До вашої уваги – добірка віршів харківської поетеси й прозаїка Юлії Баткіліної.
Собі Самайн
Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч, коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.
Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!
Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.
Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон, спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.
Лягає на землю сніг,
лягає на землю сон,
лягає вогка й м’яка і непереможна втома.
Агов, ти живий чи ні?
І глухне в снігу клаксон,
і сліпнуть в зимі серця до тих, хто заснув не вдома.
Дорогами йде мороз,
дорогами лід повзе,
молочна густа пітьма, м’яка крижана облога
полює на теплу кров..
Не вір слимакам з газет,
Що буде зима проста, недовга, як подих бога.
Заварюй собі будь-де
гаряче, гірке і пряне,
надій на весну не май, поволі чекай її,
бо світом вона іде
і через віки – нагряне,
як зараз – мороз і тлін,
як все на оцій землі,
знесиленій і твоїй.
**
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона – тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та – попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб –
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.
Ха
Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.
Но Элли и Тотошка вернутся в свой Канзас
Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут – подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.
Не дрімай же, бусинко, не дрімай.
Всі дива на світі лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.
Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,
ти, сестричко, скучила вже, мей бі.
Сто доріг на світі, на світі ніч,
я пишу тобі.
Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!
По полях посохне хрумка трава.
Відкривай цю книгу — не відкривай…
та і ти собі полетиш — стривай! –
ти ж жива, жива…
Повертайся, Еллі, з усіх доріг,
повертайся, Еллі, холоне чай.
Урагани чубляться нагорі,
літаки гарчать.
Припадає порохом цей Канзас.
Повертайся, Еллі, до нас, назад.
А тепло обіймів, шалений сміх –
то самі, самі…
Ніхто не віщує майбутнього — що буде з ними?
Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?
А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,
на кожну у світі Варшаву або Анкару.
Знамена — перуть.
І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?
Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних стікає пітьма і тривога,
вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.
Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,
до неба пісень і бездомних птахів.
Знамена — сухі,
це тільки земля під ногами липка і волога.
Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,
саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.
Хрестовий похід.
Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.
Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.
Неси ж себе сам.
А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.
Печалі усі він тобі посилає навмисно –
і всі чудеса.
Внутрішня Монголія
Димні пальці тягнуться понад водою,
Тільки небо сліпе – і дим.
Хто іде із ордою — стає ордою,
і орда говорить із ним.
Він тоді забажає чуми, як слави,
Ніби більшого не хотів.
Тільки юрти, і вогнища, і заграви,
тільки пил до кінця світів.
Найдорожчих милих — тепер забуто
задля сірих ординських лав…
І душі нема — ні жага, ні смуток,
тільки згарища і зола.
І йому здається — його планета,
та його вже нема давно.
Хто іде з ордою, стає — монета,
що прикрашує стремено.
І світи його — неживі і голі,
і пісні його душать римою…
Дику безліч зовнішніх не-Монголій
він захопить — і не утримає.