ЩО ЗМІНИЛА У НАС ВІЙНА: Есей Люцини Хворост

— Що змінила у вас війна?

Про це в затишному кабінеті наукового центру у Варшаві питає нас пані професорка, ефектна пишноволоса блондинка, елегантно вбрана і, попри свої п’ятдесят із гаком, по-дівочому струнка. Вона спеціалізується на соціології та конфліктології; народжена в Криму, але понад двадцять років працює у Сполучених Штатах. Перепрошує за те, що говорить із нами російською: української свого часу опанувати так і не встигла — вся освіта і вся наука у зросійщеному Криму в 1990-і роки функціонували російською. Втім, і російська її вже трохи силувана: останні два десятки років науковиця послуговується переважно англійською, тож і тут мимоволі вставляє англійські слова: «…і ми задумали зробити investigation (1)…».

Вислухавши запитання, ми поринаємо у спогади — кожен у свої. Ми — її фокус-група: українські біженці в Польщі. Нас семеро: шість жінок і лише один чоловік, що й не дивно — чоловіків призовного віку з України не випускають. Майже всі ми — середнього віку: від тридцяти до п’ятдесяти. Лише одна жінка старша, на вигляд їй близько шістдесяти, але її присадкувата постать сповнена внутрішньої енергії, а голос звучить рішуче і владно. Вона й відповідає першою. Говорить російською.

— Я з Києва, хоча насправді з Донецька, — каже вона. — Тамара. Мені доводиться тікати вже вдруге. Для мене розкол стався ще у чотирнадцятому, коли ті негідники прийшли на Донбас. У Донецьку я мала власний бізнес. Усе втратила. І деяких друзів теж: не можу я спілкуватися з людьми, які виправдовують цю окупантську погань. У Києві починала з нуля, але піднялася, відкрила бізнес-школу. Багато наших випускників стали підприємцями… І ось настав лютий двадцять другого. Виїхала навесні, коли били по Києву. Тепер я в Польщі. Ще не знаю, що робитиму тут, але достеменно знаю, що рук не опущу.

— А мені з друзями пощастило — не втратила жодного, — озивається Уляна: довге пряме волосся, сірий джемпер, на якому приколота синьо-жовта стрічка. — Я вчителька історії з Тернополя, і в нас там зроду проросійських настроїв не було. Але мушу зізнатися, що деякі мої краяни мене розчарували. Їх, звісно, меншість, але… Є в нас такі, що не хочуть пускати переселенців зі Сходу. Не довіряють їм, кажуть — «це ті самі москалі, в них і мова москальська». Мене це обурює. Це ж наші, українські громадяни, вони постраждали, втратили домівки, і тікають вони — куди? Не до Росії, а на наші, українські землі! Я сама з дітьми виїхала, але мамі сказала: трапляться переселенці — пускай до моєї хати, бо гріх це — не надати своїм допомоги в такій біді…

— І в мене двоє дітей, — з розумінням киває Маргарита. Висока, з пишним боб-каре і тонким інтеліґентним обличчям, вона не поступається освіченістю нашій професорці: дипломований соціолог із науковим ступенем. — Заради них і виїхала. Важко за кордоном, не кожен може знайти тут роботу за фахом. Але я вирішила, що витримаю все, аби лиш діти мої не чули сирен, не плакали, не затиналися з переляку. Тому для мене цей час, час війни та евакуації, — насамперед про витривалість. Просто зібратися на силі, щоб прожити день. А потім ще день. І ще один. І наступний. Хоч як важко нині, хоч як гнітить чужина і тягне додому — зціпити зуби й терпіти. Колись стане легше. Можливо — як там у Ніцше? — цей досвід зробить нас сильнішими.

— І я виїхала з донечкою, — приєднується Лілія, наймолодша з нас, кругленька і чорнява. Вона теж учителька історії, родом з Вінниччини. — Спочатку в нас наче не так сильно стріляли, але отой жахливий теракт у липні… В мене не витримали нерви. Зібрала валізи, свою і доччину. Але залишилася мама… Навідріз відмовилась їхати. І це те, що болить мені найдужче: довелося залишити близьку людину, залишити, можливо, в небезпеці. Чи може бути хтось ближчий, дорожчий, ніж та, яка тебе народила? Тільки та, яку народила ти сама…

Очі в неї — «мов тернини», як ото в народнопісенній традиції; на них показуються сльози, які здаються навдивовижу неприродними на її веселому повновидому обличчі. Втім, неприродною й абсурдною здається вся ця війна, і я ловлю себе на перебіжній думці — можливо, надто сентиментальній, щоб звучати по-справжньому сильно: Росія змусила плакати мій жартівливий і життєлюбний народ.

Сльози, либонь, заразливі, бо Тетяна із Запоріжжя, яка сидить поруч зі мною, не може зронити й слова — плаче. Я наливаю їй у пластівку негазованої води. Наливаю й собі.

— Моя мама теж лишилася в Україні, — нарешті примушує себе заговорити вона, відкидаючи з обличчя довгі пасма фарбованого у блонд волосся. — Наше Запоріжжя бомблять безперестанку. Я щодня мамі телефоную, благаю приїхати. Вона не їде… А я не знаю, як там можна лишатися. Я поїхала заради того, щоб… зберегти своє психічне здоров’я. Там це неможливо, повірте мені. — Втирає сльози, робить ковток води. — Звернулась тут до психолога, здається, це мені трохи допомогло. Психолог каже — треба тут, за кордоном, робити те, що ми полюбляли робити вдома. Я любила йогу, фітнес… Очолила групу фітнесу для українських біженок. Можливо, це допоможе мені оговтатись.

Доходить черга до Валерія. Це невисокий худорлявий чоловік, неголений, на вигляд йому близько сорока. Він не поспішає висловлюватися, зважує кожне слово. Уникає поглядів, дивиться в стіл, нервово обертає в пальцях олівець.

— Я приїхав до Польщі давно: спочатку навчався тут, потім лишився працювати, — починає він. — Одружився, народилася дочка. У чотирнадцятому, коли в Україні почалося, насторожився, але воювати не поїхав — дитина була маленька. А вже у двадцять другому… Не міг інакше. Зібрався, купив каску і бронежилет. Найважче було витримувати запитальний погляд дочки: вона ж бачила, що я пакую наплічник… Приїхав в Україну, зголосився до війська. Кілька тижнів навчання, фронт, передова. І там… Ви питаєте, як мене це змінило… — криво осміхається він і замовкає.

Усі напружено мовчать, чекаючи на продовження оповіді. На столі — чайник із гарячим чаєм, цукерки і ще якісь солодкі почастунки, яких ніхто не торкає.

— Там… там — шалена м’ясорубка, — нарешті продовжує чоловік, важко цідячи слова. — Там ти не маєш часу копирсатися в собі, аналізувати, що в тобі змінилося чи не змінилося. Копаєш траншеї, спиш в окопі, потім підхоплюєшся, біжиш, стріляєш. Стріляєш бездумно, суто інстинктивно: мусиш убивати, бо інакше вб’ють тебе. Власне, неможливо прорахувати, кого вб’ють, а хто заціліє: це моторошна лотерея. Скільки разів, бувало, обідали з хлопцями, а наступного дня когось із них уже тягнемо з поля бою — «двохсотий» (2)… Втім, певна закономірність усе-таки є: знаєте, хто гине першим? Ті, хто «на куражі». Ті, хто ставиться до війни легковажно: «ет, нема чого боятися, постріляємо ворогів і поїдемо додомцю». Вони найбільше ризикують — і вони ж першими гинуть.

— Але ви знову тут? — після чергової павзи озивається професорка, заохочуючи його говорити далі; вона прагне вкласти у свою репліку максимум співчутливої інтонації.

— Я провоював півроку. У вересні мене демобілізували з огляду на стан здоров’я, — коротко, без додаткових уточнень пояснює Валерій. — Повернувся до Варшави. Ходжу тут на мітинги проти війни — їх часто організовують під російським посольством. Іноді бачу там росіян — їх буквально одиниці, але вони є, вічно з отим своїм біло-синьо-білим прапором (3). Але співчуття вони в мене не викликають. Вони мене дратують. Хіба можуть вони зрозуміти те, що пережили ми? Хіба вони бачили всі оті смерті, кров, бруд?! Що вони тут роблять взагалі, вони мають бути у своїй країні, скидати свою владу! — він підвищує голос і зі злістю кидає на стіл олівець, що його весь цей час крутив у пальцях.

Миролюбних українців Росія навчила ненавидіти, — знову проноситься у моїй голові.

Тим часом настає моя черга говорити. Що змінила в мені війна? Насамперед — похитнула відчуття безпеки, базової довіри до світу. Те, що вчора здавалося непорушним стовпом, на якому стоїть світобудова, виявилося крихким і зрадливим. Чому людям так легко виявилося зірватися в ненависть, у звірство? Чому не спрацювало табу на насильство, чому безсилими виявилися і християнські, і світсько-гуманістичні постулати — все те, чого нас навчали? Невже ми провалилися в пекло, в дику хтонь, у доцивілізаційний світ? І коли так — як же нам бути далі, нам, не пристосованим до виживання в ньому?..

Багато чого хочеться сказати, та хіба охопиш усе у п’ятихвилинній відповіді… Зрештою, я думаю про росіян — про тих росіян, яких так багато завжди було в моєму прикордонному Харкові. Вони приїжджали на підприємницькі симпозіуми, на наукові конференції, на мистецькі й літературні зустрічі, й до 2014-го ніхто не вбачав у них ворогів. Навіть після 2014-го, після анексії Криму й початку донбаського терору, який ледь не охопив і Харків, — наші хоч і кивали на злого Путіна та його посіпак, але зі звичайними росіянами й надалі всіляко взаємодіяли, співпрацювали, торгували. Українці їздили до Росії на заробітки. Українки, бувало, йшли за росіян заміж і оселялися в Росії, росіянки одружувалися з українцями й перебиралися сюди… Що сталося з росіянами? Який демон оволодів ними, який злий маг їх зачаклував — зачаклував так, що вони забули не лише про милосердя і людяність, а й про здоровий глузд?

Більшість населення Росії підтримує війну; не шкодують не лише українців, а й своїх юнаків, яких влада тисячами, десятками тисяч кидає в пекельну м’ясорубку війни. Як це можливо? Як можуть російські владці власноруч перекреслювати майбутнє своїх же талановитих дітей — молодих учених, яких жодна з цивілізованих країн більше не запрошує на наукові заходи, спортсменів, яких викинули з усіх змагань, митців, які вже не виступатимуть на міжнародних концертах? Чому вони не думають про своїх нащадків, які ще багато десятиліть після закінчення війни будуть в очах усього світу без вини винуватими? Незрозуміло. Незбагненно. Абсурдно.

— Насправді не так уже й дивно, — заперечує мені Лілія. — Я історик, а історія чітко показує, що росіяни завжди були такими. Вбивати — ось що вони люблять понад усе. У двадцять першому столітті в Бучі вони робили точнісінько те саме, що сто років тому орди Муравйова коїли в Києві, а на початку вісімнадцятого століття війська царя Петра — в Батурині.

— Ну, можна згадати ще й князя Андрія Боголюбського, який прийшов на Київ, місто своїх же предків, і розорив його, — відказую. — Але ж які то були часи? Мені здавалося, після Другої світової все цивілізоване людство пристало на те, що війна — це варварство, а гуманізм — condicio sine qua non (4). Пам’ятаєте ж — Фукуяма, «кінець історії», ліберальна демократія як неминучість для всіх…

— Це не про Росію, — зітхає Уляна, теж історик.

— А для мене війна такою вже несподіванкою не стала, — зізнається Тетяна, схильна до містичного світовідчування. — У мене з дитинства були якісь такі очікування… апокаліпсису, кінця світу чи що. Людство виготовило стільки зброї — неможливо, щоб ця зброя не була коли-небудь використана… От і надійшов час ікс. Тільки в моєму совєтському дитинстві нам говорили, що ворог десь там, за океаном, — а він осьдечки, за порогом, наш сусід. І ми — в самісінькому центрі світової битви…

Тетяна трохи старша за мене. Мої підліткові роки припали на 1990-і — це був світанок нової української Незалежності. У школах нам багато говорили і про злочини сталінізму проти України, і про більш ранні злочини Російської імперії. Але всі ці режими: і царат, і сталінщина, — розглядалися наче окремо від росіян. На росіян не заведено було покладати вину, вони сприймались просто як сусіди, часто — як такі самі жертви тоталітарного режиму. То, може, причина сьогоднішнього кошмару в тім і полягає, що росіяни не визнали своїх історичних провин, не засудили своїх деспотів, не перейнялися долею сусідів, яких вони впродовж усієї своєї історії завойовували, винищували, депортували, прагнучи заволодіти їхніми землями і надрами, силами і талантами? Зрештою — зазвичай уникаю цього слова, оповитого релігійним флером, але тут воно доречне, — не покаялися?..

…І все-таки — не можу не зізнатися, — є росіяни, яким я співчуваю. Вони — наче оті десять праведників Содому: «малесенька щопта» (5) совісливих людей, які 24 лютого дізналися про початок великої війни — і вжахнулися. Одні виходили на антивоєнні мітинги і стали жертвами поліційного насильства; інші плачуть від сорому і безсилля у своїх домівках. Не хотіла б я опинитися на їхньому місці. Як би я почувалася, якби моя держава від мого імені чинила злочини проти людяності? Це все одно що дізнатися, що твоя мати — вбивця. Ти не можеш після цього її любити… і не любити не можеш теж. Вона тебе ростила, гляділа, пестила, навчала мови, дарувала подарунки. Іншої ти не маєш. І з цього погляду бути українцем сьогодні краще: ми-бо знаємо достеменно, що наша країна — на боці світла в цій війні.

— З поляками в нас теж було чимало непорозумінь і чвар протягом віків, — озивається Лілія: вона осідлала улюбленого коника, історію, і сльози на її очах висохли. — Здавалося б, теж ворогували… навіть у двадцятому столітті ворогували. А сьогодні саме поляки розкрили перед нами двері своїх осель і свої серця.

— Польська нація знає, що це таке — бути загарбаною й поневоленою, — нагадує Уляна. — Поділи Польщі, свавілля Російської імперії, злочини російських більшовиків проти польських еліт… Хіба можна таке забути?

— Нам саме в поляків повчитися треба — як вони шанують своїх героїв, своїх митців, усіх, хто творив їхню славу, — додає Лілія. — Мені подобається їхній патріотизм, їхня політика історичної пам’яті. Сподіваюся, коли-небудь після війни ми доведемо польському народові, що ми вдячні сусіди.

Мені згадуються мої перші дні в Польщі — відразу після евакуації. Ось я допомагаю двом підліткам-біженцям купити харчі в супермаркеті — і чоловік у нашій черзі, не слухаючи моїх заперечень, оплачує все, що діти накидали в кошик. Ось ми в пункті обміну валют, діти намагаються обміняти гривні на злоті, але пані у віконці не приймає гривень, діти налякано перезираються; літній пан поспішно виймає гаманець і простягає нам п’ятдесят злотих. Просто так, у дар. Я не знайшла нічого іншого, як відповісти йому: «Bóg zapłać!» (6) — «Знаєте, не такий уже я вірянин, тому щодо Бога не впевнений, — усміхнувся сивий чолов’яга, — але я дуже, насправді дуже люблю Україну».

І справді: якщо Бога немає і ми в цьому світі полишені на себе, то допомогти людині може лише інша людина.

…Допоки ми заглиблювалися в історичні екскурси, Валерій непоміченим вислизнув за двері: видно було, що йому психологічно важко сидіти з нами, слухати про війну, згадувати війну. Пані Тамара пішла теж, перепросивши і пославшись на справи. Тетяна і Маргарита задумливо мовчали. Зустріч наближалася до кінця. Професорка ґраційним рухом поправила намисто на тонкій засмаглій шиї.

— І останнє, про що я вас запитаю, перш ніж вимкнути диктофон. Нам усім зрозуміло: Україна несе незмірні жертви в цій війні. Ціна, яку платить ваша країна, is just overwhelming (7) … неосяжна. Як ви вважаєте: варто йти на мирні перемовини і, можливо, на якісь поступки Росії — чи боротися далі?

— Боротися, однозначно, — швидко проказала Лілія.

— Боротися, — підтримала її Маргарита.

— Не знаю, чи маю я право щось говорити, — обізвалася Уляна, — адже мій чоловік працює тут, у Польщі… Він теж хотів, як і Валерій, поїхати захищати країну. Я його вблагала лишитися. Плакала, молила: подивись, у нас троє дітей. Мені, звичайно ж, хочеться, щоб наші боролися далі і гнали ворога геть з нашої землі, але свого чоловіка я відпустити не готова. Не готова, ні.

— Власне, про те й мова, — втручаюсь я. — Я взагалі переконана, що висловлюватися на цю тему мають право виключно ті, хто на фронті. У нас величезний привілей: ми жінки, ми під захистом, нас силою не мобілізують, ми змогли виїхати за кордон. Моє місто під загрозою, це правда; сама я його захистити не можу, але не можу й вирішувати, чи посилати на його захист чийогось чоловіка або сина. Мені буде боляче знати, що хтось загинув, відвойовуючи мій дім.

Замовкаю, згадавши домівку і намагаючись уявити, з якими емоціями я туди повертатимусь. На моїй вулиці — братська могила: пряме влучання ракети в один із сусідніх будинків водномить забрало життя дев’ятнадцятьох мирних людей.

— Серед моїх респондентів за перемовини й поступки висловлюються ті, хто постраждав від війни найдужче, — зауважила професорка. — Ті, в кого згорів дім або загинула рідня. Вони згодні на будь-що, аби лише знову запанував мир.

— Є один украй важливий момент, — похитала головою я. — Ті, хто висловлюється за мир будь-якою ціною, уявляють собі життя до двадцять четвертого лютого. А того життя не буде вже ніколи. Мир під російською окупацією — це «мир» у лапках. Варто подивитися, що коять росіяни на захоплених ними територіях, щоб зрозуміти, як житиметься в такому «мирі». Терор, тортури, брехлива пропаганда. Наші землі росіяни обернуть у ҐУЛАҐ — бо нічого іншого, крім ҐУЛАҐів, вони будувати не вміють. Тому в України нема вибору між війною та миром. В України є вибір між війною та… знищенням без бою.

— Let me assure you (8), ми вас підтримуємо. Знайте, демократичний світ підтримує вас, — сказала професорка і підвелася на знак завершення зустрічі.

У передпокої, коли ми всі незграбно куталися в куртки і пальта, я раптом угледіла Валерія. Виявляється, він увесь цей час стояв за дверима. Чекав на Тетяну.

— Вибачте, — стишеним голосом звернувся він до неї, — ви згадали, що спілкувалися у Варшаві з психологом і вам це допомогло. Я хотів попросити у вас телефон…

— Мій? — здивовано перепитала Тетяна.

— Ні… Психолога…

Чим закінчився їхній діалог, я вже не почула, бо поквапилась надвір: кортіло якнайшвидше вдихнути свіжого осіннього повітря.

Жовтневий вечір над Варшавою видався теплим. Я дивилася на вигадливий модерний віадук Станіслава Маркевича у лимонно-жовтому сяйві ліхтарів, і ця вишукана краса дивним чином контрастувала з внутрішнім неспокоєм, який після двадцять четвертого лютого став фоновим режимом мого існування. Розмова тільки розворушила цей неспокій. Хай там як, а ми тепер назавжди — вцілілі. Ті, хто вижив дивом. Ті, кого хотіли знищити, ті, кого могло вже не бути. Й усвідомлення цього неминуче загострює в нас екзистенційну тривогу — та водночас посилює тепле почуття вдячності. Вдячності щасливому випадку й добрим людям, які трапилися на нашому шляху. Вдячності долі — за те, що ми, попри все, живі.

1 Дослідження (англ.). — Прим. авт.

2 «Двохсотий» — так на фронті, за старою традицією, називають загиблих. — Прим. авт.

3 Біло-синьо-білий — прапор російської опозиції та російського антивоєнного руху у 2022 році: його популяризатори заявляють, що символічно «стерли червону смугу крові» з офіційного прапора Російської Федерації і створили «прапор нової Росії», в якій більше не буде тиранії. — Прим. авт.

4 Неодмінна умова (тут: існування, функціонування) (лат.). — Прим. авт.

5 Вислів Василя Стуса про дисидентів радянської доби. — Прим. авт.

6 Хай Господь вам віддячить (польськ.). — Прим. авт.

7 Просто гігантська (англ.). — Прим. авт.

8 Дозвольте запевнити вас (англ.). — Прим. авт.

Жовтень 2022 р.