Олександра Ковальова. «Прикинулся золотом – так блести» (Роздуми над «Небесным рок-н-роллом» Асі Шевцової)

Усе б якось було, домовилися між собою дорослі, солідні люди, повідпускали собі бороди, вуса, животи: ми солідні, наша думка авторитетна, ми тут навічно, нам тут вирішувати, що і як… Одного вони не врахували: світ оновлюється через прихід нових поколінь, тобто – дітей. А ці діти виявляються єдиними серйозно мислячими істотами. Діти ставлять питання. І ставлять їх не за домовленостями, а тому що всерйоз одержимі ідеєю пізнання. Не всі такі, але трапляються й такі. Деяким дітям також досить просто кимось здаватися, кимось зі світу бородатих, вусатих, пузатих, але більшість із них (хоча б на початку) захоплює ідея пізнання світу. Діти здогадуються, що світ існує всерйоз і закони в ньому серйозні. Ні в кого, крім них, дітей, руки до цього не доходять. Дорослі зайняті великою, безвідповідальною дорослою дурістю. Їхня інтерпретація картини світу не те що не витримує критики, вона просто відлякує своєю тупістю та непослідовністю. Міфи дорослих відлякують жорстокістю, безвідповідальністю. Маленька мисляча істота прийняти цього не може:

Поверьте, когда я вырасту –

я устрою свой личный бунт

против этой в глазах сырости,

где должны светить сотни лун.

Против шальной печали

И холостых клише…

Но дайте попасть сначала

в карликовую мишень!

Читаю книгу Асі Шевцової «Небесный Рок-н-ролл». Читаю з дивною дитячою радістю: Ось так нам усім! Так усім і треба! Дивуюся, чому я в свій час не обрала саме ось цей єдино правдивий тон, ось цю єдино правильну інтонацію? Це ж так просто: трохи іронії, трохи гіркого сарказму, трохи м’якого гумору, трохи веселої насмішки, а ще тут торба тепла, жменя співчуття і море любові. Всього-на-всього. І вперед! А ще наш автор озброєний багатьма теоріями і практиками, автор свідомий того, що цей світ і до нього хтось пізнавав, а хтось ще й мав набагато більший набір інструментів пізнання, своїх власних сил та можливостей. На фоні усвідомлення всього цього з’являється самоіронія:

Хочу и буду

так неумело

косить под Будду,

корябать мелом

про запах почек

и цвет бутонов! –

прости за почерк

и резкость тона…

У світі Асі Шевцової химерно переплітаються реальність і витвори уяви, вони взаємопроникні, вони вразливі і дуже залежні від волі автора. Світ є, яким він є. Тобто, різним. Не завжди симпатичним. Однак автор прийняв своє рішення:

А мы – поколение

Влюбившихся в солнце сквозь страх,

У каждого – о своём,

Снова и снова по кругу –

Что видим, то и поём.

Свідомо прийняте рішення – це добре. Але життя не складається лише зі свідомо прийнятих рішень. Життя – це вертепний зріз подій та вчинків, усього не охопиш навіть у багатовимірному зображенні, як от у чудовій баладі про лампочку чи про дівчинку, правильну дівчинку, чи про нашу банальну і водночас таку трагічну і неправильну підсвідомість:

Светишься, будто лампочка,

Яркая, минимум копоти.

Ты же такая лампочка,

У тебя ешё минимум опыта.

Пытаешься стать всем светочем,

Надёжным путеводителем.

Ты – из послушных деточек,

На радость своим родителям!

Сияет улыбка дежурная,

В комнате – лампочка Ленина,

В смысле, безабажурная,

Пластиночки Джона Леннона…

Несмотря на желание повеситься,

Ты не можешь не быть правильной…

Светишься, светишься месяцы.

Пока цел волосок вольфрамовый.

В основі цього химерного поетичного мислення лежить гра уяви. Іронія як один із засобів художнього зображення дійсності. Але не лише іронія, вірніше, не завжди традиційна іронія.

Великим майстром іронії в ХХ ст. був Б. Брехт. Його іронія опирається передусім на соціальний ґрунт. Зразкова в цьому плані його парабола «Якби акули були людьми». Письменник ставить питання: Як би ці акули соціалізували свою дійсність? Яку б соціалізацію вони влаштували пересічному морському люду? До якого типу поведінки вони б його привчали?  Наприклад, з радістю приносити жертви заради інтересів акул! Щоб пересічні рибки з веселими піснями пливли у пащі акул, не псуючи при цьому їм настрій. Щоб радісно дякували за повне пограбування, повне знищення, тотальний ґеноцид! А для цього потрібен великий штат ідеологічної обслуги, зокрема, і відповідні поети. Ну і т. д. і т. п. Така іронія у Брехта. Він був лівий письменник і соціальний протест був йому близьким.

Наша авторка бунтує в іншому просторі. Соціальний аспект для неї не основний. Основна для неї – сама людська природа. І ця людська природа її шокує:

И люди – не люди, а божьи коровки,

Ну, в смысле, тихонько мычим, как коровы.

Наш Бог, недовольно нахмуривший бровки:

Стыдится за нас и сидит весь багровый.

Бог незадоволений своїм творінням і люди з цим згодні. Як на тупу людську вдачу, досить несподівана самокритична самооцінка:

Мы числимся честно у Господа в стаде,

И ищем отсутствия крыльев причину…

Не принцы, не нищие – так, полукровки,

Мы ищем того, кто бы в небо нас поднял…

Ведь мы, в лучшем случае, Божьи коровки,

А в худшем же – просто коровы Господни.

Ось така неприваблива правда про людину. Спадає на думку Хаямове:

«Если брак человек, то кто бракодел?». Питання небезпечне, непотрібне, безперспективне…

Один із ключових світоглядних віршів книги – «Пасха». Про що тут ідеться? Про розп’яття і воскресіння? І про це. Про спасіння душі? І про це. Але передусім і тут ідеться        про саму людську природу. Якщо в попередньому вірші за людську природу  хмурив брови (бровки) сам Господь, то у вірші «Пасха» за все, що трапилося, червоніють яйця:

Счастливая песня с тупым концом

О том, что сегодня Иисус воскрес.

Краснеет, услышав её, яйцо…

• Да это неправда! – Да вот те крест!

Фарисейство, нещирість, чиста хуцпа, – усе це основи «чеснот» сучасної успішної людини, це наріжний камінь усіх ідеологічних постулатів:

На вечность сегодня повышен спрос,

На святость сегодня все держат курс.

Острее всего здесь стоит вопрос

О первенстве в мире яиц и кур.

Людина не здатна брати на себе відповідальність за свої вчинки, нездатна на стоїчний шлях, на свідомі жертви. Вона за своєю природою паразит, жалюгідне, дрібненьке, хитреньке створіннячко, яке націлене на успіх шляхом зради, брехні, фарисейства, а ще підлабузництва до сильних цього (і не лише цього!) світу:

А кто-то хороший уже включил

Нам сонце, протёкшее, как желток,

Оставил от мира всего ключи,

Обрезал нам нервы, ведь там жил ток,

Поставил на стол нам простую снедь,

На души одел из брони жилет.

А мы заставляем его краснеть.

А мы заставляем его жалеть.

Це вже не дитяча розмова. Поет лише за мріями – дитина, а за намірами та вчинками – пророк і наставник нерозумних. Він так і діє:

Прикинулся золотом – так блести,

Слова добывая из тонн песка.

А найдёшь и протянешь кому в горсти –

Покрутит лишь пальцами у виска.

Ну, що ж, це ще не найгірша подяка поету-пророку. До цього треба звикати…

Текст  напрочуд вдало доповнює зоровий ряд від М.Варлигіної.  Від книги віє свіжістю, замисленістю. У ній втілено добрий смак, тут кожен щось знайде для себе, аби лише вирушив на пошуки…