Несподіванка простоти (Оксана Лозова і книжка вибраних поезій)

Оксану Лозову запам’ятали учасники зібрання, під час якого в Харкові приймали літераторів зі Львова. Перетнулися ще до карантину галицький «Книжковий дворик на колесах» і слобожанське Сковородинівське мандрування. З поезією й прозою львів’янки Оксани Лозової харківці були знайомі ще раніше. Григорій Сковорода застерігав своїм афоризмом: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Оксана новою книжкою і її назвою ніби заперечує: «Час не минає». Хтось згадає рядки Ліни Костенко: «не час минає, а минаєм ми… А час – це тільки відбивання такту». Що ж, поезія – це мільйони перегуків і відлунь.
Львівські видавництва «Джезва» та «Апріорі» втілили задум авторки – поєднати вірші із збірок «Просто неба», «Політ у літо». «Очі дерев», «Хто Україна твоя?» з найновішими строфами.
Тож читайте про першу презентацію новинки, передмову Ірини Мироненко і добірку віршів Оксани Лозової.

Місто Соснівка на Львівщині – одне з наймолодших в Україні. Як і Горішні Плавні у Полтавській області, пов’язане з економічними потребами другої половини ХХ століття. На Полтавщині містобудування велося навколо гірничо-збагачувального комбінату, Соснівку «виростили» кам’яновугільні шахти. Ось у таких місцях пройшла презентація вибраного Оксани Лозової «Час не минає».

Як прокоментувала сама поетеса, організували зустріч активісти благодійного фонду “Еко-милосердя” (Павло та Марія Савчуки, Віра Олеш) та працівники Соснівської міської бібліотеки Юлія Астапова, Наталія Бекерська, Ольга Гурник. Вірші Оксани Лозової читала бібліотекарка бібліотеки № 2 села Сільця Галина Жидачин. Про творчість поетеси говорив письменник зі Львова Іларій Ляхович. Він також прочитав свої поетичні твори та подарував книги бібліотеці.
Панувала тепла, довірлива атмосфера. Розходитись не хотілося…

Оформив книжку «Час не минає» художник Богдан Салій. Тож обіцяна передмова до неї.
Несподіванка простоти

Оксана Лозова в молодості працювала деякий час на будівництві житлового будинку. Побачити Париж – не було її внутрішнім надзавданням. Той дім виростав не в Парижі, а у Львові. Тепер вона в ньому живе. У Львові, в типовій багатоповерхівці. Її прагнення мінімалізувати кількість слів у рядку (іноді це навіть одне слово), залучити внутрішню риму («дай мені сили, каменю сивий») нагадує спорудження особистої внутрішної Вавилонської вежі. Так багато переплелося й переплуталося в реальному житті авторки, що те вивершування вежі зі слів потребує різного на дотик і звук матеріалу: холоду каміння, шорсткості кори, шурхоту обсипаного в урвище піску. Єдина суттєва різниця: Вавилонська вежа була викликом і Господь не дав злагодженості й взаєморозуміння її будівничим. Оксана, як і кожен затятий поет, вежу вірша вибудовує самотужки. Це її особисте людино- і богошукання.
«Ти – цілий світ, // Один на цілий світ». Масштаб сприйняття того, що відбулося давно, чи є тут і тепер, постійно змінюється, але за сантиметрами карти особистої дороги від власного дитинства, коли небом і сонцем у затишному Неслухові на Львівщині були тато й мама, до зрілості, коли «холодно на світі… Вирію нема», від сина, якому посилає на мобільний телефон рятівний псалом, до онука, названого Нестором. То йому, поки ще малому Нестору, випаде колись «…засипати всі окопи // І почати новий рукопис».
За різними книжками сучасних українських поетів можна писати літманіфести – що відстоюють, у чому вбачають роль поета в суспільстві. У Оксани Лозової самоусвідомлення подібної ролі чи пафосніше – місії, на мою думку, заховалося, вмістилося у лаконізм афористичного масштабу «шукаю слову // Рідне слово». Мовний дім, мовна родина – це є у вибраному. Часто у тому домі добре мовчиться, як на Калічій горі у Львові. «І ніхто не нагадує: // Час пожинати плоди».
Не тільки про жінку і чоловіка – «наше стрічання до створення світу». Це про тих небагатьох (багато їх фізично не буває у сучасних поетів) справді співзвучних з Оксаною людей, її постійних читачів-слухачів. Вони слухають-переслуховують доступні в Інтернеті пісні Олександра Свєтогорова на вірші Оксани Лозової. Вірш «Ідилія» теж став піснею, він про співзвучність лісу дерев і лісу будинків. «Почую, як покличеш, // почуєш, як покличу». Якої ще вам близькості-рідності, коли існують «обійми наших голосів»?!
Вірші про кохання – як приречений політ: «За те, що ти навчив мене літати, я крила покладу тобі до ніг». Парадокс чи прагнення підкоритися чоловічій волі, позбутися власних крил, щоб залишатися поряд із тим, кого полюбила до самозречення? «Ми – наче суша і вода» – такі антонімічні пари неминуче ведуть до трагедії (як у Пушкіна: «Они сошлись. Волна и камень, // Стихи и проза, лед и пламень. // Не столь различны меж собой»). Неможливість бути разом, самотність творчої людини знаходять пояснення: «Ми просто ходимо по колу цього беззвучного «люблю».
Іноді у вірші про кохання вриваються всім відомі приземлені образи (тополиний сніг, автобуси, які роз’їздилися і заважають знайти привід пізньої пори залишитися з коханим). Але після таких пісенних ситуацій знову – мовчання каменя. І нічого не вдіяти: «Не буде ні пожежі, ні потопу// Під незворушним небом самоти». Це таки спільний спадок поколінь, чиї найважливіші особисті життєві події відбулися у 70–80-х роках: «Боїмося щасливими бути».
В особисте вривається історія. Не просто грою слів «у Вишеньках немає вишні», як слобожанське «над Журавлівкою немає журавля». Це вже не тільки зітерте потребами велетенського радянського війська «отсєль грозіть» усій Європі село Велика Вишенька. Це депортація селян, перемішування у російськомовному казані чи новітньому Вавилоні заради розширення полігону ще Війська Польського. Полігону, в наші дні відомого не тільки в Україні міжнародними військовими навчаннями спільно з НАТО, – Яворівського.
В радянські часи будівлі населених пунктів, з яких були назавжди вивезені селяни, не просто покірно помирали від порожнечі й покинутості. Їх цілеспрямовано вбивали. Так, церква Святого Михаїла у селі Велика Вишенька, збудована 1927 року та освячена за участі митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, використовувались як мішень для стрільби. Цих фактів немає у віршах, є лише примітка про Яворівський полігон. Але така вже моя звичка розмотувати клубочки асоціацій з нової книжки, шукати історичних пояснень літературному натяку.
Хтось читатиме Оксанині вірші вперше, тому почну гальмувати у своєму бажанні повторювати світові її афористичні рядки. Бо світ більший, ніж читання, але читання віршів стає більшим, ніж світ, коли вони помічні тому, хто в них заглибився. Почуття і природа відтворюються звукописом, римами, які утримують будиночок вірша на семи вітрах («доки не впав мороз // Мовчки розійдемось» «і ось листя посипалось»). Писати вірші, щоб знову пережити райську чи пекельну пристрасть після прощання: «Ми так давно розійшлись. Ти у це віриш?»
Фрагменти поеми «Мотря» сприймаються як трейлер історичного фільму. Зрада оборонця Батурина, падіння гетьманської столиці, звіряча жорстокість московського війська, а не любовна драма Кочубеївни і Мазепи розгортаються з таким трагізмом, ніби її описує сучасник. Це вже не жіноча рука з нотуванням у ноутбуці. Тому самовидцеві бракне іноді слів, бо пальцям звичніше стискати зброю. «Недаремно хрещеницю Мотрю гетьман шаблю тримати навчив».
Але історичне перевтілення закінчується та й книжку скоро догортаю. На фінал – ще одне вміння авторки – виплітати вінки сонетів. Як квітка до квітки, лягає назва «Не без тебе і не з тобою». Ніби й звичний перелік – ряст, волошки, суниці – але скільки в тих незахимерених, незатемнених рядках заховалося тепла! «Де туман з туманцем пасся» – погляд закоханої жінки, у якої вже дорослі діти, але помітити біля гривастого туману його тонконоге дитинча – то розбудити у собі чулість до казки, довіри і мрії.
«Ти бажаєш мені щастя?» – цим запитанням закінчується вибране Оксани Лозової. Кому запитання адресовано? Коханому, який став найріднішим смутком, чи Богу? Пошукайте відповіді й Ви, шановний читачу. Навіть якщо очікуєте щось уявне саме для себе, несподіванка простоти зупинятиме, і повертатиме до перечитування, передумування, і даруватиме подив.

Ірина Мироненко,

Нова Водолага на Харківщині

Вірші Осани Лозової із книжки «Час не минає».

*
Вже так не стукай,
серце моє:
буде як буде,
буде як є.
Літо відходить
аж відтепер,
невідворотний
серпень, як серп:
вжалить – не вжалить,
а заболить.
Мало –
не мало –
є тільки мить…

*
Коли не віриш, що буває гірш,
Коли вночі і вдень – та ж темна ніч,
Коли ржавіє слово, наче цвях,
Коли не вірш, а тінь від олівця –
Ніхто не винен, все в тобі самім:
Добро і зло, народження і тлін.
І доки Бог тобі відміряв літ,
Ти – цілий світ,
один на цілий світ.

Слова та голос –
Більш нічого…
Тарас Шевченко

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?

ПОВЕРНЕННЯ
Пам’яті Миколи Сціборського
Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу? –
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила
І коріння пускаємо
Серед руїн, поміж війн.

• 
  Я доживу до середи
  І доживу до понеділка,
  І дочекається води
  Вже деревце – не просто гілка.

З вербички виросте верба,
Хлопчина виріже сопілку,
І знову буде середа,
І пів життя – до понеділка.

*
Я тебе — від подиху, від кроку,
Від печалі, сміху і тривог
До вершин і до глибин глибоких,
І до серця, де живе неспокій,
І до тиші, що прийме обох, —
знаю і не знаю.
Але знаю:
Ми з тобою разом кожну мить,
Поряд навіть наші сни літають,
І одна краса одного краю
Напуває, живить і п’янить.
Я тобою, як хмарина небом,
Я тобою, як теплом весна,
Де цвіте в зірках тоненький серпик,
Я тобою повернусь до себе.
Ти — один, із ким я не одна.

ІДИЛІЯ
У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця.
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша,
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

*
Я не мовчу. Збираюся з думками.
В Парипсах* осінь.
А в Парижі — що?
Які світи неміряні між нами! —
Відплив, поїхав, полетів, пішов.

Нема давно у Вишеньках* ні вишні,
Ні саду, ні городу — сум один.
Буває страшно слухати і тишу…
Прийди, приїдь, приплинь чи прилети!

**села, які були на місці Яворівського полігону.

*
Розступіться, мої біди,
Дайте спокій, драми,
Все покину і поїду
На грушки до мами.

Чую: сад осінній кличе,
Їду, бо чекає —
Зеленіє, червоніє,
Жовкне, опадає.

По дорозі там і там он
Розгубила втому.
Я така щаслива, мамо,
Я нарешті вдома!

Ох, як я довго спала…
Леся Українка

Не пробуджуйте жінку зимою,
Коли світ у полоні снігів,
Навіть овид за білою млою…
Не пробуджуйте жінку зимою.

Не пробуджуйте жінку весною,
Хай поспить у квітневому сні.
Як не можете взяти з собою,
Не пробуджуйте жінку весною.

Не пробуджуйте – чуєте? – влітку –
В ніч, ясну від купальських вогнів,
Бо нема ні рятунку, ні ліку
Од вогню, що пробуджує жінку.

Не пробуджуйте жінку під осінь,
Як притишаться пристрасті всі –
Досить муки тієї, ой досить…
Не пробуджуйте жінку під осінь.

*
Твоя ніжність, мов крадена –
Нишком обіймеш – і страшно…
Нас ніхто не каратиме –
Кара приходить сама:

Замість вирію – клітка
Осінній стривоженій пташці.
І нікого, крім ночі,
На білому світі нема.

*
Зима до кожного іде.
І вже осінній день не вдома,
І тулиться притихла втома,
Мов кошенятко до грудей.

Біліє тепло біла хата,
Біжить від холоду ріка.
Листок питає у листка:
— А де ти будеш зимувати?

*
Хотіла любити…
Провина чи гріх:
Не бачила пасток –

Летіла під зливу
І падала в сніг,
Стелилася рястом.

Хотіла любити…
Свята простота –
Від краю до краю –

Я мала для тебе
Не час, а життя…
Та більше не маю.

*
Відмовчати. Спалити вірші.
Не признатися. Не признати…
«Я люблю тебе», – це найгірше,
Що могла би тобі сказати.

Аби в сутінках вічних келій
Захлинатись останнім словом
І горіти вогнем пекельним
В найморознішу ніч зимову.

*
Я прощаю тобі, як прощала сто раз –
За найглибшу печаль і за муку найтяжчу,
За зруйнований світ, де нема більше нас,
Де для тебе віднині нічого не значу.

Де замерзли чуття і згоріли слова,
Де чужі у ролях найрідніших, найближчих,
Де похилена cумно твоя голова
І її підвести, хоч хотів би, не личить.

Де мене засудили довічно. Навік.
І веліли душі, щоб не сміла боліти.
Я прощаю. Я жінка. А ти чоловік,
Що клянеться вночі, та зрікається світом.

Годі ж!.. Спомини більше нехай не ятрять,
Що у колі минулого й далі – за колом.
Я прощаю тобі, я – давно вже не я –
Ну а та, що була, не озветься ніколи.

*
Романії Івашків
Зорі. Галактики. Світобудова.
Пахло дитинство цвітом бузковим.
Метеорити. Туманності. Космос.
Після вишень – золоті абрикоси.

Солі а солі Чумацького шляху!..
Місяць сховався в сосни над дахом,
Видно, світитися довго не хоче –
Скільки там тої ще літньої ночі…

Десь пролітає хвостата комета.
Півні співають другі… і треті.
Все буде вчасно: і ранок, і осінь.
Час зорепадів. І час абрикосів.

*
Я щезла – ти не помітив.
Було й не таке на світі:
Багатий робився бідним,
Свої забували рідних.
І села, й міста зникали,
І велетів нищив карлик.
Захланному всюди тісно,
То звіра жене із лісу,
З гнізда виганяє птаха,
Колишніх братів – з-під даху…
Замало землі та неба?
Насправді живому треба
Ковточок води і щастя,
Любові – щоб не пропасти.

*
Розбуди мене, літо!
О, скільки тих літ,
Що були – не були, не встигали й зігріти,
Та одне, лиш одне поривало в політ –
Так високо здіймалось, летіло над світом!

Чари зілля вбирало повітря густе,
Дух п’янких чебреців – аж хотілося пити…
Розбуди мене, літо, як давнє… як те…
Бо найважче буває себе розбудити.

*
Чуже чи рідне, а завжди і всюди –
Вдень і вночі. З низин і з вишини…
Давно без нього вже не можуть люди,
Але не кожен знає – що за ним,
Що принесе –
Багатство? Успіх? Муку?
То не наділ ніякий і не пай,
А радше птах, що не дається в руки.
Коли не чуєш Слова –
Не чіпай!

*
Адаме, забери мене із раю!
Мені навіяв жах короткий сон:
В обличчя чорно дихає вогонь,
Попереду – безодня… Пропадаю!
Адаме, я злякалася, в саду
Не чулося дзвінких пісень пташиних,
Звіря в траві не вигинало спину,
Ні вітерець легесенький не дув.
Нараз усе зробилося чуже,
Нічого не нагадувало раю.
Чому, за що – не відаю, не знаю –
Над нами обома – каральний жезл.
У грудях калатало… Я таке
Раніше чула – тільки довго бігши…
Ти першим був. Ти, може, знаєш більше –
Як є солодке, певне, є й гірке?
Я хочу знати, звідки ми прийшли
І де початок нашої дороги?
А ця ріка – чи хвилі котить довго?
Чи може зупинитися цей плин?
Дивилася на себе у воді,
Дерева в плесі бачила і зорі.
Чи все на світі отаке прозоре?..
Адаме, а збудуймо власний дім!
Бо рай – не наш. У ньому свій закон.
А ми… Чи ми такі, як бути мусим?
І вже давно чатує змій-спокусник,
І ще, Адаме… Той тривожний сон…
Не треба… я вже чула гул і шум…
Найліпше все покинути уранці.
Бо ті, що йдуть самі, то – не вигнанці.
Адаме, забери мене, прошу!

*
Час не минає, не тече –
Зривається, щоб з неба впасти
То раннім снігом, то дощем,
То золотим промінням щастя.

І цвіт, як дим, і дим, як цвіт,
Летить, не слухає нікого…
Усе на цій землі — навік:
Усе на цій землі — по колу.

*
Це кохання – автограф болю,
І нікому його не стерти.
Я готова була з тобою
Як не жити, то хоч би вмерти.

Посміхались лукаві люди,
І тріщали гранітні плити.
Це кохання зі мною буде
Не вмирати, а жити. Жити.

*

Учили боятись любові –
В пориві сердечнім, у слові…
Учили кохані, найближчі –
Куди вже рідніші, куди ще…

Навчили? Та де там, куди їм!
Слова полетіли за димом…
Є в мене одна таємниця:
Я з тих, хто не всякому вчиться.

*
Кажеш, Бога боявся?
А я хіба – ні?
Як над прірвою раптом удвох опинились,
Ти сахнувся, бо страшно згоріть у вогні,
І приріс до землі, не згадавши про крила.

Ну то що ж – відтепер: ти собі, я собі,
І ніхто з нас нікого судити не сміє.
Дяка Господу Богу, що дав мені біль
Замість марних чуттів і надій без надії.

Очищається все: у воді, у вогні,
У низинах, висотах, в серцях і у душах.
Тільки ми вже не будем такі, як тоді,
Нас не згубить любов і печаль не задушить.

Цвіт і дим, пам’ятаєш? –
Усе – цвіт і дим…
Відлітали літа і принишкли під осінь.
Все вляглося, чого ти боявся завжди.
То чого ж ти насправді боїшся і досі?

*
Ті, що мене залишали, уже не залишать.
Ті, що від мене пішли, вже від інших ідуть.
Більше нікому в житті не віддам свою тишу.
Мудра душа оминає планету не ту.

Тих, що так легко прощались,
Так легко простила –
Сонце не згасло, І Місяць на Землю не впав.
Навіть вовчиця у темному лісі не вила.
Тих, що чекати не вміли, ніхто не чекав.

*
Спомин далекий прийде
Посеред ночі
І запитає:
– Ти де?
Кави не хочеш?
– Де я? А там, де і ти,
Де ж мені бути?
Кави? І трішки води –
Щоб не заснути?
Пахне кориця, мускат –
Пінка – із джезви…
Час повертати назад,
Доки тверезий.
Спомине, ніч надворі –
Скрип старих сходів…
Дякую, друже, зігрів,
Годі ж бо, годі.
Може, задзвониш колись,
Виринеш віршем?
Ми так давно розійшлись…
Ти у це віриш?

*

Надії Сироті
Цвіте бузок на Привокзальній,
Осінньо-сумно, а цвіте,
Як у часи забуті, давні,
Коли тут все було не те:
Не площа, а тихенький скверик,
Кінотеатр? Ага! – «Маяк»,
Не ті стежки, не ті дерева,
Машини їздили не так.
А де тролейбус мій, «десятка»?
І що то за новий трамвай?
На місці будки – супермаркет
І магазини модні – вав!
Але нічого не дивує,
Як цей бузковий пізній цвіт…
Уже повільніше іду я
У свій давно осінній світ,
Де неймовірний і реальний
Цвіте бузок на Привокзальній.

*
Дивуєшся, чого така смілива?
Бо тихо відцвіла крислата слива,
І вишенька, і яблуня, і груша,
Бузок лілово втихомирив душу.
Дощів і сліз вже пролилось немало,
Сама себе весна перестояла,
І сам ручай очистився від мулу…
Чого боятись,
як усе минуло?
*
Який ти гарний! Ще сьогодні мій.
Торкнуся ніжно і заплющу очі…
Побудь зі мною ще у цій весні –
Такий, як є – прощатися не хочу.
Останній… Ти прости мені цей щем,
Коли ще буду я така щаслива?
Ми тішилися сонячним дощем
І не втікали від рясної зливи.

Впиваюся тобою… Ще наллю
води живої з нашої криниці…
Не раз тебе згадаю, бо люблю,
Не раз про тебе сон мені присниться.
Що інший?.. Інший буде не такий,
Тебе не зраджу, вір мені на слово.
Відходять весни, і летять роки,
А ти найкращий – мій бузок ліловий.

ЛЬВІВСЬКИЙ ШЛЯҐЕР
Ми двоє споминали
Про той далекий час,
Як Ви мене не знали,
А я не знала Вас.

А то було тоді ще,
Як стиг самотній чай,
І білий світ не тішив,
І телефон мовчав.

Кобіті не до жартів,
Коли вона сама,
І весни ніц не варті,
І літо, як зима.

І так могло би бути
Не знати доки ще –
Мінявся холод лютий
На довгий сум з дощем.

І Ви давно забули,
І я забула теж,
Як серце б’ється гулко,
Коли весна цвіте.

Ну от і пригадали…
То вже забудьмо час,
Як Ви мене не знали,
А я не знала Вас.