«…Одначе не треба, не треба тужить»
(війна і радіо: Петро Гайдамака і Федір Приходько)

«Радіо і довіра» – основна тема Всесвітнього дня радіо за версією ЮНЕСКО та ООН  2022 року.Його відзначають у різних країнах 13 лютого, бо саме післявоєнного 1946 року вперше вийшло в ефір Радіо ООН. Світу як тоді, так і зараз бракувало довіри. Тож розповідь про двох керівників Харківського обласного радіо  у період війни Другої світової та пізнішої – «холодної» пишеться у мене під внутрішній мотив «Од Сяну до Дону дорога лежить. Розсідланий кінь по дорозі біжить». За безхитрісною назвою вірша Леоніда Первомайського  «Пісенька» 1942 року зазвучав новий баладний твір про вічне втручання війни у кохання.  Музику написав  майбутній радіоначальник, композитор Петро Гайдамака.

У посвідченні 1942 року вказано, що Первомайського призначено інструктором-літератором фронтового радіо Південно-Західного фронту. Гайдамака тоді працював у музичному відділі на радіостанції імені Тараса Шевченка, яка вела мовлення на окуповану гітлерівцями Україну.

         60-70-і роки – то вже період світових протистоянь ідеологій та накопиченої зброї. Радіочас Федора Приходька, автора єдиної збірки новел. Отож як перепліталися війна і музика, література і радіоефір у різні десятиліття – далі у  розповіді.

У нічних передачах 40-х років  звучала ця пісня про дівчину й убитого вершника:

«Один він лежить у досвітній імлі. //Над ним тільки зорі та місяць в дозорі, //Та душі, що будуть ще жить на землі.//Одначе не треба, не треба тужить: //На світі лишається дівчина жить.//Далека дорога, а в серці тривога //І рання сльоза, що на віях бринить».

У новий час пісню легко знайти в мережі за назвою «Од Сяну до Дону». Найчастіше вказують «музика народна».  Первомайський відступав з армією аж до Сталінграда, а потім знову – дорога на захід.  Випадково чи ні, але його баладна топоніміка перегукується із нинішньою головною державною піснею України, де є рядки «Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону // В ріднім краю панувати не дамо нікому».

         Ідеологічне панування у 30-40-х роках спиралося активніше на радіопропаганду, аніж на газети чи книжки й кіно.

До війни з Німеччиною готувалися. За Київ і Харків усе вирішувала Москва.  Для посилення «оборонної тематики» 23 квітня 1939 року наказом всесоюзного радіокомітету «Про створення оборонної редакції» було сформовано нову структуру із штатними працівниками. 31 липня 1940 року її було реорганізовано у військовий відділ всесоюзного радіокомітету. Відділ формували відділення Червоноармійських та Червонофлотських вістей, оборонної та фізкультурної пропаганди. Гімнастика з приймачів о шостій ранку налаштовувала слухачів бути готовими до праці й оборони.

У роки війни більшість радіостанцій України постраждали внаслідок воєнних дій. Ранкова зарядка під фортепіано стала елементом мирного життя і повернулася в ефір уже після війни. Кілька років населення «під німцями»  слухало радіопередачі окупаційної влади. Український радіокомітет було евакуйовано до Саратова.

23 листопада 1941 року, коли Харків опинився за лінією фронту,  прозвучала перша передача радіостанції Тараса Шевченка. Там було чимало харківських радійців, а також акторів і студентів, серед яких і післявоєнний диктор нашої редакції Вікторія Желтовська.

Перші страти 41-го в центрі окупованого Харкова відбувалися під звуки радіо. Гітлерівці використали звичку городян сходитися до гучномовця біля колишнього обкому партії, саме під початок трансляції призначили страту, описану в мемуарній та історичній літературі.

Газета «Нова Україна», яка виходила в Харкові, писала  9 грудня 1942 року про радіороботу: «Люди з відділів військової пропаганди йшли слідом за військом, яке вело бої, щоб налагодити роботу радіо. Невеликими загонами приходили ці радисти у сірій вояцькій уніформі, щоб відбудувати пересилачі. Звичайно, більшу частину часу бере розважальна програма. Радіо дає свій мікрофон для користування молодим митцям і тим спонукає їх до творчості. В цій галузі великі заслуги має Харківський пересилач. Харківське радіо щопонеділка ввечері півгодини передає цікаві для всіх українців речі через міську радіомережу…Українські пересилачі менше, ніж за рік стали вже дітьми європейського радіо».

         Радіопрограми називали пересиланнями. Своєрідна радіопошта слугувала активній агітації нової робочої сили для Німеччини.

Все в тому ж числі газети, на сторінці із загальним заголовком «Україна працює для нової Европи» (саме так, чере Е) є агітаційна публікація листа остарбайтерки «Буденне життя Наді». Надія Шульце пише з Франфурта над Майном своїм батькам до Лозової про гарні умови роботи і побуту, харчування і вивчення німецької мови. Згадує й елемент розкоші для радянського повсякдення: «Ми слухаємо музику. У мене в кімнаті стоїть маленька радіола…Пишу вам листа і слухаю радіом Регіну».

І ось тут виникає смислове роздоріжжя. Що саме транслювало німецьке радіо – звучання музичної шкатулки «Regina» чи григоріанський хорал, релігійний піснеспів «Salve Regina»? Обидві версії реальні, в обох ховаються натяки. «Слався, Царице, Мати милосердя! // Життя, насолодо і надіє наша, слався! // До Тебе взиваємо, вигнанці, потомки Єви. // За Тобою зітхаємо, тужимо і плачемо у цій сліз юдолі». Робота в Німеччині для Наді насправді – «юдоль сліз», але відверто писати вона не може.

Друга версія – що звучало з радіоли. Компанія «Regina» випускала спершу механічні музичні інструменти, а під час Другої світової війни – запали для бомб. Музбокси «Regina» були популярні в ресторанах і кав’ярнях, один міг використовуватися й на радіостанції.

Окремо варто розповідати про Харківський благодійний радіоконцерт 28 грудня 1942 року. То вже іншим разом.

Привернуло мою увагу й оголошення 30 березня 1943 року, яке інформаційний листок «Харківськікороткі зведення» адресував тим, хто працював на радіостанції та в радіодомі. «Всі техніки повинні негайно зареєструватися для початку роботи в радіостанції. Відділ пропаганди. Бурсацький узвіз, 4 (музична консерваторія) Тінцманн, Зондерфюрер Ц),  офіцер-технік».

Харків знову в руках німців, вони два тижні, як відвоювали стратегічно важливе місто, потребують мобільного відновлення контрпропаганди. Тривала вона й по інший бік фронту.

1943, 10 червня. Народний комісар зв’язку СРСР запропонував «забезпечити передачу матеріалів районних газет, місцевого радіомовлення в сільради, колгоспи, МТС через усі районні радіовузли з обов’язковим використанням телефонних ланцюгів низового зв’язку». Запропоновано було також встановити у сільрадах, колгоспних та інших пунктах масового слухання репродуктори.

За кілька місяців у трудовій книжці композитора і радійця Петра Гайдамаки з’явиться запис про призначення його керівником обласного радіокомітету 03 серпня 1943 року.  У Харкові німці, але в радянському тилу планують радіороботу на українських землях. Їх іще визволятимуть.

Прифронтовий радіо дім. Чому в нього треба було лізти через вікно?

Комітет радіофікації та радіомовлення при Раді народних комісарів УРСР – на цьому бланку надруковано посвідчення від 27 серпня 1943 року

Удостоверение

Предьявитель сего композитор Гайдамака П.Д., заместитель начальника музыкального радиовещания Украинского радиокомитета при СНК УССР командируется в город Харьков и освобожденные районы УССР по специальному заданию радиостанции имени Т.Г.Шевченко.

Петро Гайдамака        

Просьба ко всем партийным, советским и военным организациям  оказывать тов. Гайдамаке П.Д. необходимое содействие в выполнении возложенных на него заданий.

         Председатель Укррадиокомитета при СНК УССР

Це посвідчення і фото  зберігає Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека     імені К.С. Станіславського – перша в Україні такого профілю. Із її історії: «В 70-ті роки бібліотеці ім. К.Станіславського було відведено сторінку обласного щомісячного радіожурналу «Аматор», який готувала музична редакція Харківського радіомовлення. Тут бібліотечні працівники виступали з оглядами нових надходжень — популяризували нотні збірки, грамзаписи, репертуарні збірки, діафільми та діапозитиви, які самодіяльні артисти та режисери могли б використовувати для створення та проведення тематичних вечорів, лекцій-концертів, бесід. Роботу музично-театральної бібліотеки висвітлювали на радіо Ольга Бойко, Генрієтта Верба, Інга Долганова».

Бібліотеці передано  особистий архів композитора Петра Гайдамаки. Попрацювати мені з ним дистанційно в умовах карантину допомогли  провідний методист Тетяна Бахмет і головний бібліотекар Тетяна Онопрієно. Скопіювали кілька сторінок трудової книжки Петра Даниловича.

Запис засвідчує, що 19 грудня 1941 року в Українському радіокомітеті – новий завідувач  музичного відділу. Війна втиснулася в одну сторінку трудової книжки. 03 серпня 1943 року, коли Харків ще був під гітлерівською  окупацією, але Курську битву вже виграли, Гайдамаку призначають головою Харківського облрадіокомітету. Наступний запис – 14 жовтня 1946 року про звільнення із цієї посади у зв’язку з переходом на іншу роботу.

На межі літа й осені 1943 року почалася історія радіодому на Чернишевській.

Отож, як знайшовся цей дім напроти зловісного розстрільного будинку НКВС і хто цей довоєнний диригент штатного оркестру Харківського радіо Петро Гайдамака, якого призначили 1943 року керувати радіокомітетом? Про це читайте далі.

Вуличне радіо в Харкові часів окупації було за логікою німецької пропаганди, але хто на ньому працював – про таке не згадував у редакції ніхто. Потрібну інформацію подарував всеукранський журналістський фестиваль. 

Фестивальний запис на Черкащині у травні 1995 року

Телерадіожурналісти всіх областей України представили на фестиваль конкурсні фільми і програми до ювілею Перемоги.  Збірний образ героя радіонарисів, інтерв’ю та есе – проста людина на війні. На цьому наголосив відповідальний секретар фестивалю Олександр Куракса.

КУРАКСА. Ті солдати є серед нас, на фестивалі. Розумію, що за орденською планкою в кишені лежить валідол. Один із шести журналістів Українського радіо, які залишилися, – це людина, яка пройшла великий шлях, воєнний кореспондент Леонід Олексійович Суярко. Прошу вас сердечно привітати конкурсну роботу і автора, який і зараз в строю. Робота називається «Ой, Дніпро, Дніпро». Автор – професор, вихователь багатьох поколінь журналістів-газетників, працівників журналів, радіо і телебачення. І ще він продовжує віддавати, що може. Прошу включити роботу.

(Фрагмент програми). АКТОР. Суворі дні і ночі кінця 42 – початку 43 років. На той час основна українська ретрансляційна станція імені Тараса Шевченка, змонтована в Саратові, з листопада 41 року вела цілодобове мовлення, підтримувала постійний зв’язок з фронтом і партизанським тилом, з населенням окупованої ворогом України. У Камишині, на волзькому березі стояла на приколі радіомовна станція. Саме місто було на півдорозі між Саратовом і Сталінградом, майже на межі областей. Керівник Укррадіо мав зустріч із працівниками радіостанції, серед яких були в основному українські письменники, журналісти. Та й частина обладнання фронтової станції ще раніше була передана їй Укррадіокомітетом у розпорядження військовими. Отак двічі на день із 7-ї до 9-ї ранку і з 7-ї до 9-ї години вечора вела своє мовлення радіостанція «Дніпро». На її позивні відгукнулися слухачі як на фронті, так і в тилу.

АКТОРКА. Бойові й трудові будні наповнилися новим змістом. У кожного своя ділянка роботи. Василь Кучер, Анатолій Шиян і Семен Кушніренко виїжджали в діючі військові частини, у визволені від ворога райони України.

Дороги прифронтові завжди важкими були. Виручали військові. Передбачалося виділення для радіостанції спеціального літака для оперативного зв’язку з районами України і фронтами.

«Дніпро» розлився в ефірному просторі. Така повінь зігрівала серця радіобійців. Але частина проблем ще залишалася невирішеною. Начальник станції Гліб Філатов вважав, що студія ще не пристосована для роботи у похідному режимі. Під студію тоді обладнали невеликий одноповерховий будиночок у залізничному тупику станції Калач. У той же час ішов монтаж: передавач і технічне обладнання містилися у вагонах. Велася підготовка ешелону до походу. На початку серпня похідна перебазувалася до Куп’янська. Отаборилися  в Заосколлі, а в першій половині вересня – до Харкова, визволеного від окупантів. Одержавши харківську прописку, «Дніпро» стала основною станцією українського мовлення на визволеній території республіки та в прифронтових районах.

І ось запис розмови з Леонідом Суярком. Попросила його представитися так, як він називав себе в ефірі 1943 року.

СУЯРКО. У 43 році в ефірі у мене був псевдонім. Чому? Наша радіостанція Тараса Шевченка  була добре відома не тільки в партизанських загонах, у підпіллі, але і ворог нас знав. Можете собі уявити, що житомирська  окупаційна газета «Українське Полісся» опублікувала оголошення німецької комендатури: «Той, хто слухає радіостанцію Тараса Шевченка, карається через повішення». А в мене мати, батько, брат маленький, залишалися на Україні, і прізвище Суярко, якби воно звучало, загрожувало б життю моїх рідних. Тому я мав псевдонім Леонід Шелест.

І.М. 1943 рік – це бої за Харків. Розкажіть про події, які  сталися у Вашому житті після серпня 1943 року.

Л.С. Ми на радіостанції знали, що готується наступ, і ми вже були готові також разом із фронтом рухатися у визволені райони України. І першим на черзі був Харків. Це місто, де у 39 році  вступив до Інституту журналістики, був студентом і звідти пішов до армії. Безперечно, у визволеному Харкові нам треба було відновити радіомовлення. Була організована оперативна група. Нашим керівником був голова Укррадіо Андрій Степанович Шевченко. Увійшов до групи харківський композитор, молодий, красивий  Петро Гайдамака, поет Терень Масенко, я як спеціальний воєнний кореспондент, ще один журналіст, харківський Юрій Іваненко. І ми в ніч з 24 на 25 серпня прибули у Харків. А потім зразу ж узялися з Петром Даниловичем підбирати приміщення. На свій страх і ризик (усяке бувало в таких випадках) пішли по Харкову. І ото кинули якір на Чернишевській, 22. Я цей будинок добре пам’ятаю. Хороша будівля, дуже сподобалася. Правда, перший поверх високо вікна. Було замкнуто, тому Петро Данилович підсаджував мене і я через вікно вліз у те приміщення, відкрив і впустив голову радіокомітету.

І.М. Що Вас зараз тримає в житті найбільше?

Л.С. Можливість працювати. Я читаю історію міжнародних відносин для людей, які готуються до роботи за кордоном. Хочу побажати своїм ровесникам, щоб вони в повазі дожили своїх днів. А моїм онукам (у мене їх двоє) – щоб не було війни.

Людину, поки вона живе, визначають не лише завершені справи, а й намічені висоти. Тільки б не зводилися наші будні до боїв місцевого значення – за дотацію, місце в дачній електричці чи ширше – під сонцем фортуни.

1995 рік

Коли вимкнула магнітофона й заховала мікрофона, Леонід Олексійович згадав, що спершу із Петром Гайдамакою вони пішли вулицею Пушкінською. Зупинилися біля синагоги. Акустично привабливе приміщення, але німці влаштували в ньому стайню. Тоді зминули на Чернишевську. У тому знайденому будинку й зараз працює мінімалізований колектив (майже оперативна група, як 43-го року – пожартувала б я, якби не було сумно). 1 вересня 1943 року в Харкові вже зазвучала перша передача Українського радіо, яке поверталося додому.

Додам, що згаданий у цитованому радіофільмі фронтовий радіокореспондент Василь Кучер навчався у 30-34 роках у Харківському університеті, дебютував оповіданням «Ініціатива» теж у Харкові, також у нашому місті закінчив військову авіашколу. Василь Кучер був старшим від Леоніда Суярка на 10 років. Обидва після війни осіли в Києві, радіосправу облишили – перший заради літературної роботи, другий – заради наукової кар’єри. Та й Петро Гайдамака покерував радіокомітетом у Харкові тільки найскладніші три роки – 43-46. 

Будинок, де жив Петро Гайдамака

Про це не згадує меморіальна дошка на будинку №9 по вулиці, що носила ім’я Ольмінського, а тепер, як і на початку ХХ століття, – Максиміліанівська. Гайдамака оселився неподалік від роботи.

Повернімося до топоніма, який дехто пов’язує із заводчиком Максиміліаном Гельферіксом, засновником зниклого вже машинобудівного заводу «Серп і молот». Але ж він тут не жив! Максиміліанівська вулиця почала забудовуватись наприкінці ХІХ століття, що було пов’язане із заснуванням Харківського технологічного інституту. Назва вулиці походила від імені землевласника Максиміліана Карловича Раупаха.

Хай буде німець, аби не українець. Ось чиє ім’я підхопила топонімічна комісія міськвиконкому. Кілька пореволюційних років вулиця увічнювала більшовика Раковського, його змінив революціонер Ольмінський. Упродовж 41-43 років тимчасово повернулася Максиміліанівська.  2015 саме цю назву й воскресили.

Авторка  статті біля будинку, де жив П.Гайдамака

Максимліан Раупах увічнив себе в назві нової вулиці, дотичної до тодішньої Німецької (нині Пушкінська). Землю поділили на ділянки для продажу. Але той продаж реалізувався уже після смерті Раупаха. Ось тепер конкретніше про будинок, де була квартира Гайдамаки. Невелику ділянку придбала дружина колезького радника Івана Межлаука, Роза (в дівоцтві – Шиллер). Випускник Лейпцизького університету, виходець із ліфляндських дворян Межлаук викладав у чоловічих гімназіях Харкова древні мови, зокрема латину. Нарешті почала збуватися родинна мрія про власний будинок. 1897 року архітектор Юлій Цауне спроектував кам’яний двоповерховий будинок з підвалом і службами. П-подібний дім ніби відступив на кілька кроків углиб ділянки. Парадний фасад нагадував маленький замок, декорований орнаментом. Над входом вивищувалася надбудова зі шпилем. Високий дах підкреслювала бічна невелика вежа. На кожному поверсі було по дві квартири. На першому поверсі була тераса з виходом до маленького саду. Другий поверх прикрашав балкон. Одну із квартир займали Межлауки, інші вони здавали квартирантам.

Брати Межлауки подалися в революцію. Нею ж були й знищені. Сам дім спотворили перебудовою – додатковими вертикальними метрами і знищенням декору.

Ось у якому будинку  оселився 1943 року композитор-радіокерівник Петро Гайдамака.

Текст тієї пам’ятної таблиці повідомляє, що від 1943 до 1981 року в ньому жив відомий музичний і громадський діяч, народний артист УРСР, композитор Петро Гайдамака.

Його біографія варта окремих пошуків. Допомагали мені зібрати подробиці фахівці Харківської музично-театральної бібліотеки ім. К.Станіславського Тетяна Бахмет і Тетяна Онопрієнко.

Через багато років після роботи на радіо Петро Гайдамака звернувся до відомої форми популяризації пісенної творчості – подав свої пісні на всесоюзний радіоконкурс. Ішов 1967 рік, святкувався півстолітній ювілей жовтневої революції. Дві пісні Гайдамаки відзначили дипломом: «Берези» та «Ой Дніпро ревучий». Формулювання традиційне – «за вагомий творчий внесок у розвиток радянського радіомовлення та за плідний внесок у підготовку передач».

Найпершим моїм порадником у пошуках донецької сторінки життя Петра Гайдамаки став журналіст Ігор Зоц (вимушено покинув Донецьк і працює в Києві). Був головним редактором єдиної україномовної газети Донеччини, автор книжки нарисів «Донбасія». Він познайомив мене з Володимиром Коцаренком, який очолює у Краматорську громадську організацію «Клуб «Краєзнавець», видав книжку «Краматорськ: витоки».  Процитую дещо із надісланих мені В. Коцаренком публікацій музейниць міста про 1920-ті роки, юність Петра Гайдамаки, захопленого музикою в аматорському колективі. Лідія Зеленська писала, що  духовий оркестр і гурток домбристів у Краматорьску існували в ті роки «з претензією на серйозний репертуар». Наприклад, могли зіграти фрагменти з оперної класики – «Кармен» і «Сільська честь». Керував аматорами  Василь Іванович Болотов (чи Болотников), який 1918 року повернувся з армії. 1928 року серед учасників цієї самодіяльності був Гайдамака.

Майбутній композитор і радіокервник народився 10.07.1908 року у населеному пункті, який називався за позначками на залізничних схемах – Краматорська. Бо станція. «Народився у сім’ї залізничника, навчався в семирічці, наймитував у болгарів  (звідки заможні болгари на Донеччині – то окрема тема). Любив музику. У 1924 році він, формувальник ливарного цеху Краматорського механічного заводу приходить до оркестру Болотникова, який стає його першим учителем. Спочатку Петро грав на балалайці на слух, не знаючи нот. 1928 року йому присудили перше місце за гру на балалайці у клубному конкурсі. 1929 він покидає селище, щоб здобути вищу освіту.

Ольга Пальона у збірці краєзнавчих нарисів згадує про робфак у Рубіжному на Луганщині, при хіміко-технологічному інституті. Навесні 1931 року Гайдамаку на його прохання перевели на підготовчий факультет теоретичного відділу Муздрамінституту (консерваторії). Після закінчення класу диригування симфонічним оркестром був направлений в обласний радіокомітет (1938 р.)  на посаду диригента і начальника музичного відділу. «Це серйозна посада для молодого спеціаліста, бо радіостанція була широко відомою в республіці», – пише Ольга Пальона у колективному збірнику про Краматорськ. Книжка вийшла у Харкові, у видавництві «Золоті сторінки». Робота Гайдамаки в радіокомітеті тривала  до 25 жовтня 1941 року. Далі евакуація, Саратов. Там у  роки війни працював заступником керівника музичного мовлення Українського радіо і диригентом. Обійтися платівками на патефоні, який заводять перед мікрофоном у студії навіть в умовах війни не могли. Жива музика у виконанні оркестру повинна була додавати оптимізму й віри у перемогу. Тож молодий диригент і радіо керівник іще встигав писати пісні. Згадаю деякі:  «Горбатий шлях» на  слова М.Голодного, «Від Сяну до Дону»  (слова Леоніда Первомайського). 

1946-51 рр. – очолював ХАТОБ, потім 17 років був художнім керівником Харківської обласної філармонії. Створив вокальні цикли «О, Вітчизно моя!» на слова Володимира Сосюри, «Дівочі листи» (Ігор Муратов), кантату на слова Максима Рильського, концерт для балалайки з оркестром на тему українських народних пісень, презентаційне виконання яких відбулося 1965 року. Така вона, епоха «злиття націй в єдину спільноту»  у супроводі балалайок.

У 80-х роках мені довелося почути від бандуриста, якого розпитувала для радіопрограми, що за штатним розкладом філармонії він «гусляр». Ставки бандуриста для великого українського міста не передбачалося. Виступав «гусляр» з бандурою в дуеті з дружиною. Виходили вони на сцену в костюмах, стилізованих під українські народні.

Після війни Петро Гайдамака пов’язав свою долю з актрисою оперного театру Валентиною Петрівною Венецькою. У цей період він створює  вокальний цикл для сопрано з фортепіано «Мелодія» на слова Лесі Українки. Цикл складають 7 романсів або солоспівів. У Краматорському музеї зберігаються ноти цього циклу з автографом: «Моїй дорогій подрузі життя – першій виконавиці мелодій Валюші на пам’ять від люблячого автора».

Спадкоємці композитора – двоє синів: Іван став професором-мовознавцем, Яків був першим директором першого у Краматорську радгоспу «Пчолкіно». На честь Петра Гайдамаки названо вулицю у старій частині Краматорська. У Харкові одна із найстаріших музичних дитячих шкіл №8  носить  його ім’я (провулок Миру, 3). Вона заснована у грудні 1933 р. Її відкрили для дітей працівників ХТЗ. Від 1986 р. школа імені композитора Гайдамаки. У ній починали викладацьку діяльність Віталій Губаренко та Ігор Ковач, чиї музичні твори зберігала фонотека обласного радіо.

Понад 20 років Петро Гайдамака очолював Харківську композиторську організацію, помер у Харкові на 74 році життя.

Мені тільки від Сусанни Геннадіївни Розової, нашої вічної випускової, випало почути це ім’я в радіодомі. Мовляв, Гайдамака послав у далекий район, їй доручили контролювати якість запису. Звукозаписуючу техніку несли і вантажили на машину кілька журналістів-чоловіків. Коли поверталися з того далекого села, вантажівку із технікою та радійцями дорогою обстріляли. Післявоєнний час, орудували банди. Не розпитала її  вчасно про інші події тих років та й самого Петра Даниловича.

«Від Сяну до Дону дорога лежить, // Розсідланий кінь по дорозі біжить. // Він зміряв півсвіту, скривавив копита, // Одначе не треба, не треба тужить».

Журнал «Приходько-Уходько» чи книжка новел про війну – що згадують частіше?

         Остаточне рішення написати  про керівника радіо 60-80-х років, колишнього фронтовика Федора Приходька, підказане старим фото від його племінниці.

Студент філфаку Харківського педагогічного інституту Федір Приходько із сестрою Надією, студенткою географічного факультету, 1936 рік

Через п’ять років у Надії народиться донька Ольга, відома багатьом не тільки в Харкові видавнича редакторка Ольга Миколаївна Уліщенко. Тривалий час працювала у видавництві «Прапор», тепер її місце роботи – видавництво «Vivat».

Коли майже щороку я бралася писати нариси про тих, хто працював на радіо в різні десятиліття, інтуїтивно обминала начальство хоч воєнне, хоч післявоєнне. Хоча встигла записати дикторку часів війни Вікторію Желтовську, інших колег Федора Антоновича, але так і не дійшла до нього з мікрофоном. Інтернет зберігає один лаконічний рядок: працював головним редактором газети «Красное знамя». Хоча потім було майже 20 років радіо і ТБ. Зате сторінка Ольги Миколаївни в соцмережах «одомашнює» класичного героя, який не став письменником чи професором-літературознавцем, хоча видав збірник новел і дослідження новелістики Михайла Коцюбинського. Устиг повоювати і побути на різних посадах в газетах, відділі ідеології та пропаганди обкому партії, на радіо й телебаченні та вже в поважному віці – в науковому журналі з кріомедицини.

Федір Приходько (1919–2004 рр.) мав полтавське родинне коріння.

Устина, 17 років і Антон,18 років – майбутні батьки Федора Приходька. 1915 рік

До сімейних легенд належить розповідь про те, як Антон, молодий солдатик Першої світової, повернувшись додому після легкого поранення, відкрив свою лавку в селі, товари якої мали великий попит. «Я комерсант!» – казав він своїй онуці Олі. «А що це таке?» – питала вона, зачувши геть незнайоме слово. «А це, дітки, коли з однієї голки роблять дві», – мудро пояснював він ошелешеній дитині.

Тож не дивно, що з таким підходом до життя Антон у часи НЕПу організував сироварню, крупорушку, забезпечуючи своїм успішним бізнесом потреби навколишніх сіл побіля Гадяча аж до кінця 20-х років. А тоді прийшла колективізація, комнезамівці, а з ними й розкуркулення. «Та дід з родиною, відчувши небезпеку, подався із сім’єю до Гадяча, але й там його знайшли завзяті односельці», – згадує розповіді бабусі Устини її онука Ольга. «Посадила я їх за стіл, п’ють вони чарку, а тоді Борис (це був найзапекліший ворог родини, ім’я якого часто згадував дід і який на початку 60-х якимось дивом знайшов його в Дергачах при поважній посаді, щоб прийти й покаятися!!!) – хай йому трясця – та й каже, я тебе, мовляв, відправлю таки на Соловки. А дід йому: це буде тоді, як у мене на долоні волосся виросте!» Так мені тоді запав у голову цей народний вислів, що й досі згадую!»

Від гріха подалі вивіз дід дружину з дітьми на Харківщину. А далі кар’єра Антона Яковича розвивалася так, що 1944 року вся родина зібралася в Дергачах, бо туди його призначили управляючим у сільгоспбанку.

         Син Федір уже був одружений, воював.

Федір Приходько, 1943 рік

Про війну ані в редакції радіо, ані вдома говорити не любив. Придивіться, яка прірва між поглядом студента і зболеними очима лейтенанта. І навіть через кілька років після перемоги продовжував носити гімнастерку, хоча вже зняв погони. Так само, як і мій рідний дід носив фронтову шинель, а коли поли й рукава добряче обтріпалися, моя бабуня на машинці «Зінгер» перешила її для доньки-старшокласниці. Ще й припасувала штучного коміра. Вийшло хоч і колюче, але майже нове пальто.

         Колючими здаються фрази, які нанизуються чорними рядками-швами, зшивають спогади про бої в художній текст.

Книжка Ф.Приходька з дарчим написом від автора письменнику Володимиру Добровольському зберігається в відділі мистецтв та художньої літератури Харківської музично-театральної бібліотеки ім. К. Станіславського.

Із збірника «Щастя візьми у спадок» (Харків, «Прапор», 1974).

«Якийсь командир біжить вулицею у той бік, звідки зайшли у хутір, біля крайньої хати зупиняється, пояснює.

 – Ми тут. Затримати на годину чи дві, поки тут займуть оборону.

Юхим не розуміє. Утрьох.

 – Там ще кулемет і міномет, – показує на потолочений город, укритий пилюгою.

Але оцими піхотинськими лопатами не вгризеш суглинку, що як бетон.

Вузлуватими пальцями Кадиркулов розгладжує коричневі порепані зморшки на лиці. Юхим намагається пригадати, де він зустрічався з командиром. Під важкими снопами брів – відкриті очі, що бачать усю людину, обіцяють підтримку, може, пораду. Кулемет сповзає на лівій руці, наче тягне донизу важку постать, але командир не помічає цього, час від часу поправляє, усе дивиться на двох, схоже, що ніяк не може полічити, скільки їх тут.

 – Сичас, – повертається до них спиною літній боєць.

Що придумав Кадиркулов, Юхим не знає, аде той уже побіг по вулиці.

Юхим оглянувся на командира, побачив запитання в усміхнених жаринках і аж тепер упізнав:

 – Іван Прокопович?

Це ж учитель Цимбал. Політрук.

– Приходили у наш гуртожиток, до своєї учениці Олени Кревсун. Забули?

– Ми з вами танцювали. Ви лаяли військових.

 – Було. Ще хотіли спитати, чи не той самий Химко. Але я устиг і Юхимом Івановичем. Перед війною – нас на заочний.

–  Здрастуйте, колего.

– Смалій моє прізвище. Може, забули. То що, нам тут помирати?»

Книжку видали в обережні 70-ті роки. Тоді уже набирала сили всесоюзна хвиля прози колишніх фронтових лейтенантів і рядових, безжальна своєю правдивістю в рукописах, але причесана видавцями, як для фото після бою. Пам’ятаючи цей період соцреалізму і дуже дозованої окопної правди, здивувалася, що в книжці залишився абзац про політруків.

«Якби командир продовжив розмову, Юхим сказав би Цимбалові, що уже Юхим бачив-перебачив людей. Коли відступали у Білорусії, політрук Іванюта іронізував, бо Юхим тоді нічого не умів, а одного разу кинув розгубленому бійцеві: «Говорите багато, бо ви боїтесь. Не треба, це не додає вам сил. Страх – від незнання. То ви вчіться. Чи не так, учителю?» Смалій хотів заперечити: як може агроном давати йому урок з педагогіки! Навіть образливо таке слухати. Тому замовк. А вже під Москвою зустрівся інший – Павлов. Токар і секретар заводського парткому, а на фронті – старший політрук, – той почав з’ясовувати, чому боєць Смалій – мов у рот води набрав. Юхим, на свою голову, у незнайомого спитав, чи знає парторг полку, для чого живе людина».

         Ще в одній новелі на фронті опиняються поряд батько і син. «А що з ними буде? Куля чи осколок, призначені батькові, можуть улучити в сина. Де б не зачепило, а батькові болітиме».

Разом із дружиною Ларисою Федорівною, тещею Ксенією Петрівною і доньками Надією та Інною. 1948 рік

         На післявоєнному фото руки Федора Приходька бережно тримають долоні доньки. Де б не зачепило дитину словом або лихим вчинком, а батькові болітиме.

         Ольга Миколаївна Уліщенко згадувала: «Федір Антонович був дуже українським. Любив українські пісні. Захоплювався співами моєї бабусі Устини (його мами), яка знала мільйон пісень, сестри Надії і дочки Інни. У них були хороші голоси. Тоді в застіллях обов’язково співали. А щоб сам співав – того я ніколи не чула.

Жили в Дергачах, а квартиру в Харкові отримали 1957 року. На колишній Чорноглазівській, у центрі. Близько потім було до редакції радіо. Хороша трикімнатна квартира на четвертому поверсі. Яма для ліфта була зроблена, а ліфт не поставлений. Уже стареньким важко йому було підніматися. І страшно, пам’ятаю, заглядати в той «колодязь».

         Федір Антонович весь час працював після пенсії. Може, за якийсь рік-два пішов на відпочинок. Працював головним редактором журналу в Інституті кріології на Холодній горі. Йому дуже подобала ця нова робота, він щиро, майже по-юначому, захоплювався новими кріо-можливостями в медицині. Це той самий Інститут, створений у 70-х роках, де академік Грищенко працював.

У них були з ним дуже теплі стосунки. Федір Антонович про нього із захопленням розповідав. І потрапив туди десь відразу після заснування журналу  1985 року. Виходив російською мовою, а зараз – ще й українською та англійською.

Чого я про відсутність ліфта і згадала. Ноги підводили, а поверхи в тому будинку височезні. Трохи не дожив до 85. У травні помер. А в червні за ним і мама моя пішла. У сестри й брата був міцний психологічний зв’язок – адже стільки пережито разом».

         Фотографію сестри і брата 30-х років ми обговорювали на фейсбук-сторінці Ольги Миколаївни. Вона писала: «Якийсь час я була відповідальною за випуск радіо-, телепрограми і приносила в кабінет Федора Антоновича її на підпис. Це був двосторінковий аркушик, що його видавав «Прапор». Готувала телепрограму працівниця телестудії та письменниця (у нас виходила її книжка!) Олена Чернай. Вона була випусковою на обласному телебаченні. Надзвичайно цікава інтелігентна жінка (корінна харків’янка, з дворянського роду Квіток і Захаржевських. Красуня. Я бачила її портрети, писані відомими харківськими художниками, у колишньому родовому будинку на тодішній вулиці Свердлова, де родині залишили дві кімнати. Мені було надзвичайно цікаво спілкуватися з нею, я її любила. А Федора Антоновича вона шанувала за його цілісний характер і завжди тепло про нього говорила).

Мені відводили у видавництві один день на цю програмку, і я мандрувала з Держпрому до друкарні на Сумській 13, там її вручну набирали, я її сто разів вичитувала і відповідала за те, щоб вона вчасно появилася на світ божий. Олена Олександрівна вносила безкінечні зміни в програмку. Іноді ця катавасія затягувалася допізна. Друкували її протягом багатьох років. Випусковою від радіо була мила Сусанна Геннадіївна, яка вже тоді здавалася мені бабусею. А Федір Антонович на якомусь етапі підписував цю програмку. Отож саме тоді була в мене нагода регулярно спілкуватися з дядьком.

Пам’ятаю кумедну «побрехеньку» від тих часів, коли він був головним редактором у газеті «Красное знамя». Отже, йшлося про репортаж, поданий у газеті у дні першотравневої демонстрації. Репортаж був написаний журналістом Гольдфарбом. «Площадью Дзержинского идут колонны трудящихся. С трибун их приветствуют партийные руководители. Народ КАК БЫ ликует!» Ох і було непереливки журналістові за те КАК БЫ. Така собі картинка тієї епохи… Переповідали у видавництві. У нас у редакції були майстри побутового фольклору».

Згадаю і своє, дотичне до людини, якої не бачила, бо прийшла студенткою на радіо, коли Федір Антонович уже вийшов на пенсію. На тумбі редакційного трюмо, зовсім близько від столика міліціонера, тобто майже біля входу, лежав «амбарний журнал» зі списком колективу. Там розписувалися, коли приходили, а вдруге – наприкінці дня. Якщо кудись ішли з магнітофоном, писали час і «на запис», іноді навіть куди саме. Бачила, як дрібно виводила Владлена Вікторівна Костенко «до Спілки письменників». Журнал називали «Уходько-Приходько».

Поетеса і колишня колега по видавництву «Прапор», а у 80-х роках – ще й позаштатний кореспондент обласного радіо Наталка Матюх: «Якось із Федором Антоновичем ми у великій студії танцювали вальс. Ви ж його не бачили, мабуть, на подібних гуляннях? Це була Новорічна ніч із вином, жартами, імпровізованим Дідом Морозом, коли всі веселилися й забули про чини та посади! Він здався мені невисоким, може, тому, що я завдяки каблукам була висока! Оскільки ж до свята я ніколи його не бачила, бо як позаштатник приходила рідко, тому порівняти не могла інакше…»

Долучився до таких згадувань і двоюрідний племінник Ольги Миколаївни Антон Сахневич, який живе в Канаді. Він син Надії Федорівни. До школи ходив під вікнами видавництва «Прапор» на вулиці Чубаря.

         «Федір Антонович мій дідусь. Я ще був маленький на початку 80-х, народився 1977, то можу помилитися, але я не можу уявити його танцюючим. У нього десь тоді був інфаркт, і він хоч не був до неба, але й не був невисокого зросту: це я вже пам’ятаю. І я ніколи не помічав, щоб у нього були релігійні переконання у звичному сприйнятті цього поняття, бо його релігією був ленінізм. Я завжди буду йому вдячний і шануватиму його завжди. Тьотю Олю, були новели в нього хороші. Я не всі їх прочитав, мені тоді було нецікаво (так буває в нового покоління), але ті, що прочитав, пам’ятаю. Ти можеш, тьотю Олю, коли буде час, для мене написати все, що знаєш про нашу родину? Бо я зрозумів тут, що не знаю майже нічого. Хочу дати сину Володимиру більше про наш рід, щоб знав, звідки він».

Згадують радійці

Журналістка Генрієтта Верба

Багато років працювала з ним. Він мені повірив, прийняв на роботу. Так розумію, що я йому чимось сподобалася. Тому я теж згадую його з теплотою  великою.   Треба сказати, що він мене і лаяв, і правив. Одного разу ледве з роботи не вигнав.  Про це розкажу.

Як він прийняв мене на роботу?  Я працювала деякий час позаштатним автором. Чоловік мій був військовим моряком, пішов у похід, а я з малою дитиною – до мами повернулася. Пощастило одразу влаштувати її в садочок, і я була вільна. Зустріла я Дмитра Микитовича Чумаченка, він  у нас на радіо відав корсіткою, тобто з позаштатними кореспондентами  працював. Його я знала ще з часів свого юнкорства в газеті «Ленінська зміна». Була така молодіжка.  Дмитро Микитович вів у цій школі юнкорів заняття, запрошував на радіо. Це я ще навчалася у 10 класі. І ось зустріч уже інша. Я вже безробітня мама. Каже Чумаченко, підберемо тобі вчителя, трішки навчить тебе нашим секретам. Мабуть, він порадився, чи потрібна їм така працівниця з незакінченою вищою освітою, хоча й український філолог. Давали мені різні завдання. Молодіжна редакція була якраз напроти кабінету Федора Антоновича. Зайде – я працюю, сиджу в навушниках. Щось запитає – слово-два – і все. Потім Федір Антонович та його заступниця викликали мене й почали розпитувати, хто я та що можу. Сказала, що жила у Владивостоці, бо на Тихоокеанському флоті чоловік служить, а я  приїхала додому, доки він у поході. Так я почала потихеньку робити сюжети в дитячій редакції.  У тій редакції працювала Валентина Сергіївна Петрова, її викликали на навчання до Москви, в редакцію програми «Пионерская зорька». Так я й опинилася на підхваті, почала готувати дитячі передачі.Першими передачами у мене були профорієнтаційні – про робітничі професії. Завдання давав мені, пригадую, Руденко. Правив мене, підказував. Говорили про те, ким працюють батьки, що про їхню роботу знають діти. Це  була у школі на ХТЗ, селище Східне.

Дуже було мені цікаво.

         Коли повернулася до Владивостока, зразу розшукала комітет з телебачення і радіомовлення, який називався «Приморський». Прийшла до молодіжної редакції, пояснила, що саме вмію робити, бо ціле літо працювала в Харкові на радіо позаштатним автором. Коли ми прощалися, Федір Антонович сказав, щоб приходила на роботу, як повернуся з Примор’я.   Звичайно, я була окрилена.

         Недовго попрацювала у Владивостоці. Дитина мала, притулити нікуди, довірити нікому. Няню не підібрали, траплялися все варіанти – жінки-п’янички. Страшно навіть подумати, щоб у такі руки віддати дитину. Було це восени у 70 чи 71 році. Закінчилася служба у чоловіка, ми повернулися до Харкова. І зразу 5 жовтня  я прийшла на радіо. Побачила багатьох знайомих, мене радо зустріли. Буквально з першого дня мене й оформили на роботу в молодіжну редакцію. Виходив в ефір такий піонерський радіожурнал «Ватажок». Валентина Сергіївна Петрова була вже редактором молодіжки.  І я працювала.

         На початку грудня того року був обласний зліт чи ярмарок юних кролівників у Краснограді. Виписали мені відрядження. Перше! Приїхала я туди пізно. Готель переповнений. Поставили мене розкладачечку  десь під дверима у вестибюлі. Чергова мене розбудила рано, бо на ринок треба йти, подія там запланована.  Був морозний і вітряний грудень.  Позаписувала я багато інтерв’ю. Приїхала додому, сіла готувати матеріал, крутила усі ті записи. Надрукували його мені в редакції. Залишила той репортаж Федору Антоновичу, дуже задоволена і горда собою (посміхається). Він згодом викликає мене й каже: «Підберіть синоніми до словосполучення «юний кролівник». Написала «любитель пухнастих»,  «юний тваринник». А Федір Антонович узяв першу сторінку мого матеріалу та поставив крапки червоним чорнилом біля «юних кролівників». І каже, щоб підібрала синоніми, поміняла, аби не пхати отих кролівників у кожне речення. «Передрукуйте і прочитайте вголос кілька разів!» Стало мені соромно. Але матеріал прозвучав, був актуальним. Отакий дебют із відрядженням.

         Федір Антонович  коми й тире ставив червоним. Як побачу ці знаки – аж горить мені в очах. Але при цьому часто мене запитував, як дитина, чоловік. Якраз чоловік повернувся на завод «Комунар», де працював до флоту.

За що мене мало не вигнали? Обком комсомолу влаштував поїздку до Краснодона. Мабуть, це був 1972 рік, січень. Якісь урочистості пам’яті  молодогвардійців. Зібралися з різних кінців Союзу представники колективів, які носять імена молодогвардійців.  Поїздка була на суботу-неділю. Ні в кого в редакції не запитала – поїхала. Багатьох там записала, батька Уляни Громової, маму Олега Кошового. Голоси залишалися у нашій фонотеці на радіо. Приїхала такою героїнею. А Федір Антонович викликав і почав мене розпікати. «Нам такі працівники не потрібні, які завіюються бозна куди! Нікому не сказала!»  Мені й удома нікому було казати: чоловік з дочкою поїхав до своїх батьків. У нього була відпустка. Я  тоді й плакала на роботі, і клялася-божилася, що більше такого не буде. Залишилася  в редакції.

Потім мені було дуже приємно, коли Федір Антонович подарував книжку «Щастя візьми у спадок». Мені хороші слова на ній написав. І всім на радіо подарував. Його секретарка Галя Рубашко передруковувала всі ті твори, була незадоволена, що для цього затримувалася на роботі. 

Прочитала я і згадала Вербівку, де бувала на канікулах у дідуся й бабусі щоліта. Це Балаклійський  район на Харківщині.  У нас було в сім’ї п’ятеро дітей. І зараз би перечитала ті новели, але десь книжка загубилася. Може, у бібліотеці на радіо є.

         Мені зараз часто сниться наша фонотека. Я любила в ній проводити час. Лазила по цих високих дерев’яних полицях, шукала і вибирала назви музичних заставок, які надсилали з Києва. Підбирала собі музичне оформлення для програм, щоб оздобити свій інформаційний блок. Сняться стелажі. Пам’ятаю номери коробок, якими часто користувалася. «Наша школьная планета» – №7878.

         Застала, як нас з’єднали із телебаченням. Багато тоді було незрозумілого, дивувало мене. Приходька прийняли телевізійники «в штики» як поборника дисципліни. Коли людини не знаходив на роботі з невідомих причин, він дуже лютував.

         Згадаю ще один приклад, чому я з теплотою ставлюся  до цього свого керівника.  Була в мене друга вагітність. Я дуже змарніла. Він викликав мене до кабінету і питає, що зі мною. «Дитина буде. Друга». «Напишіть заяву на матеріальну допомогу хоч невеличку. Яку зможемо». «Та незручно, я мало працюю». «Купите собі сорочечку і будете до лікаря ходити у красивій сорочечці». Тоді сорочки з мереживами вдягали під сукні. У Федора Антоновича було дві доньки, то він відчував оці тонкощі із зовнішнім виглядом.

         Траплялося, що лаяв, коли я не встигала з матеріалами. Був об’єктивним до всіх, розумів радійників. Я його сприймаю як доброго сільського вчителя. Він закінчив учительський інститут. Іноді у нього були «шкільні» зауваження: «Що це за вигляд?! Яка у вас зачіска?!» Але це без злоби і без свідків. Він був звичайного зросту, але дуже сутулий. Ніби весь збирався у грудочку. Не любив згадувати війну, хоча ми й приставали, намагалися щось розпитати. Він воював, але у яких військах – не знаю. Руки в нього були тонкі, інтелігентні. Дуже акуратний. Якщо в сценарії бачив якийсь прим’ятий аркушик, сердився, міг заставити передрукувати. До охайності привчав. На столах порядки за нас не наводив, але проходячи, міг бровою повести, показати усім виглядом, що  безлад його дратує. Намагалися прибрати, але знову обростали паперами. 

         Не пригадую, щоб він щось особисто готував для ефіру. Він над книжкою працював. Розкритикує когось, особливо із пропаганди, промислової редакції. Найкраще розумівся на сільських питаннях. Він біля землі виріс, знав про село. Найбільше сперечався із Лойком. Той міг сказати про Приходька: «Що він розуміє – письменник?! Сидить за столом і пише. Нікуди не їздить, не подивиться». До того ж Федір Антонович був принциповим до чоловіків, щоб вони не пиячили. У нас такі любителі були. Не зранку, не на роботі. Але він брав таких журналістів на радіо, щоб витягнути із цієї ями.

Федя Козлов мав хороше перо. Він із морських офіцерів. Красивий,  високий, стрункий. Але з другої години дня уже був «підігрітий». Та і Лойко випивав. Їх Федір Антонович розносив в пух і прах. Узяв на радіо Романа Маніва, коли того з усіх редакцій погнали за випивки.  Журналіста відомого, для ефіру цінного. Тому багато хто на нього ображався за різкі зауваження.

Та й мені діставалося, коли розкидалася бажаннями на 10 напрямків, забувала про графік здачі передач. Але це розумієш з роками, не відразу.

Якщо факти пам’ятаються, то дати, імена перекручувати не хочеться. Шкода, що не писала ніяких щоденників. Покопаюся ще трішки в молодих роках.

Запис зроблено у грудні  2021 року

Журналіст Олексій Яхно

– Приходько мене брав на роботу. Спочатку я не розумів, хто головний редактор, а хто голова телерадіокомітету. Вдень він був тут, а ввечері йшов на телестудію.

         У перший день він мене запросив, посадив у своєму кабінеті. «Оце читайте мою книжку». Він радів цій книжці. Прочитав я одне речення: «Летимо ж ми, летимо, летимо!» Не було бажання читати далі, а він каже: «Сидіть, доки не прочитаєте». І пішов. Можливо, на телестудію. Чотири години я сидів. А двері він за собою замкнув.

 – Додам до цього спогаду, що в редакції часто механічно замикали двері, бо гостей було щодня в редакції повно. І як не просили колег, щоб зустрічали їх і проводжали, як не попереджали охорону (спершу міліцію, потім цивільних пенсіонерів) не пропускати без внутрішніх перепусток, хтось таки блукав коридорами, смикав двері в пошуках студії чи конкретного редактора.  Тож ключі в дверях  здебільшого залишалися, але часто під замком опинялися ті, хто в кабінеті продовжував працювати і за голосами в навушниках клацання замка не почув. Мобілок іще не було, але в кожного на столі стаціонарний телефон, іноді спарений із сусідом чи сусідкою. Замикали й мене кілька разів. Набираєш того, хто менше буде реготати й благаєш: «Випусти мене, до студії чи додому треба!» У начальства – подвійні двері, з невеличким тамбурком. Можна й не почути, що там відбувається з ключем.

 – Він повернувся пізно ввечері. «Прочитали?» Кажу: «Не книжка, а золото. Так рідко хто пише».

–       Збрехали?

–       Збрехав. Після цього я тиждень чи два був на новинах. Далі років 10 у сільгоспредакції. В одній кімнаті із сільгоспредакцією працювала літдрама (Тамара Іванівна Бровко і Владлена Вікторівна Костенко), а про село готували матеріали Юрій Леонтійович  Лойко і я. Лойко добре писав після двох склянок вина, точніше диктував комусь із наших друкарок. У мене звичка тоді була все робити самому – друкувати, монтувати. Щоб без зайвих очей.

–       Як же така звичка з’явилася? 

–       Була у Гетьманівці Шевченківського району школа передового досвіду. Я повинен був підготувати до ефіру розповідь передового буряківника. Два ордени Леніна в чоловіка. Передача була на 20 хвилин. Я з тим незручним важким магнітофоном, який важив кілограмів 6, взимку (ще про батарейки думаєш, щоб не сіли) привезли мені до колгоспної контори того чоловіка. І так і сяк його намагався розговорити, а він каже: «Соромлюся я. Може, якби випив…» Уже сьома година вечора. Приніс голова колгоспу пляшку й закуску. Випили по 100, каже, мало. Ще по 100. «Тепер розкажете?» «Якби ви мені надрукували, то я б прочитав». Кожна сторінка – це дві хвилини ефіру. Надрукував я йому, перепитуючи та за нього вигадуючи. Уже й десята година. Передача запланована. Приходько не скасує. Має вийти. То я з текстом до свого буряківника. А він червоний: « Я читати майже не вмію». Який у мене вихід? Тільки під зозульку. «Скажу фразу, а Ви за мною повторюйте. Якщо посміхнуся і ви посміхайтеся,  мою інтонацію копіюйте». Молодець, він це зробив. Писалися ми, мабуть, години півтори.

Приїхав і попросив оператора: «Буду сам!» Змонтував, передача вийшла. У Приходька та і його наступників була традиція щотижневих оглядів того, що прозвучало. 

–       Черговий редактор мав переслухати всі передачі усіх відділів з ефіру, а не з редакційного магнітофона, щоб спіймати недоладності трансляції.  Кращі відзначені передачі або сюжети коротким списком на білому аркуші (а писали й друкували сценарії на жовтому й сірому неякісному папері) цілий тиждень красувалися на дошці пошани поряд із приймальною керівництва.  Згадували й позаштатників, яких тоді крутилося на радіо багато.

  – Отож Валентина Сергіївна Петрова була оглядачем і каже: «Якби в усіх, як у Олексія, були такі герої, то там редактору робити нічого. Прекрасна передача». Сиджу – готовий провалитися. Та хіба може сподобатися технологія вирощування цукрових буряків?! Але ж він у мене й сміявся, і жартував. Розмовна мова. Добре чоловік зіграв.

–       Чи проводив Федір Антонович планірки?

–       Уже як голова комітету – проводив. Іноді казав, як щось дуже не подобалося: «Чортівня це!» І я вирішив його одного разу роздраконити. Може, був ще молодий, похизуватися хотілося. Чомусь він першим мій сценарій ніколи не читав.

–       У редакції було правило – складати сценарії керівникові на край столу, щоб починав від найнижчого у тій паперовій гірці. Дехто хитрував – підсував свій текст аж під самісінький низ. Якщо керівництво відвернулося чи взагалі з кабінету вийшло. Звичайно, першими читалися випуски новин.

–       Так ось, приїхав я з району о восьмій вечора, поніс Приходьку раніше роздрукований сценарій. А починався радіонарис словами «Добрий вечір, Федоре Антоновичу!» Бо мій герой – Федір Антонович Калашник. Там і про  роботу, і про смачну гарбузову кашу, якою він почастував.  Поклав і чекаю.  Минув якийсь час. «Зайдіть до мене». Дивиться сердито: «Що це Ви мені чортівню підсунули?» «А Ви читали?» «Та мені одного речення вистачило». «Ну, вечір у вас і справді добрий – онук народився! Щойно подзвонили, просили переказати вітання».

–       Це, мабуть, Ви у приймальній чекали, а телефон на секретарку був переведений?

–       Можливо. Каже Приходько: «Дайте я все підпишу, читати не буду». І поїхав додому. 

–       Можливо, це той онук, що народився 1977 року, а тепер живе у Канаді. Збирає подробиці про свій рід для сина Володимира.

Записано в січні 2022 року.

Режисер Нелла Гунченко

Федір Антонович приймав мене на роботу, коли я прийшла після інституту. Ми довго тоді розмовляли. Він говорив українською мовою, хотів, щоб новий режисер володів українською. Я до цього жила недовго в Сокирянах на Буковині, там навчилася вільно говорити. Це 60-ті роки.

         На перший погляд, Федір Антонович здавався суворим, але ближче знайомство доводило, що душа в нього добра. Пригадую, транслюють футбол. Наші хлопці вболівають, кричать, аплодують, стрибають, а внизу – кабінет Приходька. Він іде до них на другий поверх лаятися, що не працюють та й іншим заважають. А потім тихо перепитує: «А рахунок який?»

         Коли вийшла книжка Федора Антоновича, ми з Юрієм Вірченком підготували для ефіру один епізод із неї. Відчувалося, що писала людина, яка знає війну не за переказами. Радіокомпозицію ми робили, коли він уже пішов на іншу роботу. Але кому пропонували дрібні репліки у тій міні-виставі, ніхто не відмовився. Можливо, тому що багатьом Федір Антонович допомагав, іноді власні гроші діставав, коли говорили, що важко захворів хтось із батьків. Знав добре, яка в кого родина, як кому живеться. Рано приходив на роботу, а йшов додому пізно. До неможливості був відповідальним. Питає хтось: «Федір Антонович на місці?» Та куди ж він міг подітися. Завжди на роботі. Умів вислухати. З ним можна було порадитися. Хоча розумію, що комусь він і не подобався. Наші молоді хлопці тихцем щось відзначали, бо пити на робочому місці – то вважалося великим порушенням. Навіть після роботи, але в кабінеті. Отож вони поховають закуску-випивку під столи та в шухляди. Сидять, ніби працюють. Заходить Федір Антонович. Вони голови посхиляли, роблять вигляд, що запрацювалися. «Ви чого досі тут? Не лякайте мене». Звичайно, ногами не тупав. І вже тихенько, ніби аж змовницьки: «У кого день народження?» Спільних застіль на радянський День радіо, 7 травня, у 70-х роках і не пригадую. Готували велику стінгазету про колег. Вона висіла в коридорі. Потім уже у великій студії нарізали якісь бутерброди. Любила бабуся Сусанна свята. Чомусь не згадаю, щоб вона випила чарочку горілки. Так само не згадаю, щоб Федір Антонович  випивав з нами на свято. Хоча й танцювали, старий рік разом проводжали.

         Мені здається, що найбільше йому подобалося писати прозу.

         Якось я захворіла, а він прийшов навідати мене в Інституті ортопедії. Він уже за віком був у відставці. Раптом мені кажуть: «До Вас якийсь дідусь прийшов». Виходжу. Сидить він у фойє, трішки горбиться. Сиве волосся. А в руках – сіточка-авоська. З яблуками. Розгубилася від несподіванки, ніби й не впізнала одразу. «Нелю, ідіть сюди… Нелю, це я Вас кликав. Тільки потихеньку йдіть». Обійняв мене. У мене сльози на очах. Навіть не спитала, звідки дізнався, де я. Згадали радіо. «Я Вас усіх любив. Хоча іноді був занадто суворим. Але зі мною працювали на радіо тільки ті люди, яким я довіряв».

         У мене за багато радіороків зібралася ціла бібліотека книжок з автографами авторів. Усіх записувала в студії, щось підказувала.

Разом з іншими стоїть і книжка прози Федора Антоновича. Треба знайти, перечитати».

Запис зроблено у січні 2022 року.

Матеріал підготувала Ірина Мироненко

Фото із особистого архіву Ольги Уліщенкота Марії Чумак