Художниця на даху дому пілігримів – додатковий арт-об’єкт

• 

Друга неділя жовтня – щорічне професійне свято України – День худо жника. Династії художників зустрічаються так само, як і літературні родини. Наталя Скринник – із роду, де малюють батьки і сестра. Звично для столиці, нетипово для Краснограда, де хоч і є картинна галерея, створена ще Наталчиним хрещеним батьком, але  мистецькі, дизайнерські чи поліграфічні замовлення не засипають професіоналів. Тож Скринники охоче долучаються до різних справ не тільки у Краснограді. Щедрим на пленери став для Наталі 2019 рік. Чекав на її повернення з різних доріг домашній улюбленець Вавель, який виріс із вуличного крихітного знайди. Королівське ім’я дали кошеняті, бо тоді дочка була на пленері у Кракові.

Красноград (раніше Більовська фортеця, Костянтиноград або в побуті Конград і Червоноград) увічнений Іваном Сенченком у «Червоноградських портретах». Ще один уродженець тих місць Леонід Первомайський написав:

«Я хочу бути терпким, як яблуко,

Зелене яблуко з твоїх садів.

Червоноградщино, де я блукав,

Де при дорозі я сидів».

        Про різні дороги говорила з Наталкою Скринник у радіостудії.

Наталя Скринник. Спершу Греція, де пощастило малювати поряд з метрами – моїми викладачами Харківської академії дизайну і мистецтв. Потім – українські Карпати. Щодня бачили, як вкривається Говерла то хмарами, то туманом. Пощастило на різну погоду. Далі – традиційний польський пленер. Мене туди щороку запрошують. Поляки вже кажуть: «То ти їдеш з дому додому». Коли вивчила польську розмовну мову, їхня культура ближчою  до мене стала. За сімейною легендою, наш рід іде від графів Потоцьких, від гілки, яка мешкала на Хмельниччині, в Антонінах. Там палацу немає, тільки окремі споруди збереглися. Довести документально не можемо, бо під тиском репресій у 20 столітті багато хто відмовлявся від такого походження і від польської національності.

І.М. Що важке й середньовічне Ви привезли цього разу з Польщі?

Н.С. Пленер був у Нижній Сілезії, поблизу Вроцлава. Він організований спільно художниками і Католицькою церквою, тому двоє кураторів. Один – художник Юнуш Лозовський,  а інший – професор, ксьондз Богдан Генза. Вони жартують: «Що тобі дати на сувенір цього разу?» Кажу, подаруйте дахувку з базиліки Святої Ядвіги. Цій базиліці виповнилося 800 років, якраз  перекривали дах. Дуже хотілося оту черепицю для себе на згадку. Це 14-16 століття. І ксьондз мені приніс. На кордоні не на валізу дивилися, а на обличчя (сміється), проблем не виникло.

І.М. Ваш будинок теж має старий символ – камін початку ХХ століття. Ви його родиною відродили?

Н.С. Так, будинок 1905 р. Його спорудив місцевий знаменитий пічник Литовченко.  Він будував печі й каміни по всьому Костянтинограду. Думаю, що й для земської управи, споруда якої зараз є архітектурною візитівкою Краснограда. Наш дім – за його проектом. Уціліло багато ліпнини, яку намагаємося реставрувати, зберігати.

• 

На красноградському буклеті я відтворила старі міські споруди, які вціліли або залишилися їхні зображення. Земська управа, будинок поміщика Пасхалова, церква, дім у стилі українського модерну. Ще один буклет, розроблений до Дня міста, присвячений Красноградському краєзнавчому музею. Там продовження серії. Будинок лікаря Шиндлера – тепер музейний, а також побудована ним земська лікарня у псевдоготичному стилі. Одне крило її й зараз діє, планують реставрувати. За практикою поляків, подібні споруди гарно пристосовують для картинних галерей.

І.М. Але в місті вже є картинна галерея.

Н.С.  Таких об’єктів багато не може бути. Наприклад, із змінною експозицією сучасного мистецтва, у поєднанні із салоном.

І.М. У красноградському буклеті є герб, який створював Василь Скринник, Ваш батько. Три язики синього  полум’я газу (символ головного видобувного багатства району)  дуже схожі на тризуб. Герб ще з радянської доби. То збіг чи батько так замаскував стару геральдику?

Н.С. Зараз багато хто саме так коментує. Але батько говорив, що то підсвідомо вийшло, не було спеціального рішення. Інтуїція.  У моїх проектах теж обов’язкового українська автентика проходить. Родиною збираємо колекцію вишиванок, кераміку. Хочу донести до сучасників, що давні традиції можна інтерпретувати, використовувати по-новому.

І.М. Від Краснограда – до Польщі. Що було найнесподіванішим на пленерах?

Н.С. Ми на пленері  мешкаємо в будинку пілігримів напроти базиліки, яку я вже згадувала. Дзвони монастиря  замість будильника. Моя кімната мала вихід на дах. Я перелазила з вікна і працювала на повітрі. Малювала.  Мене бачило багато туристів, які відвідували базиліку. Я була додатковим арт-об’єктом (сміється).

І.М. У Гданську  Ви теж були цього року?

Н.С. Ні, то ще під час першої поїздки 2013 року. Мій перший польський пленер на півострові Хель. Був час, і Януш Лозовський запропонував: подивися Польщу без шаблонів і відтворення телевізією, поживи у моєї колеги в  Сопоті. Вона – дизайнера бурштину. Я до того не бачила такої кількості бурштинових прикрас, картин – ціла вулиця сувенірна.

І.М. Вам розповідали, що  там використовують як сировину браконьєрський український бурштин?

Н.С. Так, розповідали, але мене більше цікавили мистецькі питання. Моя господиня працює над дизайном біжутерії, на фешен-покази. Одиничні авторські речі. Різні за фактурою, кольорами бурштину. Дизайнерку навіть називають Аня Бурштинова. Її подруга-екскурсовод показувала мені Гданськ. Історія просто під ногами. Мене вразили ринви для дощу. Вгорі – зооморфні фігурки. Дракони, слони, жуки. Я більше фотографувала, на етюди залишалося зовсім мало часу.

І.М. Повернімося знову до Краснограда. Що Ви проілюстрували, яке видання?

Н.С. Вийшов альманах «Красноградські етюди». Перший і другий випуски оформленні фрагментами моїх колажів, які повторені на міських буклетах. Колажі розроблялися для Слобожанського ярмарку, а зараз – як декорація у залі засідань міської ради.

І.М. Ефект старої фотографії – кольори від сірого до коричневого.

Н.С. Під старовину. Ми зберігаємо вдома фото колишніх власників нашого дому. Навіть за тими знімками відтворюємо елементи інтер’єру, бо то історія. Колекція старих листівок Краснограда із видами міста  ще початку ХХ століття є у краєзнавчому музеї.

Дякую за розмову і бажаю творчого натхнення у всіх навіть буденних справах.

І.М. Навзаєм. І додам вірша, якого писала для Вас торік у електричці «Харків-Красноград», їдучи на  Вашу персональну виставку в музеї.

ДОРОГОЮ НА ВИСТАВКУ НАТАЛІ СКРИННИК

 «Південна залізниця», «Робота», «Не смітити».

Які ще в електричці збережені слова?

Димар старої цегли уже не чує вітер.

Живе   – й ніхто на світі його не малював.

І не ховав малюнки на дно старої скрині,

Бо слів міських «художник», «палітра» не було.

«Сосонівка». Таблички уже іржаво-сині,

як і хрести, що ви йшли далеко за село. 

А після Каравана ще менше подорожніх.

Могили між кущами, як згадка хутірців.

З акації не чутні джмелі ясновельможні.

В цієї порожнечі я теж у кулаці.

Іще якась година – і я туди доїду,

де імена у старших «Галина» і «Василь».

І на картинах доньки – кіт на руках у діда.

Ще хтось між рами ставить на зиму в склянці сіль.

Сорочка і офорти, підрамник і макітра.

Давно так не ходилось по скошених роках.

Повзе по склу мурашка – заніс у поїзд вітер.

І втома розтуляє важкого кулака.

 Ірина Мироненко