Розгортання поетичного сюжету (До ювілею Ольги ТАРАНЕНКО)

Пригадую  початок 70-х.  По-різному можна пригадувати ті часи. Усе залежить від того, які події, яких людей ти згадуєш.  У моїй пам’яті зринає  світлий день ранньої весни,  семінар творчої молоді в Харківському відділенні спілки письменників. Про щось чи про когось весело жартують ще живі і життєрадісні Станіслав Шумицький та Роберт Третьяков.  Здається, це Шумицький сказав, що от, мовляв, як буває: у Деркачах проліски вже розцвіли, а в Люботині – ще ні. Їхні радісні погляди схрещуються на дівчинці-школярці, і я розумію, що оце і є пролісок.  Блакитна спідничка, біла блузка і весняні очі.  Щоб у дитячих очах стільки мудрості?! Щоб у дитячих очах стільки цілісності та зосередженості? Дивна річ – людська доля! Її чистовик пишеться відразу. Нам лише здається, що ми з часом мудрішаємо, щось у  чернетках наших доль виправляємо, щось змінюємо. А насправді усе написано відразу і начисто. Ми можемо лише через власну лінь та недолугість чогось недобачити,  у щось не заглибитись у тій мірі, як це має бути.

          Школярку, що дорослим поетам здавалася посестрою проліска, звали  Ольга Тараненко, а на семінар її привіз незмінний керівник Деркачівської літературної студії  поет Віктор Тимченко. Виявилося, що вірші Ольги вже  не раз друкувалися в різних альманахах, що її добре знали в Києві, що вона справжній вундеркінд. Здавалося: розганяйся і стрибай на всі мислимі  і немислимі олімпи слави…

          Тепер через роки й роки я думаю: чому ж не відбулося цього стрибка на олімп?  Здавалося, нічого для цього не бракувало: був талант, філологічна налаштованість,  покликаність, а крім того, людська чарівність.   Але, очевидно, в долі були інші наміри, а Ольга Тараненко належить до тих, хто вміє слухати голос долі.  Доля їй веліла шукати іншу самодостатність, ту, яка не визнає суєти, яка прагне сутності і загальної досконалості.  Ось так формується естетика, вона в кожного поета своя, як хода,  інтонація, вміння тримати паузу.  Самодостатність квітки не потребує чиєїсь похвали.  Мудрі були Шумицький з Третьяковим, обговорюючи естетику проліска.

          Всього три поетичні книги в творчому доробку Ольги Тараненко: «Вересень», «Простий сюжет»,  «Приватний сектор».

Пригадуються  слова Інни Христенко  на тему кількості поетичних книг. Думка була приблизно така: «Не розумію, чому всі так поспішають видати якомога більше  поетичних книг. Справжньої поезії не може бути багато.  Товста книга – то ніби якийсь партійний том. Головне, щоб було кілька віршів, які знають і часто цитують усі, як от «Ярославна» або «Чорнотроп» у Мисика, «Поворітьма» у Виргана. ..»

          Для Ольги Тараненко властиво прагнути простоти вислову. Справжня простота вимагає  високої майстерності. Хто ті майстри, стежки яких відшукує в часі та просторі пильне око поетеси? Філософічність вона відшукує там, де  ще світяться в слобожанському вирії для спраглих та невтомних сліди Григорія Савича,  свіжі, незатерті слова підказують їй Василь Мисик та Іван Вирган. В її інтонації вчувається стихія народного слова.

Усе те не наше,

що нас покидає,

і добре,

коли ані болю, ні жалю.

Прийшло й відійшло,

як зерно без врожаю.

Усе те не наше,

що нас покидає.

Ці рядки Ольги Тараненко часто згадують її побратими по харківському цеху поезії.

          Роздуми про рукотворне і нерукотворне, про первинне та естетизоване. У чому суть поетичного втілення земної краси? Перехід природного явища в явище одухотворене словом, звуком, кольором, – що це таке? Преображення?  Здобуток це чи втрата?  Ця тема хвилює поетесу і до неї вона нерідко звертається у своїх віршах:

          ***

Намалюю квіточку і хату.

Люди скажуть:

ти диви, як схоже!

Аж здригнусь –

десь поряд правда ходить,

хтось цю правду буде собі знати.

Аж заплачу з розпачу,

з безсилля –

і в сльозах є істина пророча!

На землі поетів тих – засилля,

чи багато правди в їх рядочках?

Заспокоюсь наче.

Все ж нормально.

Всі ж до істини дістатись хочем…

Біля хати посмутніла мальва.

На малюнку –

радісно регоче.

          Ольга Тараненко з тих, кого мінливість світу не лякає, а вабить. Чого в цій мінливості більше: непередбачуваності чи омани? Хто і що обіцяє смертній істоті? І на що взагалі може сподіватися той, у кого є єдина однозначність, єдина незмінність – кінець?  Один із її віршів має назву “Отакий happyend”

Вабить дороге і вишукане,

а стягуєшся (дай Боже) на хліб.

Проникаєш душею в безмір світів,

а міряєш одну й ту ж дорогу:

робота – дім – робота.

Пестиш КРАСУ – розкриваєшся мрії

і застібаєш усього себе на ґудзики,

щоб ніхто про те не здогадався…

 

Який короткий вік у людини!

Тільки-но пустить справжнє коріння,

тільки-но вгадає вітами небо –

як душа вужем виповзає з тіла:

вже душі до тебе… ніякого діла.

          І все ж митець у мить творчості – деміург. У цю мить він забуває, що бувають межі у просторі та часі. Для поета світ безмежний, як безмежна його любов до цього світу.

          Ольга Тараненко дуже жіночна авторка. Жіноча тема – одна із наскрізних тем її творчості. Але вона не вписується в жодні поетичні обойми, пов’язані  спільністю гендерної тематики. Вона і тут стоятиме окремо. Бо  на сторінках її книг не знайдеш традиційних освідчень у коханні чи традиційного звеличення предмета свого захоплення: який він – цей предмет – найсміливіший, наймудріший і т.п і т.д. Її лірична героїня може бути іронічна, нещадна, але глибоко в душі  вона плекає щось високе і чисте, заради чого варто жити і страждати:

В одне не сходяться ні плоть, ні дух.

Не ворогують, та затято, мовчки

своє відстоюють до титли і до  точки,

тому й живу в пекельному чаду,

танцюю на розпеченій пательні

і мрію: райський сад, тони пастельні.

Бо  я за те, щоб правила   любов.

Любов, що поєднає дух і тіло.

Щоби тобою нице не вертіло,

до пристрастей сліпих щоб охолов.

Така любов, яка не кривдить  – живить!

Чи між людей така любов можлива?

          Мабуть, найщемливіші рядки поезії Ольги Тараненко присвячені темі материнства.  Це передусім роздуми про долю власної матері, долю жінок старшого покоління, які пройшли нелегкий життєвий шлях, багато страждали, але не розтратили намарно скарби душі:

          ***

У землі наші мами порпаються,

хустками запинаються недорогими,

і з кожним роком

все дужче згорболюються,

їм важче й важче стрічати зими.

Устигають дивитися за онуками,

посилки вимудровують нам щомісяця.

А ми все ганяємось за науками,

а ми у житті все шукаємо місця!

Материнство як сутність, материнство у своєму філософському вимірі:

***

Дитина плаче – молоко біжить.

Берези сік – на весни перший поклик.

І цяточками горнуться вужі

до білої кори дерев намоклих.

Дитина плаче – молоко біжить.

          У чому, власне, жіноче щастя? Це шлях Марфи чи Марії?  Це свято чи будень? Мудра авторка багато знає про  всі варіанти, але не поспішає нав’язувати своє бачення читачеві. У читача є вибір.  Це не лише мудро, а й педагогічно. І то не випадково: Ольга Тараненко – відмінник освіти, керівник творчої студії «Зав’язь».  Саме з цієї студії  вийшли молоді поети, які сьогодні визначають поетичний світ Харкова та Слобожанщини.  Ось так множаться поетичні сюжети, прості і непрості…

 

Весняне

Ользі Тараненко

 Співають солов’ї, кують зозулі.

Шипшина у рожевім не позує,

А просто вбралась гарно і стоїть,

Задумалась, заслухалась на мить.

 

Їй байдуже, чи дивляться на неї.

То  очі сині, а чи синє небо.

Чи подив чийсь щемітиме віками.

Чи вдариться десь крем’яхом об камінь.

 

Весняний ліс прозорий, мов сльоза.

На ту прозорість легко нанизать

Рожевий квіт, зозулине «ку-ку»,

Що вдруге не буває на віку…

 

Олександра Ковальова