Світло душі Олександри Ковальової

28 листопада День народження у прекрасної поетеси, письменниці, перекладачки, наставниці й просто чудової людини Олександри Прокопівни Ковальової, котра впродовж багатьох років своєю щирою душею і яскравим талантом напучує молоді покоління літераторів на відкритість і чесність у творчості, на прагнення високої майстерності та граничної людяності в художньому слові.

А ще, саме Олександра Прокопівна в далекому 1996-му, після мого першого поетичного семінару сама, першою і з теплою усмішкою, сказала, що вірить: із мене будуть люди))). Звідтоді й донині тримається глибокий душевний зв’язок між нами, чим я дуже пишаюся. А щоб привітати цю непересічну жінку, виставляю декілька її віршів, які особисто мені найбільше до душі:

* * *

Птах розпрямляє крила.

Тріпоче блакитний стяг.

Птаху за свою віру

Не жаль ні крил, ні життя.

Неба високе знамено.

На обрії — птах і я,

Тримаємо, доки не вмерла

Віра, його і моя.

А в кого віри замало,

Стоїть унизу і жде.

Береться з країв туманом

Хисткий і непевний день.

Простору й часу — безмір!

Кого не охопить страх?

Та весело твердь небесну

Тримаємо — я і птах.

ОСІНЬ

У кратері клена літо згоріло.

Просто забігло туди погратись.

Кленові байдуже, — він згоряє.

А хто не знає, той дожидає.

Внизу мурашка стеблинку боре.

Що їй вулкани? — у неї робота.

А хто без діла,— летить у вирій,

Бо хто без діла,— тут не визимує.

* * *

В слові, сказаному влітку,

Наливаються жита.

Навесні промовиш слово,—

Лист на гілці вироста.

Бо нічого на цім світі

Не буває просто так.

Бо від слів холодних може

На льоту замерзнуть птах.

А коли надійде осінь,

Налаштуйся на жнива.

Підбери тумани й роси,

Й тінь, що небом проплива.

А вже золота і воску

Осені не позичать.

Тут на кожному листочку

Кругла вощана печать.

Не зривай її, не квапся.

Прочитаєш, буде час

Цінувать не тільки радість,

Але й смуток, і печаль.

БЕРЕЗОВИЙ СУМ

Знову відступиться в місячну ніч

Гілка берези і заніміє.

Я тут не перша людська душа,

Що не спроможеться на розуміння.

Сумно не гілочці, сумно мені.

В ґратах грудей цьому суму так тісно.

Щось відірвалось і впало в цю ніч,

Щось закодоване в білім тремтінні.

Біле послання випало з рук.

Я тут не перша стою впорожні.

Зрештою можна вважати за гру

Тіней усе це. Міраж уві сні.

Зрештою навіть і зовсім розумним

Часом буває марудно і сумно…

* * *

День твій без тебе по вінця повний,

А ти — в стороні, а тебе немає.

Так справді буває, мов хтось приходить

І раптом душу з тіла виймає.

І ти неприкаяний, ти — причинний.

Усе на світі стоїть, як стояло:

Той — на останнім, а той — на чільнім

Місці, а ти — на ріці Каялі.

Ти навіть заплакати не зумієш.

Сльоза – красива чужа перлина.

А ти й не плач, ти прикинься змієм,

Мудрим змієм в період линьки.

Він твердо знає: все переміниться.

З таким знанням торувати легко

Через еклектики поле мінне

Шлях у глухі кути діалектики.

* * *

Цей сон сказав, що ти із того краю,

Куди душа летить, немов до раю.

Був сніг, і слід блакитний у снігу.

Він углибав за обрій і жагу

Будив таку пекучу і сумну,

Мов напинав над прірвою струну.

По цей бік — я, а там, по той бік,— ти.

І можна тільки раз по ній пройти.

І дивно так. І можна жити снами,

Доки струна ще напнута між нами.

* * *

Це я за коником біжу,

зеленим коником у житі.

А ким життя моє прожито, –

не відаю. Не бережу

ніяких спогадів, бо я

стою й від щастя завмираю.

Бо коник зупинивсь і грає.

А в грі його любов моя.

Мій день, блакитний і високий,

весь різноцвіт і різнопах.

Я піший і безкрилий птах.

Мені й літати буде сором,

як коник скінчить свою гру

й безжурно далі пострибає.

Тоді і справді я помру,

бо більш ніде мене немає…

* * *

Лягти горілиць і дивитись на хмари,

таких вони форм прибирають!

Гадати,

яка з них проллється,

а яка з них просиплеться,

де і коли.

Хмари плинуть і плинуть,

і їм діла немає,

що тебе вже от кинулись,

кличуть, шукають,

що й твоя діловитість

осоружна –

вже пазури запустила

й скаламучує душу.

І жалкуй – не жалкуй,

а вже втрачено вміння

чудуватись на хмари.

Є в людськім реквізиті

уміння такі,

що їх можна лиш втратити,

а набути не можна.

* * *

Немає більшого нещастя,

Ніж добра воля простаків,

Що раптом кинуться брататься,

Кадить тобі з усіх боків.

Сп’янілі і великодушні,

Розстелять всю твою судьбу.

І по-хазяйськи ввійдуть в душу,

Аби з усього знять табу.

Все роз’яснять і розтлумачать,

Просіють враз добро і зло,

І люті всі твої невдачі

Розтануть, як і не було.

І вже б, здавалось, воскресили

Тебе, і раді, і лиш ти,

Мов од татарського набігу,

Ніяк не можеш відійти.

* * *

Сторч головою – й знову на мілке.

Нема ні чорториїв, ані скель.

Є тільки невтопельна мілизна

Ледачої душі, котра не зна

Ні зла, ані добра, і все одно,

Чи дном укритись, чи лягти на дно.

Ця мілизна підступна і мулка,

І бідний той, хто з неї утіка,

І бідний той, хто вибору не має,

І гладь цю за живі потоки має.

Підхоплений пекельною югою,

Стрибає знов і знов сторч головою.

Підготувала Ольга Тільна