ПІДНЕБЕСНИЙ ПТАХ ГОГОЛЬ

Як сталося, що син сонячної Полтавщини став основоположником великої російської літератури, вивів її на обшири світової слави? Складна і драматична історія Гетьманщини, Малоросії, України і Московії-Росії є першопричиною цього феномену. Амбітна і жорстока імперія всотувала у своє великодержавне єство цілі народи і народності, а в чавунно-прекрасний Петербург злітались як метелики на світло примарної лампи десятки і сотні непересічних талантів, що презентували собою, по суті, цілі країни. Саме там і опинився “чудний” і дивовижний Гоголь, талант якого уже був наполовину сформований Україною, кибинськими “Афінами” Трощинського, Ніжинським ліцеєм.

Микола Гоголь мав перші уроки драматичної творчості у домашньому театрі свого родича вельможного сановника і відставного міністра Трощинського, де його батько В. О. Гоголь був керівником цього театру і одночасного його драматургом.

Микола Гоголь навіть використав у своїх творах деякі образи з комедій батька, наприклад, образ дяка Хоми Григоровича. Якщо взяти до уваги, що на той час в Україні була поширена вертепна драма, та драматичні твори (відомий твір Феофана Прокоповича “Володимир”), можна з певністю сказати – драматургія Гоголя мала міцну і органічну основу. Що ж до самого “Ревізора”, то йому передувала п’єса Г. Ф. Квітки-Основ’яненка “Приїжджий із столиці”, фабула якої багато в чому збігається з гоголівським твором. А ще ж була “Ябеда” Капніста – друга сім’ї Гоголів, переконаного українського патріота, який на війну з Наполеоном збирав українське козацьке ополчення. У “Ябеді” була виведена ціла шайка торбохватів і хабарників, безсоромних здирників і казнокрадів. Вони влаштовують п’яну оргію у домі голови суду і, підкуплені, відкрито змовляються, як їм обійти закон і покарати замість винного невинного.

Слід сказати, що багато міст і містечок упізнали себе у “Ревізорі”. І тут нема нічого дивного – адже Гоголь (у переважній більшості) був знайомий саме з реаліями життя Гетьманщини-Малоросії. Навіть у другому томі “Мертвих душ” угадуються , а часом і зовсім явно проступають саме українські враження письменника (образи Пєтуха, Костанжогло, Уліньки). Разом з тим він, як легендарний Протей, зумів органічно вписатись у соціально-побутовий контекст усієї Росії, відзначивши в ньому найбільш суттєве. Знаючи про своє недостатнє знання російської “глибинки” він заявляє, що треба “проездится по России”. Однак як тільки він опинявся в Росії, то задушлива атмосфера поліцейщини, дріб’язкові сутички “західників” і “почвенников”, дуто-парадне “блистание” його товариша по Ніжинському ліцею Нестора Кукольника, мишача біганина “землячків” типу Пащенка (ще один ніжинський ліцеїст), змушували його знову і знову тікати у милу його серцю Італію, західну посестру України. Їх історія, втрата державної значності, м’який клімат дуже ріднили їх, про що не раз відзначав Гоголь у своїх листах. Тут він відчував себе не “інопланетянином”, як у холодному і байдужому до людської особистості Петербурзі.

Пушкін і Гоголь були “інопланетянами” в російській літературі. Це метафоричне перебільшення однак має під собою немало підтверджень. Сам Пушкін досить скептично ставився до стану тодішньої російської словесності. “Справа в тому, що ми і раді б читати російською, але словесність наша здається не старішою за Ломоносова (нагадаємо, Ломоносов – учень Києво-Могилянської академії. – Л.Т.) і надзвичайно ще обмежена… У нас нема театру… Французька хвороба умертвила нашу отроцьку словесність”. Пушкін чудово розумів, що татаро-монгольське минуле Московії, золотоординське походження її державності не так просто відмити водою Дніпра і Волги, а крізь запах французького одеколону разюче пробивався сморід невігластва, нетерпимості до будь-якої освіченості. Ось його судження про кумира юності Державіна: “Його геній, їй-богу, думав по-татарськи – а російської грамоти не знав, не встиг”. Ось чому він так радо привітав у російській літературі геній українця Гоголя. Адже Гоголь сформувався в культурі українській. Батько його був українським драматургом, він всотав у себе традицію Києво-Могилянської академії, філософське одкровення Григорія Сковороди, живий дух нової української літератури, зачинателем якої став Іван Котляревський. Саме тому Пушкіна так вразили “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”: “Все це так незвичайно в нашій нинішній літературі, що я до цих пір не оговтався”. Йому вторить Бєлінський: “У Гоголя не було попередників у російській літературі, не було (і не могло бути) зразків в іноземних літературах… Його поезія з’явилась раптово, несхожа ні на чию іншу поезію”.

Бєлінський очевидно перебільшив, посилаючись на “іноземні літератури”. Серед попередників і сучасників Гоголя на Україні назвемо того ж Г. Ф. Квітку-Основ’яненка з його “Приїжджим із столиці”, В. Т. Нарьожного з його “Двома Іванами”, ”Бурсаком” і “Російським Жільблазом”. У той час же час “на холодных брегах Невы» Пушкін з гіркотою відзначає: “Але, на жаль, старовинної словесності у нас не існує. За нами темний степ (можна уточнити “ординський степ” – Л.Т.) – і на ньому височить єдиний пам’ятник “Пісня про полк Ігорів”. Словесність наша постала раптом у XVIII ст., подібно до російського дворянства, без предків і родословної”.

Починається дружба двох геніїв, які знаменували своєю творчістю появу на світовій арені того, що ми сьогодні визначаємо як “велика російська література”. Із колосальним духовним потенціалом звертається Гоголь до всевишнього Творця: “Якщо б небо, проміння, море, вогні, що поглинають нутрощі землі нашої, безкінечне повітря, що обіймає світи світи, ангели, палаючі планети перетворились би в слова і букви – і тоді б я не висловив ними і десятої долі дивних явищ, які здійснювались у той час у лоні невидимого мене”. Натхненний митець зазначає, що про нього багато говорили і тлумачили, але головної істоти не визначив ніхто. Голос цієї істоти чув тільки Пушкін. Саме він звернув увагу Миколи Гоголя на його незвичайний дар висвітлювати в яскравих деталях, перетворюючи їх у збільшувальне скло духовне падіння людини, її внутрішнє пекло. Сам Гоголь підкреслює: він думав вивести назовні все, що є всередині Русі, щоб усі відчули, із якої множинності різнорідних начал складається руський ґрунт. Це глибоко відчував і Пушкін. Вони з Гоголем були вічні мандрівники в Країні Духу, і сам великий українець говорив про той незрозумілий поетичний потяг, спільний для них обох – їхати в чужі краї саме для того, щоб за виразом Пушкіна:

Под небом Африки моей

Вздыхать о сумрачной России…

Гоголь під південним небом Італії зітхав за рідною Україною. Бо Росію знав далеко менше: “Провінції наші мене ще більше здивували. Там навіть ім’я Росія не лунає на устах. Лунало, як мені здалось, тільки те, що було прочитане в новітніх романах, перекладених з французької”. Ось так почувались у Росії Гоголь і Пушкін. Знов-таки, не будемо механічно порівнювати ступінь закоріненості у російську дійсність цих велетнів слова. Але в своїй відокремленості від чавунної державної машини Росії, у своїй “прийшлості”, оберіганні свого духовного єства вони були спільниками.

Уся ця досить розлога преамбула потрібна на нашу думку для більш повного розуміння того, чому “Ревізор” і “Мертві душі” Гоголя справили на тодішню Росію ефект грозового розряду у затхлій атмосфері мертвотної імперії.

У “Ревізорі” Гоголь поставив перед Росією величезне дзеркало, і, впізнавши себе у ньому чиновно-державна Росія заволала на весь голос: “Що це за недостойні жарти? Де назбирав письменник оцих лизоблюдів, казнокрадів, хабарників, держиморд? Це – не ми!” Задумаємось, а чому Хлєстакову так легко вдалось надурити городничого і весь його чиновницький паноптикум? І тут на думку приходить поема “Сон” геніального Шевченка. Пам’ятаєте, як спочатку імператор затопив у пузо найбільшого генерала? А той меншого, а той зовсім малого? І коли вже докотилось до самого низу, до тих людців з “циновими ґудзиками”, там уже гамселили хто кого попав. Мертвотна, чавунна, не одухотворена, самовпевнена імперська вертикаль – ось звідки походить Хлєстаков і “хлєстаковщина”. Продовжимо цю думку словами Герцена: “Немає певних уподобань, немає певної мети – і вічний тип Хлєстакова повторюється від волосного писаря до царя”.

Гоголь, здається, навіть сам не чекав такого ефекту від свого твору. Але спрацювала геніальна інтуїція художника-реаліста і замість “занимательного”, нехай і дуже гострого та смішного водевілю, з’явилось із страшним сардонічним усміхом лице ніким не сподіваної Горгони-Медузи, а драматичний твір посланця України став отим самим дзеркальним щитом Персея, що відобразив появу страшної потвори. Ось чому так шаленіла державна і чиновна рать. Імператору нічого не залишалось, як визнати – усім дісталось, а найбільше мені самому. А простий люд і демократична громадськість були у захваті від гоголівської комедії. Вирази і влучні слова із п’єси тут же були підхоплені вулицею, студентами, вони стали крилатими. Росія народна, демократична раптом відчула у собі право і можливість сказати правду можновладцям, посміятися звільненим сміхом над “одураченным” городничим, а в його особі над усією імперською камарильєю. Ніщо не може так розвінчувати як сміх. І саме сміхом рятується народ у годину найбільших випробувань. І якщо у “Вечорах” це був іскрометний лагідний сміх Рудого Панька, то у “Ревізорі” це був нищівний сміх геніального полтавця, зачинателя російського реалістичного театру М. В. Гоголя.

Саме він зазначав: “Дивно, мені жаль, що ніхто не помітив чесної особи, що була в моїй п’єсі. Так, була одна чесна, благородна особа… Цією чесною, благородною особою був сміх, який весь злітає із світлої природи людини… тому, що на дні її міститься вічно клекочуче джерело його, яке увиразнює предмет, змушує виступити яскраво те, що просковзнуло б, без всепроникної сили якого дрібнота і пустота життя не злякали б так людину”.

Повнокровний, гротескно-реалістичний образ городничого створив у “Ревізорі” великий російський і український актор Михайло Щепкін, якого викупив свого часу з кріпацтва творець незрівнянної “Енеїди” Іван Котляревський. Якщо намагатися скласти хронотоп “Ревізора”, то перш за все поглянемо на його художню архітектуру. Вона починається від слуги Хлєстакова Осипа і завершується городничим. У цій конструкції, де задіяні усі заклади і “присутственні” місця міста, віддзеркалена державно-чиновна вертикаль імперії. По суті, це імперія в мініатюрі на чолі з городничим. І німа сцена в кінці комедії проектується не тільки на заштатне повітове містечко, а на всю структуру, на весь лад життя в імперській Росії. І грізний жандарм, який повідомляє про приїзд справжнього ревізора асоціюється з посланником вищих сил, з невмолимим верховним божеством.

Сам автор у “Розв’язці до “Ревізора” писав: “Придивіться уважно до цього міста, яке виведене у п’єсі! Всі одностайно згодні, що такого міста нема у всій Росії: не чувано, щоб десь були у нас чиновники всі до одного такі виродки: хоч два, хоч три буває чесних, а тут жодного. Словом, такого міста немає. Чи не так? Ну, а що, якщо це наше ж душевне місто і сидить воно у всякого із нас? Ні, поглянемо на себе не очима світської людини, – бо ж не світська  людина вчинить над нами суд, – поглянемо хоч скільки-небудь на себе очима того, хто покличе на очну ставку всіх людей, перед якими і найкращі з нас, не забудьте цього, потуплять від сорому в землю очі свої, та й подивимось, чи стане у кого-небудь з нас тоді духу запитати: “Та хіба у мене пика крива?”

Бо під суд віддано всю імперію, весь деспотичний бюрократичний апарат. Гоголь “розшив рота” народній Росії, Росії, куди входила і його упосліджена Малоросія, яка ще зовсім недавно пила разом із запорозькими козаками п’янкий трунок свободи, настояний на хмелеві “від Хмеля”. Нащадок козацьких проводирів і релігійних пастирів Микола Гоголь сам відчув на собі увесь жах державно-чиновного Петербурга, де на початку своєї кар’єри юний спадкоємець козацької слави і златоглавої Софії переписував канцелярські папери. З жахом він дивився на своїх “землячків із циновими ґудзиками”, які, за виразом Шевченка “підписували та драли з свого брата шкуру”, намагаючись видертись на вищий щабель чиновної ієрархії.

Невже це нащадки славних козацьких полковників і гетьманів? Невже сорочинський чи вселенський чорт затуманив їм очі і вони перестали пізнавати рідну матір? І сам Гоголь приходить до висновку, що диявол уже не ховається між людей, а нахабно виходить на авансцену людського життя з метою спотворення людської сутності, омертвіння її душі.

Так починається робота над цілою епічною поемою про життя і падіння людей. Вона має назву “Мертві душі”. Гоголь свідчить, що задум цього глибинного і вершинного твору дав йому Пушкін. Очевидно, що так воно і було (як і у випадку з “Ревізором”), але не будемо забувати, що творчі ідеї “носяться в повітрі”. Гоголь до цього не міг не знати подібних історій у себе на Полтавщині (цьому є документальні свідчення, зокрема миргородського краєзнавця О. Я. Герасименка), але письменник не випадково посилався саме на Пушкіна. Причина цього – геніальна суголосність двох талантів, де Пушкін представляв саме російську літературу, а Гоголь стояв на плечах представників нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, а також репрезентаторів “української школи в російській літературі” В. Нарьожного, О. Сомова. Філософською платформою цієї літератури були ідеї українського філософа і письменника Г. Сковороди. Саме він зумів “понести в люди” і в світську літературу школу і знання Києво-Могилянської академії.

Маючи великі амбіції, відчуваючи свій велетенський потенціал Гоголь прагнув “імперської” всеросійської трибуни для втілення і поширення своїх задумів.  Пропуском туди слугувала російська мова, яка невпізнанно змінилась під впливом творчості геніального українця, великого російського письменника М. В. Гоголя.

Отже, “Мертві душі”. Писати цю поему людських характерів Гоголь почав у Швейцарії, а найбільше працював над втіленням велетенського задуму в Італії. Доля Італії, її природа, духовна ментальність її народу були дуже спорідненими з Україною. Славетна колись Італія римських імператорів перетворилась на досить бідні і патріархальні задвірки Європи. Але неповторна поетична краса Італії, талановитість її народу, шанування давніх традицій – усе це імпонувало українській душі Гоголя. Бо його земля, про яку з таким захватом писав мандрівник Алепський, порівнюючи її з найкращими куточками світу, теж застигла у патріархальному мовчанні на тлі чудової і неповторної природи.

Створюючи “Мертві душі” Гоголь орієнтувався на епічні поеми самого Гомера, а також великого італійця Данте Аліг’єрі з його “Божественною комедією”. І Гоголь починає з “пекла”. Його провідник по всіх колах російського пекла не величний Вергілій, а звичайний “освічений пройдисвіт” Чичиков у фраці “кольору наваринського полум’я”. Чи не вгадується за цим бурлескний “хід” Івана Котляревського з його “перелицьованою” “Енеїдою”? Адже Гоголь дуже любив цей твір, брав з нього епіграфи до “Сорочинського ярмарку”. Але він іде своїм шляхом, це вже не веселий нестримний сміх Котляревського – це сміх крізь сльози, коли, за виразом Ліни Костенко “душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора”. Письменник уже з самого початку хоче сказати нам: “Дивіться! Диявол уже серед вас, він уже невпізнанно спотворив людську сутність, через те так змаліло людське плем’я. Диявол уже вийшов на світову арену і вражені його розтлінням люди перетворюються в аморальних потвор. Не Ахіл, Гектор, Менелай, Агамемнон, Пріам, Паріс з прекрасною Єленою, а Манілов, Ноздрьов, Собакевич, Плюшкін з Коробочкою – ось хто сьогодні представляє рід людський”. Перед цим був попередній ступінь – Солопій Черевик, Афанасій Іванович з Пульхерією Іванівною, і, нарешті, Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Але цих типів, героїв української глибинки ще рятує мила патріархальність, де на самому дні здоровенних скринь лежать і козацькі шаблі, і гетьманські клейноди, і згадка про славетних князів Київської Русі. У сундуках Плюшкіна зогнили і зотліли не тільки раритети часу, а й ознаки людської духовності. Цей відворотних запах мертвечини свідчить про те, що диявол послідовно і упевнено робить свою роботу. Ніхто з персонажів “Мертвих душ” не може, на зразок Хоми Брута, окреслити навколо себе коло, яке б не переступила нечиста сила.

І найстрашніше, що самі люди перетворюються в “нечисту силу”, брутально витоптують усе людське із своєї душі. Це вже не страшний одинокий потурнак Басаврюк з українських повістей, що сам перетворився на слугу диявола. Душі Чичиков скуповує вже в масових масштабах, навіть не вважаючи це аморальним. Не хочеться заглиблюватись у порівняння, але якби сучасний Гоголь взявся б до продовження “Мертвих душ”, то він би неодмінно зобразив “третє коло” людського падіння, коли вже не диявол, а, здається, самі люди спокушають його на остаточне спотворення Божого задуму. Це очевидно передчував Гоголь, бо, намагаючись зобразити у другому томі “чистилище”, він сам продовжував перебувати в атмосфері пекла. Як Мюнхгаузен за косичку намагався автор витягти себе, своє творче “я” з цієї двозначності.

А тим часом він і сам розумів своє двозначне становище. У березні 1837 року він пише М. П. Погодіну: “Моє життя, моя вища насолода померла з ним (з Пушкіним – Л.Т.) Ти запрошуєш мене їхати до вас. Навіщо? Чи не для того, щоб повторити вічну участь поетів на батьківщині? Навіщо я приїду? Чи я не бачив дорогого збіговиська наших освічених неуків?”

Письменник у цей час весь заглиблений у “дослідження загальних законів душі нашої, свої власні душевні обставини, нарешті, обставини зовнішні, над якими ми не пануємо”.

У листі С. П. Шевирьову він підкреслює: “Творіння моє значно важливіше і значніше, ніж можна було передбачати за його початком. І якщо над першою частиною, яка оглянула хіба що десяту долю того, що повинна оглянути друга частина, просидів я майже п’ять років, чого, натурально, ніхто не помітив, – поміркуй сам, скільки повинен просидіти я над другою”.

І ось вистраждане творіння починає свій тернистий шлях у Росії. “Як тільки цензор почув назву “Мертві душі” – закричав голосом стародавнього римлянина: “Ні, я цього ніколи не дозволю: душа буває безсмертна, “мертвої душі” бути не може; автор озброюється проти безсмертя”. Навіть, коли цензори зрозуміли, що мертві душі – означають ревізькі душі, то в один голос закричали: “А цього вже ніяк дозволити не можна, це значить проти кріпосного права”. Вірні стражі імперії відразу почули страшний для них демократичний дух, як Змій-Горинич чує наближення доброго молодця. Знає зміюка, що незважаючи на свою триголовість (двоголовість у варіанті Російської імперії), не подолати їй доброго молодця у чесному бою. С. Т. Аксаков свідчить: “Гоголь читав перші глави “Мертвих душ” в І. В. Киреєвського… всі слухачі були в повному захваті, але були люди, які зненавиділи Гоголя з самої появи “Ревізора”. “Мертві душі” тільки посилили цю ненависть. Так, наприклад, я сам чув, як відомий граф Толстой-Американець говорив на велелюдному зібранні у домі Перфильєвих, які були гарячими прихильниками Гоголя, що він “ворог Росії” і що “його слід у кайданах відправити в Сибір”.

Щоб зрозуміти магію гоголівського впливу на читача і слухача варто звернутися до С. Т. Аксакова, який у своїх спогадах згадує читання М. В. Гоголем “Мертвих душ”.

Зібрався на читання увесь московський бомонд – князі, графи, барони, всі ті ”значительные лица», до одного з яких звернувся нещасний Акакій Акакієвич з приводу розбійного нападу на нього, що закінчився втратою шинелі – всього смислу життя скаліченої духовно і упослідженої людини. Сьогодні творець “Шинелі” мав читати “Мертві душі”. Він дрімав на дивані, артистично удаючи повну байдужість щодо суєти навколо своєї особи.

“Буде читати, чи не буде”, – шелестіли розмови у залі. “А це вже як випаде, государі мої”, – тривожно покашлював старий Аксаков. Нарешті Михайло Щепкін насмілився прямо запитати Гоголя про читання “Мертвих душ”. Запитання земляка Микола Васильович не залишив без відповіді і через кілька хвилин присутні просто лазили по підлозі у корчах нестримного сміху, а то у мертвій тиші чулось жіноче схлипування. Гоголь віртуозно володів читанням літературних творів (ліцейський театр у Ніжині! – Л.Т.), але крім цього діяла його незвичайна аура (згадаймо про козацьких “характерників –Л.Т.) “Гомерично, просто гомерично”, – рубав повітря рукою молодший Аксаков.

Гоголь, закінчивши читання одразу заснув на своєму дивані, а К. Аксаков стояв біля нього як вартовий біля динамітного складу, і, як тільки хтось підходив підносив палець до губ: “Тс-с… Микола Васильович спочивають…”

Можна уявити, що діялось на серці у цього самого Миколи Васильовича, який ще зовсім недавно з трепетом приїхав у холодний імперський Петербург, а той зустрів його повною байдужістю і місцем переписувача у заштатному департаменті. Хворобливий хлопчик із полтавської Василівки, довгожданий син невтішної матері, у якої перед цим померло кілька дітей, піднявся на таку висоту, що не снилася і самому чорту з казкових “Вечорів”. Він не просто здобув золоті черевички від імператриці – сам імператор благоволив йому. Щоправда, коли фрейліна Смирнова-Россет, чарівна “Россеті” звернулась до самодержця з проханням допомогти Гоголю, автору “Мертвих душ”, той невинно признався: “А я думав, що це написав Сологуб…” Не будемо гадати, чи й справді так думав імператор, чи грав у вінценосну забудькуватість. Після “Ревізора” і “Мертвих душ” уся придворна камарилья ненавиділа Гоголя, цього “вискочку” і “хахла”, хоч зовні це виказували тільки патентовані держиморди, типу шефа жандармерії графа Орлова, якому Смирнова-Россет зауважила, що він не читає нічого, крім “доносів і рапортів голубих штанів”. “Мертві душі” притихли і навіть трохи злякались, бо на них було спрямовано прямий промінь світильника правди, а вони, як відомо, світла не люблять.

Отож Гоголь, “інопланетянин Гоголь” опинився на вістрі не тільки суспільних, а й власних протиріч. Однією з головних світоглядних суперечностей Гоголя – його ментальність спадкоємця культурно-освітніх традицій Києва – від “золотого періоду” Київської Русі до могутнього духовного спалаху Києво-Могилянської академії, яка навіть під час трансформації у Київську духовну академію залишалась важливим релігійним, філософським і культурно-освітнім центром України. У Петербурзі і Москві він зустрів зовсім іншу ментальність – від періоду свавільного деспотизму Івана Грозного, замішаного на ординсько-азійській нетерпимості, до “просвещенного” абсолютизму Катерини ІІ, яка у масовому порядку вилучала і переписувала давньоруські літописи, намагаючись заглибити коріння ординсько-петровської Московії у життєдайні духовні пласти Київської Русі.

Геніальний українець, нащадок козацької старшини і духовних пастирів, син українського драматурга Василя Опанасовича Гоголя побачив фатальну різницю між гуманізмом Феофана Прокоповича, Петра Могили, Григорія Сковороди, освяченого традиціями духовних шкіл Ярослава Мудрого, і погано замаскованою татарщиною тодішньої Росії; прикрашеної фіговими листками найнятих Петром І і Катериною ІІ французьких, німецьких (першими були українські просвітителі на чолі з Феофаном Прокоповичем. – Л. Т.) істориків, філософів і навіть малоосвічених фрондерів, які злітались наче метелики на світло награбованого імперією золота. Не випадково Гоголь повторював як заклинання – “Київ… він наш!”

Відчуваючи (і небезпідставно! – Л.Т.) себе у ролі пророка, він від’їздить до Італії (нема пророка у своїй Вітчизні) і там творить поему “Мертві душі”. Він прагне як великі еллінські рапсоди пройти через “пекло” тодішньої Росії (у її московсько-ординському варіанті – Л.Т.), вийти у “чистилище позначене пушкінськими генієм, і, нарешті, піднестися до раю, в основі якого він бачив золотий період Київської Русі. Але міфічний Персей знав, що прямого погляду страхітливої Горгони-Медузи не може витримати жодна людина – вона закам’яніє. Тому він скористався дзеркальним щитом і відрубав голову потворі.

Своїм геніальним твором Гоголь теж поставив дзеркальний щит перед приголомшеною Росією. І тут сталося несподіване – імперська деспотична Горгона не втратила голови, вона спокійно посміхнулась своєму зображенню і спрямувала прямий погляд на сміливця, який потривожив її спокій. І душа Гоголя закам’яніла від жаху. Почались ознаки її омертвіння. Диявол зіграв іще один злий жарт з пророком Росії – він почав зіштовхувати його у мертвотний простір мертвих душ. І Гоголь поринув у найтяжчу духовну кризу. Він оголошує, що всі написані ним твори – результат гордині, він починає шукати  у цьому мертвотному просторі живих.

“Після закінчення “Мертвих душ” Гоголь постарів, але набув краси особливого роду, яку не можна інакше визначити, як назвавши красою мислячої людини: обличчя його зблідло, осунулось; глибока, виснажлива робота думки наклала на ньому ясну печать виснаження і втоми, але загальний вираз його здався мені світлішим і спокійнішим колишнього. Це було лице філософа. Воно відтінювалось по-старому, довгим густим волоссям до плечей, в рамі яких очі Гоголя не тільки не втратили свого блиску, але, здавалось мені, ще більше наповнились вогнем і виразом” (П. В. Анненков “Гоголь у Римі”).

Гоголь наголошує – буває час, коли не можна інакше змусити прагнути суспільство чи навіть усе покоління прекрасного, не показавши усю глибину його справжньої мерзенності; буває час, що навіть взагалі не варто говорити про високе і прекрасне, не показавши тут же, ясно, як день, шляхів і доріг до нього для всякого.

Він береться за другий том “Мертвих душ”. Але дивна річ – спрямований на позитив письменник починає ходити по зачарованому колу власних ілюзій,. Ні, геніальне перо його не змаліло – цьому свідчення колоритні постаті Уліньки, Пєтуха, Кочкарьова, але Чичикову, по суті, немає більше що робити. Він був потрібен як засіб для викриття темних сторін людської душі, коли ж він зустрічається з героями позитивними, чи із спробами надати їм позитивний потенціал – він стає просто зайвим. Саме тому втрачає своє реноме, цілуючи чоботи “позитивному” князю.

Прищеплення київського духовного імперативу на московсько-імперський ґрунт не відбулося. І російський пророк, українець Гоголь у європейському сюртуці розуміє, що вже нічого зробити не можна. Хоча С. Т. Аксаков свідчить: “Скажу одне: друга глава незрівнянно вище і глибше першої. Разів зо три я не міг утриматись від сліз… Такого високого мистецтва: показувати у людині пошлій високу людську сторону – ніде не можна знайти крім Гомера. Так розкривається духовне середовище людини, що для всякого з нас, здатного щось відчувати, відкривається власне своє духовне середовище. Тільки тепер я переконався повністю, що Гоголь може виконати своє завдання, про яке так самовпевнено і очевидно говорить у першому томі”.

Не треба думати, що письменник не міг зображати позитивних характерів – згадаймо героїв “Вечорів”, незрівнянного у епічній величі Тараса Бульбу, але це все приклади із його української ментальності, заснованій на ідеях “нової Київської Русі”. У той же час він замахнувся на глобальне духовне перетворення Російської імперії, яке могло б стати прикладом для всього світу. І тут його спіткала неминуча поразка, бо, як сказав Христос, царство моє не на землі. Тут панує той, хто спокушав самого Христа, пропонуючи “всі царства земні”. Зрозуміло, що будь-яка людська земна ініціатива тут безсила. Про це свідчить земляк Миколи Васильовича В. Г. Короленко: “Ідея ж полягала в тому, щоб у кріпосницькій Росії знайти важіль, який би міг вивести її із тодішнього її становища. А оскільки все зло вбачалось не в порядку, а тільки в душах, то, очевидно, такий важіль, який, не зачіпаючи форм життя, міг би чудесним чином зрушити з місця всі російські душі, перемістити в них моральний центр ваги від зла до добра. Зобразити в ідеальній картині цей переворот і показати в образах його можливість, таке було завдання другого і третього тому “Мертвих душ”. Гоголь мріяв, що він, художник, дасть в ідеї той досвід, за яким потім піде вся Росія”.

Отож письменник взявся за непосильне завдання – він брав на себе функції пророка. А справжні пророки, як відомо із “Святого письма” – це були Господні посланці, земні інтерпретатори Його слова. Таким чином відбулось змішування художнього і святого Слова, що безумовно інтуїтивно відчував сам  Гоголь і болісно шукав як розрубати цей гордіїв вузол. Про цей його духовний стан свідчить П. Я. Чаадаєв у листі до П. А. Вяземського: “Але чи знаєте, звідки взялось у нас на Москві це безумовне поклоніння обдарованому письменнику? Воно сталось тому, що нам знадобився письменник, якого б ми могли поставити поряд з усіма велетнями духу людського, з Гомером, Данте, Шекспіром… Нам треба за всяку ціну вивищити нашу скромну богомільну Русь над усіма народами у світі, нам неодмінно захотілось себе і всіх інших переконати, що ми покликані бути якимись наставниками народів”.

Очевидно, що ця імперська червоточина знайшла шлях до вразливої душі Гоголя. Працюючи над “Мертвими душами”, і, відчуваючи масштаб і завдання великого творіння, він не міг не відчувати себе пророком. Його геніальна художня інтуїція, вміння через часткове побачити головне підтверджували його право на таку роль. Але в подальшому, уже працюючи над другим томом поеми-епопеї, великий художник слова поступово, але неухильно зміщував акценти не в бік художнього переосмислення дійсності, а в площину духовно-релігійну. Ним воістину оволоділа гординя “обраності”. У його численних листах ми відчуваємо, як він з одного боку злякався такого повороту справи, а з другого, все більше хотів бути носієм ідеалу духовності. Саме тут слід шукати момент роздвоєння його особистості, болісної внутрішньої боротьби. Диявол зазнав поразки у прямому поєдинку з великою душею Гоголя, тоді він змінив тактику – розполовинив її надвоє, створивши різнополюсне поле. І коли він, по суті, почав змагатись сам  із собою поразка була неминучою.

У похмурому московському маєтку майбутнього обер-прокурора Синоду Толстого в темряві із свічкою в руках скрадалась тінь великого чарівника слова Миколи Гоголя. Його слуга з України упав на коліна перед палаючим каміном, куди письменник кинув рукопис другого тому “Мертвих душ”. І коли мерехтливі блакитні вогники перебігали по чорному попелу він сказав українською мовою: “Недобре діло ми зробили…”

Читаючи “Святе письмо” бачимо, що великі пророки приходили до людей і одержували дар пророцтва в найтяжчі часи життя народу. Згадаємо богоносну роль Мойсея, чи плач Єремії над руїнами Єрусалиму. Однак ця богоносна роль далеко не завжди співпадала з “світськими” здібностями і покликанням людини. Може, саме тому й відбулася духовна трагедія Гоголя. А за ним був Лев Толстой, який так само в кінці життя претендував на роль пророка, а потім розчавлений духовно і фізично помирав на залізничній станції Астапово. І зовсім свіжий приклад – життя і творчість Олександра Солженіцина, коли він почав роздавати рецепти як “обустроить Россию”. Отож, Богу Боже, а кесарю кесареве. Однак титанічне зусилля Гоголя у прагненні до духовного ідеалу викликає захоплення і повагу.

“Людині, яка сидить по вуха у житейській трясовині, не дано розуміння природи душі”, – відзначав великий чарівник слова. У той же час людина – це амфібія, яка змушена жити одночасно у двох середовищах – духовному і земному. Надто знехтувавши земне, Гоголь не міг безпосередньо поринути в небесне – він був тільки людиною. Можна тільки гадати про ту “деяку духовну обставину”, яку митець не відкрив навіть Пушкіну. Але цим скористались інші сили. Замість Пушкіна опіку над душею Гоголя взяв на себе ржевський протоієрей отець Матвій Константиновський, «истовый» релігійний ортодокс, ревний служитель офіційної російської церкви. Ось що говорить про нього священик Ф. Образцов, сучасник тогочасних подій: “Отець Матвій, як духовний батько Гоголя, який взяв на себе обов’язок очистити совість Гоголя і приготувати його до християнської неосоромленої кончини, вимагав від нього відречення від Пушкіна. “Відречись від Пушкіна, – вимагав о. Матвій, – він був грішник і язичник…”

Сталось так, що в образі о. Матвія виступила ортодоксальна реакційна імперська Росія, яка прагнула змінити все єство, всю природну ментальність художника слова. Диявол змінив кривавий жупан Басаврюка на чорну попівську рясу закам’янілого у своєму неуцтві фаната. Наче горезвісний Распутін миколаївського часу отець Матвій змусив Гоголя відректись від власних творів! Воістину диявольська порада. Гоголя змусили відректись від самого себе!

І в холодній Москві у чавунно-бездушному домі графа Толстого конав худий змучений чоловік, обкладений релігійними книгами. Не чарівне козацьке коло, яке креслили навколо себе від нечистої сили, а мертвотна петля ортодоксальної російської церкви, замішаної на самодержавному циркулярі, оточувала вмираючого чарівника слова. Використавши найсвятіші наміри, диявол перетворив їх на наймерзенніші страхіття, від яких від жаху закрилася руками жива душа Гоголя. Мертві душі видінь і кошмарів шугали під стелею похмурого московського маєтку. Тут умирав славетний українець, великий російський письменник Микола Васильович Гоголь.

Поема людського роду “Мертві душі” стоїть у ряду найбільших художніх досягнень усіх часів і народів. Вона давно ввійшла в плоть і кров росіян і українців, народів Європи, перекладена на десятки провідних мов планети. Цей твір справив величезний вплив на російську, українську і світову літературу. Саме після цього твору російська література стала великою російською літературою. Гоголь намагався бути пророком для тодішньої Росії, а став пророком для всього світу. Особистість великого письменника зазнала поразки у вічному двобої добра і зла, а його жива і безсмертна душа здобула перемогу. І ми, українці, горді тим, що саме українська душа Гоголя з її українською ментальністю стала маяком, досвітнім вогнем для російського і українського народів. Затаврувавши мертвих душ “тюрми народів”, великий відун людської душі не кинув і тіні неприязні до великої душі російського народу. Саме Гоголь бачив його велетенські потенційні сили, саме він порівнював Росію з грізним богатирем Святогором, якому мало земної тверді для його неймовірної сили. Саме він подарував Росії ту нестримну птицю-трійку, яка ось уже кілька століть мчить нетореними шляхами історії. Він же і застеріг Росію – куди ж мчиш ти? “Не дає відповіді”, – констатує великий художник слова, не даючи і сам остаточної відповіді про шлях усього людства.

Піднебесний птах Гоголь, склавши крила, падав у чорну безвість небуття. Але в небесах уже розправила крила його безсмертна душа.

Леонід ТОМА