• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Віталій Квітка. Залишаючи Атлантиду (оповіді). Частина друга
МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА ВОЛОДИМИРОВІ СВІДЗІНСЬКОМУ →

«І ГОЛОС МІЙ ЗМИВАЮТЬ НЕБЕСА…» (про збірку Олесі Омельченко «Високий берег»)

Опубліковано в 24 Чер, 2016 Прокоментуй! 3 510 переглядів

Омельченко ВИСОКИЙ БЕРЕГ          Долі випускників Харківського національного університету імені Каразіна (колись — державного імені Горького, а при заснуванні — імператорського) часто стають предметом досліджень істориків науки і культури. Все-таки від 1804 року  відбулося чимало подій, що вплинули на чиїсь конкретні біографії.

Героїня моєї розповіді Олеся Омельченко навчалася в університеті у 1980-1985 роках на романо-германській філології. Але Харків для неї – друге рідне студентське місто. До того вже здобула фах філолога на українському відділенні Дніпропетровського університету. Рідний край Олесі Олексіївни — Дніпропетровщина. Народилася водохресної зимової пори в селі Військовому Солонянського району. Там, у селі свого дитинства, після багатьох років роботи в обласному центрі тепер  викладає українську і німецьку мови у школі. Пише і видає книжки. Можливо, розповідає учням, що село Тракторне в їхньому районі — то на честь курсу індустріалізації. На початку 1930-х років були в районі колгоспи «Червоне село», «Червоний колос», у селі Військовому, коли в людей чорні кола пішли перед очима від голоду, створили МТС. Голодомор призвів до того, що нікому було повноцінно працювати в полі. На одного працездатного припадало 20 гектарів обробітку землі. Тоді продовжувала виходити районна газета «За електроколгосп». Коли її почала читати дочка хлібороба Олеся Омельченко, уже змінилися назви — від «Більшовик Солонянщини» до «Червоний прапор». У районці друкувала свої учнівські римовані спроби. Тепер видання взагалі — позаполітичне, але оптимістичне — «Вперед».

Отаким і був нічний наказ «Уперед!» наприкінці вересня 1943 року, коли поблизу села Військового почалося форсування Дніпра. У боях за правий берег біля цього населеного пункту 52 воїни були удостоєні звання Героя. То — юність батьків Олесі Омельченко. Олексій і Наталя тоді потрапили в німецьку неволю. Вона — аж у Баварію, місто нацистських парадів, гітлерівських з’їздів, а потім і судового процесу над військовими злочинцями Нюрнберга. Це була американська зона окупації після 1945 року, але Наталя не залишилася в таборі для переміщених осіб, щоб далі їхати працювати в Америку Північну чи Південну, повернулася на Дніпропетровщину, на Дніпровський берег.

Книжку віршів своєї дочки Олесі «Високий берег» [1] Наталя Григорівна вже не побачила, але встигла порадіти іншим її численним виданням.

Цю збірку Олеся Омельченко надіслала мені на добру згадку про зустрічі в Харкові у 80-х. Деталь з її біографії. Між двома університетами хотіла стати журналістом. Вела теле- і радіопередачі в Дніпропетровську. Як кращу випускницю курсу її вже збиралися взяти на посаду редактора дитячих телепередач на обласному телебаченні, успішно витримала творчий конкурс, але дзвінок «відданої ідеям комунізму» особи все змінив. Олеся ризикнула в дипломній роботі про творчість Павла Загребельного натякнути на русифікацію. Диплома їй «не зарізали», а ось на ідеологічному фронті працювати було зась. Чи не тому вирішила згодом утекти в іншу культуру й мову — німецьку? І книжка, запланована ще на 1975 рік, вийшла майже через десятиліття.

Харківські точки дотику — не лише листування з літераторами-слобожанами, а й пісні, написані у співпраці з нашим земляком Миколою Ведмедерею. Драматичними творами Олеся Омельченко у нашому місті теж зацікавилися, але коштів для постановки поки що немає. Та «Високий берег» — образ поривань її осиротілої душі. Уже пішли з життя батьки, брат, чоловік. Давно доросла дочка Марія, для якої писалися мамою дитячі книжки. Тепер їх читають онучці. Я ж пропоную прочитати рядки, що притихли у трьох розділах нової збірки, як риби у теплій, пронизаній сонцем воді. Комусь би спіймалося інше, хтось би за щось дорікав, критикував і закликав, але я не пишу рецензію, просто ділюся з тими, хто знав-знає-знатиме Олесю Омельченко.

Розділ І. «Високий берег»

***

Ловили рибу з батьком на Дніпрі.

Ще тільки-тільки сходило світило

І хвилі різнобарвні червонило.

А ми удвох сиділи у човні.

Затока тиха. Збіглись до води

Крислаті верби, юні й кучеряві.

Латаття і лілеї голубі

Здригались раз-у-раз під поплавками.

– Ого який! – сміявся мій татусь

І тяг у човен коропа зраділо.

В моїх очах від риби зарябіло,

Що навіть й рахувати не берусь…

Ну все. Пора.

Заводимо мотор.

Реве вода розбуджена

сердито.

А ми – у краплях

сміємось удвох

Й наввипередки з сонцем

мчим по хвилях.

– Ну як? – сміється батько. –

– Ну й краса! –

і погляд утопає у світанні.

А я, щаслива,

щось йому горланю…

І голос мій змивають небеса…

 

***

А було ти вийдеш в двір наш споришевий,

Зігнута, маленька, сядеш біля кухні

Грітися на сонці.

Сонце тебе любить.

Вигріваєш спинку і радієш долі.

Котику радієш. Розцвіла он айстра.

Мамочка зітхає, мамочка щаслива.

А тоді, зіпершись на костур, прошкуєш

На город, бо праця від недуг лікує.

«Що ж оце я зляжу, а тоді не встану?!

Рухатись, трудитись, доки сили стане…»

Ти про смерть ніколи не згадала. Нащо?

Прийде, значить прийде. Сина ж он забрала!

«Віки два ніхто з нас не живе на світі.

Розлучатись, доню, час колись надійде».

…У поту холоднім, у проваллі болю

Ти лиш промовляла: «Ой, погано, доню!»

Як дитя маленьке, ти заснула й вмерла.

Ангели небесні, як мені ж без неї?!

Люди позбігались. Я закам’яніла.

Знаю, люди, знаю!

Зрозуміть не вмію!

Знаю, всі ми смертні!

Але ж, Боже, мама!..

На земних дорогах вже не відшукаю.

Суєта і тиша,

Світло й чорна темінь.

Горе таке, люди, не в одної мене.

Тільки ж ти – єдина, моя мамо рідна.

Все. Палає свічка.

І мене не видно.

 

***

Не боятися, не боятися –

Після ночі настане ранок.

Аж весна з мене засміялася:

– Подивись, заживають рани!

Тож не все іще покалічено,

І в тобі не померла дівчинка,

Що вдивлялася зачудовано

В неповторність земну згорьовану…

Тож собою лиш зоставатися

У країні отій Небоятисі!

 

Розділ ІІ «Ще засяєш, Україно, ти…»

 

***

Байдужість така, що межує зі згодою.

Потім, здається,

злочинно, продумано

І добровільно, як зрадник

(нечувано!),

Крим віддали

й примирились зі змовою.

Моторош в серці.

Що коїться, людоньки?

Ділять Вкраїну за нашими спинами.

Хтось запитав мене: згодна із ними я

Здатись без бою ворогу лютому?!

Я тут, над берегом річки могутньої,

І не одна на високому березі,

Молимось…

Боже, чи будем почутими?

Землі вкраїнські один розбазарює,

Другий мовчить,

третій ще й не придумає:

Чухає лоба, –

бо звикли мовчати ми.

Хто запитав у села мого згодоньки?

Ані гребущі –

в законі збагатиться,

Й ці, що у жмурки з Росією граються.

Очі їсть дим

з божевільної ладанки.

Поминки?!

 

 

Розділ ІІІ «У мікрокосмосі душі»

 

***

Але ж душа топитися не хоче.

 

***

Першим променем вмилися гори

І сховали для ночі коня.

 

***

Роса у травах, як початок пісні.

 

1. Омельченко О. Високий берег : поезії. – Дніпропетровськ : ЛІРА, 2016. – 168 с. – (іл. до розділів та малюнок на обкладинці О. Омельченко)

 

Статтю підготувала Ірина Мироненко

Ірина Мироненко , Олеся Омельченко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк