Все залишається людям

Вже більше двох десятків років дружу з київським художником Миколою Захаровичем Власенком.

На святкуванні його семидесятиліття, в  художній майстерні на вулиці Ярославів Вал, наподалік від Золотих воріт в Києві, познайомився з видатним скульптором Миколою Наумовичем Обезюком (1938-2024).

Знайомлячи нас художник відрекоменндував: – Миколо, щоб ввести тебе в ситуацію. Дмитро ж уже колишній прокурор, а тепер письменник. Розповідай, він уже до справи не пришиє, а написати про тебе може.

На світлині серед трьох Миколаїв (з ліва направо): Я, Обезюк Микола Наумович, Власенко Микола Захарович, к.т.н. Рябокінь Микола Іванович.

– Мені ж не в новину розмовляти з письменником. Скільки я їх знав та ще й досі знаю. 1965 року я створив рельєф “Еней” у техніці карбівки для Спілки письменників України. Напевне, це була перша робота у Києві, виконана у цій техніці. Приятелював із незабутнім поетом із Волині Олександром Богачуком, письменником Василем Земляком, був побратимом Григора Тютюнника. Григір якось сказав мені: “Миколо, я тебе люблю як брата”. І саме напередодні трагічного відходу Григора з життя, ми спілкувалися спочатку в кафе “Еней” Спілки письменників, а потім у його помешканні. У моїй майстерні бували Іван Кавалерідзе, Микола Вінграновський, Іван Драч, Олександр Білаш. А за свого президентства побував і Віктор Ющенко. Тому є про що згадати.

 Я одразу запитав:  –  Ота, дівчинка з колосками, ваша…?

– Це я виліпив ескіз і Петру Дроздовському дав, щоб він збільшив. Моя, але  так як з ескізу  збільшена, то вважається в співавторстві. Ми тоді не сподівались що проста скульптура так прозвучить, стане символом пам’яті  … І коли  відмічають  голодомор, то дівчинку показують мало не по всіх телеканалах.

Я так оце подумав: більше двадцяти пам’ятників на землі залишив а про надгроби, барельєфи уже не кажу. Я і батьків Бориса Олійника  і Володимира Яворівського і Гуцалів повиліплював і Білаша… У Білаша у рідних не було                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       можливостей і вони пішли  іншим шляхом – бюст поставили. А в мене було в ескізі, де  Білаш на двох колонах червоній і чорній… Стоїть Сашко з такою, непокритою головою і лелеки… А внизу стежка і на стежці стоїть малий хлопчина … іде у світ незнаними шляхами… Я так оце подумав: більше двадцяти пам’ятників на землі залишив а про надгроби, барельєфи уже не кажу. Я і батьків Бориса Олійника  і Володимира Яворівського і Гуцалів повиліплював і Білаша… У Білаша у рідних не було можливостей і вони пішли  іншим шляхом – бюст поставили. А в мене було в ескізі, де  Білаш на двох колонах червоній і чорній… Стоїть Сашко з такою, непокритою головою і лелеки… А внизу стежка і на стежці стоїть малий хлопчина … іде у світ незнаними шляхами…

– Миколо Наумовичу – запитую я , – а за рубежем, крім України та в колишньому СРСР, є ваші скульптури?

– Є. В Македонії стоять Клим і Наум. Дві скульптури. І посередині – Ангел.. А у мене навіть фото не має. А потім, коли перший інфаркт хапонув, я перед тим для Канади ліпив жіночу фігуру, отак задумав в горизонтальному леті і назвав її «Оболонська затока». В бронзі. На каменюці ледь  тазом торкається каменя   На камені й поставили. І той канадієць,  в захопленні забрав її, ну звичайно ж заплатив. На той час, то були невеликі гроші, але мене влаштовувало. Телефонували йому. Мовляв,  дай хоч фото, щоб мені було на пам’ять. А вона в бронзі виблискує як золота. Ото, мабуть найкраща моя робота. Потім в Іспанії є одна моя робота.  Фігура рибалки на зимовій рибалці. Вона теж цікава.  А у мене і фото немає. Я ніколи не придавав цьому значення, що то моє авторство.  А я так вважаю: Пішло між люди і добре, значить визнали… І я не можу хизуватись. Було  декілька фотографій, то сини пороздавали для публікацій і все порозліталось. Але я не шкодую. В камені і бронзі скульптор має підпис. Ось, поряд з Київським універстемом, Борис Грінченко стоїть… є табличка, підписано. Не  для слави, але все залишається людям.

 – А тепер що твориться – долучається Микола Захарович – на обеліску невідомому солдату спиляли бронзову композицію…

– Та моїх п’ять чи шість  скульптур постраждали. Я в Одесу зробив  статую дівчини, десятикласниці, більшу, ніж натуральної величини. Збігає по сходах школи з квітами в руках. Мама, бідна після того, як спиляли, приїхала в сльозах… Не витримала – померла. А другий,  я з Славою Кутиненко зробив  ще одну дуже красиву дівчинку на білій колоні  Славик партитуру дав геніальну і теж  спиляли ту фігуру  І батько теж від відчаю сконав. А я ж не можу витвір повторити  А в Києві на Байковому кладовищі, там де   могила Лесі Українки, Олени Пчілки. недалеко  від них,   могила Євгена Гуцала. Я виліпив йому плачучу матір  без обличчя  покрита хусткою, а поряд велика книга на дві сторінки, розкрита і портрет Жені Гуцала та його першої дружини. Спиляли , дружина  покійного Жені Гуцала, питає мене: що ж робити? А в мене ж немає копії, я її не можу знову зробити. Та й витрати. Тоді від спілки за копійки це робилося, а тепер… Спиляли кілограм 150-200 бронзи.  Варвари… В війну такого не робили… І ще один наш спільний знайомій  через Олександра Білаша – Михайло Ткач, поет. Він мені  скільки своїх книг по надарив. Я його і дружину виліпив,  такі високі барельєфи.  Здається класно. І оце десь пів року тому телефонує його  дочка Марічка… Каже вкрали, ломом виковиряли. І Бога не бояться… І марно скаржитися…

У нас сьогодні, ніби  вечір спогадів. То я ще прочитаю вірша Ліни Костенко. Був такий скульптор Ковальов Олександр Олександрович, майстер станкового і монументального портрету. Це ж він автор пам’ятника Лисенку біля оперного театру. Є ще  його робота – пам’ятник Пушкіну. Ковальова взагалі скульптори боялися, бо він  такий емоційний, якщо йому щось не подобається то рознесе… може поперти… І я його також побоювався, бо він в художніх радах постійно перебував. Але й пробивний такий був.  Я ліпив пам’ятник Лесі Українки для Луцька… Ліпив  в реставраційних майстернях. Я там на лісах, а Ковальов заходить. Став та й дивиться, дивиться і  каже: «Слыш парень, она у тебя как песня, только вот эту складку,  возле прямой, ты ламаной сделай, будет лучше». І я так відразу, що він похвалив  і кажу: «Ну, коли мене така видатна людина похвалила то я одразу йду, ні, біжу по коньяк». Тут скульптор Німенко Андрій Васильович підійшов і ми з ним  прямо бігом через дорогу  спішно, перебігаємо. А там міліціонер. Зупиняє нас. Німенко на того міліціонера  одразу починає перти, він же фронтовик. То той міліціонер Німенка відпустив, а мене оштрафував. Хоча я мовчав. Та  Бог з ним. Купили і коньяку і закусити. Назад у ті реставраційні майстерні. Там хлопці одразу столи накрили. Сіли…  Корочше, я з Ковальовим  так подружився. А потім він ще дізнався, що я в Севери вчився… А це великий скульптор. Професор чотирьох академій  Римської, Пражської, Петербургської і Московської . В нього в учнях були  Лисенко, Бородай , Макогон.

Ковальов прожив 76 років.  І от похорон і поминки. Стоять Валентин Іванович Зноба, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченко, академік Академії мистецтв України, я з ним тоді робив для Греції пам’ятник, стоїть і Дмитро Григорович Янко – громадський діяч, член-кореспондент академії архітектури, він постійно організовував вечори пам’яті.   Янко каже до мене: Миколо ти щось скажи. Дивлюсь, Зноба так зацікавлено дивиться на мене, мовляв, що ж я скажу. А що я скажу? Я ж не буду розповідати про нього. вирішив  з Ліни Костенко:

Умирають майстри, залишаючи спогад як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А майстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

Метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

І я так емоційно прочитав. Янко каже: –  Ну, Миколо, ти такі слова підібрав, так сказав…

– А краще ж і не скажеш – підхопив Микола Захарович. Це ж Ліна Костенко, це ж класик.

Ми, художники, люди особливі. (Авт. Його картини – це пейзажі та релігійна тематика. Розповідав, що пишається не тим, що його картини розійшлись по приватних колекціях, не тим, що жив у Франції, а грамотою Верховної Ради України за участь в оформлені меморіального музею Т.Г. Шевченка в Каневі).

Кожний митець завжди пошукує сильні емоції і нові відчування. Їх око усе схоплює на льоту. Для простої людини білий колір є білий, та й годі, чорний – чорний, блакитний – блакитний. А я іду і бачу всі відтінки. Кожного кольору десяток, а той більше відтінків. Нарешті знайдено рівновагу, вдалу і тонку. Але чи не перебрав ти міри? От десь якась  стрічка світла і  мене воно притягує, вже думаєш як би і де те можна було б відобразити. Жінки притягують своєю зовнішністю, характерними рисами обличчя. І повз краси  я пройти не можу…

–Твої пошуки краси я вже знаю – кажу Захаровичу – пам’ятаю,  як ти мене проводжав на вокзал. Під час руху в метро побачив красиву жінку і тягне мене за рукав, мовляв, дуже характерний тип обличчя, необхідно познайомитися. Підійшли: «Пробачте, ви така красива жінка, мабуть, киянка, адже  лише в Києві отак випадково зустрінеш красиву жінку». Та зашарілась, а він стиха, довірливо нахилившись до плеча, відрекомендовується як художник, витягує свою візитівку, вручає: «Не подумайте нічого лихого, я хотів би намалювати ваш портрет, а коли у вас є час, то чи не могли б ви з нами посидіти біля вокзалу в кав’ярні. Ми оце з товаришем, прокурором, нещодавно з села, продали на базарі мішок картоплі, та й думаємо, де б це нам випити коньячку та пригостити красиву жінку шампанським…»

– Та все ж, Миколо, твої кольори, то для картин. А скульптура обмеженіша в своїх засобах. Вона не має нічого, крім каменю та одної барви, щоб відтворити найбагатшу натуру – почуття в людських постатях; і мало хто усвідомлює, яку безмірну роботу ідеалізації вкладає скульптор у мармур. Але іноді спрацьовує інтуїція і навіть деяка містика. На замовлення  Міністерства культури я створив пам’ятник поету Грузії – Давиду Гурамішвілі. Через добрий десяток років після того, як він постав, я дізнався, що Давид Гурамішвілі не бачив на одне око, яке втратив на війні. Я від такої звістки був надзвичайно вражений, бо інтуїтивно зобразив поета із майже заплющеними очима.

Знаєш, що я скажу – продовжив розмову скульптор – може це день такий спогадів. Я просто згадав Вакулко Олександра з міністерства культури.  А в них був невеликий, прогулянковий корабель. Він там його в гідропарку ставив. Прогулювався на нім по Дніпру. А в мене був моторний човен. І Вакулко любив ті прогулянки, хоча йому уже було десь років сімдесят п’ять.

– А жінка молоденька проти нього була – додає Захарович.

– Так, так, а він любив, хоч і в такому віці, випити і закусити. І завжди у нього були з музею літератури дівчата. Це я так кажу дівчата, а вони вже в віці десь за п’ятдесят років. До речі, одна із них купила у мене ескіз.  Вакулко любив  жінок запросити на корабель і по Дніпру… Одпливе метрів за 200-ті од берега щоб  човнярі на веслах не допливали. А я на своїй «Казанці» теж по Дніпру ходив… Бувало, що й він на кораблі до безлюдного берега підпливав, в холодочку накривали там стіл  на березі, чи прямо на кораблі. А мені на той час ті жіночки здавалися ледь не бабусями. Ну, я підплив до них. Сидять ті жіночки і якось розмова не клеїться. Вакулка там з якоюсь молодицею. І він до мене: « Миколо, скажи тост». А я  дивлюсь на вже  західне сонце, на відблиск його у воді. Як  зараз пам’ятаю що це було там де оце  проходив пісенний фестиваль, біля ВДНГ. Сонечко сідає. Така тиха погода.  І я от думаю, що ж ото сказати. І на душі уже якось так, що дивлюсь на тих жіночок, що вони як оте сонечко, що вже сідає і я згадав вірш Ліни Костенко, і почав декламувати:

Вечірнє сонце, дякую за день!

          Вечірнє сонце, дякую за втому.

          За тих лісів просвітлений Едем

          і за волошки в житі золотому.

          За твій світанок, і за твій зеніт,

          і за мої обпечені зеніти.

          За те, що завтра хоче зеленіть,

          за те, що вчора встигло одзвеніти.

          За небо в небі, за дитячий сміх.

          За те, що можу, і за те, що мушу.

          Вечірнє сонце, дякую за всіх,

          Котрі нічим не осквернили душу.

          З те, що завтра жде своїх натхнень.

          Що десь у світі кров ще не пролито.

          Вечірнє сонце, дякую за день,

          За цю потребу слова, як молитви.

          І отак закінчив.  То ті «дівчата» зашарілися…  Їм так співпало оте вечірнє сонце… Ніби їх особисто це стосується.

– Уявляю і відчуваю ! У тебе ж іще голос такий, з присадкою, вмієш декламувати – доповнив Захарович.

–  Що тобі сказати…!? І я дивлюсь,  і в одної, і в другої сльоза на щоках.. Я якось для себе до душі не сприйняв, а для них це…, я ніби до  вечірнього сонця говорив того вірша, а виявляється їхні душі… як ото те вечірнє сонце вже на захід…

          –  Розкажіть-но про себе?

– Всього не повідати, а якщо коротко, то спочатку навчався у Львівському училищі а потім і в інститут прикладного і декоративного мистецтва на відділенні скульптури, який закінчив 1964 року.

– Миколо, – підключаються до розмови Микола Захарович –  а чому замовчуєш, що ти  майстер спорту з фехтування, що був призером в особистому і чемпіоном у командному заліку колишнього Радянського Союзу. А на Другій спартакіаді народів СРСР  переміг багаторазового чемпіона світу.

–Так, на той час це стало сенсацією. Запропонували переїздити до Москви, а я відмовився. Тоді мені створили такі умови, що довелося відмовитися від професійного спорту. Але я не шкодую… Якщо згадати, то я п’ятнадцять років прожив по гуртожитках. Училище, інститут і ще три роки на станкозаводі ім. Горького. Туди направили після інституту. То я там і художник, і скульптор. В конструкторському бюро, як зараз пам’ятаю, шестишпиндельні токарні верстати. Класні, а зовні не мали вигляду.  То я там дизайн такий виконав, що вони в Японії золоті медалі взяли.. І я там раціоналізацію ввів, зробив скло яким закривали деталь, щоб пульпа в очі токарю не бризкала. І так ото потихеньку, я якось зі скульптором Німенком Андрієм Васильовичем зв’язався. А він же автор пам’ятників видатних українських митців — Юрія Яновського, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Степана Васильченка, Григора Тютюнника, Павла Загребельного та інших. Тоді і я вже почав гроші заробляти. А замовлень надходило багато…

 – Тепер ми дожились до такого – вже я продовжую розмову – коли,   на відкриті пам’ятника  видатній людині, новоявлений бізнесмен каже: – Подумаєш! Видатна людина, пам’ятник йому відкрили. Захочу і мені, ще й за життя, постановлять.

– А тобі за що? – Запитують.

• Як за що? За гроші…

– Чи може  це я вже старий і почав скиглити – скрушно мовив Наумович. Грошова скрута – це не найгірше, та вона дратує. Витрати збільшуються швидше, ніж пенсія. Гроші, які належало б тратити обачніше, ідуть ніби за вітром.

– В мене є фото, де ми молоді. Хочу його в рамку – каже Микола Захарович. Я його знаю, коли він ще квартири не мав. А я якось побував у його майстерні.  Велике таке приміщення  декоративного мистецтва і я там Леніна  чеканив. А чеканка це скульптурна робота. Микола підходить. Молодий, статний, красивий, мускулами аж гарцює.  А для нас художників, скульптори –  це  як небожителі… Дивиться на мою роботу. Я вже так  трохи знав його і кажу:   –   Миколо,  подивись на мою роботу. Він подивився і каже:  –  Цей витвір і на тин  навряд чи хто повісить.

• Ну я так не казав – пробує заперечити Микола Наумович.

– Казав, казав. І бере молоток. Бах,  бах в області скули, потім над бородою, а далі так легенько постукує і о… Вождь, ніби ожив. Все було так добре скомпоновано, обрело зовсім інший вигляд. І ось я приношу ту чеканку на художню раду. Всі  зацікавились. Кажуть, що візьмуть мою роботу. Я тоді розцінок не знав, а вони запитують чи влаштує мене сума в 700 карбованців. Я аж оторопів. Аж ноги задрижали. Інженер за місяць отримував 200, а тут 700. Я бігом шукати Миколу, уже з грошима. В ресторан, конину… по стопочці зразу.

– Миколо, якщо ти ще не розповідав Дмитру, то повідай  про той епізод  з шубою.

– Розповім, то, мабуть, був один із найкраших моїх розигришів.  Якось я зайшов до Миколи. А в нього зібралась еліта. Дома. Єліта. Заступник міністра. Жіноча половина. Посиділи добре, закусили, погомоніли і я вже бачу що скоро будуть розходитись. А я ж люблю пожартувати, щось та втнути.  То я ніби перший  зібрався піти. Кажу: Миколо проведи мене. Виходжу. Там маленька вітальня, на вішалці висить шикарна шуба. Я одягаю її. А то шуба  дружини заступника міністра. Одягнув  її і знову заходжу в кімнату, а  всі все ще сидять за столом. То я  ніби-то ще раз зайшов з ними попрощатися і,  прикинувшись п’яненьким, кажу: «Вибачайте, що вимушений раніше вас  іти. Дякую за хороший стіл, за гостинність. Дякую за все і до побачення». І повернувся іти. А дружина  заступника міністра з виряченими очима, верескливо, як закричить: «А моя шуба! Куди ж ви…».  Та з-за столу до мене. А я ще прикидаючись: «Яка шуба, я ж своє пальто… це  якось випадково…»

Тут уже всі зрозуміли, що то я так розіграв… Ви б бачили, як там всі реготали             від сміху боки рвали. Сміялися від душі. Потім, коли вже всі розійшлися, Микола проводжав мене, ми й самі  не могли, реготали, аж губи тряслися. Довго згадували той розіграш. Особливо згадували ту дружину заступника міністра. Як вона закричала. А воно й не дивно.  В той час  таку шубу і заступнику міністра не просто було придбати. Та й зараз, а це було вже більше років тридцяти тому, коли згадаємо, то ніби повертаємось в ті роки.

–  Миколо Наумовичу! Ви обидва старші  за мене!  І хоча й моє сонце уже на вечірньому прузі, я щиро радію вашому незаспокійливому життєлюбству…

– Знаєш, – звертається до мене художник – Микола Наумович дуже переживає смерть дружини, а я йому кажу, що чув таку розповідь: Чоловік приходить в церкву висповідатися і плаче. Батюшка його запитує: чого ти плачеш. – Дружина  померла. –Тут не потрібно плакати. Вона пішла до дому, а ми допоки ще в гостях на цій Землі. А в гостях треба жити і співати, і чарку пити…

– Хтось дуже вдало сказав, що людина до тих пір живе активним життям, допоки є кому сказати: – А пам’ятаєш…!?

Розмови були різні. Там же в художній майстерні якось допізна затрималися з Миколою Рябоконем —  харківянином, кандидатом технічних наук, свого часу директор інституту інформаційних технологій та моделювання. Розмовляючи, спорожнили кілька ємностей, і коли він почав розповідати про теорію світлових хвиль, а я ще й задавати йому питання з цього приводу, то, зрозумівши ту «амплітуду коливань», запропонував: — Миколо, мабуть, досить, а то ми тут з тобою і теорію Ейнштейна піддамо сумніву…

Те, що я пишу – своєрідні спогади. В них намагаюсь виразити себе,  свій світ відтоді, як почав до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати. Не скажу що то легка справа. Потрібно все, все перебрати в собі, пройнятися до глибин пам’яті, визбирати, вимести із закутків та закапелків  кожну бувальщину, знову окинути її зором, розумом збагнути й осягти – як воно в тобі складалось колись, і до чого ти прийшов на схилі  віку свого. Часто пам’ять зберігає  нібито незначні моменти, але, мабуть, вони тому і запам’ятались, що зачепили самі глибокі почуття.

Дмитро Щербань