Життя під знаком Маковія (До 100-ліття з дня народження Інни Христенко)

Є люди, згадувати яких означає – оновлювати та збагачувати власну душу. Не завжди скарби, залишені на землі тими, що пішли в той чи інший час у засвіти, зберігаються ретельно та відповідально, але справжні скарби не губляться ніколи, навіть якщо вони не втілилися в  ошатні томи, бронзові погруддя чи інші пам’ятки та пам’ятники.  Духовне не вмирає і не зникає.  Незникома і пам’ять про нашу незабутню  харків’янку  Інну Христенко, яка належала до рідкісно цілісних натур, про яких в народі говорили: „Їм життя прожити, як пісню проспівати.” Так вона і прожила своє дуже нелегке, але таке насичене людьми, подіями, творчістю життя.

Народилася і померла під знаком Маковія (14 серпня 1919 – 21 серпня 2001) і все її життя  проходило в умовах суцільних макотрусів. ЇЇ батько був педагогом з великої літери, одержимим ідеєю створення справжньої української школи, автором надрукованих, а здебільшого неоприлюднених і недописаних  підручників. Саме за порадою батька Інна вступила на історичний факультет Харківського університету. Ішов 1937-й рік. Батька звинуватили в українському  буржуазному націоналізмі; його домовиною стало Охотське море. Від доньки вимагали зректися батька-„ворога”. Це було її перше нелюдське випробування на вірність. Дівчина батька не зреклася, з університету її виключили. Згодом, коли ставлення до дітей „воргів народу” дещо пом’якшилося, їй було дозволено здобувати освіту, але історія („партійна наука”) залишалася для неї закритою. У матері за спиною були царські тюрми, за душею – освіта, здобута по тюрмах, у серці – пісня. Голос оперної співачки кликав її на сцену, а привів на ниву просвітництва, опікуватися сільською самодіяльністю. Саме від матері письменниця успадкувала співочу душу і любов до пісні. Батьки були для дівчинки зразком в усьому, і сама вона намагалася жити за  цим зразком, жити за велінням серця, не проводячи межі поміж життям та творчістю. Тому й саме її життя, незважаючи на всі трагічні епохальні макотруси й житейські негаразди, скидалося на витвір мистецтва. Це було справжнє втілення „філософії серця”.

Літературне ім’я спершу здобула як авторка творів для дітей. Перше оповідання Інни Христенко було опубліковане 1952-го року. Відтоді її прозу охоче друкували в Києві, перекладали в Москві та  Варшаві. У різних видавництвах виходять друком її книги для дітей: „Хоробрий ведмедик” (казки, 1958), „Настуся” (повість, 1959); збірок оповідань „Миколина перемога” (1960); „Вредний хлопчисько”(1963), „Славкові канікули” (1970), „Про Андрійка, сонечко та вільний вітер” (1984). Відомі також і її книги прози:  „Цвіте терен” (1979), „Місяцю-князю”, „Вибрані твори” (1989).

Короткі оповідання письменниці нагадують замальовки з натури, побачені уважним, спостережливим оком. Вибір слова вражає точністю, непомильністю. Вимогливість до слова, глибоке знання української мови, шляхетна природність в усьому, – риси, що були притаманні їй від народження. Такими ж рисами відзначалися її шкільні друзі Оксана Соловей та Олекса Веретенченко. У часи воєнного лихоліття доля закинула їх до Америки, а Інна лишилася в Харкові. Ниточка дружби не уривалася й перегодом. „Мій привіт уклінний – Христенковій Інні”, – писав у новорічному привітанні на 1993 рік Олекса Веретенченко (у березні цього ж таки року його не стало…). З Василем Мисиком та Іваном Вирганом Інну Христенко єднала багаторічна творча дружба, своєрідне „земляцтво” по Павловому Полю, Шатилівські джерела, явір університетського ботанічного саду – дороговкази і символи. В архіві письменниці зберігалося чимало унікальних фотографій (якусь їх частину можна побачити в архіві харківського літературного музею, зокрема, в архіві Василя Мисика).

Одна з граней творчого обдарування Інни Христенко – поезія. Вірші писалися з дитинства, але поетичні книги вийшли друком уже у 80-90-их роках). Критика високо поцінувала поетичну збірку „Три любові” (Київ, 1989), в якій містилася й „Поема про батька”. Вірші писалися й пізніше в Німеччині, де письменниця мешкала впродовж 90-их років.

У її долі був ще один несподіваний, але водночас закономірний поворот – кохання юності (Jugendliebe –нім.). Але то окрема сторінка. Про цю неймовірну історію йдеться в повісті „І вітер сторінки змете останні…” (Харків: Акта, 2002). На жаль, авторка вже не змогла її побачити…

Як і більшість творів Інни Христенко, ця повість позначена автобіографічними рисами, сповідальністю й глибоким ліризмом. В основу сюжету покладено романтичне кохання молодого німця Ріхарда та української дівчини Інни, їхні зустрічі в окупованому Харкові й потім, через 50 років, у Швабії. На окреме дослідження та особливу увагу заслуговують сторінки  життя письменниці в Німеччині,  в затишному  Кірхгайм-Теку,  де на неї чекав схвильований  і до нестями щасливий старий чоловік на ім’я  Ріхард Дюрнер. Після війни Ріхард ще раз одружувався, одну із його доньок звати Інна. Тепер у нього  було дві Інни, «Doppelglück» (подвійне щастя),  як полюбляв він жартувати.

У нього одна нога була коротша за другу на добрий десяток сантиметрів, у неї своя торба з лихом, але це не заважало їм ані плідно працювати, ані весело та змістовно відпочивати. Вони зазвичай  сідали  в автомобіль і їхали до затишного гаю, де знаходили улюблений затишок (Gemütlichkeit).  Затишок, якого Інна не мала впродовж усього свого  нелегкого життя. Ріхард  малював, а Інна наслухала птахів, згадувала рядки улюблених німецьких та українських поетів, перекладала. Вони побралися, коли їй було 75, а йому  усі 80, але встигли прожити разом цілу вічність. Пізніше, поховавши чоловіка, Інна зі сльозами на очах згадувала, як вони разом під тим дивним німецьким гаєм читали їхню одну на двох  улюблену народну німецьку пісню про двох королівських дітей, чиє кохання виявилося нещасливим через людську зраду  та підлість („Es waren zwei Königskinder» – «Жили королівські діти»). Їм з Ріхардом пощастило більше…

Повість „І вітер сторінки змете останні…”  звучить, мов захоплююча казка про вічну боротьбу добра і зла, про чари світлих ілюзій і пастки чорної зневіри. Читаючи ці сторінки, думаєш, яким же багатим і розгалуженим мало бути коріння почуттів, щоб і півстоліття нелегкого життя-буття не засипало їх дріб’язком  щодення! Невигадана історія про кохання, над яким час виявився безсилим. Повість позначена тонким психологізмом. Іскринки гумору не послаблюють ліричної стихії, а навпаки додають їй повноти та достеменності. Повість належить до тих творів, які не лишають байдужим нікого, адже дуже нечасто з такою майстерністю в художньому слові поєднуються наївність і мудрість, невимушеність і вишуканість, складність і простота. Остання частина твору дописувалася перед Маковієм 2001 року, якраз перед поїздкою письменниці на Чорне море, яким їй так хотілося подихати – і де закінчився її життєвий шлях…

Про духовний світ жінки, про жіноче щастя й жіночі розчарування йдеться в оповіданнях „Любов перед смертю”, „То була ловка забавка”, „Не всі ж тії садки цвітуть, що весною розвиваються…” Як зазначав відомий критик В.Брюґґен, Інні Христенко вдалося в прозових творах останнього періоду творчості вийти на нові творчі рубежі, виробити свій якийсь особливий, новий  стиль письма. Дуже шкода, що до ювілею відомої письменниці не видано ані  її творів для дітей, ані прози та поезії. Таку неувагу можна було б, звичайно, „списати” на кризу, тоді лишається надія, що криза, як і невігластво, справа минуща, а висока творчість – вічна і незабутня.

На світлинах – Інна Христенко в колі своїх друзів та земляків по Павловому Полю: Василя Мисика, Івана Виргана, Андрія Чернишова.

Олександра Ковальова

До уваги читачів – вірші Інни Христенко:

***

Журба, і радість, і щаслива змога
Великі чи малі вершить діла,
Печаль і гнів, поразка й перемога –
Все це життя. Хвала йому, хвала!

Ідуть літа, несуть тривоги й болі,
Та поки серця не урвався стук,
Я день новий, як подарунок Долі,
Прийму з її благословенних рук!

Пролісок

Весняне сонце серед неба стало,
Лизнуло снігу дране покривало,
І от узлісся – все в горбах і ямах,
В напівзагоєних глибоких шрамах,
Що їх дуби вже так багато літ
Дбайливо криють листом щедрих віт.
Все товща, товща ковдра небуття…
Та ба! Під нею не згаса життя,
І. дочекавшись слушної пори,
Зелений вусик суне догори,
Він прориває листяний покров,
Немов бажає нагадати знов
Про тих, хто на узліссі цім поліг,
Щоб мирно пролісок розквітнуть міг.

ГЕРОЇЧНИЙ ТРИПТИХ

I. Сізіф

Живе в нащадках стародавній міф
З часів Гомера і по нашу пору,
І день у день викочує Сізіф
Важкий свій камінь на високу гору.

Ще трохи, ще!.. Та виприсає з рук,
Летить, зникає камінь у проваллі,
І по собі лишає тільки гук
Та в темних кручах луни нетривалі.

Хоч душу крає відчай і гнітить,
Сізіф вертає влерто у долину,
Щоб камінь свій знайти і покотить
На недосяжну сонячну вершину.

II. Дамокл

– Гей, Дамокле, славний муже,
Будь у нас вождем!
Як народ свій любиш дуже,
То кажи, ми ждем!

– Так, люблю і щиро згоден
Людям послужить!
Лиш коли на подвиг годен,
Варто в світі жить!

– Стань же тут із булавою,
А тепер дивись:
Над твоєю головою
Гострий меч повис!

– Що ж! Мене кінець раптовий
Зовсім не страшить.
Лиш коли на смерть готовий,
Варто з світі жить!

ІІІ. Антей

Не раз одважний син Землі
Ставав грудьми на сили злі.
Ніхто не міг його зломить,
Бо з матінки Землі щомить
Нове завзяття, міць нова
В юнацьке тіло прибува.

Однак, де не бере снага,
Там хитрість злобі помага.
Вона підкаже одірвать
Од неньки сина, і піднять,
І задушить над нею…
Тож бережись, Антею!

Початок майбутнього

Щоб зупинить піщані хвилі,
Причепурить лице землі,
Хтось посадив на голім схилі
Рядами сосенки малі.

Вони ще майже непомітні
Серед цупких, колючих трав,
А все ростуть під сонцем літнім,
Під дощ, під грім, на тлі заграв.

Гай-гай! Не скоро ліс постане,
Не скоро сосни підростуть!
Та хай майбутнє ще в тумані,
Але початок його –тут.

***

Опитайся у весни:
Що їй віщують сни,
Про що в саду шепочуть голі віти?

Вона того не зна –
На те вона весна,
Щоб запашіли, забуяли квіти.

Весні байдуже те,
Що сад той одцвіте,
І вітер пелюстки змете останні.

А осінь знає все,
Що доля їй несе –
Холодні роси й заморозки ранні.

Там – повнота чуттів, а тут – їх глибина,
Смутна, прозора, чиста аж до дна.

***

Бувають дні, коли життя
Шумує без пуття,
Коли натомлюєшся ти
Від руху, суєти,
І більше не стає терпцю
Нести покуту цю.

Тоді захочеться піти
Неоглядки в світи,
Сховатись притьма від людей,
Від їх втекти очей,
Щоб раз єдиний у житті
Побуть на самоті.

Та як настане лиш ота
Жадана самота –
Зітхання вирветься з грудей,
І знову до людей
Тебе пірве, і ти свій дім
Відчиниш радо всім.

Літній день

Заблукана біла хмаринка
Поволі пливе, мов пушинка,
У синьому полум’ї неба.

Пливе, виростає на очах
І суне до сонця, мов хоче
Сховати на грудях у себе.

І от сколихнулися ниви,
І гай стрепенувся, щасливий,
І тінь доганя хлібороба.

Він глянув, примруживши око,
У небо, палке і високе,
І витер долонею лоба.

***

Мабуть, я вже такої натури,
Що не дбаю про блага земні,
І кришталь, килими, гарнітури
Зроду-віку байдужі мені.

А зате до душі ^промовляє
Маків цвіт і кульбабка в траві,
І для мене на світі немає
Подарунка над квіти живі.

Хризантеми, і скромні блавати,
І троянди, жахкі, запашні –
Як я квіти люблю дарувати!
А ніхто не дарує мені…

Ведмедиха

Поранній ліс туманом диха,
Принишкла білка на сосні –
Із нетрів суне ведмедиха
Уперше по зимовім сні.

Чвалає важко, тихо крекче,
Наоилу переводить дух,
Об стовбур тре кудлаті плечі,
Облізлі, мов старий кожух.

Кістки пронизує волога,
А вітер так і валить з ніг,
А от же – потягло з барлога
На цей крихкий останній сніг.

Іде збентежена, зраділа,
(Чому – не відає сама)
І чує, як охляле тіло
Солодким дрожем перейма.

І запах, що нараз долинув,
Уже лоскоче ніздрі їй,
І ведмедиха у долину
Біжить навстріч весні своїй.

І. Вирганові

Весняне привілля,
Нетоптане зілля,
На травах медових настояний день.

Між буйного цвіту,
Самі в цілім світі,
Ми лісом блукали, співали пісень.

Дуби нам в ярузі
Кивали, мов друзі,
Ромен на горбочку привітно ряснів.

Тепер уже осінь,
А в серці ще й досі
Бринять недоспівані наші пісні.

Гірська криничка

Чи сниться, чи ввижається мені:
Крута стежина в’ється між камінням,
То зникне у тінистій гущині,
То вигулькне під сонячним промінням.

Громаддя сіре обіч нависа,
Там причаїлася вузька щілина,
Із неї чиста, сріберна роса
Поволі в каменіясту ямку плине.

О, скільки треба тих краплин-перлин,
Що котяться по шерехатій стінці,
І як багато ще мине хвилин,
Аж поки ямка сповниться по вінця!

Все більшає цілющої води,
Вже грає діамантове ряденце,
Та варто спраглому схилитися туди,
Щоб миттю випити усе до денця.

Ну що ж! Віддать набуте без жалю –
Це так прекрасно, і хіба лиш сниться?
Я вже не знаю, оплю я чи не сплю,,
І чи не я ота мала криниця?..

***

От біда: що старшаємо з віком,
То скоріше рухається час.
Хутко ніч підкралася до вікон,
Непомітно сірий день погас.

І в журному роздумі шепчу я:
День минув – а де ж мої діла?
І життя мине, а я й незчуюсь –
Прожила, а наче й не жила…

Неповторність

Ввійшла святково, тріумфально
в його тісний, похмурий світ
і усміхнулася питально,
Ясна й легка, як білоцвіт.

Мов зайчик сонячний, тремтіла
В чеканні вся – і щезла вмить.
А він стояв осиротіло,
Безсилий вічність зупинить.

Сонячна доріжка

У чистім полі я – сама-одна.
Край шляху кущ, за ним – озимина.
І де не глянь, земля ген-ген повита
Тонким серпанком бабиного літа.

Ось бур’янець, а он суха билина –
Усе заткала срібна павутина,
Весь лан яскріє, міниться, як море,
Коли воно ласкаве та прозоре.

А там, вгорі, над тим блискучим плесом,
Ворушить сонце золоті колеса,
І промені натягує, як віжки,
І мчить, до мене стелячи доріжку.

І любо так мені на цій землі,
Де битий шлях, де кузочки малі,
Де для душі, що спрагла і жива,
Таємні відкриваються дива.

Двоє

Десь між дальніх траєкторій,
Де зірки снують одвічні,
Ми зустрілись у просторі,
Дві частиночки космічні.

Летимо навколо світу
(Раз – виточок, два – виточок)
І намотуєм орбіту
Ніби нитку на клубочок.

Біла нитка, чорна нитка,
В білім колі, в чорнім колі…
Закрутились швидко-швидко
І сплелися наші долі.