«Бджоли привчили до дисципліни». Полковник-чорнобилець, поет Віктор Пінченко

• 

Віктор Михайлович народився у Старій Водолазі на Харківщині під Покрову 70 років тому. Річка його дитинства – Мжа. Як сам каже, «тоді природа полюбила мене, а я полюбив природу». Життєва дорога пішла від тихої Мжі до смертоносної Прип’яті, межі життя і смерті. Тож говоримо у студії радіо про його ювілейну книжку віршів «Течія долі».

Віктор Пінченко був у Чорнобилі заступником командира 25 хімічної бригади, яка працювала безпосередньо на станції. Всього 2 200 людей, 650 одиниць різної техніки. «Тим, можна сказати, парадом, довелося мені крутити, його автотехнічним забезпеченням».

– Чи можна було в тих умовах «піти проти течії» або тільки виконання наказу?

– Там не давали думати. Тільки  стисло – виконання наказів. Ніхто з офіцерів, які відповідали за підлеглих, не хотів зайвий ризик брати на себе.  Комплектували бригаду з тодішніх округів, розташованих на території України. Прикарпаття, Одеса, Київ, Харків. Росіян у нас не було. Працювали в секретному режимі. Не можна фотографуватися, навіть зайве говорити. Було 6 кегебістів, які стежили за нами. Ще контролювали політпрацівники, замполіти у батальйонах. Ми їх остерігалися й навіть боялися.

– Ви встигали зателефонувати додому?

– З телефоном було важко, але я кілька разів телефонував начальнику військової кафедри автодорожнього інституту в Харкові, куди я приїхав служити. Для цього їздив у Іванкове і Горностайпіль.  У Горностайполі вахта була, телефон. Я запитував у начальника кафедри, коли ж мене замінять, бо обіцяли місяць. А пробув там 67 діб. Коли пішло на другий місяць, мене вже почало трясти потроху. Вихідних не було. У неділю шикувалася бригада – довести до всіх нові завдання, підбити підсумки. І говорити неможливо було – усі страшенно кашляли. Уже на третю добу пішов у нас оцей кашель. Стоїть майже дві тисячі людей і оцей нестерпний хрип. Неможливо було говорити з людьми.

– Ви подивилися іноземний серіал про Чорнобиль?

– Він мене не зачепив. Багато чогось награного. Я, можливо, бачив завдання з іншого боку. Мав службовий УАЗ, об’їздив ним чимало в зоні.

Це так побачив кіносценарист, а насправді там більше страху було. І ми його ніби й не помічали тоді, бо були молоді. Там я свій 37 день народження зустрів.

-Вас тоді хтось привітав?

– Привітав командир Олександр Михайлович Мамиченко, а ще начальник політвідділу, звали його Володя. Ми всі були в одному званні – підполковниками. Посиділи трішки ввечері. Спиртне заборонялося. Контролювали, щоб спиртне не потрапляло в зону, а одеколон ми не пили (посміхається).

-Ви ж і вірші писали там?

-Написав тоді 4 вірша. Коли збирався їхати, попереписував начальнику політвідділу, командиру.  Перший вірш був «Эти были я видел своими глазами, черной лентой вплетаются в судьбы они».  Вірші російською мовою – у другій частині книжки «Течія долі». Першу склали ті, що писалися вже на Харківщині, через багато років після Чорнобиля.

-Вас рятують не тільки вірші,  робота на землі, життя в селі, а й пасіка?

-Ще в дитинстві до нас у двір привозили пасіку із селища Високого. Вона кілька років стояла і в діда мого у дворі.  Можна сказати, я ріс  на тій пасіці, привчався. І пізніше, коли служив у Німеччині, почав збирати книжки про бджільництво, читати. І коли вже звільнився із Збройних Сил, купив перші чотири сім’ї бджіл.  Та ще рій до мене прилетів. Поступово я довів свою пасіку до 40 вуликів. Зараз їх значно менше. Бджоли мене привчили до дисципліни. Я вже 27 років не дружу з алкоголем, а вони це відчувають. Цигарок теж не курю. Я із бджолами, як із курчатами, ніколи не кусають мене. Є в мене й костюм пасічника, а починав з білого халата і нарукавників. Білий колір не обов’язково для костюма пасічника. Є салатний, коричнюватий. Іноді мені здається, що шерстяний коричневий для бджіл не підходить – я їм ведмедя нагадую в ньому (сміється).

-Окрім музики бджіл, що любите слухати?

-Тиху, народну музику. Ще до армії я працював кіномеханіком, крутив музику для танців. Потім у Рязанському військовому училищі відповідав за радіовузол. Наслухався різної музики. Було, що в неділю поставиш колонки біля клубу й починаєш на все  крутити. До мене бігли – «Прибери звук!» Я відтоді ніби дисциплінованішим став.

Книжка віршів «Течія долі» – це півтисячі сторінок без ілюстрацій і фото. Щоденник? Сповідь? Малюнки з натури? Кожен знайде собі те, що шукає.

Гірлянди з шишок і горіхів

Та позолочених листків

Зліпила осінь. І на втіху

Всіх звірів, птиць, лісовиків

Підвісила. Як тішать око!..

Стою, міркую навздогад:

Ну звідки тут живе бароко,

Що потіснило авангард?

         Модерного, постмодерного, авангардного і химерного пишеться у наші дні багато. Може, то бджоли привчили Віктора Пінченка терплячій поблажливості, бо написав «Ми всі чудотворці» і вибачився «Пробачте, зорі, – в тім, що ви поблідли, напевно, є десь і моя вина». Острівцем надії залишається батьківське село. «І пасіка моя гуде – так, як вона  лиш вміє».

Ірина Мироненко