Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ: «Я ЗАГЛИБЛЮВАВСЯ В ІСТОРІЮ НЕ З ПАРАДНОГО, А З ЧОРНОГО ХОДУ»

В одному зі своїх есеїв Володимир Базилевський, видатний поет, мислитель, критик і публіцист, лавреат найпочесніших українських літературних премій (Шевченківської та Кулішівської), зізнавався: «Мене постійно переслідує відчуття катастрофи. Так жити – не можна. Так жити – безум. Однак я пишу, отже, живу».

З часом цей катастрофізм у світобаченні поета подвоюється, навіть потроюється: на його глибинно особистий – шопенгауерівського штибу – песимізм, на усвідомлення індивідуальної приреченості накладається відчуття приреченості його непутящої країни і приреченості природи, що його змалку заворожувала, її наївної, беззахисної краси.

Низький больовий поріг, розвинена інтуїція плюс нахил до раціонального препарування – і маємо «людину філософську». Але Базилевський – не лише homo philosophicus, він ще й homo aenigmaticus, чоловік із загадкою. Він не схильний розбалакувати про своє особисте життя, воліє уникати надто конкретних відповідей на надто прямолінійні запитання. Його красиве й суворе обличчя ніби значене печаттю недовідомого смутку. Саме тому з такою радістю ловиш його нечасті усмішки.

 

«УЯВІТЬ СОБІ ХЛОПЧИКА З ГЛУХОГО СЕЛА,

ЩО ПОТОНУЛО В СТЕПОВІЙ БАЛЦІ…»

 

І майне коло хати

колихкою маною

заводійне, окате –

те, що звалося мною.

 

– Володимире Олександровичу, Ви недолюблюєте звертання на «пан», а прізвище маєте шляхетське. Звідки воно?

    – Не знаю. У школі ровесники дражнили мене фразою «Задумали базилевці…» – з народної пісні чи думи про повстання селян проти панів Базилевських у селі Турбаї, що на Полтавщині. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона мовиться про дворянський рід Базилевських, їхній герб є у відомому «Малоросійському гербовнику», але сумніваюсь, що те має якийсь стосунок до роду нашого, бо дід і прадід мої були селянами. Щоправда, туманно пригадується версія про родича-священика. Раїса Руденко, дружина відомого поета, якось передала мені вітання від Володимира Базилевського, високого ієрарха православної церкви в Америці, який, з’ясовується, читав мої статті і просив написати йому, чи не зі священицького я роду.

– Місце, де Ви прийшли на світ: що воно важить для Вас?

– Місце мого народження – селище Павлиш на Кіровоградщині. Те саме, де зажив гучної слави педагог Василь Сухомлинський. Тоді, коли були ще живі дід з бабою та мої батьки, автобусна зупинка Павлиш означала, що я вже майже дома, цебто тільки міру наближення до рідних місць – і не більше. Байдакове, село мого дитинства, було за сім кілометрів від Павлиша.

– Здається, нині цього села вже нема. «Убієнні села» – одна з вагомих тем Вашої поезії.

– Село вимерло. Вимерли й ті, які знали мене, яких знав я. Недавно не стало й останнього мого ровесника. Порядкують тепер там зайшлі. Пам’ять здиблюється на ту руїну і захищається…

Можливо, найголовніше, що винесла широкорозплющена дитяча душа з тієї ранньої пори, – це прилучення до великих таємниць природи, до всіх її виявів, до флори і фауни. Природа була тоді не настільки залежною від людини, як нині. Втім, багато важили й люди з їхньою добротою й жорстокістю. Але то окремий досвід.

– Яким Ви були в дитинстві? «Заводійне, окате…»

– Таким і був: вітрогоном, бешкетником, устрявав у бійки, часто зі старшими й дужчими, від яких і перепадало. Гасав по степових балках і яругах; шастав по пташиних гніздах; виливав ховрашків; на смолу, причеплену до нитки, видобував із нірок мохнатих аґресивних павуків; у ближньому лісі наловчився видирати з покинутих сорочих гнізд забавних вовчків; стріляв з рогаток пернатих – за що потім каявся у віршах…

Невигадливі ігри сільських хлопчаків бували й небезпечними. Земля по війні була буквально нафарширована металом: снарядами, гранатами, патронами. Ну як пройти мимо такого добра у віці, коли смерть видається нереальною, точніше, несправжньою? І не проходили. І гинули, і калічилися. Той лишився без пальців, той без руки або зі шрамом на все обличчя.

– Запевне маєте спогади з тієї пори, які не відпускають і досі…

– Поділитися? Ось вам кілька епізодів…

…Відлуння подаленілої канонади. Пізня ніч. Безперервний моторошний крик пораненого німця з лісосмуги, що за нашим городом. Чужа мова, надривна нота згасаючого чужого життя… Досвітні сутінки; біжу в лісосмугу, натикаюся на розкидані довкруж патрони й гільзи – і стовпію від жаху: перед очима – голе тіло мертвого німця, того самого, що так надсадно кричав опівночі. Наші кам’яносерді односельці здерли з нього навіть білизну… То була моя найперша зустріч зі смертю. І – з людською ницістю. Через багато років побачене озветься віршем, де буде й такий рядок: «…і смерть була ця безсоромна, гола».

…На дворищі, за купою гною натрапляю на щось круглясте, штурхаю носком черевика і завмираю від захвату: «лимонка»! Цебто граната. Приваблива, чистенька. Озираючись, чи не бачать дід із матір’ю, хапаю знахідку і ховаю у своєму потаємному схроні. По обіді я з друзяками – вже за селом, біля вирви, що утворилася після вибуху снаряда. Знімаємо зі штанів паски, зв’язуємо їх докупи на взір вірьовки, примоцьовуємо до гранати, попередньо так-сяк закріпленої на пеньку бозна-коли зрізаного дерева, і – смикаємо… Оглушливий вибух, щось обпалює обличчя; притиснувши руку до рани, лечу через толоку в село, кров цебенить між пальців. Скоро з’ясовується – я везунчик: осколок черконув за якихось півсантиметра від ока.

…Скрип хвіртки, винуваті очі листоноші, у руках папірець, повідомлення: батько пропав безвісти. Шкарубка долоня похилої жінки на моїй голові: си-и-рітка…

…Люта зима котрогось там року. Я, підліток, добираюся попутними саньми з Онуфріївки (райцентру) у своє Байдакове, до діда з бабою. Я хворий, температурю; степ, ніч, зривається хурделиця; кобила раптом спотикається, падає, борсається у збруї, відчайдушно завалюється на бік і судорожно завмирає. (Згодом з’ясувалося: перегодували вівсом.) Плутаючись у полах пальта, шугаю в замети, свище вітер, сніг заліплює очі, збиваюся з дороги, кашляю, задихаюсь, ноги не несуть, неймовірно хочеться спать. А все ж якимось дивом добуваюся до найріднішої у світі Хати Стріхівни (це якщо за Драчем), проштовхуюся крізь дрючки загорожі у засніжений двір, навалююся усім тілом на двері і щосили гупаю. Чую зойк висмикнутого з прибою гачка, переляканий бабусин голос – і вже боковим зором бачу її пополотніле обличчя: «Бо-о-же!».

…Трагічне, драматичне відклалося в пам’яті найвиразніше. Тому чи не всі ці кадри озвалися віршами через багато літ. Ага, забув сказати Вам про хобі чи, як сьогодні пишуть, гобі мого дитинства – виготовлення стріл із підручного матеріалу: очерету й свинцю. Наконечники я навчився клепати самостійно. Мабуть, є певна закономірність у тому (сміється), що свою антологію української поезії ХХ століття я назвав «Стрілою».

– Яким було Ваше перше літературне потрясіння?

– Перше потрясіння – Пушкін. Друге і третє – теж він. До Шевченка (як і до народної пісні) належало ще дорости: він, за логікою парадоксів, надто складний у своїй простоті для дитини й підлітка.

Загалом це – з важкопояснимого… Уявіть собі хлопчика з глухого села, що потонуло в степовій балці. Уявіть того хлопчика тоді, коли його свідомості ще не торкнулося слово справжнього навчителя. Хлопчика, який ще не чув мови російської класики. Мова, що нею послуговувались нащадки переселенців, мешканці двох прилеглих російськомовних сіл Зибке і Камбурліївка, не тільки не приваблювала – відштовхувала, була об’єктом глузів для байдаківців. І ось до рук хлопчика потрапляє випадково томик Пушкіна – і хлопчик чманіє від захвату. Що спричинилося до цього стану? що подіяло?

Тільки з віком я наблизився, як мені думається, до розгадки. Як існують рідкісні види тварин і рослин, так існує і рідкісний тип поета. Поета всеосяжного. Пушкін – це поліфонія. Він – для будь-якого віку. Додайте до цього таку крихку субстанцію, як сприйнятливість маленького реципієнта, – і матимете відповідь…

Мій рух у напрямку Пушкіна продовжився, коли російську літературу у школі почав читати Олександр Степанович Ірклій. Я мав тоді майже фотографічну пам’ять, легко запам’ятовував сотні текстів (і не тільки віршованих). У підсумку вийшло так, що й віршувати почав російською… Один Бог відає, скільки тоді було написано віршів та поем! Та настав день, коли усе те добро я знищив. І це був день самоусвідомлення, самопорятунку…

– Що Вам найбільше заважало в житті?

– За мене вже відповів Винокуров, майстер, якого сьогодні не читають: «Поэту все мешает на планете…».

«І ЦЕЙ ІЛЮЗОРНИЙ ІДЕАЛ ЖИВИВ ДУШУ…»

 

Я із совків пошився в лохи,

хоча й не гіршого зразка.

Між знаті іншої епохи

немає місця для совка.

 

– «Я із совків пошився в лохи…» Володимире Олександровичу, як Ви оцінюєте ту добу, що формувала Вас? Наскільки, на Ваш погляд, скалічене нею Ваше покоління?

– Доба, що формувала нас, була добою тотальної брехні. Брехні, яка стала правдою, – це якщо за Орвеллом. Про реальну ж правду, про масштаби тієї правди дізналися ми набагато пізніше. І коли дізналися – вжахнулися. Правда виявилася настільки страшною і водночас абсурдною, що в неї важко було повірити. Прозрівали поступово, поетапно, в міру надходження й освоєння інформації. Звинувачували спершу оточення Сталіна, а його самого вигороджували: не знав, не відав… Потім з’ясувалося, що знав і відав; списували усе на нього, Ленін тривалий час лишався у святцях, та настала черга – відкрилися і його діяння та помисли, і це був крах світобудови, цебто всіх ілюзій.

Потрясіння свідомості озвалося лінійним поділом минулого на катів і жертв. Невдовзі довідалися, що не все так однозначно. Що багато з тих жертв спершу теж були катами…

Брехня – до того, як її розвінчали, – врівноважувалася молодістю. Сприймалася як щось звичне і неминуче. Брехня зі знаком фатальності… Імунітетом супроти неї була книга. Принаймні для мене. Я багато читав. По закінченні школи вже досить вільно орієнтувався в акваторії вітчизняної і зарубіжної класики. Це полегшило мені життя на першому курсі університету: не треба було щодня бігати до бібліотеки…

За логікою парадоксів, брехня мала і свій позитив. Вона утверджувала те, чого не було, але що мало би бути. Приписи морального кодексу будівника комунізму перегукувалися з біблійними заповідями, з настановами Нагірної проповіді. І цей ілюзорний ідеал живив душу, не давав їй оказенитися, опуститися, змертвіти.

– «Нас возвышающий обман», кажучи словами Вашого кумира.

– Так. Можливо, саме завдяки цьому в суспільстві зберігався певний градус тепла. Стосунки між людьми були довірливішими, природнішими, родинні і дружні зв’язки – міцнішими, аніж у часі нинішньому з його дефіцитом совісті, тенденцією до обростання людини шерстю. Переступаються непереступні межі. Поневажуються християнські постулати. Техногенна цивілізація з її споживацькими перегонами – це й неминучість катастроф. Неминучість розлюднення, що в міру зростання технічних здобутків тільки глибшатиме. Якщо людство не отямиться, не поміняє вектор розвитку, на нього чекають незворотні наслідки.

Ризикну висловити крамольну думку: у пізню пору імперії «совок», homo sovieticus із усіма його неґативами й комплексами – у плані моральному був ближчий до Абсолюту, ніж ґлобалізована «комп’ютерна» людина.

– З одного боку – Ви як консерватор схильні захищати родинні цінності, з іншого – «Неволить, діймає до спазму байдужість до рідної крові. Ні, легше мені між чужими…». Це правда? Правда – що легше між чужими? Чи вважаєте Ви, що спорідненість душ – надійніша, ніж спорідненість кровна?

– Питання видається несподіваним, сміливим і… незручним. Без відчуття кровної спорідненості немає ні родини, ні нації. Але людство рухається, повторюю, у напрямку розлюднення. Піддаються випробуванням і родинні зв’язки. Нахраписта цивілізація з незліченними її чудесами руйнує й переінакшує стосунки між батьками й дітьми. Сакральне стає анахронізмом. Те, що донедавна було немислимим, сьогодні – звичне, буденне. Трагізм як повсякденність, аномалії як норма – до цього призвичаїлись зокрема й телеведучі. Бадьорим тоном вони звістують нам: син зарізав батька, породілля викинула маля на смітник… Оця інерція звикання і є найстрашніше. Вона – корозія, яка роз’їдає душі й унеможливлює наповнення реальним змістом таких понять, як родинний затишок, довіра, тепло, уболівання. Навіть у так званих нормальних сім’ях щось безнадійно зрушилося, і те щось лякає перспективою здичавіння.

Якщо ж локалізувати тему, зауважу: інтенсивність стосунків із рідними залежить ще й від віку. Міняємося ми, міняються й вони. Найзворушливіші ті стосунки у найніжнішу пору існування, коли ми безпорадні й залежні. А з набуттям життєвого і духовного досвіду можлива навіть різка охолода. Найчастіше це спостерігається між братами й сестрами, надто коли хтось із них, сказати б, духовно повнокровніший, домігся певного успіху. Різність духовних поверхів незрідка призводить до відчуження, навіть до розриву стосунків. До слова, переймалися тим Будда й Христос. Будда навіть називав дім вмістилищем нечистот і закликав покинути його в ім’я вищої правди…

– А самі Ви з натури – домувальник чи подорожанин? «Зелений маг дороги жде мене…»

– Домувальник зі скромною географією подорожанства. Прикро, звичайно, та мандрувати випадало мені нечасто. Не в останню чергу і через мій власний характер. Реєстр моїх подорожей просто жалюгідний у зіставленні з географією вояжів багатьох моїх колеґ – надто тих, що помоталися по світу державним коштом… Але всі мої блукання відлунилися віршами, подорожніми нарисами чи нотатками. Болгарія, Грузія, Латвія, Кабардино-Балкарія, Башкирія, Поволжя, Туреччина…

2012 року поталанило здійснити мрію життя – побувати в Італії. Рим, Флоренція, Венеція – ця музика звучить мені й досі. І звучатиме, доки й мене.

– Небо, не душу міняє той, хто за море мандрує, – так писав Горацій.

– Але ж поезія живиться новими враженнями, вони, за Рильським, – хліб поезії. А мандри – невичерпне джерело вражень. Колись подорожі світом були обов’язковою приналежністю освітньої програми. Побачити інші країни і все значуще в них очима молодості означало не тільки розширити кругозір, а й допевнитися щодо тяглості в часі нетлінних істин і цінностей.

…І все ж, і все ж – я належу до тих, хто воліє, на взір Плужника, «всесвіт слухати з кімнати». Кімната – це й можливість входження у стан максимального зосередження. А воно – обов’язкова передумова слухання всесвіту.

– Одеса, Кіровоград, Київ[1]. Що дало Вам кожне з цих міст?

– Одеса, Кіровоград, Київ – етапи біографії. Кожен зі своїм досвідом, позитивним і неґативним. Кажу ще й про досвід як нарощування внутрішнього капіталу.

– Ваш вибір: місто чи село?

– Не треба «чи». Відповім: і місто, і село.

– Чому Ви тікаєте зі столиці до Глевахи?

– Тікаю, щоб бути собою. Та й нинішній мікроклімат у стольному – отруйний для українського письменника. Інша річ, що за розкіш усамітнення доводиться платити незручностями і дрижаками в зимову пору, бо дача моя з недобудів, а господар із мене кепський.

«У НАШИХ БІДАХ ВИННІ МИ САМІ»

Не тріумфуй: збулись чужого іга,

страшніше – власне, бо ж своя вина.

По Києву гуляють печеніги,

а в печенігів – наші імена.

– Зізнайтеся, що стало для Вас найбільшим розчаруванням після здобуття Незалежності? Що спонукало Вас до написання «Холодного душу історії»[2]? Тоді, в середині 1990-х, ця книжка не була оцінена по заслузі; а сьогодні – як Ви відчуваєте, чи змінилося ставлення читацтва до неї?

І ще одне: яку роль у Ваших історіософських поглядах відіграв Євген Маланюк із його нищівними докорами «степовій Елладі»?

– Найбільшим розчаруванням після здобуття Незалежності стала… Незалежність. Гнітюче відчуття, а потім і тверезе усвідомлення, що не знаємо, як повестися з цією довгожданою вистражданою панною, аби вона від нас не відвернулася. Це й змусило мене заглибитися в історію не з парадного, а з чорного ходу, зазирнути у її схрони та підвали. Те, що відкрилося зору, і стало «Холодним душем історії». Публікація з’явилася у 1995 році в журналі «Дніпро» і спричинила гостру дискусію, що дочасно урвалася з вини видавця. Спротив тоді викликало передусім те, що сьогодні для багатьох майже аксіоматичне: у наших бідах винні ми самі. Найбільшою несподіванкою була для мене реакція інтелектуалів. Короткозорість їхня буквально приголомшила. Бо вже тоді – сімнадцять-вісімнадцять років тому – виразно проглядалися зловісні симптоми грядущої катастрофи української державності.

Ви згадали Маланюка. Так ось, у мене склалося було враження, що мої опоненти його не читали. А якщо й читали, то не завважили його прозірливого застереження: першою проблемою, яка постане перед Україною, якщо вона здобуде незалежність, буде проблема малоросійства.

Мене тоді критикували усі, кому не ліньки. Зі мною не віталися, моєї присутності не помічали, ганили по телефону, називали євреєм і поляком, при наближенні переходили на протилежний бік вулиці. Звичайно, були й ті, хто підтримував, але переважно в усній формі: остерігалися пожати те, що випало мені.

Про все те я казав і писав, лишається хіба що додати: за іронією долі, 2012 року, цебто майже через два десятиліття після написання, «Холодний душ історії» відзначено премією імені Пантелеймона Куліша.

– Ви доглибно усвідомлюєте всі українські вади – а еміґрації кажете рішуче «ні». «Допоки душа моя гола ще вірує в чудо – нікОли, нікУди, нікОли, нікОли, нікУди!»

– Вижити духовно у чужому середовищі я навряд чи зміг би. Доконало б перманентне відчуття своєї зайвості, непотрібності.

Хоча й тут дістає чужизна – але це вже доля, мусиш призвичаюватися до своєї Сахари…

– Що все-таки тримає Вас на плаву? Літературне покликання? Спроба християнської віри? Чи шляхетний стоїцизм Лесиного зразка – contra spem spero?

– Окремо – ні перше, ні друге, ні третє. Але й перше, і друге, і третє в сукупності. Плюс – дошукування якихось своїх правд, але це вже прийшло набагато пізніше. Дошукування з ризиком підміни жанру: поезія як філософема, з відповідними здобутками і втратами. Бо філософська лірика – то й неминучість абстракцій…

– 1968 року Ви пережили клінічну смерть. Що цей екстремальний досвід змінив у Вашому житті?

– Я міг померти кілька разів, але щоразу мене рятувала якась недовідома сила. 1968 рік був із найтяжчих. Той досвід умирання, а був я тоді, Люцино, у Вашому віці, відбився у моєму есеї «Значення хвороб» та вірші «Реанімація». Скажу одне: з найгостріших відчуттів у стані запаморочень і прояснень свідомості – відчуття відчуження. Байдужості навіть до того, що було дороге. Усе здрібніло, подаленіло, відсунулося, вивільнився неосяжний простір, що ось-ось мав тебе заковтнути. Це – приблизно. Передати той стан словами дуже важко.

…Про смерть мною написано стільки, що коли б знайшовся охочий, то міг би захистити дисертацію на цю тему. Хтозна – може, це ще й неусвідомлений спротив: за радянської влади писань про смерть не шанували. Між іншим, філософи запевняють, що тема смерті належить до сфери високих думань…

– Колись Ви самі зізнавалися, що Ви – «домашній» автор, що Вам найкомфортніше пишеться у звичних хатніх умовах, навіть із дотриманням певних узвичаєних ритуалів…

– Місце письменника, як відомо, за письмовим столом. Хоч багато моїх віршів зароджувались, та й народжувались на ходу, у найнесподіваніших місцях: у полі, в лісосмузі, на ескалаторі в підземці, в автобусі, електричці, навіть у кабінеті хірурга чи у вирі міської юрби, коли почуваєшся самотнім і загубленим.

– «Кутами тетраптиха здибився зверхньо комп’ютер…» Звідки цей патріархальний страх перед машиною?

– Не страх, а недовіра. Комп’ютер – то й неґатив, а не тільки позитив. Неґатив той уже озивається, озветься й завтра. За зручності треба платити. Плата може виявитися занадто високою, неспівмірною з ними. Кожне технічне чудо – це й загроза органіці існування. Я ще застав цю органіку у її патріархальних формах. І хоч бувала вона холодною і голодною – душі в ній літалося вільніше, ніж у кліті з металу й пластмаси.

Розумію, що з переліком таких реліктів, як ціп, ступа, макогін і т.д., наражаюся на кепкування – чом би не покепкувати з людини із палеоліту… Хоч мова, звичайно ж, не про згадану атрибутику, а про особливий, уже втрачений мікроклімат життя в контакті з природою.

– Поезія і критика – дві нерозлучні посестри; котрій із них сьогодні ведеться тяжче?

– Якось відомий письменник і видавець поскаржився у принагідній розмові: не купують поезії, за два роки продали лише десять примірників збірки Н. Згаданий Н. (видавець назвав його прізвище) належить до знаних, розкручених поетів середнього покоління.

Ось Вам і відповідь. Світ утилітаризується, а в нашому випадку ще й деукраїнізується. Суспільству, в якому споживацтво – альфа й омега, поезія непотрібна. Йому достатньо попси. Попса доступна, «своя в дошку», над нею не треба ламати голову. Вона – наркотик, здатний витворити ілюзіон життя як безперервного свята.

Якщо не потрібна поезія, то критика не потрібна тим паче. Критикувати чи хвалити поезію, якої не читають, – нонсенс. Та й гонорарів за критичні статті не платять, а праця ж ця – із трудомістких, невдячних. Кому тяжче – поетові чи критикові, якщо обидва вони не потрібні? Вимирає навіть відданий читач: ціни на книжку непідйомні. Поезія і критика тримаються на одержимих…

– Кілька слів про Ваші видавничі проекти: коли вийдуть «Імпресії та медитації», коли – антологія «Стріла»?

– «Імпресії та медитації» обіцяють видати у видавництві «Ярославів Вал». В «Українському письменнику» – «Стрілу». Коли те станеться і чи станеться взагалі – не знаю.

– «Поставив на літературу – програв життя». За свідченнями Ваших друзів, Ви залишаєтесь літератором двадцять чотири години на добу: весь час або щось читаєте, або пишете. Певна річ, це перебільшення, але, гадаю, не таке вже й значне… А що Ви робите в моменти, коли все-таки стомлюєтеся від літератури?

– Поливаю усе, що росте на городі, обрізаю дерева, рубаю дрова, топлю грубу, годую перманентно голодних братів наших менших, копаю, клепаю, пиляю, латаю, ламаю, закручую – досить? А то можу продовжити…

«Є МЕЖА, ПЕРЕСТУПИВШИ ЯКУ,

ПИСЬМЕННИК ПОТРАПЛЯЄ У ЗОНУ САМОЗНИЩЕННЯ»

Державна ніч схиля думки до мряки;

в плебейські ігри грати не мастак,

не жебрав благ у влади-вовкулаки,

пишаюся з найвищої відзнаки –

шляхетної відсутності відзнак.

– Володимире Олександровичу, багато хто з літераторів, декларуючи свою радикальну опозиційність до нинішньої «влади-вовкулаки», все ж не гребують виявами її прихильності – званнями, орденами тощо. А Вас влада – колишня, нинішня, хоч яка, – «не помічає». Не ображаєтесь?

– Влада «помічає» тих, хто їй не перечить. Та ще тих, за кого клопочеться Спілка, яка готує подання на того чи того письменника. А Спілка «помічає» або тих, кого за ритуалом час нагороджувати, або тих, хто нагадує про себе і просить. Я не нагадував і не просив. Тому й безнагородний. Був і залишаюсь отим котом, який сам по собі… (сміється).

Втім, на «Ярослава Мудрого» мене таки висунули. Не Спілка. Одна поважна гуманітарна інституція… Якогось дня пролунав телефонний дзвінок: мовляв, хочемо подати вашу кандидатуру на орден Ярослава Мудрого. Але, даруйте, мусимо точно знати, що не підведете, не вчините так, як Дімаров[3]… «Не робіть цього, – сказав я, – підведу».

– В останні десятиліття Ви тяжієте до філософії політики, до філософії влади. А стосунки письменник-влада – одна з улюблених Вами масштабних тем.

– У літературному середовищі (згадаймо того ж таки Анатолія Дімарова) гуляє фраза: письменник повинен бути в опозиції до влади. Воістину. Бо ж література за природою своєю – вільнодумання, а влада, навіть поміркована, прагне його обмежити.

За Святим Письмом, влада є божественною – і вона ж є гріховною. Христос каже Пілату: не мав би ти влади наді мною, якби тобі не було дано згори. Немає влади, яка не від Бога, – це з апостола Павла. І водночас, зважте, думка про гріховність влади тягнеться через усю Біблію. Від першої Книги Царств до Апокаліпсису. Апокаліпсис – то суціль неприйняття влади та її носіїв… І філософи християнські кажуть: влада антиномічна, вона – від Бога, і вона ж – від диявола.

Це протиріччя почасти знімається, якщо пристати на відому точку зору: Бог відкривається світові, але не править ним. Править диявол. Компроміс із дияволом – відпадання від Бога. З цього погляду опозиційність до світської влади набирає навіть сакрального характеру…

Ні, не повинен письменник співпрацювати із владою, надто – з такою, як маємо сьогодні. Нещодавно я сказав це публічно на вечорі, присвяченому 85-річчю «Літературної України». Нинішня пора – не менш страшна, ніж та, що ми пережили у кривавому ХХ столітті.

– Не можу погодитися з категоричністю Вашого останнього твердження. Сьогодні нас принаймні не вбивають фізично.

– Соловками та сандармохами не вбивають, справді. Та вбивають те, без чого життя втрачає сенс. Убивають системно, цілеспрямовано, послідовно. Владу узурпували печерні люди, для яких духовність – китайська грамота. Люди, яким невідомо, що таке мораль і совість. Порозумітися з такими людьми неможливо. Письменники можуть (і повинні) сповідувати різні світоглядні й естетичні принципи, належати до різних літугрупувань, але їх має поєднувати усвідомлення реальної загрози українській державності і культурі.

Аполітизм – теж політика. Є межа, переступивши яку, письменник потрапляє у зону самознищення.

Уявіть собі: ви будуєте хату. Як умієте, але зацікавлено й уперто. Зусилля ваші помічені. Владоможці вас підхвалюють, заохочують. І в одночассі – і потаємно, і явно – риють лази під її підмурівок, з тим, щоб хата завалилася.

Українська хата ще тримається, та чи вистоїть? Таких тяжких ударів окупаційного молота по фундаменту не знала вона навіть у лихі часи. Духовна українська людина неприсутня у державному просторі. Є видимість присутності. Нам нічого не належить. Усе – у них. Ми – на становищі американських негрів пори лінчування. Нас лінчують духовно. Письменник з орденом від лінчувальника? Сюр…

За кілька поколінь цей сюр може вилитись ось у яку картинку. Праправнук чи прапраправнук нагородженого, розглядаючи цяцьку від януковичів-азарових, замислиться: а що ж недоброго вчинив прапрапра…, якщо кастрати духу, нищителі тубільної культури його нагородили? Втім, це ще питання, чи не завалиться українська хата до того часу…

Максим Стріха в одній зі своїх статей висловив побажання, щоб українські науковці, письменники й митці дружно відмовилися від будь-яких державних нагород. Запам’яталася фраза з його тексту: розплата угодовством і мовчанням за блага від влади – однозначно огидна.

– І Ви, і пан Максим кажете про нинішню владу – а Ліна Костенко не взяла нагороди й від попереднього очільника країни, все-таки менш одіозного, ніж нинішні бонзи. Чи виправданий такий радикалізм?

– Відмовившись від «Героя…», Ліна Костенко підтвердила єдність слова і вчинку. Шкода, що цей факт не набув широкого розголосу і не став приводом для плідної розмови. Мене турбує етична невибагливість частини мистецької молоді. Нещодавно прочитав в «Українській літературній газеті» статтю Вашого земляка Ігоря Бондаря-Терещенка. Вона позбавила мене решти ілюзій. Молоді поети мотаються по світу, беруть участь у міжнародних фестивалях, видають книжки – коштом… фондів, власникам яких начхати на українську державність і культуру. Цебто діють за принципом «гроші не пахнуть». А вони таки пахнуть. Беручи їх, молодий талант прямо чи опосередковано потрапляє в залежність від грошодавця.

– Скінчити розмову на оптимістичній ноті не вийшло – то як Ви волієте її завершити?

– Рядками з мого вірша, який Ви згадали в епіграфі до цієї підтеми.

Живіть до ста – заслужені й герої,

борці й гравці, майстри і партачі.

Брязк орденів – то й похоронна зброї.

Сторожа спить. Данайський кінь у Трої.

Данайці ждуть, вхопившись за мечі.

Спілкувалася Люцина Хворост

зима 2012–2013

Харків – Глеваха