Сергій Шелковий. Три вірші

Пам’яті Василя Борового

Вже сорок днів, як на землі немає
кайданника й поета Василя,
вже янгол у руці кермо тримає
летючого, мов хмара, корабля,
що мав би з Василевою душею
Господньої достатись висоти,
але ще плине над Дінцем і Мжею,
повз церкви слобожанські та хрести.

Все плине, мов вдивляється востаннє
в жебрацький грудень на гріховнім тлі,
у яснотілі монастирські бані,
у грона гайвороння чорно-злі.
Там кривда, унизу, там зради й ґрати,
але чомусь вітрила корабля
біліють, сяють, як величні шати,
і попри грудень, м’ятно віє Мати –
волошкова поетова земля…

грудень 2014

* * *

Іде війна, і старість підповзає,
і тягне за собою неміч-мотлох.
Та, мабуть, найважливіше я знаю,
бо Молоху не клявся в зграях-кодлах.
Бо й досі не позбувся щастя того
і не забув прозорого світанку,
де райдуга торкалась серця мого
на молодім післягрозовім ґанку.
Я той, ким був в своїм досвітнім віці,
в передчутті вселенського розмаху.

То ж від часів метеликів й суниці
крізь кригу й крицю рухався без страху.
Та наздогнало “братське” нас страхіття,
відвертість некерованого звіра.
І никне, жовкне безпорадне віття
над божевіллям вбивці-каноніра.
Смердить війна, і юна сила гине
від пулі, від луб’янської отрути.
Але ж життя героїв – ні, не сплине,
бо Трійця – іпостась їх триєдина:
серед живих та ще й прийдешніх бути…
грудень 2014

* * *

“Рабів до раю не пускають!” –
щосили вигукнув Сірко. –
Рабів, що в серці страх плекають,
що пили суче молоко
ще від колиски. Та й допились
аж до наруги трьох віків…
Не для рабів Господня милість
та хору янгольського спів.

То ж краще левом мертвим бути,
ніж сученям. Кремлівський хан
ізнов жбурне тебе під Крути,
під тричортові інші скрути,
пошитий в дурники Богдан!
Не за вишневу вишиванку,
за вічність вільної душі
молись досвітньо, бийся зранку,
юнак старка Сірка, Іванку,
най на останнім рубежі!

грудень 2014