Микола МОХ: «ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ПРИЧЕТНИМ ДО ВСЬОГО, ЩО ДІЄТЬСЯ В МОЇЙ КРАЇНІ»

Героя цього інтерв’ю я вперше побачила в його рідній стихії – на сцені. Стояв 2010 рік, країна оговтувалася від потрясіння після вкрай невдалого результату президентських виборів. У Харкові це потрясіння було сильнішим удвічі, оскільки міська влада неприховано підтримувала і просувала всі рецидиви совєтської доби. І якось ми з друзями із Клубу «Апостроф», стомившись від власних нарікань і бажаючи посміятися собі всмак, подалися до театру ім. Шевченка на комедію «Гроші» (літературне першоджерело – п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого).  Мене буквально зачарував химерник Бонавентура у виконанні Миколи Моха, і саме до цього актора я після вистави підійшла з букетом.

Наступного, 2011-го року ми з паном Миколою були ведучими фестивалю «Сад божественних пісень», що традиційно влаштовується що вересня в селищі Бабаї, знаному як одне з культових сковородинівських місць. Тоді публіка всміхалася, вловивши чудернацьке суголосся наших прізвищ: концерт ведуть двоє – Хворост і Мох…

А вже наприкінці 2013-го я рада була зустріти пана Миколу на перших мітинґах харківського Євромайдану. «Наш Бонавентура!» – сяйнуло мені: та сама сива борода – і струнка, моложава постать, та сама привітність у манерах і лукавинка в очах.

Актор і волонтер ласкаво погодився поділитися зі мною спогадами про своє життя і Харків театральний – і я, сидячи в охайній кухні його невеличкого виплеканого помешкання на останньому поверсі висотки, з чудовим видом на Журавлівські схили, зрозуміла, що маю до діла з підкресленим індивідуалістом, людиною з досить непростим досвідом і доволі жорсткими життєвими установками.

І ще я подумала, що ці спогади – чесні, цікаві, а де в чому й контроверсійні, – цілком можуть привернути увагу читачів.

«Я ПРАЦЮВАВ НА ЗАВОДІ, А МРІЯВ ПРО ТЕАТР»

 – Пане Миколо, ми з Вами знайомі кілька років, і я знаю Вас нинішнього – але мені цікаво, як Ви стали тим, ким Ви є. Що Вас формувало? Перенесіться подумки у роки Вашої юності: чому Ви обрали акторську професію?

– Я дитина повоєння: прийшов на світ у 1948 році. Той період був дуже непростим для України, всюди панували злидні, і я теж народився в дуже бідній сім’ї. Нас, дітей, було троє, я найстарший. Дитинство моє проминуло на Миргородщині: народився я в селі Бакумівка, що на річці Хорол, а коли мені було десять років, батьки купили хату в селищі Комишня, й ми всі перебралися туди. Бакумівка для мене – це така божа місцина, яка вабить мене і досі. Дитячі враження так міцно тримаються в нашій свідомості… Це вже нині пам’ять моя не така чіпка, бува, що доводиться довго вчити вірша напам’ять, – а те, що було в дитинстві, закарбовується намертво.

Пам’ятаю вовче виття: недалеко був ліс, у якому водилося повно вовків. Пам’ятаю височезні – п’ятиметрові, мабуть, – очерети… А як навесні розливався Хорол! Наш куток стояв у низині, й від хати до хати деколи доводилося плавати човном. Узимку до школи ходили по кризі, й одного разу я навіть під ту кригу провалився…

Мене тягне туди, до Бакумівки. Я періодично наїжджаю туди, але останнього разу, коли я там був, то відчув гіркий жаль: наш куток практично зник, наша вулиця вся позаростала бур’янами. Закинуті хатки серед хащ…

– Вимирає село.

– Так, це спостерігається по всій Україні. Зникають села, які існували віками, в яких жили цілі покоління.

Уже в Комишні, пам’ятаю, я страшенно любив слухати радіо, зокрема київську передачу «Театр перед мікрофоном». Там дуже часто передавали вистави. Мені страшенно подобалося слухати Наталію Ужвій: на сьогодні її наспівно-речитативну манеру, мабуть, назвали б архаїчною, але на той момент це звучало прекрасно. Коли вона читала «Лісову пісню», я припадав вухом до радіоприймача, навіть плакав, коли йшлося про щось особливо драматичне…

А якось до Комишні на гастролі приїхала ніжинська трупа акторів. Вони давали вистави в нашому літньому кінотеатрі – невеличкому, з дерев’яною, пофарбованою в зелений колір сценою. Звісно, ми, хлоп’ята, миттю збіглися подивитися на їхню репетицію. Й ось виходить адміністратор і каже: «Хлопці, нам для вистави потрібна жива курка, хто її принесе, того пустимо на виставу!» Тож чкурнув я додому, впіймав курку і приніс. Грали, пригадую, «Циганку Азу»… Курка під час вистави не постраждала (сміється), мені її потім благополучно повернули.

Ось так відбулася моя перша зустріч із театром. Було мені близько десяти років, і саме тоді я вирішив, що стану актором. Уже підлітком приєднався до місцевої самодіяльності: став виступати у клубі, читав гуморески, співав у хорі… Щоправда, залишав собі й план «Б»: якщо виявиться, що нема в мене акторського таланту, піду на геолога. Бо дуже любив подорожувати. Хотів побачити різні країни, море, Сибір…

– Акторська професія теж передбачає подорожі – гастрольні…

– Так, згодом мої мрії про мандри справдилися.

– А як сприйняли Ваш намір батьки?

– Мій батько, який усе життя пропрацював у колгоспі, суворо сказав: «Синку, не видумуй! Куди ти прешся?! От послухай мене, розумного чоловіка. В мене є знайомий, він тебе влаштує у сільськогосподарський інститут. Будеш зоотехніком, чи агрономом, чи ветеринарним лікарем – ото професії! А що таке акторство? Страм один!»

Урешті-решт на ветеринара, послухавши батька, вивчилася моя молодша сестра (сміється). А брат здобув технічну освіту. Я єдиний артист у родині.

Тож, закінчивши школу, поїхав я до Харкова вступати до Інституту мистецтв. Але до пуття не знав навіть, що саме треба складати. Зупинився в харківських родичів і пішов на вступні іспити. Я мав пройти три тури, але мені відмовили вже після першого…

– І що Ви зробили?

– Повернувся додому. А що лишалося робити?! Попрацював трохи на складі комірником, потім був призваний до армії… Але надії стати артистом не покинув. В армії брав участь у клубній самодіяльності, а повернувшись додому, знову поїхав до Харкова і… пішов працювати на тракторний завод, на наш знаний ХТЗ. Чому? Бо там давали гуртожиток! Мені хотілося зачепитися в Харкові, щоб бути ближче до Інституту мистецтв, ходити туди на вистави, набути якоїсь обізнаності… Працював на заводі, а мріяв про театр.

Робота на ХТЗ була дуже важкою. Я потрапив у ковальський цех важких штампів. Брав рогачем величезні болванки з розпеченого заліза і клав під прес: так виготовлялися якісь тракторні деталі. Мені це було абсолютно не цікаво, я взагалі техніки ніколи не любив. У цеху було нестерпно жарко, а за спинами робітників оберталися величезні вентилятори – обдували нас холодним повітрям. Я постійно був весь мокрий, не раз заробив собі радикуліт… Бувало, що й непритомнів, і кров з носа бігла… Втім, гроші на заводі платили непогані. Витримав я там десять місяців. Паралельно ходив до заводського Палацу культури: там був драматичний гурток.

А наприкінці весни знову подався до Інституту мистецтв – складати вступні іспити. І знову ситуація моя була дуже хисткою. Балів я набрав небагато, конкурентом моїм виявився харків’янин – огрядний, впевнений у собі чоловік, який знав усіх педагогів, ходив до Інституту, наче до себе додому… І я був майже впевнений, що знову не вступив. Поїхав до свого села, але з упертою думкою: наступного року – знову вступатиму!

– Неабияка цілеспрямованість!

– Стояв липень, батьки саме будувалися, я їм допомагав – фарбував в одній з кімнат підлогу… Й ось приходить листоноша й віддає мені сповіщення від Інституту. Я так боявся відкрити того конверта – боявся прочитати про свою чергову поразку; очевидно, віра в удачу все-таки жевріла десь у душі… Розриваю нарешті конверта – а там: «Вас зараховано»! Я аж у танок пустився по свіжопофарбованій підлозі!

– І нарешті Ви стали студентом.

– Театральне відділення розташовувалося тоді біля Дзеркального струменя, вікна виходили на величезну міліційну установу, що на колишній Раднаркомівській[1]. Якось і я мав інцидент із міліцією… Дивуєтесь? Ми, студенти, чекали на заняття з акторської майстерності, розминалися та бавилися знічев’я. Й от підходжу я до вікна й горлаю: «Люди-и-и! О-го-го-го-о!»

Десь за десять хвилин забігає двоє міліціянтів. «Хто це кричав так, що ми всі полякалися?» – «Я…» – «Ану ходімте до відділку!» Я почав був виправдовуватися: та що ви, то ж у нас репетиція була…

До міліції мене не потягли, але до деканату все-таки доправили і догану від декана я дістав.

– Комедійні ролі були Вам ближчі за драматичні?

– Люблю і завжди любив харáктерні ролі. Героїв я майже ніколи не грав. Ще коли виступав у сільській самодіяльності, то обирав тільки комедійні образи – читав гуморески. І досі – хоча скільки часу вже минуло! – коли навідуюся до Комишні, односельці мене згадують: «А, це той, що гуморески читав…».

Микола Мох на початку 1970-х рр

Та повернуся до своїх студентських років. Дістав я й місце в гуртожитку Інституту мистецтв, і стипендію… Хоча підробляв усе одно – ночами, на бісквітній фабриці. Любив добре вдягатися. Я високий і стрункий, тож хотів носити не звичайний собі піджак, а сюртук. Для цього довелося розшукати кравця, старого єврея, який обшивав артистів Оперного театру. Якого він мені приталеного сюртука пошив! Як добре той сюртук на мені сидів!..

Говорили в тодішньому Харкові російською, й мені попервах було досить-таки соромно, бо російської я до пуття не знав. Сільський суржик давався взнаки. Педагоги наші теж були російськомовними, за винятком одного – Василя Івановича Стеценка, актора театру Шевченка. Тож і я впритул узявся за російську.

А в цілому навчався я попервах дуже добре, мене ставили за приклад іншим студентам. Та на другому курсі трапилася зі мною біда. Ну, біда не біда, але… Судіть самі.

Надійшла пора одного з іспитів. Мої однокурсники підготували хто два уривки з творів, хто три – а в мене було аж чотири. І виступив я об’єктивно добре. Та ось наступного дня мені оголошують: «Колю, ми задоволені твоєю роботою, однак ставимо тобі “чотири”. Ти талановитий, але трохи недопрацьовуєш».

Може, й була в тім правда: коли тобі все легко дається, нема мотивації докладати зусиль. Але… Це була моя перша «четвірка» в інституті, й коли я почув слова викладачів, зі мною сталося щось моторошне. Я взявся за бильця крісла, в очах затуманилося, я вже не чув, що говорили опісля… Машинально вийшов із товаришами надвір, машинально сів у тролейбуса, нічого навколо себе не бачив… Я переживав трагедію, світову катастрофу!

– Юнацьке честолюбство…

– На сходах гуртожитку зустріли ми знайомого, він почав розпитувати моїх товаришів про їхні оцінки, а на мене лишень кивнув: «Ну, в тебе, зрозуміло, “п’ять”». І тут я дико заволав, заридав, кинувся на стіну… Зі мною скоїлася справдешня істерика! Всі полякалися, намагалися мене тримати, я бився, рвався з їхніх рук… І лише один наш сусід, студент медицини, привів мене до тями: надавав ляпасів. Я поволі осів на підлогу, мене якось довели до кімнати, поклали на ліжко…

Але вчитися я відтоді став через пень-колоду. Щось у мені надломилося. І характер дещо змінився: я замкнувся в собі. Раніше гуляв був із хлопцями, з дівчатами, а тепер блукав містом сам-один. Став пропускати заняття… Словом, упав у депресію.

Втім, навчання я закінчив, і закінчив непогано: адже те, що в мені жило, нікуди не ділося.

 

«КАҐЕБЕШНИКИ СВОЮ СПРАВУ ЗНАЛИ:

ВМІЛИ ОРУДУВАТИ І БАТОГОМ, І ПРЯНИКОМ»

 – Пане Миколо, що Ви збиралися робити після інституту? Не всім випускникам мистецьких спеціальностей щастить із роботою.

– Уже з другого курсу нами опікувався театр імені Пушкіна – це був найпрестижніший на той момент харківський театр, він цінувався вище, ніж театр Шевченка. Ми були там робітниками сцени, та й до масовки нас залучали. Так ми здобували професійний досвід – і акторства як такого, і ґриму… Згодом шістьох із вісімнадцяти наших випускників забрали до цього театру. І якби не отой мій зрив, серед них міг би бути і я. Та не склалося. Педагоги махнули на мене рукою.

– Кажуть, коли перед нами зачиняються одні двері – відчиняються інші…

– Можливо. Тоді була така практика: на дипломні вистави приїжджали «покупці» – представники різних провінційних театрів – і обирали собі акторів, яких збиралися анґажувати. Мене запросив хмельницький театр. Пообіцяли мені добрі умови, окреме помешкання… І я наважився поїхати.

Театр виявився жахливим. Шароварщина, непрофесіоналізм костюмерів, ґримерів… Після досвіду роботи в харківському театрі Пушкіна я почувався так, наче потрапив до колгоспу. Майже щодня – виїзні вистави до навколишніх сіл. У репертуарі – одне й те саме: «Мартин Боруля» та «Циганка Аза». Півдоби трусишся в автобусі, в автобусі повторюєш роль, костюмів ніхто не прасує, ґриму ніхто не дає: хочеш ґрим – купуй собі сам!.. А після вистави вдячні селяни надають, бувало, акторам самогонки – і пішла пиятика прямо в автобусі… Це все неймовірно мене виснажувало і, на мою думку, не мало геть нічого спільного зі справжнім мистецтвом, справжньою акторською роботою.

Що тут діяти? Я почав скаржитись. Спершу – головному режисерові й директорові театру. Реакції не було. Тоді я, обурившись, написав листа аж до республіканського Міністерства культури. Мені було вже все одно, що про мене думатимуть у колективі, – не міг я терпіти цих неподобств, характер мені не дозволяв. Юначий максималізм!

Приїхала комісія з Києва. Директор, досвідчений кон’юнктурник, швиденько запросив комісійників до ресторану, накрив добрий стіл, потім показав їм одну з вистав. «Результати перевірки ми повідомимо листом», – сказали комісійники. І перегодом надійшов від Мінкульту лист на моє ім’я: мовляв, із зверненням вашим ознайомились, у деяких дрібних моментах ви маєте рацію, помилки виправлятимуться в процесі роботи. Відписка та й годі!

Але небавом я пошкодував про таку свою активність: після цього епізоду мною зацікавилось КҐБ.

Каґебешники свою справу знали: вміли орудувати і батогом, і пряником. Чоловік, якого відрядили мене вербувати, видався мені надзвичайно приємним.  Молодий, симпатяга, ніби відвертий… Каже мені: «Миколо Івановичу, ми вам допоможемо! Все у театрі налагодимо!» Приїздив по мене машиною, ми з ним рушали до лісу, там удвох гуляли, вели задушевні розмови… Якось він запропонував: «Миколо Івановичу, тільки щоб моє начальство не дізналося, бо мені це заборонено, – але я дуже хочу запросити вас до себе додому, познайомити з дружиною». Прекрасна сім’я, здалося мені, така відкрита…

Й отак прихиливши мене до себе, той каґебешник почав давати мені «завдання». «Миколо Івановичу, там он є дириґент – ви за ним нагляньте, послухайте, про що він розмовляє…» Ось тоді я почав розуміти, що вплутався в недобре діло. І на всі розпити відповідав, що нічого поганого за тим чи іншим «підопічним» не помічав. «Як це? – дивувався мій «приятель». – А за нашими даними, він антисовєтські анекдоти розповідає…»

– А стояла ж доба брежнєвщини, за антисовєтський анекдот легко було за ґрати загриміти.

– Тим часом «завдання» продовжувалися. «Попильнуйте за такою-то акторкою… від кого вона листи отримує? В неї ж родичі за кордоном – чи вона, бува, нічого про те не говорила?»

Щоб приспати моє сумління, мені й надалі говорили: «Театр ми з вашою допомогою піднімемо, Миколо Івановичу! Ви великий молодець, що вказуєте на недоліки, ми з вами цілком згодні!»

– Словом, вони дали Вам те розуміння, якого Ви не мали від Вашого безпосереднього оточення й керівництва. Чи – точніше – дали Вам ілюзію цього розуміння.

– Але я весь час змагався з почуттям внутрішнього невдоволення. Ці стосунки починали мене тривожити.

Окремої квартири у Хмельницькому, до речі, я так і не отримав – лише кімнату з підселенням. Але сусіда мав доброго: зі мною мешкав Микола Яремків[2], львів’янин, театральний режисер, який згодом працював і в Харкові, в театрі Шевченка, – поставив тут кілька дуже добрих вистав, зокрема «Гроші», й пропонував мені добрі ролі. Нині він у Києві працює.

А тим часом у хмельницькому театрі нічого не мінялося. Тож прийшов я до головного режисера й кажу: не хочу я у вас працювати. Й режисер мене відпустив світ за очі. Світ за очі, бо я й сам до пуття не знав, куди тепер податися.

Я страшенно люблю Львів. Безмірно люблю і це місто, і тамтешніх людей. Досі шкодую, що не зачепився там. Хоча спробу зробив. Головним режисером Львівського театру був натоді Сергій Володимирович Данченко[3]. Я, щойно звільнившись із театру в Хмельницькому, приїхав до Львова, прийшов до Данченка і попросився у штат. Але він розвів руками: жодного місця – ні в хорі, ні в балеті, ніде…

То я собі поклав: вертаюся до Харкова. І тут мій «добрий знайомець» каґебешник мені говорить: «Там, у Харкові, вас зустріне наша людина…»

– Від них так просто не втечеш.

– Повернувся я до Харкова й прийшов до театру Шевченка. Головним режисером тоді був Анатолій Якович Літко[4]. Тут теж місць було обмаль, і мене спершу взяли на допоміжну посаду – артистом хору. Адже тоді при театрі був і повноцінний хор, і балет, і оркестр… Якось я грав Голохвастова в «За двома зайцями» – і співав під професійний оркестр! Незабутні враження. Нині нічого подібного нема.

Отже зарахували мене артистом хору, але залучали і як актора – така синтетична була робота. Так я й залишився в театрі Шевченка – на цілих тридцять шість років…

Але вертаюся до КҐБ. Я вже працював у Харкові. Й тут – телефонний дзвінок: підійдіть до пам’ятника Шевченкові, там на вас чекатиме чоловік із газетою. Я послухався. Прийшов. Побачив свого нового «куратора» – й він мені з першого ж погляду здався невимовно відразливим. Жаб’ячі очі, широкий тонкогубий рот, насуплені брови, командний тон… І зрозумів я остаточно: не потрібна мені ця співпраця. І потім телефоном сказав: не хочу з вами працювати.

Але він наполіг на повторній зустрічі. Зустрілися ми на Клочківській. Із ним був іще один чоловік. Завели мене в якусь напіврозвалену хату…

– Було страшно?

– Зізнаюся, що так. Я на той момент у КҐБ вже свій позивний мав, вони на мене розраховували, а я тут, бач, коверзую. Почали мені погрожувати. «Чи ви розумієте, що це серйозні справи? Ви вже наш позаштатний співробітник! Подумайте про своє майбутнє! Ви ж актор, ви хочете зробити кар’єру в театрі, чи не так? Ви гратимете добрі ролі, повірте нам. І з квартирою ми вам допоможемо…» Але я вже для себе жорстко вирішив: ні. Навіть якщо вони мене посадять!

Вони пішли ні з чим. Після того ще кілька разів мені дзвонили, але моє рішення лишалося незмінним. І врешті-решт мені дали спокій.

Чесно кажучи, згадувати про ті епізоди з КҐБ мені й досі бридко.

 

«ТЕАТР –– ЦЕ ДЕРЖАВА В МІНІАТЮРІ:

Є ТУТ СВОЇ КОРОЛІ Й СВОЇ ПРИСЛУЖНИКИ…»

 – Повернімося до Вашої сценічної роботи. Тридцять шість років у театрі Шевченка – це не марничка.

– Трупа в нас була велика. Театр Пушкіна натоді, як і раніше, впевнено тримав перше місце в Харкові, але й театр Шевченка вже почав підійматися на достойний рівень. Посприяв цьому й головреж Літко, який ставив дуже добрі вистави : «Не стріляйте в білих лебедів», «Річард ІІІ», «Безталанна»… То були масштабні вистави, з якісними декораціями, кожна зі своїм мікрокліматом. Із цими виставами ми гастролювали в багатьох республіках колишнього Союзу і всюди грали українською мовою. В Узбекистані, скажімо, живе дуже багато українців. Від’їдеш тридцять-сорок кілометрів від Ташкента – і бачиш назви сіл: Іванівка, Петрівка… Адже до Середньої Азії переселяли українців. Цілими селами!

Тоді в багатьох театрах репертуар був схожим, але прочитання твору в кожного режисера завжди своє. У Харкові я грав подекуди у тих самих виставах, що й у Хмельницькому, але постановки тут мені подобалися незмірно більше. Я пробував себе в різних ролях. Візьмімо «Шельменка-денщика», класику вітчизняної сцени. Спочатку я грав дядька з Петербурга – огрядного самовдоволеного франта; потім мені дали Лопуцьковського, а ще пізніше – поміщика Шпака.

Тоді театральне життя було цікавішим, ніж нині. Театри запрошували до себе різних режисерів… Дуже плідною для мене виявилася співпраця з унікальним режисером Володимиром Оглобліним[5]. Він знав напам’ять кожну акторську роль, він, по суті, сам тобі її програвав – тобі залишалося за ним повторити; це величезна режисерська самовіддача. Якщо ж ти вмів додати до цього рольового рисунку щось своє – це взагалі викликáло фурор!

Взагалі – робота вдається акторові тим краще, чим ближче він сходиться з режисером і чим глибше його розуміє. Найголовніша особа вистави – це режисер. Акторський склад – це вже похідне від нього.

Якщо актор і режисер працюють плідно, довіряють і допомагають один одному – твориться чудо образу, чудо театру.

– На Ваш погляд, що в театральній роботі є найприкрішим?

– У кожному театрі є дві протиборчі сторони. Майже завжди! Решта трупи зазвичай приєднується або до одного табору, або до другого.

– І що стає каменем спотикання?

– Заздрість. «Чому іншому дають кращі ролі, ніж мені? Хіба я гірше граю?» Заздрість – риса вдачі, притаманна всім акторам. Усім! У когось вона виявлена яскравіше, у когось слабше, але я не зустрічав актора, який був би від цього геть вільний. Повірте людині, яка все життя прожила в театрі! Кожен вважає, що він мегаталановитий, людина-феєрверк і може зіграти будь-що, але його чомусь не бачать, не дають йому грати… І починаються інтриґи, конфлікти, протиборства.

– Як Ви поборювали заздрість у собі?

– Знаєте, що треба робити, щоб її побороти? Багато працювати. А ще – брати! Запозичувати. Взяти щось цікаве, щось вартісне в акторки, в актора – й освоїти! Я так любив театр, що відвідував не тільки наші вистави, а й чужі; цікавився й тими театрами, які приїздили до Харкова на гастролі. Я дивився, вчився, стежив за доробком колеґ – і таким чином удосконалював свій професіоналізм, збагачував себе. Це єдиний можливий шлях.

– А у Вас самого були заздрісники?

– Мене недолюблювали здебільшого за мою бійцівську вдачу (сміється). Я вічно з чимось боровся, й за це мені ставили палиці в колеса.

– Кажуть, що сутність акторства – перевтілення: вийти за межі себе, своєї особистості, стати на певний час кимсь іншим…

– О, про перевтілення я маю що розповісти (всміхається). Степан Пасічник[6] свого часу поставив п’єсу «Хто п’є шампанське?»[7]. Ішлося про поета, який колись гримів славою, а потім став номенклатурником, змарнував свій талант, а як змінилися часи, то втратив і популярність. Замолоду він мав короткочасний роман із молодою жінкою, яка його покохала, але втримати не змогла. Й ось він, уже старий, усіма забутий, сидить на лавочці в парку – й зустрічає її: вона тепер – безпритульна жебрачка, яка збирає пляшки… Так вийшло, що чоловіча роль дісталася мені. Волосся моє, щоправда, натоді вже посивіло, але в цілому вигляд я мав нестарий, мені не було ще й п’ятдесяти, а грати треба було чоловіка дуже літнього. Що робити?..

Микола Мох і Лідія Стілик у виставі “ХТО П’Є ШАМПАНСЬКЕ”

І я придумав: щоб ефективно перевтілитись, треба уявити й відчути, яким би ти був, коли б тобі боліла спина, не згиналися як слід ноги… Роботу над роллю я почав із того, що навіяв сам собі, нібито мені дуже важко ходити. Я ледве дибуляв, кректав… Але треба було якимсь чином перевірити, чи правдоподібна моя метаморфоза! І перевірити це я вирішив у міському транспорті.

Десь у мене зберігалося ветеранське посвідчення мого тата, який був 1919 року народження. І я надумав ним скористатися! Заходив, крекчучи й горблячись, як ото на репетиції, до трамвая, показував здалеку оце посвідчення… і мені вірили! (Задоволено сміється.) Ось так і напрацьовується навичка.

– Пане Миколо, я пригадую, Ви захоплено відгукувалися про Андрія Жолдака[8]. Тимчасом багатьма критиками його сценічні експерименти сприймалися як дуже спірні. Що Ви могли б розповісти про період Вашої співпраці з ним як із режисером?

– Про Жолдака я міг би говорити нескінченно. Я й сам його розцінюю двоїсто… (замислюється). Але українському театрові він дав величезний поштовх. Як на мене, він – як ніхто до нього – наблизив наш театр до європейського рівня. Хоча особистість це вкрай суперечлива. Гранично брутальна – і дуже ласкава. Водночас.

Я бачу, що й донині ті українські режисери, які хочуть зробити щось проґресивне, запозичують ідеї Жолдака і застосовують їх у своїх виставах. Як-не-як, це про щось свідчить.

– Чи у трупі були люди, які категорично не сприймали експериментів Жолдака?

– Авжеж, були. Але їх було дуже мало. Наприклад, Олександр Ґава[9], який отак напрямець і сказав: «У такому театрі я не працюватиму».

– Ну, пан Ґава і про Курбаса має вкрай специфічну думку…

– Ґава тоді з театру пішов. А деякі залишилися, але плекали мовчазний спротив. Утім, Жолдак робив своє – з тими, хто йому довіряв і погоджувався йому підпорядковуватися. Тих, хто його не сприймав, він просто не залучав до вистав. Він відчував їхнє ставлення. Він дуже тонка людина. Інших бачить наскрізь.

Коли він прийшов до театру, жилося нам тяжко, платили копійки. І він сказав: «Нині з грішми сутужно, і я міг би декого з вас звільнити, але не візьму такого гріха на душу». І дотримав слова – не звільнив нікого. Але тих, хто працювати з ним не хотів чи не міг, він… відсилав на кухню. І навіть відомі артисти в нього готували борщі!

– А чим завдяки Жолдакові збагатилися особисто Ви? Що Ви відчували, працюючи з ним? Якесь розширення горизонтів, якісь нові грані акторського мистецтва – і своєї душі?

– У мені як в акторові під його впливом відбувалося щось таке, чого я пояснити не вмію. (Павза.)

– Є в наших душах «таємні землі».

– Жолдакові я повністю підкорився і був тим щасливий. Він повів мене в такі місцини, які я підсвідомо відчував, але словами описати їх не міг. Це були якісь метаморфози, трансформації. Я дуже чітко виконував те, що він просив, мало того – мені хотілося догодити йому ще краще! – й це при тому, що людина він жорстка, навіть груба. В ім’я свого задуму він може вилаяти тебе, образити – а ти, як заворожений, будеш його слухати… Він ламав людей.

– А якщо йому відповісти в тому самому дусі?

– О, тоді він знічувався… Він губився перед людьми, які могли відкрито стати з ним у двобій. Почує, бува, гідну відсіч від актора – і задкує. А потім цій людині дає ролі… Дипломатом бути він також умів.

Театр – це держава в мініатюрі: є тут свої королі й свої прислужники. Більш яскраві артисти отримували від Жолдака заохоти, а потім тиснули на решту колективу, щоб і ті його слухалися. Це був мастак впливати на людей.

– Маніпулятор?

– Професіонал! (Сміється.)

Жолдак мав дивовижне відчуття простору. Такої сценографії, яка була в нас у період його роботи, театр не мав ніколи – можливо, хіба що за часів Курбаса. Актори в Андрія грали на всіх ярусах, грали всередині зали; глядачі сиділи на сцені… Його вистави були дуже різноманітними: стиль був ніби один, але прийоми, виражальні засоби різнилися.

Він фанатично любив біле і чорне – кольори-антиподи. Інших практично не використовував. Крім того, дуже вигадливо застосовував світло. Музика вистав також справляла магічний ефект: він брав класичних композиторів і сучасних і комбінував у виставах їхні твори.

Кожна вистава мала шалений ритм. До роботи був залучений увесь театр. Освітлювачі, костюмери, реквізитори, бутафори, адміністрація… Жолдак «вичавлював» із кожного всю його енергію, увесь професіоналізм. І весь цей огром укладених ресурсів працював на виставу.

Я писав щоденник, занотовував перебіг репетицій, Жолдакові вислови. «Мох! Що ти там пишеш?!» – ревів попервах він. «Конспектую ваші рекомендації…» – відповідав я. Тоді він лагіднішав: «Пиши-пиши, потім я в тебе це куплю!» Десь лежать у мене ті нотатки…

– Ви не думали скомпонувати їх у книжку?

– Це ж треба їх упорядкувати… не знаю. Але в тих нотатках – увесь Жолдак. Я нічого не придумував, писав лиш те, що бачив перед собою і чув на власні вуха.

…Жолдак збурив Харків. Тоді, на початку 2000-х, його прізвище знали навіть двірники, які до театру зроду-віку не ходили. До театру потяглися люди – і всі вони після першої ж побаченої вистави ділилися на дві частини: обожнювачі та хулителі.

Остаточно Жолдак підкорив трупу тим, що вивіз нас до Європи. Нам виплачувалися добові, а часом і премії. Ми грали у Польщі, Німеччині, Австрії, Фінляндії, Нідерландах, Іспанії, Італії, Хорватії, Румунії… Грали у столичних театрах і в театрах великих міст. Нам аплодували стоячи і кричали «браво!» різними мовами… У Румунії після вистави «Гамлет. Сни» глядачі, перехилившись через поруччя балкона, ревли в екстазі й кидали нам квіти – ми боялися, що й балкон упаде!.. Це й досі одне з найяскравіших моїх життєвих вражень.

Гастролі були виснажливими: всю Європу проїжджали автобусом, бувало, що й готелю для ночівлі не було – зупинялися на автобанах, ночували просто неба у спальних мішках. Але ці гастролі неймовірно нас надихали – і знайомили нас, провінціалів, із Європою.

– А як реаґував колектив, коли Жолдак вирішив піти?

– Більшість трупи жалкувала. Особисто я жалкую й досі.

 

«ВТРАТИВШИ СВІЙ ТЕАТР, Я БОЯВСЯ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЮ»

 – Пане Миколо, після епохи Жолдака – чия епоха настала в театрі Шевченка? Епоха Степана Пасічника?

– Степан Пасічник працював як режисер паралельно із Жолдаком. Самого Жолдака Степан, мені здається, не сприймав і у виставах його не грав. Андрій і сам його не задіював – але дозволяв йому ставити його власні вистави. І коли Жолдак пішов, художнім керівником було призначено Пасічника.

Я, ймовірно, скажу недобру річ, але коли керівництво перейняв Пасічник, особисто я був розчарований. Степан – особливий режисер: він робить філософські вистави, довго думає, довго все вивіряє… Після шаленого жолдаківського драйву театр наче впав у якийсь медитативний транс.

– Можливо, пан Степан із тих творчих людей, яким організаційні справи вдаються гірше, ніж суто мистецький процес? Зізнáюся, що особисто я – величезна шанувальниця стилістики Пасічника. Це  естетика не постмодерну, а модерну, це камерний символістський театр, якого дуже бракувало Харкову в останні десятиліття.

– Я працював у кількох виставах Пасічника, між нами було порозуміння, та потім, коли він очолив трупу, ми з ним якось розійшлися. Він робив камерні вистави, задіював мале число акторів. Багато хто з трупи в нього просто не мав роботи. Колектив був незадоволений. Я – як керівник профспілки – не міг нехтувати думкою колективу.

Степан був вимушений піти з посади художнього керівника театру Шевченка. Після цього він перестав зі мною вітатися. Лише на Євромайдані кілька разів зустрілися випадково і потиснули один одному руки. Але то було спорадично… Нині ми не спілкуємося взагалі. Хоча на похорон Степанового батька, поета Володимира Пасічника я все-таки прийшов. Не міг не прийти.

Якщо чесно, я шкодую, що в нас із Степаном так вийшло. Погоджуся з вами: такий театр, як «P.S.», справді потрібен Харкову, і я радий, що він має свого глядача. Навіть якби сталося диво і Степан запросив би мене в одну зі своїх вистав – я б охоче погодився.

–– А чому Ви пішли з театру Шевченка? Як це сталося?

–– У 1990-і роки, коли губернатором був Олександр Масельський, театрові Шевченка було надано статус «театр особливого громадського значення». Відповідно, й зарплати у нас були хай не набагато, але вищі, ніж в інших театрах. За губернаторства Арсена Авакова і статус, і підвищену платню в нас забрали. Актори були обурені. Ми ходили до Авакова, писали скарги, та все надарма. Зібравши колектив, ми вирішили звернутися до суду. Але позвати до суду губернатора ми не могли, тому відповідачем призначили директора театру, як розпорядника державних коштів, – із розрахунком на те, що він уже, у свою чергу, киватиме на своє начальство. Судові позови склало шістдесят сім акторів – це майже вся трупа. Кожна справа розглядалася окремо. Суди тривали цілий рік! У кулуарах майже всі судді говорили нам: «молодці, правильно робите, боретеся за свої права!» – але рішення на нашу користь ухвалювати боялися, бо це означало б піти проти влади. Лише одна з суддів ухвалила рішення на користь завідувачки трупи та концертмейстера.

Проти нас працювала юридична команда обладміністрації. Ми опинилися в конфлікті із системою. Апеляційний суд відхилив наші апеляції. Навіть звернення до Києва, до суду вищої інстанції, нічого не дало.

Сподівався я на підтримку від Харківської обласної профспілки діячів культури, але там не реаґували. Тоді я написав листа до Всеукраїнської профспілки діячів культури. У відповідь надійшла відписка. Про те, що я «через голову» звернувся до вищої інстанції, стало відомо харківській профспілці, і перед колективом поставили питання про усунення мене від обов’язків голови профспілки театру. Було підготовано кандидатуру, яка мала мене заступити, і… люди проголосували проти мене. Це мене образило невимовно. Я ж боровся за інтереси колективу!

Після того голосування я зрозумів, що друзів у трупі в мене фактично нема.

Наступним кроком була переатестація в театрі, і я раптом виявив, що, згідно з висновком комісії, «не відповідаю займаній посаді». Усвідомивши, що йти проти системи – річ невдячна, відразу ж написав заяву про звільнення.

Втративши свій театр, я боявся, що збожеволію. Думки страхітливі навідували. Навіть до лікарні потрапив. Але відтоді й порога свого колишнього театру не переступив.

– «І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт…», як писала Ліна Костенко.

– А далі як, нагадайте?

– «І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт».

–– О! Отак я й живу нині (сміється). Беру участь у волонтерських проектах, виступаю перед молоддю, граю в експериментальних театрах, читаю вірші та гуморески. Співпрацюю з обласним радіо, записав там кілька передач про Шевченка, хотів би ще записати й вірші Стуса. Це два мої найулюбленіші поети.

 

«ЗАВЖДИ, КОЛИ Є ЗМОГА

ПЕРЕД ЛЮДЬМИ ПРОМОВИТИ СЛОВО ШЕВЧЕНКА,

Я ЙДУ НА СЦЕНУ»

 – Пане Миколо, Ви були активним учасником Євромайдану…

– Так, я виступав на євромайданівській сцені, читав Шевченка і Стуса. Але приходив туди щодня – просто побути серед людей. Ви й самі знаєте, в Харкові Євромайдан був дуже нечисленним. Збиралися ми на п’ятачку біля пам’ятника Шевченкові, й було нас мало – десь зо дві-три сотні щовечора. У січневий мороз співали гімн, плакали – і сльози замерзали на одязі.

Було небезпечно. Навідували думки: ануж почнуть стріляти снайпери з дахів поблизьких будинків? Ануж нас оточать «тітушки», покалічать цю зграйку беззбройної інтеліґенції?.. Але наступного дня ми знов уперто збиралися біля Тараса.

– Що спонукало Вас іти на Майдан?

– Важко сказати. Насилля над майданівцями у Києві вразило мене. А надто вразило мене те, що частина Києва при цьому жила своїм життям, сиділа у ресторанах, відзначала свята…

– Особисто мене охоплювало відчуття абсурду від думки, що надворі ХХІ століття, а в нас, як в епоху варварів, досі вирішальне значення може мати пряме насилля, брутальна сила. Ви теж відчували щось подібне?

– Я думав про те, що людство, замість того щоб оберігати планету і дбати про неї, руйнує її, ранить її війнами. Людьми керує жадібність і аґресія. В таких умовах нищиться не тільки природа – нищиться людська душа, людська свобода.

Я завжди шанував Росію і російську культуру, але нинішньої російської політики ні зрозуміти, ні виправдати не можу. Мати такі велетенські території – і прагнути нових і нових загарбань… І, головне, самі на нас напали – і самі ж нас ненавидять!

– А в Помаранчевій революції 2004 року Ви брали участь?

– Коли у Харкові відбувся перший мітинґ за Ющенка, ми з Жолдаком і трупою саме прямували до Іспанії на гастролі. Пам’ятаю, їхали ми автобусом, і один з акторів, Олександр Ковшун, витяг приймача й упіймав українське радіо. Усі обсіли його, немов горобці, й жадібно слухали новини, попри те що хвиля губилася й було погано чути. Ми всі тоді так раділи: нарешті в нашій Україні відбувається те, що мало відбутися вже давно, нарешті люди зрозуміли свої права! І я відчув себе причетним до всього, що діється в моїй країні. Співпричетним і співвідповідальним.

Тому завжди, коли є змога перед людьми промовити слово Шевченка, я йду на сцену. Грошей за це ніколи не прошу. Це моя добра воля. Знайомі мене лають за непрактичність: «ти лох, тебе там використовують…» Перепрошую – я не лох, я волонтер!

Так – пішовши з театру, я живу на саму лишень пенсію. Живу досить аскетично. Хіба що взимку бувають «дідморозівські» підробітки. В деяких дитячих садочках граю Діда Мороза по тридцять років – уже ціле покоління змінилося (сміється). Таким чином заробляю взимку на те, щоб улітку поїхати до Карпат чи до улюбленого Львова.

Колись давно я гостював у Мюнхені в однієї дуже привітної німкені і якось пішов на самоті гуляти містом. Досі пам’ятаю відчуття, яке мене зненацька пойняло: я не вдома, я на чужій землі! І – на контрасті – згадалося своє, рідне. Комишня, де я жив у дитинстві. Парк Шевченка в Харкові…

– До слова, Шевченко теж саме на чужині особливо гостро тужив за своїм, рідним. «Здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…»

– Так, і в мене це відчуття було надзвичайно гострим. І я радий, що зазнав його. Різниця між своєю та чужою землею – колосальна.

– Розкажіть про Вашу працю у волонтерських проєктах. Ви вже тривалий час берете участь у роботі волонтерського пункту «Південний пост».

– Незабаром після початку війни звернулися до мене волонтери й кажуть: «Хочете до нас? Будете в нас “міністром культури”».

Місія «Південного поста» – допомагати демобілізованим бійцям, які їдуть додому через Харків і змушені в очікуванні свого потяга пробути на вокзалі кілька годин. В Україні цей волонтерський пункт такого спрямування – перший. Харків’яни допомагають грішми, купують їжу, ліки, спорядження. Я там працюю раз на тиждень.

– І в чому полягає Ваше завдання?

– Ми запрошуємо солдатів зайти до нас на каву чи й на обід. Є в нас кімната відпочинку, де можна поспати. Я маю розв’язувати якісь поточні питання, стежити за порядком. Крім того, ми допомагаємо солдатам із квитками.

Ще один напрямок мого волонтерства – участь у мистецьких поїздках на фронт, до бійців. Перша моя поїздка була до околиць Щастя, й тоді мені дійсно було страшно. Нас попередили, що з настанням темряви починаються обстріли; наша машина на шаленій швидкості летіла повз кукурудзяне поле за сотню метрів від ворожих позицій – і тут я раптом відчув, що мій страх розчинився, зник. На зміну йому прийшов якийсь хвацький фаталізм: що судилося, те й буде. Я відчув те самісіньке, що наші вояки відчувають щодня.

– Пане Миколо, й наостанок, якщо дозволите, – кілька більш особистих питань… Ви вірянин?

– Так.

– Ви були одружені?

– Так, я розлучений. Маю дочку й онука. Але набагато тісніше спілкуюся з сестрою і братом.

За моїми спостереженнями, людина мистецтва завжди змушена обирати. Якщо для неї важливіша сім’я, комфорт, достаток – театр цього не прощає. Театр дуже ревнивий, він мусить завжди бути на першому місці. Митець має віддавати всю енергію своїй професії. Таке моє переконання.

– Ви дуже спортивна людина. Спорт гармонізує Ваше життя?

– Я дуже рано встаю, випиваю дві склянки води з медом і лимоном, після чого йду до Молодіжного парку на стадіон і роблю там годинну зарядку. Майже щодня, за будь-якої погоди! І знаєте, там збирається чудова компанія. Вузівські професори! Щоправда, затесався один сепаратист, то я більше не подаю йому руки (сміється). Крім того, двічі на тиждень ходжу до басейну.

– Рецепт гармонійного життя від Миколи Моха?

– Рух, творчість і свобода. І безмірна любов до України.

 

[1] Нині –– вулиця Жон Мироносиць. –– Тут і далі прим. Л.Х.

[2] Микола Яремків (нар. 1950) –– театральний режисер, педагог. Працював зокрема в Українському малому драматичному театрі (м. Київ).

[3] Сергій Данченко (1937–2001) –– театральний режисер, педагог.

[4] Анатолій Літко (1935–2008) –– театральний режисер, педагог, працював зокрема у Харкові.

[5] Володимир Оглоблін (1915–2005) –– видатний театральний актор і режисер.

[6] Степан Пасічник (нар. 1965) –– харківський театральний актор, режисер, поет. Паралельно з роботою в Харківському драматичному театрі ім. Шевченка заснував камерний театр «P.S.». Син поета і громадського діяча Володимира Пасічника.

[7] Літературна основа –– «Бульварний роман» румунського письменника Юліу Едліса.

[8] Андрій Жолдак (нар. 1962) –– театральний режисер аванґардного напрямку. У 2002–2005 рр. — художній керівник Харківського драматичного театру ім. Шевченка. Його вистави мали скандальний розголос як у Харкові, так і по всій Україні. У 2006 р. після заборони його постановки «Ромео і Джульєтта» на знак протесту полишив Україну. Відтоді живе і працює в Німеччині.

[9] Олександр Ґава (нар. 1951) ––  харківський актор і режисер, у 1976–2002 рр. працював у Харківському драматичному театрі ім. Шевченка. 2011 р. видав книжку «Вічна таїна театру», яка являла собою спробу розвінчати постать Леся Курбаса і його роль в історії українського театру. Книжка зустрілася з нищівною критикою театральних і мистецтвознавчих середовищ.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків, 2015–2016 рр.