ПЕРЕПУСТКА В ДИТИНСТВО ВІД ЛЮДМИЛИ ЖИВОЛУП

Коли рік розлітається, як насінинки сивої кульбабки, починаєш  хапатися за світлі спогади. Що ж доброго було у 2016-му? Які новини втішали серед потоку моторошного й безнадійного? Одна з них і стала поштовхом для цієї розповіді.

          Дитяча пісня «День народження кульбаби» і серія віршів «Це вдягаємо на голівку» (про різні звичні й не дуже головні убори) принесли аж дві перемоги нашій колишній колезі й землячці Людмилі Живолуп на міжнародному літературному конкурсі романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова».

      

Вона ще на Харківському обласному радіо любила перевертання образів, цікаві репортажні ходи. Конкурсну програму, відзначену в Ужгороді, на міжнародному телерадіофестивалі вже далекого року, назвала “Білим по чорному”. Коли писалися ці нотатки,  білих лебедів у майже чорній воді Женевського озера годувала її донечка Яся — юна київська балерина, яка вже танцює  у вічній класиці  – “Лебединому озері”, а  навчатися балету почала ще в Харкові. Людмила давно працює в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення України,   з дочкою і сином (Роман — уже аспірант) давно переїхали до Києва. Обрана для дослідження Романова тема — на перетині філології та медіа-комунікацій: “Методика формування дискурсної компетентності майбутніх журналістів у процесі навчання української мови”.  Шлях логічних міркувань, що спирається на мовні знання, занурення у життєві контексти — здається, для обох дітей Людмили підсвідомо починалися  у старому харківському радіокабінеті, де за маминим столом вони вчили уроки, доки вона — в прямому ефірі або ще гірше — в далекому районі, а мобілок ще немає, аби заспокоїти малих: “Я вже їду!” Тоді вони влаштовували тиху гру під тим столом, аби сторонні не бачили сліз у них на очах. Чи писала вже тоді Людмила Живолуп дитячі вірші — не запитувала. Можливо, й досі вибачається ними перед найріднішими за розхристаність повсякдення, прагне “перемикати” увагу від заданого і даного (життям і школами різних ступенів) до природного і беззахисного:

“Сяє сонечко ласкаве,/ Над кульбабкою – бджола.
Всі навкруг полиште справи –/ Гляньте, квітка розцвіла!”

          Кульбабку для пісні, відзначеної на “Коронації”,  побачила в Чубинському.  Із її дорослих майже репортажних строф про це столичне передмістя:  “Тут порівну птахів і літаків. /Тут захід сонця – полум’я фонтани./ А трави, трави влітку тут такі – /З усім минулим заховатись стане!”

          У тому харківському минулому почалося знайомство і співпраця Людмили Живолуп і композитора Володимира Чуприна. “Перепустка в дитинство”, “Місячний кіт”, “Кольорова пісня”.  Назви цих пісень приховують інтригу, загадку, які любила вона і в найпростіших щоденних радіосюжетах.

          Рукописа дорослих віршів назвала ніби й просто   — “СЕЗОН ВИШНЕВОГО ВАРЕННЯ”, але за тією простотою заховане бажання “щоб у світах, де не зелене,/ а крижане росте зело,/ непрощеним і непрощенним солодше бутися було”.

          Вона сильна, бо епіграфом бере вираз-засторогу для тих, хто  подумає, що тендітна жінка потребує співчуття, жалю, а ще гірше — поблажливості. Авторка таких зупиняє епіграфом: “Я не падаю. Просто вчуся літати… “ І починає   розповідь, чимось схожу на репортаж із закрижанілої вулиці. Репортаж  про небесну зірку чи про земну  людську душу, про самотність і падіння в натовпі:

“Біла зірка, мов айстра незірвана,  /Край небесного шляху тремтить. /Річ не в тім, що була ожеледиця – /Просто вийшов невдалим політ”.

          У життя — своя абетка падінь і польотів. Щойно роздивлялися-читали про  зірку, літеру “З”, але десь поряд приземленіша і трагічніша гірка галузочка літери “Г” з курсивним уточненням “Пам’яті батька”

Гріє півень сніданок –

у нього застуджене горло,

так гукав цілий ранок,

скрипіли підмерзлі дроти.

Двір спалахує жовтим,

неначе розпечене горно,

і ковтає смолу,

що з небесної шахти летить.

Під горбатим горіхом –

він сльози затиснув у жмені –

стогне загнаним звіром

для свята обтесаний стіл.

І дзвенять у склянках –

неймовірно земні і буденні –

про горілку й гріхи

балачки, наче гільзи пусті.

Жовтень рве на шматки

золоте своє тіло гаряче,

кличем з жовтнем удвох

тихий дощ голубиних мастей.

По пустому городу

ворона ворожкою скаче,

і забутий гарбуз

через стежку у пам’ять росте…

Людмила з дітьми та батьком — Іваном Опанасенком, який приїхав із Черкащини до Харкова, щоб провести онука Рому  до 1 класу. Ясю вже не встиг.

    Її батьки були щасливим подружжям. Люда розповідала, що  маму часто запрошували пекти весільні короваї та шишки, бо до такої справи у старих українських селах намагалися кликати жінок не просто умілих, а й щасливих. Не тільки від власних життєвих уроків, а й від незримого прикладу батьків — оптимізм любительки вишневого варення без кісточок.

     “Боюсь: з літами казки не стає… /І утікаю від років погоні/туди, де осінь в золотих погонах/перепустки в дитинство видає”.

    І в Людмилиному дитинстві, та й у дитинстві багатьох з нас ще гули над вишнями хрущі. Малеча любила їх ловити і ховати до сірникових коробочок. Сірники були білоруські, “Гомельдрев”. І в тому черговому репортажі – “зелені тумани” і “зі старих реп’яхів ордени”. Може, це не просто світла іронія дорослого погляду — орден старих реп’яхів. Коли ми малими гралися у “Діда й кавуни”, ховаючись  у  заростях того кутка, що звався Гончарня”, сухими реп’яхами відстрілювалися від погоні, гукали: “Краду-краду кавуни, діда не боюся”. Якщо вже нас майже наздоганяли, іноді вдавалися до хитрування: доки ще не спійманий за руку, примудряєшся приліпити до одягу того, хто женеться, реп’ях: “На тобі медаль!” Доки зніматиме, втечеш.

    Усі пори року присутні в рукописі, але зима створює особливе тло. Білий сонях зими проростає на сухому листі, сріблиться інеєм. Його вже не зігріє дим осіннього багаття, який  “зігнувсь, наче дід,/ не потрібний у світі нікому”.

     Той вірш Людмили Живолуп нагадав мені про старого сусіда, до якого з Росії приїхали онука і правнучка. Мала завела на вулиці свої правила і лічилки. Одна мене приголомшила: “Наша дружба ни почем. Я ударю кирпичем. А кирпич сломается. Дружба отменяется!”  І чим від цього затулитися?

    Людмила  не дає ніяких рецептів подолання труднощів і підлот, не підписує дорослим вироків, бо відчуває, що десь у світі є й ті, про кого зітхає: “Розгубивши дитинства пам’ять,/ живемо за рахунок віршів./ А з колод плачуть наші мрії /голосочками Буратіно”.

  Першокурсниця Людмила в саду Шевченка, біля Харківського університету

    1989 року,  коли тільки починався її харківський період,  Людмила Живолуп  написала вірша про перший сніг, який нагадав учорашній школярці першокласника. “Ще все життя йому – казковий сад…Душа ще не розбилась об асфальти. Ще в рейс не вийшла перша його ніч”. Сніг — чемний учень, вітається, ніби в малому селі, із зустрічними, хоча соромиться, тому пошепки вимовляє:   „Добридень”… І стежки від слідів ще чорно-білі.

     Багато спільних стежок  у Людмили та її подруги й однокурсниці Юлії. Харківські літератори і завсідники презентацій у письменницькому клубі добре знають Юлію Ільницьку, яка чи не найчастіше із журналістів буває на тих зібраннях з мікрофоном, розповідає в радіоефірі про книжкові новинки. У листі Люда написала мені про неї: “Це моя подруга, з якою я ніколи в житті не посварилася. І яка незмінно допомагала в найтяжчі часи…”

Студентки Людмила Опанасенко та Юлія Ільницька

    Дівчата навчалися в одній філфаківській групі Харківського університету (нині він носить ім’я свого засновника В.Н. Каразіна). Юля згадує: “Початок у нас був традиційний для багатьох студентів кінця 80-х. Коли ми тільки вступили до університету, усіх першокурсників відправили до літнього табору — збирати аж у Херсонській області  кавуни, цибулю. І там зародилися певні кола друзів, чия дружба триває й досі. Там ми з Людою і звернули увагу одна на одну. Здається, вже тоді вона писала вірші, деякі показувала. Це мене здивувало і водночас відкрило якусь її особливу грань — світлу, високу, ніжну, дитинну. Дитяче у нас асоціюється з чимось ангельським — недоторканим і водночас відкритим світу. Це  ще й певна сміливість — бути собою. Уже тоді, у студентські роки, я вчилася у Людмили, яка говорила: “Усе велике — завжди просте”. Коли закінчувалися лекції, вона гукала мене в сад  Шевченка. Сиділи на лавочці або ходили  алеями, спілкувалися. Вона першою прийшла працювати на Харківське обласне радіо і покликала мене. Була тоді подругою-наставницею: брала на перші записи, щоб я бачила, як робиться репортаж чи інтерв’ю, як зустрічатися із співрозмовником, коли посміхнутися йому, яку манеру діалогу обрати. Пригадую,  Люда мені говорила, що найкращі матеріали і вірші пишуться дуже простою ручкою, навіть перемотаною ізоляційною стрічкою”.

    Перепитала листом Людмилу, чи пам’ятає вона свій репортаж із відкриття у Харкові на  майдані Свободи першої ялинки ХХІ століття. Підказали діти: “Мамо, коли ти про ялинку писала, ми вдома кисіль смажили!”

    Фонотека обласного радіо зберігає добірку сюжетів під загальною назвою “Чим закінчувалося ХХ століття”. Відкриває її Людина розповідь. Процитую фрагмент: “Новий рік приходить до нас глибокої ночі, і, напевне, щоб легше йому було знаходити дорогу до людських осель, і вигадали святкову ілюмінацію та різноманітні ліхтарики. Можна бути певним, що на шляху до слобожанського краю очікуваний гість не заблукає. Висока, сяюча вогнями ялинка на центральній міській площі у щедрому обрамленні яскравих гірлянд стане для нього чудовим маяком”. Людмила описувала колони, які з різних боків вулиці Сумської під гру оркестрів рухалися до майдану. Одних тільки Дідів Морозів — кілька сотень. А ще Снігуроньки, зайці, клоуни. Думаєте, кого вона обрала у співрозмовники? Так, одного з тих, у кого борода й шуба. Але не одного, а одну. Видивилася серед тих персонажів жінку в костюмі Діда Мороза. З’ясувала, що вона теж — Людмила, працює вихователем дитсадка.

    Слухала і той старий запис, і спогади Юлії Ільницькій, а з думки не йшов рядок Людмили Живолуп: “Не переходьте з друзями на Ви”. І херсонські баштани уявила, коли перечитала: “Розріжте серце стигле, мов кавун, /щоб той, хто береже для вас тепло,/збагнув: вам солодко таки було…”  Під віршами немає дат, але, можливо, то ще з юності — посвята подрузі?

***

Ти помітила, Юлько,

якими ми стали мудрими,

Як вирішуєм легко

проблеми глобального значення?

І хай ранки осінні

морозом уже припудрено,

Ми навчилися сонце

в найменшу щілинку бачити.

То вже потім про те,

як ліпили себе ми заново,

Перетершись на порох

в законах буття й діалектики, –

Ми залишились жити

і сповнені смілих задумів,

Адже мудрими дуже

ми стали з тобою все-таки.

           В середині літа 2003 року Людмила написала вірша “ПРОЩАННЯ З ХАРКОВОМ”, де є строфа:   “Хмари печуть, неначе / Операційний шов.   /Плачте за мною, плачте,/ Щоб оцей дощ пішов”.

          Заплаканій людині під дощем чи в лапатий сніг легше — сліз не видно. Позаду залишався   радіодім із щоденною інформаційною втомою, але і з дорогами своїм краєм. Пригадую, як захоплено розповідала Людмила, тоді ще харківський журналіст, про поїздку через усю Україну з нашого міста на телерадіофестиваль у Закарпаття. Їхали машиною, за кермом часто був директор нашої телерадіокомпанії Вячеслав Новиков.  Дорогою знімали фільм, бо їхав і телеоператор. Схід сонця в тій подорожі — особливий спогад. Позаду кам’янів і Держпром, де Людмила вже керувала телевізійним інформаційним об’єднанням.  Зоставався і дім, де жила з родиною. Тож природним є ліричний репортаж під назвою “Колискова у старому будинку”.

 Я поселю своє тіло у цьому будинку,

зваживши разом всі “так”

і відкинувши “ні”:

взимку і влітку граційно танцюють сніжинки

на паперовім шпалернім тонкім полотні.

          Вона роздивляється на гардинах, дарованих на новосілля, компас і якір. Так просто в уяві податися в мандри “на хвилях мальованих вод”. Це вигадка чи  фото з минулого? Журналісти — письменники на щодень, повторював один критик. Дозволяють собі нічну суб’єктивність поза роботою, у колисковій для дорослої людини, яка,  майже засинаючи,  вірить у щасливі повторення і повернення в інших днях і дорогах:

Я повернусь – це, з’ясується, буде узимку.

Та не святковий, різдвяний, за вікнами сніг –

жар мій дорожній вгамують, остудять сніжинки,

що на тонкім на шпалернім летять полотні.

          У Костянтина Паустовського (до речі, його бабуся походила з Черкащини, як і рід Людмили Живолуп) у книжці “Время больших ожиданий” є  феноменальна дитяча фраза: “А что, если из крабов сварить варенье?” Дорослим зайнятим людям такі запитання-пропозиції додають кому роздратування, кому посмішку. Людмила не пропонує екзотичних експериментів у своїх віршах. Просто коли читаєш “Сезон вишневого варення”, відчуваєш у грудневі морози запах тих ягід і смак солодкої пінки в мідному тазу. Саме тоді найкраще пити чай з  варенням і читати вірші.

 

Ірина Мироненко

Фото з домашнього архіву Людмили Живолуп