ПРО ЩО СПІВАЮТЬ ЧАЙКИ НА КОРДОНІ

Перше, що впадає у вічі, коли перечитуєш нову збірку Віктора Кириченка «Чайки на кордоні» – яскраво виражена кольористичність. Різноманітні барви так і миготять перед внутрішнім зором читача. Здається, що поет користується не ручкою, а пензлем, як маляр. Більшість віршів, що згруповані в сім розділів, забарвлені у певний колір. Тут «небо синє, синє море», «біляві гребінці», «зелено-сірі схили», «опадає листя золотаве», «синь, зелене жито», «цибуля синя», «зелені пасма літа посивіли»… Відчувається, що поета не влаштовують тільки традиційні кольори, він шукає відтінків, тонких нюансів і тому час від часу з’являються кольори «жовто-зелені», «перламутрові», «ярово-золотисті», «золотаві»… Це пошуки людини, залюбленої в строкату красу видимого світу.

Той, хто пильно вдивляється в навколишню природу, знає, що відтінків тільки одного кольору може бути багато. Скажімо, японські майстри, тонкі творці хокку, уміють віднайти двадцять відтінків білого кольору. Це ж можна сказати і про інші барви веселки.

Віктор Кириченко прагне, шоб читач передусім сприймав його вірші візуально. Саме тому створює такі образи:

Сьогодні море, наче озеро, бо спить,

Ні гребінця, шепоче щось у днині.

І обрій гоне у далекій сині,

Примовкли чайки, вітерець – мовчить.

Душа, немовби сонечком зігріта,

Чарівний липень – середина літа,

Вгорі кимось зупинені літа,

Бо павутиння ще не проліта…

Друга прикметна особливість його віршів – музикальність. Цікаво, що поет не тільки вміло послуговується алітерацією і звукописом, уміє створити мелодійні вірші, він ще й пише до них музику. Він автор слів і музики до таких пісень, як «Місячне сяйво», «НЛО», «Мама», «Офіцери», «Мої Бабаї», «Металіст, атакуй», «Мій Пісочин» та інші. Відома співачка Тетяна Барткова з успіхом виконує його пісню «Офіцери» в супроводі духового оркестру МЗС України.

У більшості віршів поета присутні особливий ритм, як-от:

Влітку ранки, в ранках – роси,

Влітку – співи суголосні:

То співають солов’ї,

Для людей – свої пісні.

Третя особливість збірки – це її культурологічні акценти. Поет згадує десятки імен маститих майстрів слова і своїх сучасників. По суті, «Чайки на кордоні» – це творчий перегук залюбленого в літературу поета з тими, хто суголосний йому за духом і естетичними уподобаннями. В іменах це відбито так: Платон Воронько, Олекса Веретенченко, Володимир Сосюра, Володимир Свідзінський, Віктор Кулик, Ірина Обуховська, Василь Бондар, Михайло Шевченко та інші.

Окремої розмови заслуговує образність збірки. Віктор Кириченко уміє відчути «віків відлуння – дихання глибин», побачити «дерева в шатах тиші», як Яйла «картуз наділа із хмарин», як «вітер заграє із часом», як «травень в літо їде потихеньку» і як «місяць повновидий випікає зоряний пиріг»…

Погодьтеся, що таке побачити спроможне тільки той, хто залюблений у світ, тонко відчуває і вивчає його мінливу красу, а також в серці має те, що не вмирає тобто вічну душу. Іншими словами кажучи, він дивиться на світ очима безсмертної душі Але мало побачити, відчути, пережити, треба іде й уміти передати це у поетичній формі, створити повнокровні образи і такі картини, які б запали у душу читачів. І тут потрібне також добре знання мови, любов до її невичерпних глибин. Відчувається, що Віктор Кириченко постійно працює над збагаченням свого лексикону, вивчає і плекає нові слова, ставиться до них, як до святої глиноньки, кажучи словами Степана Сапеляка.

І якщо в попередніх його збірках було багато гучних і лунких акордів, то тепер панує хвилююча притишеність.

В селі стоїть незвична тиша:

Не будить дзвоном череда.

Замовкли півні, мов біда,

Ізнов її гості завітала,

Чи то незнана ще навала

Це – сьогодення.

Його мета викликати в серці читача співпереживання і щем, бо тільки так можна добитися, щоб жива іскра пробігла між автором і тим, хто бере до рук поетичну збірку.

Охопити всі теми, які порушує поет у збірці «Чайки на кордоні» (над нею він працював, до речі, кажучи, три останні роки)  важко,  адже дня  цього довелося б списати не одну сторінку. Ця збірка багатоаспектна і поліфонічна, але найважливіші теми все ж варто назвати: кохання, краса вірності, любов до малої батьківщини і рідної України, земля і море, жнива, природа…

Ось такий, як бачимо, широкий діапазон творчості, бо й душа в поета широка і прагне обняти своєю любов’ю весь світ.

А ще ця збірка накликає почуття бентежної ностальгії, якоїсь особливої туги, бо минають літа і ніщо на світі не вічне;

Тепло останнє небо тисне,

В тумани одягнись будинки,

І хоч ми встанемо навшпиньки,

Та не побачимо: навмисно

Ховає осінь сонце в хмари,

Намет відчула – незабаром

Мороз закрижить лист навколо,,.

Ми біжимо, за колом ішло,

Лижня синіє від, морозу,

А у дівчат – од вітру сльози,

Чи, може, літо пригадалось,

Чи, може, сили бракувало?

Та фініш ловить нас в обійми,

Палають щоки, ми – нестримні.

Має рацію Стах Діброва, який так говорить про поета в передмові до цієї збірки: «Гадаю, що автор, як був раніше, так і завжди буде в пошуку – пошуку доріг до світлих таїн тих же моря чи степу, схвильованої, мислячої рослинності чи людської душі, усього, що дихає, переживає свій чин, свою долю; те – у плоті, те – у камені, те – у повітрі, те – у вимірах, перед нами запнутих чи лише трохи привідслонених».

Дмитро ПАНЦИР