Відійшов у вічність Леонід Ушкалов

25 лютого, на 63-му році життя пішов з життя видатний український літературознавець, письменник, доктор філологічних наук Леонід Ушкалов. 

Леонід Володимирович Ушкалов народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопіллі на Сумщині. 
Із 1977-го по 1982 рік навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. 

Після закінчення університетського курсу працював на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. 

1989 року в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а 1996 року – докторську («Література українського бароко в її зв’язках із філософією»).

Є автором академічних розвідок з історії української літератури, філософії та богослів’я, науково-популярних праць, дитячих книжок. Упорядник, перекладач, автор передмов (серед них – і до антологій “Слобожанська муза” та “Слобожанська яса”), приміток і коментарів до багатьох видань.

Серед його книг: “Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання”, “Сковорода, Шевченко, фемінізм”, “Григорій Сковорода. Буквар миру: книга для сімейного читання”, “Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії” тощо.

Студенти професора Ушкалова обожнювали і боялись, а ще казали, що він написав стільки, що не кожен за життя зможе стільки прочитати. А із його лекцій записували особливо смачні фрази, на кшталт «от панночки – бісові діти!», збираючи їх у таке собі «Перло многоцінне».

Статті про життя й наукову діяльність професора Леоніда Ушкалова друкувалися в кількох довідниках і словниках в Україні та за кордоном, зокрема «Dictionary of International Biography, Twenty-Sixth Edition» (Cambridge, 1999), «Письменники Харкова» (Харків, 2003), «Хто є хто в Україні» (Київ, 2006) тощо.

Вічна пам’ять вченому, письменнику, колезі!

Десятки людей висловлюють на сторінках соціальних мереж слова підтримки рідним Леоніда Ушкалова, а також зі скорботою й болем пишуть про непоправність утрати, про вічну пам’ять Людині.

Ось слова Елеонори Соловей:

Неможливо повірити, що пішов за межу Леонід Ушкалов. Світла, яскраво й неповторно талановита людина, видатний вчений. Колись на одній презентації я сказала, що то не є просто: бути в Харкові Леонідом Ушкаловим, згодом у іншій подібній розмові цю думку повторив колега: так нам відчувалося… Але професора Ушкалова дуже бракуватиме і в цілій Україні, і у світовій медієвістиці. Велика втрата. Вічна пам’ять.

Ось що написав Олег Рарицький:

Леонід Ушкалов – вчений, який змінював обличчя вітчизняної медієвістики, здійснив вагомий поступ в дослідженні сковородіани, дуже фахово з позицій національної ідентичності зінтерпретував давні тексти. Велика і непоправна втрата. Дуже боляче!

Ось що говорить Данило Ільницький:
Коли Леонід Ушкалов говорив, я слухав – його, а також, чи часом муха не пролетить. Муха не пролетіла, але година його розповіді пролетіла. Але без поширеного тепер відчуття швидкоплинної порожнечі часу. Саме тому я радий, що Ушкалов рідко приїздить до Львова, і взагалі рідко кудись виїздить: бо слухати його часто і мати його поруч постійно було би надто вже великою розкішшю, розбестило би до краю і так розбещених львів’ян. Але сьогодні слухачами Ушкалова були захоплені ним достойні інтелектуали різних поколінь.
У Леонідові Ушкалові – людині, яка надихає – звертаю увагу на те, що:
– він надихає не яскравими емоціями, феєрверками, а тихим голосом, усмішкою у напівуста, характерним гумором, добротою до людей минулого і сучасного;
– він публічний інтелектуал, але публічний передусім своїми текстами, своєю присутністю у книжковому та журнальному просторі, хоча його усних виступів теж не катма – багато ж наших першорядних публічних інтелектуалів працюють як майстри усного жанру і залишають менше настояних текстів;
– його шлях – це здобуття наукової основи, вишколу та шліфування думки й методології – і відтак есеїстичні і письменницькі досвіди, розмикання й відкривання;
– він любить літературу, любить тексти, любить своє місто, він бачить у тому, про що пише, – те, що має у собі знак плюс;
– письменникові має пощастити на дослідника. Дослідник – це лінза, це об’єктив, це око, це посередник між живим світом минулого і книжок – та сучасністю й іншими книжками й авторами. По-перше, світло бачиться тоді, коли світло в оці є, тож дослідник – це освітлювач у прямому й переносному сенсах. По-друге, він мусить підтримувати вогонь свого дослідницького запалу, щоб могти запалити своїм сірником нас: так писав Потебня, якого Ушкалов сьогодні згадував.
– Леонід Ушкалов – це достатньо відкритий інтроверт, а також людина, яка розуміє важливість працювати з джерелами і фактами, і лише тоді їх актуалізовувати;
– отож, врешті-решт Іван Франко писав про Ушкалова: “Книги – морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той, хочі труду мав досить, дивнії перли виносить”.
Дякую Програма культурології УКУ та Програма філології УКУ, а такожВидавництво Старого Лева за цю лекцію! Типовий пост у ФБ займає голову один день, розповіді Ушкалова стане мені на рік. Але це висновок, яких Ушкалов тепер не робить, адже це рамкування багатогранності ситуацій. Тому може і не рік, а надовго.