28 листопада День народження у прекрасної поетеси, письменниці, перекладачки, наставниці й просто чудової людини Олександри Прокопівни Ковальової, котра впродовж багатьох років своєю щирою душею і яскравим талантом напучує молоді покоління літераторів на відкритість і чесність у творчості, на прагнення високої майстерності та граничної людяності в художньому слові.
А ще, саме Олександра Прокопівна в далекому 1996-му, після мого першого поетичного семінару сама, першою і з теплою усмішкою, сказала, що вірить: із мене будуть люди))). Звідтоді й донині тримається глибокий душевний зв’язок між нами, чим я дуже пишаюся. А щоб привітати цю непересічну жінку, виставляю декілька її віршів, які особисто мені найбільше до душі:
* * *
Птах розпрямляє крила.
Тріпоче блакитний стяг.
Птаху за свою віру
Не жаль ні крил, ні життя.
Неба високе знамено.
На обрії — птах і я,
Тримаємо, доки не вмерла
Віра, його і моя.
А в кого віри замало,
Стоїть унизу і жде.
Береться з країв туманом
Хисткий і непевний день.
Простору й часу — безмір!
Кого не охопить страх?
Та весело твердь небесну
Тримаємо — я і птах.
ОСІНЬ
У кратері клена літо згоріло.
Просто забігло туди погратись.
Кленові байдуже, — він згоряє.
А хто не знає, той дожидає.
Внизу мурашка стеблинку боре.
Що їй вулкани? — у неї робота.
А хто без діла,— летить у вирій,
Бо хто без діла,— тут не визимує.
* * *
В слові, сказаному влітку,
Наливаються жита.
Навесні промовиш слово,—
Лист на гілці вироста.
Бо нічого на цім світі
Не буває просто так.
Бо від слів холодних може
На льоту замерзнуть птах.
А коли надійде осінь,
Налаштуйся на жнива.
Підбери тумани й роси,
Й тінь, що небом проплива.
А вже золота і воску
Осені не позичать.
Тут на кожному листочку
Кругла вощана печать.
Не зривай її, не квапся.
Прочитаєш, буде час
Цінувать не тільки радість,
Але й смуток, і печаль.
БЕРЕЗОВИЙ СУМ
Знову відступиться в місячну ніч
Гілка берези і заніміє.
Я тут не перша людська душа,
Що не спроможеться на розуміння.
Сумно не гілочці, сумно мені.
В ґратах грудей цьому суму так тісно.
Щось відірвалось і впало в цю ніч,
Щось закодоване в білім тремтінні.
Біле послання випало з рук.
Я тут не перша стою впорожні.
Зрештою можна вважати за гру
Тіней усе це. Міраж уві сні.
Зрештою навіть і зовсім розумним
Часом буває марудно і сумно…
* * *
День твій без тебе по вінця повний,
А ти — в стороні, а тебе немає.
Так справді буває, мов хтось приходить
І раптом душу з тіла виймає.
І ти неприкаяний, ти — причинний.
Усе на світі стоїть, як стояло:
Той — на останнім, а той — на чільнім
Місці, а ти — на ріці Каялі.
Ти навіть заплакати не зумієш.
Сльоза – красива чужа перлина.
А ти й не плач, ти прикинься змієм,
Мудрим змієм в період линьки.
Він твердо знає: все переміниться.
З таким знанням торувати легко
Через еклектики поле мінне
Шлях у глухі кути діалектики.
* * *
Цей сон сказав, що ти із того краю,
Куди душа летить, немов до раю.
Був сніг, і слід блакитний у снігу.
Він углибав за обрій і жагу
Будив таку пекучу і сумну,
Мов напинав над прірвою струну.
По цей бік — я, а там, по той бік,— ти.
І можна тільки раз по ній пройти.
І дивно так. І можна жити снами,
Доки струна ще напнута між нами.
* * *
Це я за коником біжу,
зеленим коником у житі.
А ким життя моє прожито, –
не відаю. Не бережу
ніяких спогадів, бо я
стою й від щастя завмираю.
Бо коник зупинивсь і грає.
А в грі його любов моя.
Мій день, блакитний і високий,
весь різноцвіт і різнопах.
Я піший і безкрилий птах.
Мені й літати буде сором,
як коник скінчить свою гру
й безжурно далі пострибає.
Тоді і справді я помру,
бо більш ніде мене немає…
* * *
Лягти горілиць і дивитись на хмари,
таких вони форм прибирають!
Гадати,
яка з них проллється,
а яка з них просиплеться,
де і коли.
Хмари плинуть і плинуть,
і їм діла немає,
що тебе вже от кинулись,
кличуть, шукають,
що й твоя діловитість
осоружна –
вже пазури запустила
й скаламучує душу.
І жалкуй – не жалкуй,
а вже втрачено вміння
чудуватись на хмари.
Є в людськім реквізиті
уміння такі,
що їх можна лиш втратити,
а набути не можна.
* * *
Немає більшого нещастя,
Ніж добра воля простаків,
Що раптом кинуться брататься,
Кадить тобі з усіх боків.
Сп’янілі і великодушні,
Розстелять всю твою судьбу.
І по-хазяйськи ввійдуть в душу,
Аби з усього знять табу.
Все роз’яснять і розтлумачать,
Просіють враз добро і зло,
І люті всі твої невдачі
Розтануть, як і не було.
І вже б, здавалось, воскресили
Тебе, і раді, і лиш ти,
Мов од татарського набігу,
Ніяк не можеш відійти.
* * *
Сторч головою – й знову на мілке.
Нема ні чорториїв, ані скель.
Є тільки невтопельна мілизна
Ледачої душі, котра не зна
Ні зла, ані добра, і все одно,
Чи дном укритись, чи лягти на дно.
Ця мілизна підступна і мулка,
І бідний той, хто з неї утіка,
І бідний той, хто вибору не має,
І гладь цю за живі потоки має.
Підхоплений пекельною югою,
Стрибає знов і знов сторч головою.
Підготувала Ольга Тільна