«Очима культури» № 43. Два полюси теорії мистецтва: «ідеалізм» Богдана Ігоря Антонича та «емпіризм» імпресіоністів.

У період інтенсивних теоретичних дискусій про суть мистецтва та природу творчого процесу, які розгорілися на зламі ХІХ і ХХ віків, українська інтелектуальна думка, на перший погляд, залишилася у фарватері епохальних осмислень та відкриттів у цій ділянці. Правда, так достеменно було лише на перший погляд, себто коли братимемо до уваги лише україномовну друковану спадщину наших інтелектуалів. В іншомовних культурних середовищах, в яких провідні українські творці і теоретики творчості часто були примушені функціонувати силою об’єктивних, майже неминучих, обставин, українці зробили вагомий вклад у революційні процеси розвитку теорії мистецтва та літератури.

Досить згадати бодай по-справжньому новаторські для мистецтва їхнього часу теоретичні трактати Олександра Богомазова («Живопис та елементи», 1914), Казимира Малевича («Супрематизм: Світ як безпредметність або Вічний Спокій», 1922) або ж теоретичні писання Олександра Архипенка, а в царині літератури — ранішу психолінґвістичну теорію літературної творчості Олександра Потебні чи пізніший внесок Дмитра Чижевського в розвиток теоретичних основ структуралізму…

На жаль, в україномовному інтелектуальному письменстві зламу ХІХ та ХХ століть левову частину теоретичних писань про природу творчого процесу займали (часто лиш поверхово поєднані з цією темою) суто утилітарні (насамперед безовані на народницькій ідеології) оправдання ідеологічних функцій літератури та мистецтва в житті народу й людей, які, мовляв, цей народ утворюють. На рівні естетики й світовідчуття ці тексти були переважно пов’язані з канонами пізнього романтизму або позитивістичного реалізму, і навіть напевне найкраща праця того типу, «Із секретів поетичної творчості» (1898) Івана Франка, попри безперечну цінність (насамперед для українській культури), залишалася монументом епохи, яка відходила в минуле, й навряд чи ідеї Франка додавали щось суттєво нового до европейських пошуків нових осмислень природи творчості…

У цьому контексті коротка стаття молодого (в той час, ледве 24-літнього) Богдана Ігоря Антонича «Національне мистецтво: Спроба ідеалістичної системи мистецтва», надрукована 1933 р. у Львові в мистецькому збірники «Карби», виявилася вельми важливим голосом в україномовній дискусії про комплекс складних питань природи мистецтва, а ще й суті його національних характеристик. За словами мистця Володимира Ласовського, та «прецікава стаття» була так позитивно сприйнята в середовищі провідних львівських художників, що на основі її публікації поета Антонича прийняли до елітарної професійно мистецької Асоціяції незалежних українських мистців.

Значно прохолодніше ідеї Антонича сприйняло загальне галицьке громадянство, яке (якщо вжити фразу Миколи Хвильового про стан справ в УРСР 1920-х рр.) перебувало «в лабетах просвітянської літератури» та в загальному трактувало мистецтво, як засіб для поширювання суто ідеологічних (в контексті міжвоєнної Галичини, у першу чергу, націоналістичних) постулятів. А оскільки ситуація не досить радикально змінилася в Україні в тому плані та і стаття Антонича досі маловідома, напевне таки, варто навести тут кілька коротких репрезентативних уривків цього справді цікавого тексту.

«…Загально поширеним є погляд, що мистецтво відтворює реальну дійсність. […] Цей погляд є далекою спадщиною по матеріялізмі, чому не перечить те, що він є також основою початкового, примітивного розуміння мистецтва. Матеріялізм, визнавши мистецтво не за ціль, а тільки за засіб до осягнення інших цілей, не міг погодитися на признання окремої мистецької дійсности і таким чином придав первісному, спрощеному підходові зовнішню покришку науковости. Треба сказати різко: отже, ні! Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. […] В кожному випадку мистецька дійсність є суцільна, в собі замкнена, окрема зі своєрідними законами. Мистецькі закони не є тотожні з законами реальної дійсности…

…

Метою мистецтва не є краса. Це було б завузьке обмежування. […] Треба сказати загальніш: метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність…

…

Мистецтво діє в інший спосіб на нашу психіку і таким чином збагачує її, поширює її обсяг та досвід, підносить кількісно та якісно її засоби, розвиває чутливість вражінь, прецизність уявлень, напруження почувань та силу явищ волі. Це один його вклад у нашу психіку, а є ще другий. Мистецтво дає нам хвилини повної, практично безвартісної, безкорисної насолоди, або, інакше кажучи, переносить нас на якийсь час у ділянку вищих вартостей. Побут хоч би хвилевий на такій висоті, очевидно, підносить нас морально. Це робить його мистецтвом. Кожне мистецтво є навчальне (дидактичне)…

…

Мистець є тоді. національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу. Якщо це відчування справді щире, воно, напевно, знайде вислів — навіть мимохіть — у творах мистця…»

Увесь текст статті (на жаль, з численними описками) можна знайти тут: «Національне мистецтво»…

За чітким самовизначенням Антонича його теорія, чи то пак «система мистецтва» була принципово «ідеалістичною». Сказати правду, його трактування цього терміну варто було б проаналізувати й уточнити, але, беручи дуже загально, така «ідеалістична» теорія творчого процесу мала б, у своїй суті, бути протилежною до «емпіристичного» (себто пов’язаного з приматом експериментальної науки, а відтак і, значною мірою, із матеріялізмом) розуміння мистецтва, творчості та й чуттєвого сприняття і людської свідомості в загальному, — емпіризму, який був основою мистецьких теорій імпресіонізму. Та про розуміння мистецтва і природи творчих процесів малярами, письменниками та композиторами імпресіоністами варто уже поговорити окремо, при іншій нагоді…

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 44: про імпресіоністичну (великою мірою) прозу Михайла Коцюбинського…