МІСТЕРІЯ ЗАГАДКИ: рецензія на книгу Юлії Ткачової “Єднання”

(Юлія Ткачова: Єднання, Київ, Український письменник, 2021)

Моє покоління належить до тих, хто з самого початку був приречений на розгадування загадок: в дитинстві, юності і особливо – в старості.  З часом загадок лише більшало.  Дитина через розгадування загадок долучається до радості буття, юність – до щастя, старість – до вічності.  З дитинства приходить розуміння того, що все справжнє  ховає в собі загадку.  На жаль, більшість загадок розгадок  не потребує, бо нічого загадкового в собі не містить. На жаль, і людина-загадка рідко такою є, а все більше імітує загадковість, за якою ховається звичайна і звична  полова без зерна. На жаль, і в поезії золоті зернини справжності перехоплюють твій погляд не на кожному кроці. А вже коли перехоплюють, подиву твоєму немає меж: справжність, вічність – це ті категорії, що дуже непросто дотичні до людського життя-буття.

Обмеженість – ось на що приречена людська істота вже тим, що смертна, що хоче їсти, що має дітей, які також хочуть їсти, людина обмежена мотивами соціуму, мотиви, скажімо прямо, незавидні, їх мета – провокувати нещирість, лицемірство, лукавство… Установка на успіх, як міна уповільненої дії, рано чи пізно знищить у людині все людське. Успіх, як показує віковічний людський досвід, – не для поетів. Тарас Шевченко опинився в казематі, а стезя успіху в’юнилася десь  біля царського двору. Йому нічого не варто було ступити на неї, не ступив. Чи була людиною успіху Леся Українка?  І не могла бути! «Десь, колись, в якійсь країні/
Проживав поет нещасний,» – писала вона у «Давній казці». Де зона комфорту для щасливого серед нещасних, багатого серед бідних, здорового серед хворих? Людиною успіху був і є Віктор Медведчук, а Василь Стус лишається людиною покликання. Є ті, у кого немає «зерна неправди за собою».  Є такі, що звикли жити і не лукавити. Здавалося б, що простіше?  Квіти поезії цвітуть собі як хочуть і де хочуть, але проростають  вони не на будь-якому ґрунті.

Поезія Юлі Ткачової мені подобалася з тих її перших віршів, які я колись прочитала на  нашому традиційному регіональному літературному семінарі. Гарні вірші, ну, то й що? У нас тут гарних віршів, як копиць сіна в сонячне літо. Якийсь інший погляд на поезію цієї авторки в мене з’явився після її другої книги («За склом»). Треба було перекласти німецькою мовою кілька віршів для нашого німецького гостя письменника Міхаеля Целлера, який перебував у Харкові як осінній літературний резидент 2019-го року.  Коли читаєш для того, щоб відтворити поетичний текст іншими мовними засобами, уся образно-семантична картина постає іншою. Це як ідеш весняною стежкою і раптом бачиш у траві не квіти, а широко розплющені очі квітів, і ти боїшся на них наступити. Ти мусиш змінитися, може, навіть навчитися літати, щоб на ці квіти не наступити. Квіти, овочі, фрукти, така дивна простота зображення, простота як надмірна присутність кисню, озонне очищення, присутність абсолюту:

 Золотоволоса

Осінь кошик носить.

А у ньому рясно!

Всіх охочих, ласих

Осінь пригощає

Медом, з липи чаєм…

«Яблука і груші,

Вітерцю, пострушуй!»

Виноград, горіхи,

Соняхи – на втіху.

Кавуни і дині,

Баклажани сині –

         Така простота, як віра в Бога, вона або є, або її немає, це те, що дароване комусь іншою силою (на яких умовах, нам невідомо),  і будь ти хоч  тисячу разів мудрецем, нічого іншого  не вигадаєш (див. роздуми на цю тему Є.Барана  у передмові до нової книги поетеси). Нова  книга має промовисту назву –  «Єднання». Вона складається з трьох  розділів: «Уроки світу»; «У Божих долонях»; «Метелик із адресою щастя». У першому розділі авторка пропонує читачеві переважно свою громадянську лірику. Зоровий ряд підсилює психологічну напругу, причому, ці зорові образи, як правило, виростають з народнопісенного, фольклорного ґрунту, як наприклад, образ тополь, вже ким тільки не оспіваний, але в поетичному контексті Юлії Ткачової він звучить свіжо і незужито:

Тополі свічечками край дороги…

Й вона – неначе викладена Богом.

Та важко нею йти – не чутно звуків.

Лише один – мойого серця стукіт!

Серце поета як камертон – це один із лейтмотивів лірики нашої авторки. Образ жінки, жінки-матері, матері-України – і все це на трагічному фоні сучасної війни:

Ця жінка в чорнім бреде до храму,

а очі сині були колись.

Наснився син їй: «Матусю, мамо,

згадай про мене та помолись».

Зайшла у церкву – і до розп’яття –

душа ж порожня, як храм вночі.

Барвисті квіти – на чорне плаття.

В очах від болю душа кричить.

17.06.2017

До речі, цікаво виписана фонічна структура вірша, оці контрастні алітерації: «с-с-с» (сині; колись; наснився син) – «м-м-м» (матусю, мамо; про мене; помолись). Поєднання зовнішнього та внутрішнього в драматизмі поетичних образів: Барвисті квіти – на чорне плаття./ В очах від болю душа кричить.

Трагічний  фон сучасної війни, він ні на мить  не залишає душу нашої авторки:

 Навшпиньках смерть за спиною моєю –

і ледве чутно аромат єлею… 21.10.2017   

В Україні йде війна –

біль батькам і смерть синам. –                

Чуємо ми постійне нагадування. Душа поета влаштована так, що її гармонію порушує щонайменший дисбаланс світової гармонії. Не може серце поета так розмежувати дійсність, щоб окопи були окремо, а  особистий затишок окремо, такий невмолимий закон співіснування різнорідних матерій буття.

У своїй громадянській ліриці Юлія Ткачова нерідко вдається до дидактичних прийомів, моралізаторства (іноді аж надто прямолінійного), в її образний ряд прориваються відверті жести плаката, лозунгу тощо:

То чого чекаєш? Дій, людино!         

І твори свій простір без зупину.

21.07.2018

Самоти не жди ти, друзів щоб цінить.

Бережи, що маєш! Зараз і в цю мить.

28.07.2018

Часом, читаючи поетичні рядки цього розділу, думаєш, що тут годилася б трохи тонша манера стиліста:

І безліч радісних версій…

В Бога не буде догани!

16.03.2018

Погодьтеся, що в арсеналі Бога «догана» навряд чи один із засобів удосконалення людської природи. Але (і це дивовижно!) є магічна дія контексту! У поетичному контексті віршів Ю.Ткачової ці гріхи-огріхи не псують загального піднесено-урочистого настрою від присутності високої поезії:  «Є мир – нема сполоханого птаха.»

         «У Божих долонях» – це назва другого розділу книги. Бог тут згадується у кожному вірші. Вірш-молитва, вірш-роздум, вірш-сповідь. Це по-справжньому сповідальна поезія.  Душа шукає розради, душа ділиться болем і радощами, душа радіє, що буде почута і Богом, і своїм ближнім, адже  щастя людського життя саме в тому і полягає, щоб було єднання: єднання душі з Богом, з усім світом, зі своїми ближніми:

                   ЄДНАННЯ                                    

Так відчинила вікна,

наче покликав Бог!

Стільки відразу світла –

вистачить і на двох.

Світло у лику Божім,

що і не видно сліз.

Ми з Ним у чомусь схожі –

любимо дощ і ліс.

Дощ – то молитва тиха.

В лісі – роздол душі.

Вітер в обличчя диха –

з Богом ми не чужі.

29.10.2017

Усе людське життя – це розмова з Богом, з першим подихом починається, з останнім закінчується. Усе людське життя – це іспит Божий. Тільки Богові відомо, як ми його  витримуємо. Він наш учитель і суддя.

Напнув Ти намет зоряний,

пустив на землі корені.

Намет розіпнув Ти плоті,

Щоб ми не махнули: «Потім!»

Вже дух Твій на волосині –

все небо у голосінні.

29.05.2017

Які б не були випробування Господні, людина має їх прийняти й витримати, людина має проявляти довіру до Бога в повній мірі, тоді  з’являється надія на порятунок. Поезія Юлії Ткачової повниться абсолютним оптимізмом.  Приклад, гідний захоплення та наслідування:

Віра із любові пророста.

Ближній завжди з рисами Христа!

Він казав:

«На світ дивитись вміти

з радістю, захопленням, як діти!»

А коли земля з-під ніг пливе –

то не смерть, портал в життя нове.

28.06.2018

У Юлії Ткачової віра в Бога людяна і тепла.  Вона не намагається судити ближнього, вона простягає йому  в своїх руках усе, що має сама, усі багатства світу, які змогла втілити в поетичні образи.  Вона на них багата, їй для своїх близьких та рідних не шкода нічого! Це приваблює, це зачаровує.

         Третій розділ має дещо дитячу назву – «Метелик із адресою щастя». У цьому розділі ми знаходимо  майстерні зразки медитативної, пейзажної, інтимної лірики.  Медитація як сповідь, однак, про що б не думала, думки приведуть до того, що болить найбільше, захоплює найглибше, підіймає найвище.  Звісно, такі можливості має лише кохання:

З тобою лиш, коханий, я росту!

З падінням набираю висоту.

І в цьому світі я живу крилато,

бо кожен будень із тобою – свято.

25.06.2018

Присутність коханого як єдина гарантія своєї присутності в світі. У цьому і полягає смисл справжньої любові – у єднанні. Двоє як одне ціле, як цілий світ:

ЛИСТ

В душі любов, молитва на устах –

оці скарби до зір я посилаю.

Я бачу: вже напівпрозорий птах

несе листа мені з-за небокраю.

03.07.2018

Присутність коханого як гарантія олюднення світу. Антропоморфізм –  основний засіб  народної поезії, Юлія Ткачова неодноразово звертається до нього і робить це майстерно та доцільно:

Берізки в інеї сріблястім

стоять укупочці, удвох.

По вінця у своєму щасті –

їх повінчав зимовий бог.

Та ось берізки аж до стелі,

тут на папері, на столі!

Моя рука стежину стелить

до них у сніговій імлі.

Вже я творець, тож повінчаю

їх легко, радісно, навік!

Закінчила роботу. Чаю

приніс мій любий чоловік.

15.01.2019

Процес творчості як містерія,  через натхнення поет відчуває в себе за спиною подих вічності, магія слова преображає усе суще на світі. Де закінчується пейзаж, що його вловлює око за вікном («за склом»), і де починається крилате позачасся поета? Перехід цей невловний, як і все в світі магії:

Липа тягне віти до вікна –

і від цвіту солодко мені.

Простягну долоні навмання.

Радісно так джмелик забринів.

Липа золотавий свій пилок

струшує на мене залюбки

із усіх доріжок-гілочок,

щоб були щасливими стежки.

15.06.2018

Гілочки-доріжки, для кого вони? Для джмелів, бджіл, очей поета або читача? Загадка залишається загадкою. Є загадки, які не можна розгадати та й не варто того робити, бо розгадати означає – спростити. Книга закінчується світлим весняним віршем:

В мене весна вже розкинула віти,

на підвіконні квітує вона.

Може, кохання то наше так квітне?

Я – твоя юнка, а ти – мій юнак!

І не важливо якого ми віку –

очі зоріють, а в серці – вогонь.

В небо зійду я чи зойком, чи криком

від пелюстково-весняних долонь…

14.02.2020

Колись (наприклад, у 60-і роки минулого століття) була мода на поезію і поети (навіть не розпіарені до неба), досить легко збирали ледь не стадіони. Сьогодні майже  всі не встигають читати у фейсбуці самих себе.  То для кого тоді написано ось цю поезію – просту і нелукаву? Чи хтось прорветься до неї крізь хащі суєти суєт?  На це можна відповісти, що у Бога для всього є своя, недоступна нашій обмеженій уяві, бухгалтерія, у якій все враховано і всі пораховані,  в тому числі й читачі книги «Єднання».

                                                                  Олександра Ковальова

                                                                           Харків