• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← Баткіліна Юлія Едуардівна
Спізніле слово про друга →

Юлія БАТКІЛІНА: вірші

Опубліковано в 5 Кві, 2017 Прокоментуй! 1 696 переглядів

До вашої уваги – добірка віршів харківської поетеси й прозаїка Юлії Баткіліної.

Собі Самайн

Володарко темних міст,

шукачко вогню чужого,

кого покохаєш в ніч, коли настає зима?

Лишаємось ми самі

тікати з тепла прожогом

туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

 

Висотує сік землі

суха невмолима осінь,

похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.

Співай же йому, шалій,

ти не розуміла досі,

який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

 

Володарко темних трас,

проваль, де дрімає зброя,

ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,

приходить щорічний час,

де я розумію, хто я,

хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

 

Пірнають міста в пітьму,

беруться світи в облогу,

лягає на землю сон, спокутується вина.

Нехай тебе обіймуть

на довгу важку дорогу,

бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.

 

 

 

Лягає на землю сніг,

лягає на землю сон,

лягає вогка й м’яка і непереможна втома.

Агов, ти живий чи ні?

І глухне в снігу клаксон,

і сліпнуть в зимі серця до тих, хто заснув не вдома.

Дорогами йде мороз,

дорогами лід повзе,

молочна густа пітьма, м’яка крижана облога

полює на теплу кров..

Не вір слимакам з газет,

Що буде зима проста, недовга, як подих бога.

Заварюй собі будь-де

гаряче, гірке і пряне,

надій на весну не май, поволі чекай її,

бо світом вона іде

і через віки – нагряне,

як зараз – мороз і тлін,

як все на оцій землі,

знесиленій і твоїй.

 

**

Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.

Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,

там до обрію сірий стелеться льодовик.

А вона –  тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!

Дайте два,

Я жива, клянусь, я іще жива,

поки стане життя і сили – іду на ви».

Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,

пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..

Оживай.

Відгукалися їй і мертві у тих степах,

Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.

Мала бути вона божевільна або сліпа,

чи хоча б на дахи залазити по ночах.

Та – не час,

і вона іще, як гидке кача,

і ніхто ще її історію не копав.

В цьому танці доволі стане смертельних па,

та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.

Хто почав?

А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,

кидай пісеньку від хвороби до самоти,

кидай трап від човна до білого корабля,

стане страшно – із кимось праведним розмовляй.

Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,

та слова до ладу – то золото і бурштин».

По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.

Що не ступить – то каже кожному те саме.

Амен.

 

 

Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.

Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.

Та – попіл Клааса,

попіл Клааса

в серці його остиг,

він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.

 

Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.

Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг

на світ із «мушу»,

з розбитих мушель.

Єдиний безцінний скарб –

то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».

 

Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,

але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,

що попіл Клааса,

холодний попіл

у груди його гримить.

Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.

І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,

чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,

а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.

І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.

Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.

 

Ха

Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.

В понеділок дощі повертаються в місто Ха,

З понеділка проїзд дорожчає і проліт…

Ти не думай, що це печаль – це така пиха,

Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,

Вторгував за лід,

За сушений глід,

У небес, землі,

У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.

Торгував, воював і не байдикував ні дня.

У полях за рікою орду сам-один спиняв.

Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.

Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.

В капшуці на руці монети тобі дзвенять.

І чекай біди,

Бо завжди один,

А всі інші – дим,

А можливо і дим – легенда та маячня.

І з тобою в диму і мареві так ідуть

Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.

Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.

Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,

А отой – висихає майже від снів і дум,

Чи малює треш,

Чи рахує кеш,

Та самотній – теж.

Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

 

 

 

 

Но Элли и Тотошка вернутся в свой Канзас

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут – подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.

Не дрімай же, бусинко, не дрімай.

Всі дива на світі лови сама.

Будь у тата сонечком з-поза хмар,

бо тепла катма.

Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.

Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,

ти, сестричко, скучила вже, мей бі.

Сто доріг на світі, на світі ніч,

я пишу тобі.

Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!

По полях посохне хрумка трава.

Відкривай цю книгу — не відкривай…

та і ти собі полетиш — стривай! –

ти ж жива, жива…

Повертайся, Еллі, з усіх доріг,

повертайся, Еллі, холоне чай.

Урагани чубляться нагорі,

літаки гарчать.

Припадає порохом цей Канзас.

Повертайся, Еллі, до нас, назад.

А тепло обіймів, шалений сміх –

то самі, самі…

 

Ніхто не віщує майбутнього — що буде з ними?

Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?

А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,

на кожну у світі Варшаву або Анкару.

Знамена — перуть.

І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?

Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.

Це теж буде true.

По вулицях темних стікає пітьма і тривога,

вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.

Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,

до неба пісень і бездомних птахів.

Знамена — сухі,

це тільки земля під ногами липка і волога.

Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,

саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.

Хрестовий похід.

Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.

Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.

Неси ж себе сам.

А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.

Печалі усі він тобі посилає навмисно –

і всі чудеса.

 

 

Внутрішня Монголія

 

Димні пальці тягнуться понад водою,

Тільки небо сліпе – і дим.

Хто іде із ордою — стає ордою,

і орда говорить із ним.

Він тоді забажає чуми, як слави,

Ніби більшого не хотів.

Тільки юрти, і вогнища, і заграви,

тільки пил до кінця світів.

Найдорожчих милих — тепер забуто

задля сірих ординських лав…

І душі нема — ні жага, ні смуток,

тільки згарища і зола.

І йому здається — його планета,

та його вже нема давно.

Хто іде з ордою, стає — монета,

що прикрашує стремено.

 

І світи його — неживі і голі,

і пісні його душать римою…

Дику безліч зовнішніх не-Монголій

він захопить — і не утримає.

 

Юлія Баткіліна

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • Дмитро Щербань. Незламний прокурор (Розщебнувши ґудзики генеральського мундиру прокурора)
  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк