«І ГОЛОС МІЙ ЗМИВАЮТЬ НЕБЕСА…» (про збірку Олесі Омельченко «Високий берег»)

          Долі випускників Харківського національного університету імені Каразіна (колись — державного імені Горького, а при заснуванні — імператорського) часто стають предметом досліджень істориків науки і культури. Все-таки від 1804 року  відбулося чимало подій, що вплинули на чиїсь конкретні біографії.

Героїня моєї розповіді Олеся Омельченко навчалася в університеті у 1980-1985 роках на романо-германській філології. Але Харків для неї – друге рідне студентське місто. До того вже здобула фах філолога на українському відділенні Дніпропетровського університету. Рідний край Олесі Олексіївни — Дніпропетровщина. Народилася водохресної зимової пори в селі Військовому Солонянського району. Там, у селі свого дитинства, після багатьох років роботи в обласному центрі тепер  викладає українську і німецьку мови у школі. Пише і видає книжки. Можливо, розповідає учням, що село Тракторне в їхньому районі — то на честь курсу індустріалізації. На початку 1930-х років були в районі колгоспи «Червоне село», «Червоний колос», у селі Військовому, коли в людей чорні кола пішли перед очима від голоду, створили МТС. Голодомор призвів до того, що нікому було повноцінно працювати в полі. На одного працездатного припадало 20 гектарів обробітку землі. Тоді продовжувала виходити районна газета «За електроколгосп». Коли її почала читати дочка хлібороба Олеся Омельченко, уже змінилися назви — від «Більшовик Солонянщини» до «Червоний прапор». У районці друкувала свої учнівські римовані спроби. Тепер видання взагалі — позаполітичне, але оптимістичне — «Вперед».

Отаким і був нічний наказ «Уперед!» наприкінці вересня 1943 року, коли поблизу села Військового почалося форсування Дніпра. У боях за правий берег біля цього населеного пункту 52 воїни були удостоєні звання Героя. То — юність батьків Олесі Омельченко. Олексій і Наталя тоді потрапили в німецьку неволю. Вона — аж у Баварію, місто нацистських парадів, гітлерівських з’їздів, а потім і судового процесу над військовими злочинцями Нюрнберга. Це була американська зона окупації після 1945 року, але Наталя не залишилася в таборі для переміщених осіб, щоб далі їхати працювати в Америку Північну чи Південну, повернулася на Дніпропетровщину, на Дніпровський берег.

Книжку віршів своєї дочки Олесі «Високий берег» [1] Наталя Григорівна вже не побачила, але встигла порадіти іншим її численним виданням.

Цю збірку Олеся Омельченко надіслала мені на добру згадку про зустрічі в Харкові у 80-х. Деталь з її біографії. Між двома університетами хотіла стати журналістом. Вела теле- і радіопередачі в Дніпропетровську. Як кращу випускницю курсу її вже збиралися взяти на посаду редактора дитячих телепередач на обласному телебаченні, успішно витримала творчий конкурс, але дзвінок «відданої ідеям комунізму» особи все змінив. Олеся ризикнула в дипломній роботі про творчість Павла Загребельного натякнути на русифікацію. Диплома їй «не зарізали», а ось на ідеологічному фронті працювати було зась. Чи не тому вирішила згодом утекти в іншу культуру й мову — німецьку? І книжка, запланована ще на 1975 рік, вийшла майже через десятиліття.

Харківські точки дотику — не лише листування з літераторами-слобожанами, а й пісні, написані у співпраці з нашим земляком Миколою Ведмедерею. Драматичними творами Олеся Омельченко у нашому місті теж зацікавилися, але коштів для постановки поки що немає. Та «Високий берег» — образ поривань її осиротілої душі. Уже пішли з життя батьки, брат, чоловік. Давно доросла дочка Марія, для якої писалися мамою дитячі книжки. Тепер їх читають онучці. Я ж пропоную прочитати рядки, що притихли у трьох розділах нової збірки, як риби у теплій, пронизаній сонцем воді. Комусь би спіймалося інше, хтось би за щось дорікав, критикував і закликав, але я не пишу рецензію, просто ділюся з тими, хто знав-знає-знатиме Олесю Омельченко.

Розділ І. «Високий берег»

***

Ловили рибу з батьком на Дніпрі.

Ще тільки-тільки сходило світило

І хвилі різнобарвні червонило.

А ми удвох сиділи у човні.

Затока тиха. Збіглись до води

Крислаті верби, юні й кучеряві.

Латаття і лілеї голубі

Здригались раз-у-раз під поплавками.

– Ого який! – сміявся мій татусь

І тяг у човен коропа зраділо.

В моїх очах від риби зарябіло,

Що навіть й рахувати не берусь…

Ну все. Пора.

Заводимо мотор.

Реве вода розбуджена

сердито.

А ми – у краплях

сміємось удвох

Й наввипередки з сонцем

мчим по хвилях.

– Ну як? – сміється батько. –

– Ну й краса! –

і погляд утопає у світанні.

А я, щаслива,

щось йому горланю…

І голос мій змивають небеса…

 

***

А було ти вийдеш в двір наш споришевий,

Зігнута, маленька, сядеш біля кухні

Грітися на сонці.

Сонце тебе любить.

Вигріваєш спинку і радієш долі.

Котику радієш. Розцвіла он айстра.

Мамочка зітхає, мамочка щаслива.

А тоді, зіпершись на костур, прошкуєш

На город, бо праця від недуг лікує.

«Що ж оце я зляжу, а тоді не встану?!

Рухатись, трудитись, доки сили стане…»

Ти про смерть ніколи не згадала. Нащо?

Прийде, значить прийде. Сина ж он забрала!

«Віки два ніхто з нас не живе на світі.

Розлучатись, доню, час колись надійде».

…У поту холоднім, у проваллі болю

Ти лиш промовляла: «Ой, погано, доню!»

Як дитя маленьке, ти заснула й вмерла.

Ангели небесні, як мені ж без неї?!

Люди позбігались. Я закам’яніла.

Знаю, люди, знаю!

Зрозуміть не вмію!

Знаю, всі ми смертні!

Але ж, Боже, мама!..

На земних дорогах вже не відшукаю.

Суєта і тиша,

Світло й чорна темінь.

Горе таке, люди, не в одної мене.

Тільки ж ти – єдина, моя мамо рідна.

Все. Палає свічка.

І мене не видно.

 

***

Не боятися, не боятися –

Після ночі настане ранок.

Аж весна з мене засміялася:

– Подивись, заживають рани!

Тож не все іще покалічено,

І в тобі не померла дівчинка,

Що вдивлялася зачудовано

В неповторність земну згорьовану…

Тож собою лиш зоставатися

У країні отій Небоятисі!

 

Розділ ІІ «Ще засяєш, Україно, ти…»

 

***

Байдужість така, що межує зі згодою.

Потім, здається,

злочинно, продумано

І добровільно, як зрадник

(нечувано!),

Крим віддали

й примирились зі змовою.

Моторош в серці.

Що коїться, людоньки?

Ділять Вкраїну за нашими спинами.

Хтось запитав мене: згодна із ними я

Здатись без бою ворогу лютому?!

Я тут, над берегом річки могутньої,

І не одна на високому березі,

Молимось…

Боже, чи будем почутими?

Землі вкраїнські один розбазарює,

Другий мовчить,

третій ще й не придумає:

Чухає лоба, –

бо звикли мовчати ми.

Хто запитав у села мого згодоньки?

Ані гребущі –

в законі збагатиться,

Й ці, що у жмурки з Росією граються.

Очі їсть дим

з божевільної ладанки.

Поминки?!

 

 

Розділ ІІІ «У мікрокосмосі душі»

 

***

Але ж душа топитися не хоче.

 

***

Першим променем вмилися гори

І сховали для ночі коня.

 

***

Роса у травах, як початок пісні.

 

1. Омельченко О. Високий берег : поезії. – Дніпропетровськ : ЛІРА, 2016. – 168 с. – (іл. до розділів та малюнок на обкладинці О. Омельченко)

 

Статтю підготувала Ірина Мироненко