“Молода Слобожанщина”: підсумки семінару

На початку березня відбувся Обласний літературний семінар «Молода Слобожанщина». Цей щорічний захід є масштабним і відомим не лише на Слобожанщині, а й за її межами. Конкурс і майстер-клас, семінар об’єднує творчу юнь Харкова та області, подаючи зріз сучасної молодіжної літератури. Членами журі та опонентами є професійні члени НСПУ, відомі харківські письменники.

Цьогоріч семінар зібрав більше 50 учасників, що взяли участь у роботі 6 секцій – чотирьох секцій поезії українською та російською мовами, 2 секції прози. На розгляд журі було подано й поетичні переклади з німецької та ідиш, а також твори для дітей.

Керівниками секцій та опонентами були: В. Бойко, О. Тараненко, О. Ковальова, В. Брюгген, І. Глєбова, В. Бердута, Ю. Баткіліна, Ю. Максимейко, М. Даниленко, А. Перевозник, Л. Вировець, О. Бобошко, С. Ринкевич, Ю. Копичко, С. Щиголєва, Я. Тітенок, А. Шевцова.

 

Цьогорічними переможцями стали:

Поезія українською

1. Лисак Олександр, Анна Дадика
2. Метельницька Дарина, Ткачова Ліна
3. Ткачова Юлія, Ная Задніпрянська, Ломака Олександра,

Ващенко Анастасія, Назаренко Катерина

Проза українською

1. Назаренко Катерина, Московченко Валерія
2. Назаренко Оксана, Трофімова Аліна
3. Зоріна Дар’я, Губачова Марія, Прилипська Олександра

Поезія російською

1. Анна Протасова, Анастасія Шевченко
2. Детяткіна Любов, Сімонова Владислава
3. Рассамахіна Марина, Жолинська Олександра

Проза російською

1. Воробйова Ольга
2. Мовчан Ярослав

Переклади

1. Ріаннон Тан
2. Воробйова Ольга

 

До вашої уваги твори лауреатів першого ступеня.

 

ОЛЕКСАНДР ЛИСАК

***

 

…І буде так – осінні небеса,

на чарці з «оковитою» – окраєць.

Пом’янемо. «Затянєм пояса».

Забути б. Та, на жаль, не забувається.

 

І буде дощ, і крик німий, і лють,

безсила лють і… Боже, скільки болю!

Давай свою порожню – знов наллю,

пий, голубе, а щастя не вимолюй.

 

І буде день – не віриш!? – мирний день.

Час, кажуть, гоїть і життя триває.

Тулитимеш світлину до грудей,

де погляд промовляє «та жива я»…

Ще буде нам і сорому, і сліз,

а, врешті, ні – скінчились, сліз не буде.

…Була війна. Давно була. Колись.

Її, напевно, вигадали люди.

 

 

АННА ДАДИКА

***

Земля зупинила дерево,

схопила його за корені.

Всмоктала своїми чорноземом,

шепочучи: стій-но, стій…

 

Дитя моє, дерево, стій.

Ітимуть ось тут чумаки.

Під хрипи волів,

під скрипи возів,

під скрики сичів.

Ти будеш їм прихистком.

Стій.

 

 

АНАСТАСІЯ ШЕВЧЕНКО

***

этот вечер рассыпался фразами по пустякам

этот вечер развесил весенние капли-огни

в это время готова земля доверяться рукам

в это время деревья растут, удлиняются дни

так зачем же нужна эта пропасть-безудержность слов?

как предчувствие ветра, вдохни, ощути, проживи

золотое сеченье молчанья, основу основ,

фотопленку лица своего наконец прояви.

этот вечер рассыпался фразами по пустякам

эта почва дрожит под ногами мостом подвесным

я стою у окна и любуюсь бокалом весны

и молчания капли бегут у меня по щекам

запах лета на веках покоится тяжело

встать бы, открыть глаза, духоту прогнать

в венах течет не кровь, а расплавленное стекло

но остальным об этом не нужно знать

глупое сердце пора бы давно затоптать в песок –

пусть переплавят в изящный винный бокал

пусть потечет по венам густой виноградный сок –

каждый найдет в нем то, что искать устал

пейте до дна, наполняйте и пейте вновь

пейте еще, да не дрогнет ваша рука

если на дне бокала вдруг проступает кровь –

с летним дождем закопайте в песок бокал

 

 

АННА ПРОТАСОВА

***

художник небрежно рисует каналы

в гробах покоятся адмиралы

тут был построен здесь был убит

отмечен праздник налажен быт

 

помыты руки но лица в саже

вверху портреты внизу пейзажи

раздашь газеты уснёшь в кювете

и только пьяный тебе ответит

 

где нынче врач из шестой палаты

куда девалось руно из злата

зачем толпится народ у входа

кому ещё ты нужна свобода

 

 

ВАЛЕРІЯ МОСКОВЧЕНКО

 

ГЕРОЇ НЕ ПОМИРАЮТЬ?

Маленька дівчинка ішла через натовп людей слідком за мамою, яка знов плакала. Вона тепер часто плаче.

Ось дядько у формі завершив свою довгу промову, сказавши:

«Герої не помирають!»

І натовп підхопив її й почав скандувати.

Вони з мамою зупинились, ставши по переду процесії.

Даринка ніяк не може зрозуміти, як це «Герої не помирають!»

Її ж батько помер. А вона точно знає, що він – герой. Коли погані дядьки з автоматами захопили їх місто, він пішов захищати її з мамою і всю країну. Значить, герой.

Чоловік, який виголошував промову, підійшов до дівчини й передав медаль і прапор. Вона тихо спитала:

– А мій тато – герой?

– Звісно. Він дуже сміливий. Ти маєш пишатися ним.

– Так. Герой? – іще раз уточнила дівчинка.

– Так.

– А ви сказали, що герої не помирають? А він помер?

–…

– Він не такий герой?

Настала тиша.

Ніхто не знав, що сказати маленькій дівчинці.

Як пояснити їй цю засмоктану журналістами, активістами і політиками фразу.

Як пояснити, чому її батько – герой, який не помирає,– більше не цілуватиме на ніч, не гратиме з нею в шахи. Чому більше не буде катань із величезної снігової гірки.

Люди розходилися у своїх справах, забуваючи про цього героя під натиском інших імен, зведень, новин.

Лише вона стояла і дивилась на світлину тата, так і не зрозумівши, чому він помер.

 

 

КАТЕРИНА НАЗАРЕНКО

 

ЛЮДИ НЕ ВСЕСИЛЬНІ

Цей зимовий ранок був чарівним… Нарешті випав сніг… Багато снігу… Люди, які вічно кудись поспішають, сьогодні були радісніші, ніж зазвичай. Вони зупинялися подивитись… на сніг. Хтось навіть намагався зловити язиком білі пластівці, що падали з дерев.

Того ранку молодик, назвемо його Стас, був особливо похмурий, ображений. Ще б пак, до тридцяти шести років він не знайшов собі другу половинку, а його рідним тільки і треба, щоб він допомагав їм, слухався їх, не перечив. Сьогодні сестра відрядила його на двадцять три поверхи вище, щоб передати від її особи пиріг якомусь бідолашному дідусеві. Той давно не в змозі побалувати себе навіть найдешевшими солодощами. Він ледь-то може протриматися місяць на свою мізерну пенсію.

 

Стас піднімався сходами, тримаючись за поручень, і примовляв щось, не зрозуміло на чию адресу. Нарешті, діставшись дванадцятого поверху, він зупинився перевести дух. Чи не могла його сестра зробити це сама, раз їй так хочеться ?! Йому це було зовсім не потрібно. Відпочивши, він рушив далі. Цікаво, чому похилий дідуган не переїде на кілька поверхів нижче? Йому, напевно, набагато важче підніматися по сходинках.

Незабаром Стас стукав у квартиру того старого. Йому ніхто не відчинив. Молодик розлютився, адже подолав стільки, і заради чого? Він обперся на двері, й ті відчинилися.

─ Є хто живий?
─ Проходьте, хто там? – почувся тихий голос із далекої кімнати.
Молодик обережно рушив коридором.
─ Треба ж, я комусь знадобився, а ви випадково не з податкової

служби? ─ не встаючи з-за столу, сказав сивий дідуган.

─ Ні, а чому ви не замикаєте двері?
─ А хто увійде сюди? Злодії? У мене ж і брáти-то нічого. Та й тривожити ніхто мене не буде, спочатку потрібно сюди забратися.

Старий уважно подивився на гостя.
─ Мене послала моя сестра…
─ Ти що, образився на неї?
─ З чого ви взяли?
─ Погляд і жест розкажуть більше, ніж слова.
─ Ви що, психолог?
─ Ні, зовсім ні, я багато чого побачив і багато чого зрозумів.
─ Ось, припустимо, ви знаєте, чому всі думають, ніби мені від них щось потрібно?

─ Звичайно!
─ А як ви зрозуміли це?
─ Мені ні від кого нічого не потрібно, адже я нічого не можу надати, і тому я не потрібен.

─ А якщо детальніше …
─ А якщо докладніше, ─ старий підвівся з-за столу і підійшов до вікна.
Тим часом Стас розглядав житло дідугана. Тут не було навіть телевізора й телефону, а вся квартира нагадувала якусь бібліотеку, де хтось оселився.

Запанувала тиша, що здалася гостю дивною.

─ Я ще тут! – не витерпів він зрештою.
─ А? Що? Вибачте, замислився. – Старий жестом запросив гостя

Сісти на м’який диван у кутку кімнати. Дивно, що Стас не помітив його, коли розглядав житло.

─ Так от, люди самі впливають на ставлення до себе. Я аніскільки не звинувачую ні тебе, ні інших. Адже люди не всесильні, і просять допомоги одне в одного. Так, вони тисячу разів подякують тобі, але, якщо ти їм не важливий, вони більше не приділять тобі часу, поки їм знову не знадобиться допомога. Грубо кажучи, люди користуються тобою, твоєю повагою, бажанням допомогти. Зрештою, людина, здається, і стає такою ж, як і всі інші, звикає, що всім потрібно щось від неї, але не вона сама. І будь-який знак уваги розглядає, як спробу черговий раз отримати щось від неї. Ось, чому ти так часто на «привіт» чуєш «чого треба?». З тієї ж причини і в тебе пропадає бажання робити щось хороше.

Стас замислився. Адже він не планував у майбутньому прийти сюди і розважити самотнього діда.

─ А хіба я зробив вам щось погане?

─ Соромно стало? Не докоряй собі, це людська природа і нічого з цим не поробиш. Навіть я не звертав уваги на багатьох людей, які хотіли просто дружити зі мною. Я сам хотів дружити, але не з ким завгодно, і тому не помічав тих, хто готовий був зробити все, аби бути моїм другом. Навіть ображався, що я не потрібен тим людям, яким я хотів бути потрібним.

─ Але я не помічав, щоб я кимось користувався.

─ А навіщо тоді прийшов до мене?

─ Діду, я прийшов, щоб пригостити вас пирогом.

 

 

ОЛЬГА ВОРОБЙОВА

 

(Отрывок из романа «Фридрих Беспечальный: жизнь и житие»)

…Хорошо, когда зима не слишком сурова, тогда она даже на руку. Если снег не намерзает на брусчатке неровными скользкими буграми, ранящими ногу сквозь худую подошву, а лишь чуть подкрашивает серость белизной, если парок дыхания не застывает колючками на ресницах, а согревает руки – славно тогда шагать по городу, завернувшись поглубже в пальто, накинув капюшон – эдакий теплый ходячий домик. Пальто на Фридрихе всегда великовато, и не из-за того, что он никак не может утащить себе по размеру, нет, просто любая одежда через время становится ему велика, словно ссыхается плоть, спеша сойти на нет, упорхнуть из оков тряпок, башмаков и перекидной сумки, чтобы заполнить взамен объем куда больший – всей земли, в которую ляжет, всей воды, которой утечет, всего неба, в которое возвратится. Но как бы то там ни было, покуда здесь еще она, эта плоть, и исправно мерзнет, оттого-то и перетягивает Фридрих пальто толстой веревкой потуже, дешевая ткань скатывается колтунами, и похож он на лишайного пса, с раздутыми боками (где пальто топорщится) и прилипшим к спине брюхом (где прошлась веревка).

– Ах, Фридрих, – скажет иной, – что же ты не украл себе одежды получше, неужели мало на свете важных раззяв, которые не жалеют денег ни на ткань, ни на отделку?

Фридрих на это оближет губы и ухмыльнется, ведь он-то хорошо знает, что бывает от вещей не по чину да карману – обворуй кого важного, и не сберечь головы, а голова ему пока еще надобна. Да и капюшон здесь, если уж о голове говорить, неплох – глубокий, широкий, лицо скрывает, а поглядывать из-под него удобно.

Вот и шагает Фридрих по улицам навстречу ранним зимним сумеркам, косится на булочные, думая, где бы краюшкой поживиться, и пока он, откинув капюшон, плетет чего-то булочнику, поглядим-ка на него внимательнее.

Фридриху девятнадцать лет, он неприглядно тощ, невысок и вечно с головой закутан в лохмотья – юркает в них, чуть что, как в гнездо. Лицо его, если суметь рассмотреть, весьма примечательно: если остальных людей Господь лепил из глины, а черты прорисовывал красками, то при сотворении Фридриха Он явно взялся за дерево и резец. Вот и вышло – тонкие, взлетающие над переносицей (словно чайка крылом взмахнула) брови, узкий ровный нос, острые скулы, скульптурно вылепленные губы, все четко, правильно, как под линейку чертили. Фридрих недоволен: куда деваться простому бродяжке, если все лицо у него – особая примета? Растит волосы: пусть падают пряди вперед, так и теплее, и спокойнее, засовывает за щеку жеваную бумагу, чтобы щеки стали округлыми, и прячется в тряпье.

Прошлой зимой Фридрих стащил у кого-то рясу, и сразу же полюбил ее так, как иные, бывает, любят собак: оглаживает на себе, штопает, кажется, даже разговаривает порой. Болтается она под пальто, бесформенная, длинная, греет Фридриха до самых пяток, да и святым отцом при случае можно сказаться: латынь еще не всю перезабыл, и дешевенькие четки на запястье болтаются.

Тут нужно сказать, что Фридрих – не безродный бродяга какой-нибудь, имелись у него и отец, и мать, определили в свое время в гимназию, где он и нахватался латыни, вот только в доме у них было так много хрупкого хрусталя, что Фридрих, неловкий, нескладный, не ужился с ним. Вот и вышло так, что если больше всего на свете любит он тепло, свою рясу и шагать по городу, когда солнце ложится пузом на колокольные шпили и щурится оттуда на прохожих, то меньше всего он выносит разговоры о своем будущем и воспоминания о родителях. Были и были, и доброго им здравия, а только он, Фридрих, не тонкая ваза, а деревянная плошка, и дом ничей украсить не сумеет.

Третья зима идет (а кажется – и куда больше), как шагает Фридрих от города к городу, путается в рясе, прячется в капюшоне, грызет на ходу то хлебную краюшку, то ломтик сыра, а то вот повезло, как в этот раз – большой пирожок, теплый еще, с рассыпчатой начинкой. Жует медленно-медленно, пока кусок во рту не превратится в липкую кашицу, знает: так можно обмануть голодный живот. Долго ест хозяин, значит, и съел много, а во рту от разжеванного держится потом чудный, прямо-таки сытный вкус. Тут главное не перестараться, а то порой жуешь-жуешь, и всего тебя так и скрутит от голода: глотай уже, жадина, не тяни!

Ходит Фридрих всегда быстро, наклонившись вперед – так и теплее, и посмотришь со стороны – идет себе занятой человек по своим делам, а не бродяга шлется. Надо же, однако, все замечать, оттого и взгляд у Фридриха – цепкий, пристальный, все примечающий, ничего не смущающийся, никогда не отводит он взгляда, а глядит в лицо, прямо и пытливо, за что и бывал не раз бит, да так сильно, что мучит его в холодное время непрестанный сухой кашель: силишься вдохнуть, но не можешь…

 

 

РІАННОН ТАН

 

Другой мидраш

(перевод;

оригинал: Йегуда Амихай, израильский поэт-шестидесятник)

***

Три сына было у Аврама, а не два.

Три сына: Услышанный, Смеющийся и Плачущий.

Никто не слышал о последнем, он был слишком мал,

“Любимый и единственный”, взошедший на вершину.

Услышанного мать спасла, Смеющегося – ангел,

А Плачущего было некому. Его отец

Звал его ласково: «сыночек мой», «мой маленький». А после

Зарезал в жертву. В Торе говорится

Что Бог послал барана, но не было барана.

Был младший, Плачущий.

Услышанный с тех пор не слышал ничего,

Смеющийся уж больше не смеялся,

А Сара улыбнулась как-то раз, и только.

Три сына было у Аврама,

Услышанный, Смеющийся и Плачущий,

Ишмаэль, Ицхак, Ивке.

Его слух, Его смех, Его плач.