КЛЮЧ – БАГРЯНИЙ

Життя постійно ставить людині питання. І на них потрібно відповідати – в цьому запорука повноцінного людського існування, його вартісної перспективи. Для правильної і своєчасної відповіді треба мати “ключ”, який би відкривав доступ до тих чи інших галузей знань. Часто таким “ключем” стають особистості, що їх обрала епоха.

Серед таких – Іван Багряний, 100-річчя якого від дня народження відзначала прогресивна громадськість світу. Більшість населення України про сина свого народу – видатного українського письменника, політичного та громадського діяча дізналася тільки в роки незалежності України. Адже в сталінські часи Іван Багряний тільки за одну книжку “Чому я не хочу вертатися до СРСР?” самим Сталіним був названий злочинцем номер один. Зараз пристрасне і пророче слово Івана Багряного – невід’ємна частина нашого мистецького й політичного обрію, сучасність потверджує його ключову роль у розумінні та аналізі найживотрепетніших проблем “України в собі” й України у світі. Сьогодні ми спробуємо задати Івану Багряному ті запитання, на які він уже відповів своєю творчістю і життям.

–                   Які особливості і відмітні риси українського менталітету?

–                   Найганебнішим в нашій національній психіці було оте знамените “моя хата скраю”. Це хахлацька, когутська мораль. І через цю мораль ми, власне, не маємо ані свободи, ані держави, ані пошани у світі. І, може, ніколи і не матимемо цього, якщо цю етичну засаду не випечемо з когутської психіки вогнем. Якщо не вийдемо до високостей отого справжнього, великого вселюдського гуманізму, йдучи за прикладом таки наших же світочів (правда, тим самим народом зневажених і зі світу зживаних за життя), – таких як Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Тільки з мораллю цих людей ми можемо здобути собі свободу й пошану в світі.

Сьогодні, коли ми обрали, дякуючи телевізійному проекту “Інтера” “великих українців”, серед яких й імена названі Багряним, стає очевидним – наш менталітет, як величезне льодове поле відірвався від імперіалістичного “московського материка” й дрейфує до теплих морів нової реальності. “Бо ми пігмеї! Ось що мене розтрощує”, – виривається крик болю у Івана Багряного. Нині ситуація в Україні починає поволі вирівнюватись, Україна піднімається з колін.

–                  Чи довго ми ще будемо перебувати в духовному рабстві, ницості?

–                  Камо грядеши, духовний каліко?

Там, де злоба і ницість, де клевета і братоненависництво, там рятунку для нації нема. В такому духовному кліматі може сплоджуватися лише гаддя, і його не реабілітує жодний ліплений тобою “ізм”. Там, де злоба і ницість, там моральна безодня і взагалі безодня. Там вічна неволя, бо духовна покруч ніколи не зможе піднестися вище повзання; там рабство і поневолення, бо раби духовні ніколи не досягнуть свободи ані для себе, ані для народу. Бо свобода їсти одне одного й розпинати та обпльовувати – це не свобода, це найстрашніше рабство, яке є першою причиною рабства національного й соціального. Бо духовний раб завжди на службі у ворога.

Нині Україна бачить “свободу” Савіка Шустера, де українці демонструють саме ницість і злобу один до одного, обпльовують себе так, що чужі справді духу бояться. “Дарована” телевізійна свобода відображає у своєму кривому дзеркалі немало духовних калік “з українською пропискою”. Тривожний симптом, що про нього попереджав Іван Багряний.

–                   Марксовий “Капітал” по зав’язку насичений економічними викладками, суто про людину там не сказано майже нічого…

–                   Найбільший український людський національний капітал в народі й разом з народом. Той капітал прийде до голосу в момент розвалу сталінської імперії, він буде її могильником, і він же буде будівничим незалежної й вільної української держави – держави свого народу. І будуватимуть її діти українських робітників і селян. На засадах свободи й демократії.

Це було сказано Іваном Багряним у середині минулого століття, коли Збігнєв Бжезинський ще й на думці не мав писати сценарію про розпад “імперії зла”. Вона ще стояла у зеніті своєї мерзенної могутності. Ще моя тітка і сотні тисяч таких як вона пололи вручну багатокілометрові бурякові гони, ще визначний поет-філософ харків’янин Василь Мисик працював у цеху під наглядом солдата з гвинтівкою, ще не злетів у космос перший супутник в історії людства, що був сконструюваний під орудою геніального українця, в’язня сталінських таборів Сергія Корольова, а вже пролунав цей вирок Івана Багряного тоталітарній системі.

–                   Яка ж вона, ота система, з чого зродилась і як упокоїлась?

–                 В політичному плані – це система повного політичного безправ’я всіх соціальних груп, чи пак всього “безкласового суспільства”, а найперше – політичного безправ’я робітництва й селянства, головних продуцентів країни. Всі права, політичні й інші – це прерогатива “авангарду пролетаріату”, тобто комуністичної партії, а конкретно – її верхівки, здійснювача диктатури. У світоглядному відношенні – це безроздільне панування комуністичної доктрини й комуністичного світогляду. Фанатична нетерпимість до інших.

Хіба сьогодні комуністи змінились? Нічого подібного, фанатизму не поменшало, як і холуйського служіння колишній партійній “метрополії”. Колись одна порядна людина, талановитий поет необачно прохопилась таким афоризмом: “Я комуніст – і цим усе сказав”. Сьогодні ця фраза сприймається у зовсім іншому контексті, і хоча нині комуністи і продовжують щось говорити, за них уже все сказала комуністична тоталітарна система. П’ята колона викликає чергового привида із задушливих боліт більшовицького минулого.

–                  Камо грядеши, комуністичні банкроти?

–             Але чи врятуються вони від банкротства? Чи виведуть свій, безнадійно зав’язлий на мілинах занепаду комуністичний корабель на широкі води? Сумнівно. Наївно це навіть припускати. Для цього потріні такі радикальні зміни, які змінили б саме комуністичне “вірую”, і навіть перемінили б геть увесь склад екіпажу корабля. Без цього всі заходи, які ми бачимо, це тільки трагічне борсання, агонія тих, що не хочуть умирати, але приречені. Агонія банкротів, що не хочуть привселюдно визнати свого банкротства.

Політичні банкроти… Скільки їх в Україні? Але чи збираються вони визнати свій крах і зійти з політичної арени, як це, цілком природно, відбувається в цивілізованих країнах?

Ні! Знову рвуться в бій “морози і морозенки”, вітренки з марченками, “сєверодонецькі” з кримськими маргіналами, і ходять уперті чутки про політичну реанімацію “сірого кардинала” В. Медведчука. Ось така сьогодні наша дійсність, у якій слово “вірую” звучть як “вирию” (яму своєму ближньому. – Л.Т.)

–                  А як же й справді у нас з вірою та національною церквою?

–                  Проблема церкви складається з двох частин – з питання релігії й моралі, тобто з питання совісті, з одного боку, – та з питання політики, з другого, бо коли пишуть про “національну церкву”, то це вже справа не релігії, а справа політики. Бо якщо бути послідовними християнами, то жодної національної церкви немає і бути не може. Християнська церква, тобто християнська релігія, це явище глибоко інтернаціональне. Як не може бути Бог чиїмось національним, а стоїть понад усіма націями. Проте життя внесло з питання церкви свої корективи (і не марно), зробивши церкву явищем політичним. І от якби я висловлював свої погляди на питання церкви в Україні, то сказав би: національна церква. І призначення її великою мірою полягало би в тім,щоб для українського народу направити те зло й шкоду, що йому заподіяла російська церква, теж православна і теж підпорядкована тому самому Богові. Та Бог тут ні при чому, бо церква в практиці була, є й буде знаряддям не в руках Божих, а політичним знаряддям в руках людей. Отже – національна церква.

До проблеми національної церкви в Україні долучається ще й розкол між церквами, зокрема Київського патріархату та автокефальною. У той же час святиня українського народу Києво-Печерська лавра знаходиться під орудою Московського патріархату. І тому ще раз переконуєшся в актуальності пророчого слова Івана Багаряного: “Призначення церкви – бути будівничим українського національного духу, рушієм і помічником нашого народу в його становленні себе в історії. І наша церква національна мусила би мати свій центр не в Москві і не в Римі, а в Києві, на святих горах”.

–                Як склалося у нас в Україні з національною єдністю та національною ідеєю?

–           Перед українським загалом, перед усіма людьми доброї волі, перед усіма тими, хто справді боліє за національні інтереси і хоче боротися за них щиро, – перед тими проблема національної єдності стала сьогодні як альтернатива, як категорична вимога часу, без здійснення якої боротьба наша не може бути виграна. Цю альтернативу поставила жорстока дійсність, суворий учитель навіть для найбільших ігнорантів своїх політичних неоднодумців, аматорів політичного інтивідуалізму.

Щодо аматорів політичного інтивідуалізму – їх сьогодні в Україні хоч греблю гати. Винахідники “політичних велосипедів” створюють безліч партійок, громадських організацій, політичних об’єднань. І через деякий час усі вони лопаються як мильні бульбашки на болотяній твані українського політикуму. Чому ж так? Де причина анемії українського політичного життя? Не так давно вся кучмівська рать проголосила – національна ідея не спрацювала. Якщо так, то абсолютно логічно допустити – спрацювала якась інша ідея. Чи не в давніх часах її початки? Пам’ятаєте? “Земля наша велика и обильна, да порядку в ней нет, пойдите княжить и владеть нами.”

–                   То яка ж вона – національна ідея?

–                   Суть не в тім, чи світогляд матеріалістичний, чи ідеалістичний, а суть в тім, чи нація на злеті, чи на смерканні. Чи має вона велику рушійну ідею, чи не має. Ідею як надрядне явище, якій однаково мусять слугувати такий, а чи такий світогляд. Людину робить вартісною ідея. Сила ідеї вимірюється буднями. Не громохкими парадами, не святочними чаклуваннями, не порожньою патріотичною істерією, а кропіткими робочими буднями, скромною і часом невидною, муравлиною конструктивною працею, що крихта по крихті творить якісь вартості і ті вартості обстоює, крапля по краплі, день від дня стверджує моральну силу людей, їхню душевну стійкість і творчездатність.

Ось відповідь Багряного людям за його ж висловом із “згангренізованою” мораллю. А вона у нас до цього часу позичена у тоталітарного минулого. Нею можна прикритися як плащем, коли рине злива народного гніву, можна витертися як рушником, коли тобі плюють межи очі за зраду, а можна і витерти об неї ноги, коли треба зайти у високі владні зали. Більшовицькою мораллю освячували першотравневу демонстрацію на Хрещатику, за тиждень після Чорнобильської катастрофи. Люди йшли з малими дітьми, які ще не повністю усвідомили оцю саму комуно-більшовицьку мораль.

–                   То якою ж повинна бути мораль і моральність у “згангренізованому” суспільстві?

–                   У Павла Тичини є прекрасний вираз-зойк, крик людини в обличчя здичавінню сучасного світу: “Як страшно людське серце до краю обідніло!”

Ось тут корінь справи. Це сказано про суспільства і людей, світогляд і “мораль” яких будовано на суто наукових підвалинах.

Так ХХ і початок ХХІ століття перконливо свідчать як “до краю обідніло людське серце”. Планету до цього часу роз’їдає ракова пухлина тоталітарних режимів, страшна спадщина явного і прихованого колоніалізму. Сьогодні другою (або першою) державною мовою в колишніх колоніях є мова колонізатора (пам’ятаєте пріснопам’ятне – так склалося історично?) Україні зараз із шаленою настирливістю намагаються нав’язати “другу державну” – російську. Правда, цікаві аналогії? Як писав Шевченко “а вторая доконала вдову-сиротину”. Сьогодні пам’ятник цій “другій” російській імператриці, німкені Ангальт-Цербстській урочисто відкрито в Одесі. Ось вона ментальність плебея! Це його гнівно таврує Іван Багряний, стверджуючи, що ментальність духовного плебея, що здумав бавитися в політику і вважає своє духовне убозство в ганебну ментальність меншовартості за “місію України” у вільному світі страшною річчю.

–           Хто ж постійно плекає і вирощує оцих моральних плебеїв, розтліває маси, вивертає навиворіт суспільні відносини?

–           Від якогось часу в політичній термінології світу посів місце дивовижний словесний витвір, а саме комбінація слів – “комуністичний імперіалізм”. І ця дивна комбінація застосовується виключно для підміни поняття “російський імперіалізм”… Нікому б не прийшло в голову англійський імперіалізм часів розквіту Британської імперії називати “християнським імперіалізмом”. Або до Іспанії минулого застосовувати термін “католицький імперіалізм” і т.ін. Ні. Був іспанський імперіалізм, англійський імперіалізм, американський імперіалізм, одвічний російський імперіалізм, а не було імперіалізму католицького, християнського, протестантського чи буддійського або магометанського.

 

Сьогодні ж ми, демонструючи плебейську толерантність, соромливо іменуємо імперіалістичну Москву “північним сусідом”, мовчки втираємось нашим національним прапором, коли одержуємо з тієї ж таки Москви черговий брутальний плювок. Знайома позиція. Ще з часів тих “обережників”, які картали Шевченка за “дратування” царату. Але наскільки ефективна така позиція показує час. Імперія розуміє тільки силу. Варто було прем’єр-міністру Ю. Тимошенко пригрозити Москві за перекриття газових кранів перекрити подачу газу на Захід і – о чудо! – за один день переговори перейшли у конструктивне русло.

–                То чи “воздвигне Вкраїна свойого Мойсея”?

–          Якщо Україна хоче бути великою історичною нацією, зайняти передове місце серед інших народів, вона мусить “воздвигнути свого Мойсея”. А ні – то вона приречена на погній, на вічне ніщо, на духовне й соціальне плебейство, як нація мертва. Ті, що жили й кипіли колись і що створили величезні вартості (саме в цих шуканнях минулого століття й раніше), відмиратимуть після цвітітння, а ми вмремо без цвітіння.

 

Сьогодні ми, слава Богу, пошановуємо тих, хто виборював свободу і незалежність України, її місце у вільному цивілізованому світі. Проект “Великі українці”, дякуючи телевізійному “Інтеру” показав, що наш народ знає і шанує своїх героїв, свій цвіт, який неодмінно принесе рясні плоди. І не виправдаються сподівання тих, хто хоче розірвати Україну на схід і захід.

–                   Невже в української ідеї з’явились два полюси – Схід і Захід?

–                   Стоячи перед безперечним фактом, що між українським “сходом” і “заходом”, в тім числі і між молоддю Великої України та інших українських земель, вирита глибока прірва – вирита ворогами й безмірно поглиблена своїми безвідповідальними “політиками”. Ми підносимо проблему, що її висуває час, про кардинальне загачення тої прірви. І то, насамперед, загачення в спосіб радикальної перебудови на ідейно-політичному фронті, в спосіб творення єдиної революційної української ідеології та доктрини, в спосіб творення єдиної організаційної форми чину.

 

Давня ще сталінська “карта” про західняків, яких називали не інакше як бандерівцями і східняків, що, мовляв (історично!) тяжіють до Росії сьогодні витягнута з рукава. Партії регіонів, яка не просто “тяжіє до Росії”, а на ділі проводить проросійську промосковську політику, мета якої прив’язати Україну до старої і вже розхитаної імперської колісниці. У цьому одна з причин нашої нестабільності, трагічної невизначеності.

–                   То в чому ж вона – українська трагедія?

–                   Наша грандіозна українська трагедія не вміщається в усіх мурах і в багатьох головах цивілізованого світу. Віримо! Надійде той час, коли ми станемо плече-в-плече в боротьбі за кращу долю. І наша українська правда стане спільною правдою для всіх поневолених, цементом їхньої дружби, могутньою підоймою до великої дії в ім’я свободи, гуманності й демократії…

 

Іван Багряний своєю творчістю, усім своїм життям закликає нас до такої віри. Його слово – золотий ключ до самосвідомості українця, що відкриває перед нами широкий обшир діяльності на благо України, її народу, що переборюючи тисячі перешкод, уперто йде шляхом розвитку і поступу.

 Леонід ТОМА