струмує авторською пам’яттю, долинає до нас відгомоном ковильно-полинової терпкості і фантасмагоричним шурхотом космічного простору. «Природа – лист мені від Бога. // Іще б читать його спромога…» Звідси органічно випливає і заклик поета шукати храм для людських сердець, а не лити ропу на рани один одному.
Дивовижний світ поезій Олексія Ковалевського, у ньому добре прилаштовані і життєві дрібниці, і предковічні загадки буття, і очікування майбутнього, і плин часу, в якому зникають безконечні вервечки поколінь, і нескінченні у своїй повторюваності процеси народжувань. І ні вінком часнику, ні древніми замовляннями не відведеш біди, що вповзла в нашу хату. Народ наш живе на два доми, наче ті Монтеккі і Капулетті. Єдність, мовби та фата моргана: на словах є, а в житті – зась. І біжимо ми за обрій у пошуках навіть не щастя, а просто чогось кращого, або, як писав Шевченко: «Шукаєм доброго добра». Невже ангел відвернувся від нас і не віє крильми за плечима? Не живем, а відбуваєм життя, пояснюючи свої невдачі химерами і нездоланною містикою. Вони ж бо сильніші за нас, то й робити нічого не варто, однак попереду, крім сорому, нічого нема, як і позаду. Краще чекати, що все зміниться саме собою.
Та, попри все, песимізм в автора сприймається як міра критичності, частково настрою, але ніколи як буттєвий ландшафт. Олексій Ковалевський визбавлений від життєвого скепсису, як світоглядної матриці, далекий він і від побутового скніння. Надто глибоко занурюється він у пошуки смислів людського існування, недосконалість нашої природи і світоглядних прогалин. Відчай, який зрідка зринає, – поганий порадник, тож автор декларує людську силу, що наче піщинка у всесвіті затято протистоїть всім і всьому. І хоч життя в ілюзорному світі чи то образів-днів, чи то днів-образів не менш складне, як у галерного раба, світлих проблисків не бракує.
Читаєш і розумієш, як важко кайлувати підсвідомість, шукаючи розгадки споконвічних таємниць людського буття. «Любові ріка висихає. // До рік. До трави. До людей». Але ще важче доводиться апелювати до крижаної порожнечі людської байдужості. І тоді приходить розуміння, що життя комусь – майбутнє, а тобі – минуле. Байдуже тече життя вода, але спливає вона невблаганно і ти чуєш плач холодної роси, а тому стаєш тверезий, як лють. «Є кінець дорозі // І світові кінець…», бо вже «Дивиться в серце імла – // У серце самотнє моє».
Химера сумнівів здатна загострювати вістря почуттів до їх ламкості, до невідчуття – за якими на людину чигає фантасмагоричне одурманення. Божі закони мають бездонну глибочінь, їх треба звідати розумом серця і прийняти у душу свою, яким болісним і гірким не був би присуд собі. А ну ж бо Творець, за Олексієм Ковалевським, у якийсь момент не глину візьме на почин, а людину на нове творіння. Добре, якщо він похопиться її вдосконалювати… Друге Пришестя – не евфемізм. Радше – це реченець, відведений людству для того, щоб пройти свій шлях на певному етапі. Що буде далі? Здається, люди стануть досконалішими. Адже неспроста багато хто вже сьогодні шукає стежок самовдосконалення, намагається пізнати приховані поки що для людини сенси її існування. Та, на жаль, досі капсула часу не надається до розпечатування. Як і раніше, людська душа у веригах зла і пороків чекає вивільнення. Наскільки цей шлях складний і болючий – починаєш розуміти, коли заглиблюєшся у творчість Олексія Ковалевського. Ще нема відповіді у нього, але відчуваєш, наскільки наблизився він у своїх пошуках до розгадок. «Вже не шкодую, вже зовсім не прикро, // Що сотворили так дивно мене».
Світ віршів Олексія Ковалевського не монохромний, не безбарвний, але й не барвистий, не розхристаний і не розсмиканий. Він – цілісний, глибокий і занурений у внутрішню сутність явищ, у всеохопність філософського осягнення. Його світ – не складний і не ускладнений, він саме такий, яким ми його робимо і яким хочемо його бачити. Все залежить від читацького настрою. Та тільки не забуваймо, що ілюзорний світ барвистий і примхливий, витівки людської свідомості бувають дуже часто незбагненними і трохи небезпечними.
Панорамність думки автора очевидна, він уміє залучити на підтвердження своїх умовиводів масу аргументів, завдяки яким стає переконливим і доказовим. Він володіє дивною здатністю зав’язувати в тугий образний вузол, здавалося б, непоєднувані речі: історію, вірування, людські переживання і душевний біль, ідеологічні й світоглядні протиріччя, сучасність і минуле, а зверх того – несподіваний поворот думки, тонюсінький зріз відчувань і тремкий щем, і все це породжує глибинне філософське осягнення, внутрішню напруженість: «Думка із глибу // Всіх попередніх життів…» Щоправда, трапляються вірші, які нагадують конструкції з ретельно, до непрозорості завуальованих думок, у які проникнути вкрай складно. Та, як би там не було, в читача все ж залишається відчуття причетності до високої поезії, яка розкривається не всім і не одразу. Час творить дивні речі. Тож зачекаємо.
Дуже часто, пишучи про замежне, автор виводить читача на сенси зрозумілі й знайомі кожному: щемкий спогад про дитинство, перший досвід у взаєминах із жінкою, втрата рідних, щоденне буття. Олексій Ковалевський полюбляє дивитися на себе у світі мінливому, історично пов’язаному, коли об’єктивно нема ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього, а є просто час – єдиний і неподільний, у якому людина своїм життям займає малесеньку лакуну. І робить він це начебто збоку, відсторонено, з погляду чи то тендітної билинки, чи то алегоричного героя. Він нікого не вчить жити, не наставляє на путь істинний, просто він розмежовує поняття на моральні і ті, що нищать людську душу. Він прагне зрозуміти своє місце в житті, у тому житті, яке склалося й існує за своїми законами, незалежними від нас усіх і кожного зокрема. Таким чином Олексій Ковалевський домагається виникнення у читача асоціативних сплесків. Уреальнений метод дуже складний, адже, не порушуючи ритміки і мелодики строфи, автор змушений із граничною можливістю наснажувати рядок універсальними смислами. А ще він насотує свій вірш сюрреалістичними видивами, екзистенційним нуртом, однак життєвий досвід і добре розвинене поетичне чуття підказують йому пропонувати читачеві речі ясні й зрозумілі, ставити його міцно обома ногами на неісходиму твердь, яка не вислизає з-під нього, а дає певність і спонукає до здорових розмислів. Що то мистецтво? Зовсім не те, що заводить на манівці і там покидає.
…І знову відчуття зацькованості, як кровообіг у жилах, що завершує свій плин. Незникоме і повторюване, як день вчорашній, що перейде у завтрашній. Набігла хвиля і затрималась. «Чіплятись будуть, не давати // Піднестись вище. В чашах зим // Цикуту мертву подавати, // Бо хто такий? Що за один?» Виборсатись із силець, у які тебе заплутав людиновбивця – здавалося б, така проста і легкоздійсненна справа, вона під силу кожному. То чому ж ми і досі б’ємося в тому павутинні?
«Я – це Він // Тільки окрадений // Мучений і одурюваний злом». І нічого дивного, що «я» в Олексія Ковалевського тотожне Богові, що таких «я» у Бога безмір. «І водночас – єдиний у Тебе // Як єдиний у мене Ти». Оманно, що всі дороги ведуть у Рим, радше всі дороги пролягають до Бога, та тільки одна – вистраждана і вимучена – незаперечно-найкоротша. Обираймо і не помиляймося! Або ж очікуймо, доки Богові урветься терпець… І тоді нагороїжиться день і сутінки не розступляться, і може навіть морок поглине все, і блукатимемо ми в ньому, забувши, задля чого прийшли у світ цей. Ми маємо дитинно вірити, а не знати, бо знаття буде згодом, із гірким і болісним досвідом, і тільки проблиски надії осяватимуть наші миті, які і будуть життям, а все інше – його очікуванням. Ми, наче ті кроти, торуємо шляхи в темряві до світлого майбутнього. Тратимо роки, життя, щоб затримати мить, непідвладну і невловну аж до свавільності.
Глибина і глибинність – не тотожності, як Божий гнів і гнів людини, що неодмінно обертається на гординю. Намагання проникнути в замежні сутності стає гріховністю. Не все доступне людському розумові, і ще менше йому дозволено зазирати в те, що лежить поза межею людської свідомості. Самогіпноз переходить у передоз. Неусвідомлення гріха є найважчим гріхом. Адже те, що Господь означив, як гріх, – це та частина мороку, яка навально зменшується з початком нашого всесвіту. Душа поета не прагне комфорту, живе тривожно й рефлексує, неначе кровоточить, не знає спокою і втіхи. Від чого ці рани? Здавалося б, нема причин, все як у всіх. Але індивідуальна надчутливість, болісне сприйняття й клубок світоглядних протиріч, наче рана, що ніколи не гоїться. Бо воістину незагнуздана хіть допитливості, і тоді: «І в теплі груди забивають // Кілки осикових ідей», і на людину напосідає непросвіт зневіри.
До певної міри поетичний стиль Олексія Ковалевського можна означити, як множинність несподіваних асоціацій. Його думка складна, з безліччю перегуків на мінливі стани людської психіки і саме у тій частині, де править бал підсвідомість. Йдучи звивистими лабіринтами його думок, нерідко потрапляєш в асоціативну пастку. Адже прірва затягує уяву читача і йому вряди-годи не під силу виборсатися на світло до зрозумілих і звичних речей. Звичка містифікувати читача справляє подеколи протилежний результат – його душа противиться незбагненності й сутінковості змістів. А це вже небезпечно і загрозливо для з’ясування доцільності тих естетичних засад, які автор змушує поділяти і читача.
Перед поетом постає дилема – чому слабка людина, з велетенським ладунком недоліків спроможна здолати в собі духа і не дати йому звестися з колін? Невже в її природі закладено неподоланні протиріччя, різнацію начал і несхильність до досконалості? Відповіді поки що нема, бо: «Час. І ми – як смолоскипи в нім…» та й «Наші сурми поржавіли».
Вміти робити революцію у казці – неабиякий талант, якби не отой рефрен душевного розслаблення, що бродить сторінками книги і перегукується з Еклезіястом: «І буде, що було». Поет не персоніфікує зло і не маніпулює довірою читача, він, пишучи натхненно, твердо знає, що хоче сказати. Передовсім, він вірить у те, що каже. А як це він робить – свідками є ми, читачі його поезії. Одразу скажемо, що соціальна тематика не обжила собі сталого місця у віршах Олексія Ковалевського. Однак він не уникає в дотичних темах робити оцінки, які стосуються суспільних негараздів. «Якщо тобі Україна дала можливість // Так багато заробляти // Не викручуй рук // І не виймай сердець». А може це тому, що «Не слов’янським духом створені, // А такі пустили корені». Чого тут більше – розпачу чи обурення – кожен прочитує по-своєму. І це додає надії, що зашифрованість смислів прочитана й осмислюється читачем.
Як бачимо, свої образи автор вибудовує складним асоціативним шляхом, і не лише глибокого вчитування потребує більшість його віршів, опріч усього, і ерудиція читача мусить бути належною. Йдеться тут не про узвичаєні суми знань, а про вміння проникнути в дуже часто алогічний текст, з якого народжуються прозірки глибоких думок. Читач зазвичай не може покинути тенета поетової логіки, вона затягує, зачаровує і манить несподіваністю розв’язки. І все це незрідка замішано на тонких, ба навіть, трохи іронічних містифікаціях: поет – то гостює на дачі в Ганни Горенко, то в лавці дивовиж Зощенка купує маску безсмертя, байдуже від кого і задля чого. А то ще читач разом з автором втрапляє у капкан ночей, де відбувається багато дивного і містичного, навіть його астральне тіло слухає розмови про себе внизу… Та й загалом у читача виникає відчуття, що нас щось оминає – чи то життя, чи, може, смерть, а так же хочеться «І жити – не скніти, // І світ цей загнати, немовби коня». Душа, мовби розчахнуте дерево – половина сохне і хилиться до землі, а друга – як і колись, тягнеться і дивиться в небеса, мов ще не розуміє, що все минулося: відшелестіло й відгомоніло листям. З усього видно – життя так важко і болісно змінюється на краще, та якби-то знаття листку, що ще весною – він уже осінній листок. Але ж чи всі ми думаємо, що буде колись. Мучимось, метаємось, кудись і чогось прагнемо, біжимо, а все на місці, найважливіше відкладаємо на потім, а приходить момент і його нема. Мла безоких поривань огортає душу і тіло, замість того, щоб діяти і жити. А можливо, все ж таки жити – значить рефлексувати? Тоді не варто і мучитись намарне, а ліпше продовжувати копирсатись у душі, де можна нашукати різного, і навіть такого, що краще б і не знати. Однак людина влаштована так, що хоче знати все, а те, що недосяжне, а тим паче, заборонене, і поготів. «Все близько, мов за кілька кроків, – // І все пропало назавжди».
Думки шаленіють, вириваються з-під влади розуму і створюють поле множинних трактувань. Наразі кут прочитання визначає все. Породжене автором видиво вирушає у безмір світу естетики і людського буття…
Здолавши триста п’ятдесят сторінок поетичного тексту, відчуваєш, що втомився блукати в захмарній високості, раз по разу з головою занурюватись у ковбані містики, глибинних медитацій, складних аналогій. З мороку тої безмежності і сум’яття хочеться випірнути до світла, до життя – туди, де звичніше і радісніше. Постійно зазирати в самого себе – справа невдячна, ба навіть, небезпечна. Надто тонка грань, що відділяє реальність від «нарцисизму підсвідомості», тож читач разом з автором балансує на ковзкій межі, за якою сповзання в безмір.
Та крихкість враження зникає, щойно читач доходить думки: поет пише про речі земні і цілком зрозумілі. А його поетичні образи, немов магічні кристали, роблять погляд глибшим і виразнішим.
У цій поезії равлики тиші не живуть. Тут порцеляново подзеленькують і гаснуть у безмірі проблиски осяйності. Тут місце вібраціям і палким одкровенням, незбагненним містифікаціям і душевним мізансценам, у яких нашарування доль змінюються могутнім погуком до шукання смислу життя, та найбільше, чого ми так прагнемо – і автор, і читач, – згадувати про майбутнє, сокрите в нашому минулому. З минулого все починається і там же закінчується. Душі, щоб пригадати себе, треба оглянутись у минуле або зазирнути далеко в майбутнє. Така вже в Олексія Ковалевського поетична планида апологетизувати не белетризацію розваг у творах художніх, а спонукання до загострено-драматичного світобачення, яким воно і має бути.
Тож пройшовши з автором всі кола поетичних перипетій, починаєш розуміти, що «ми оці єгипти покинемо ще з миром».
Поет витійствує, а життя міряє міркою жита. Бо те, що ми називаємо генетичним кодом, насправді є міцним настоєм віків і родовою пам’яттю. Хоч-не-хоч, а такому довіряєш.
В укладанні книжки проглядає характерний для автора концепт: зі складного робити просте, затуманене увиразнювати, невидиме робити осяжним. Тож цілком закономірно, що попри світоглядні фантоми і складнощі самозаглиблень, він виходить на смисли ясні й зрозумілі: «…не вірю в навічну зникомість, // Щось безсмертне відлунює в нас».