Юлія БАТКІЛІНА: вірші

До вашої уваги – добірка віршів харківської поетеси й прозаїка Юлії Баткіліної.

Собі Самайн

Володарко темних міст,

шукачко вогню чужого,

кого покохаєш в ніч, коли настає зима?

Лишаємось ми самі

тікати з тепла прожогом

туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

 

Висотує сік землі

суха невмолима осінь,

похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.

Співай же йому, шалій,

ти не розуміла досі,

який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

 

Володарко темних трас,

проваль, де дрімає зброя,

ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,

приходить щорічний час,

де я розумію, хто я,

хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

 

Пірнають міста в пітьму,

беруться світи в облогу,

лягає на землю сон, спокутується вина.

Нехай тебе обіймуть

на довгу важку дорогу,

бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.

 

 

 

Лягає на землю сніг,

лягає на землю сон,

лягає вогка й м’яка і непереможна втома.

Агов, ти живий чи ні?

І глухне в снігу клаксон,

і сліпнуть в зимі серця до тих, хто заснув не вдома.

Дорогами йде мороз,

дорогами лід повзе,

молочна густа пітьма, м’яка крижана облога

полює на теплу кров..

Не вір слимакам з газет,

Що буде зима проста, недовга, як подих бога.

Заварюй собі будь-де

гаряче, гірке і пряне,

надій на весну не май, поволі чекай її,

бо світом вона іде

і через віки – нагряне,

як зараз – мороз і тлін,

як все на оцій землі,

знесиленій і твоїй.

 

**

Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.

Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,

там до обрію сірий стелеться льодовик.

А вона –  тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!

Дайте два,

Я жива, клянусь, я іще жива,

поки стане життя і сили – іду на ви».

Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,

пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..

Оживай.

Відгукалися їй і мертві у тих степах,

Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.

Мала бути вона божевільна або сліпа,

чи хоча б на дахи залазити по ночах.

Та – не час,

і вона іще, як гидке кача,

і ніхто ще її історію не копав.

В цьому танці доволі стане смертельних па,

та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.

Хто почав?

А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,

кидай пісеньку від хвороби до самоти,

кидай трап від човна до білого корабля,

стане страшно – із кимось праведним розмовляй.

Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,

та слова до ладу – то золото і бурштин».

По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.

Що не ступить – то каже кожному те саме.

Амен.

 

 

Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.

Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.

Та – попіл Клааса,

попіл Клааса

в серці його остиг,

він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.

 

Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.

Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг

на світ із «мушу»,

з розбитих мушель.

Єдиний безцінний скарб –

то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».

 

Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,

але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,

що попіл Клааса,

холодний попіл

у груди його гримить.

Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.

І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,

чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,

а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.

І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.

Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.

 

Ха

Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.

В понеділок дощі повертаються в місто Ха,

З понеділка проїзд дорожчає і проліт…

Ти не думай, що це печаль – це така пиха,

Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,

Вторгував за лід,

За сушений глід,

У небес, землі,

У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.

Торгував, воював і не байдикував ні дня.

У полях за рікою орду сам-один спиняв.

Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.

Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.

В капшуці на руці монети тобі дзвенять.

І чекай біди,

Бо завжди один,

А всі інші – дим,

А можливо і дим – легенда та маячня.

І з тобою в диму і мареві так ідуть

Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.

Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.

Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,

А отой – висихає майже від снів і дум,

Чи малює треш,

Чи рахує кеш,

Та самотній – теж.

Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

 

 

 

 

Но Элли и Тотошка вернутся в свой Канзас

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут – подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.

Не дрімай же, бусинко, не дрімай.

Всі дива на світі лови сама.

Будь у тата сонечком з-поза хмар,

бо тепла катма.

Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.

Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,

ти, сестричко, скучила вже, мей бі.

Сто доріг на світі, на світі ніч,

я пишу тобі.

Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!

По полях посохне хрумка трава.

Відкривай цю книгу — не відкривай…

та і ти собі полетиш — стривай! –

ти ж жива, жива…

Повертайся, Еллі, з усіх доріг,

повертайся, Еллі, холоне чай.

Урагани чубляться нагорі,

літаки гарчать.

Припадає порохом цей Канзас.

Повертайся, Еллі, до нас, назад.

А тепло обіймів, шалений сміх –

то самі, самі…

 

Ніхто не віщує майбутнього — що буде з ними?

Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?

А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,

на кожну у світі Варшаву або Анкару.

Знамена — перуть.

І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?

Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.

Це теж буде true.

По вулицях темних стікає пітьма і тривога,

вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.

Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,

до неба пісень і бездомних птахів.

Знамена — сухі,

це тільки земля під ногами липка і волога.

Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,

саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.

Хрестовий похід.

Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.

Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.

Неси ж себе сам.

А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.

Печалі усі він тобі посилає навмисно –

і всі чудеса.

 

 

Внутрішня Монголія

 

Димні пальці тягнуться понад водою,

Тільки небо сліпе – і дим.

Хто іде із ордою — стає ордою,

і орда говорить із ним.

Він тоді забажає чуми, як слави,

Ніби більшого не хотів.

Тільки юрти, і вогнища, і заграви,

тільки пил до кінця світів.

Найдорожчих милих — тепер забуто

задля сірих ординських лав…

І душі нема — ні жага, ні смуток,

тільки згарища і зола.

І йому здається — його планета,

та його вже нема давно.

Хто іде з ордою, стає — монета,

що прикрашує стремено.

 

І світи його — неживі і голі,

і пісні його душать римою…

Дику безліч зовнішніх не-Монголій

він захопить — і не утримає.