СУМНА ВЕСЕЛІСТЬ АНТОНА ЩЕГЕЛЬСЬКОГО

У багатьох літераторів і журналістів є історії незустрічей. Відкладаєш розмову, рецензію, радіопрограму, бо ще встигнеться,  а наштовхуєшся на повідомлення про останню дорогу. Отак склалося із  сімдесятником Антоном Щегельським. Його добре знають у старшому й середньому колах журналістів, його книжки відомі літераторам. Колишній головний редактор  Дніпропетровського обласного  радіо  Валентина Орлова подарувала оцей образ  “був весело-  сумним”.  Разом із Валентиною  згадуємо Антона. Він би точно уважно вислухав ї думки про сучасний радіопростір . Тож читайте неювілейні нотатки.

1 січня – день народження у  незимового за характером журналіста і літератора Антона Щегельського.  Найперша асоціація із його творчістю – пародія на іншого січневого іменинника.  Микола Луків,   “Росте черешня”.  Ця пісня  була супер- популярною  у “Музичній пошті” Харківського обласного радіо  наприкінці 90х років.  Сільським жінкам за 60 страшенно подобалося слухати в день народження “Росте черешня в мами на городі”. І приспів:  “Мамо- мамо, рідна і кохана, Ви пробачте, що був неуважним”. Антон Щегельський, постійний жлен журі всеукраїнських телерадіофестивалів  написав пародію на  пісняра Миколу Луківа. У Херсоні, на фестивалі ” Калинові острови” він читав на морському вітерцеві, у колі нових і старих знайомих:  ” Росте картопля в мами на городі. Стара- стара, а кожен рік цвіте. Вона жукам лиш колорадським годить, але вони не дякують за те”. 

 То була фестивальна традиція – селити учасників і журі в санаторії чи пансіонаті, на березі моря, красивої річки, що біжить через ліс.  ” Калинові острови” розчинилися у морі псевдореформування. Востаннє їх хотіли провести у Харкові 2014 року, тобто до 80- річчя Укррадіо. Тодішній генеральний директор облтелерадіокомпанії Сергій Гулевський відбився усіма правдами й неправдами. Найстрашнішою правдою була війна за кілька сотень кілометрів від Харкова і штаб АТО в Ізюмі нашої області. Цікава для телеоператорів гора Крем’ янець опинилася під забороню доступу, щоб не відкрили звідти вогонь по наших блокпостах.

Про фестивалі варто писати окремо. Цікаво, що по- різному сходилися слухати програми учасників, іноді зала для прослуховування була напівпорожньою але , коли наближалася алфавітна черга  Харкова, люди підтягувалися і тиша була  зосереджена.а не сонна ( я отак заснула якось на чиїйсь надто патетичній і урапатріотичній програмі, притулилася плечем і головою до колони, сидячи в кріслі, аж сусідка по кімнаті, сумчанка Надія Полковниченко покликала тихенько, коли почали вже підводитися і розходитися). Антону хтось про це розказав, а він час від часу  по- доброму наді мною підсміювався. Ще театрально переповідав: ідеш коридором, а  двері з кімнат перегляду й прослуховування відчинені, бо приморська спека початку вересня; телевізійники щось дивляться, зразу коментують, а радійники мовчать, як на сеансі гіпнозу, тільки десь із колонок – голоси. Антон знав безмежну кількість анекдотів, поспішав їх розповісти за столом. Була в Держтелерадіо газета ” Говорить і показує Україна”. Він деякий час у ній працював. Історія від Антона про її головного редактора. На практику прийшли юні студентки, шукають головного, звернулися до Антона. Чомусь вони не запам’ ятали точної назви газети про радіо і телебачення, де найважливішою  була  програма передач. Пора ще доінтернетна.  Випускові  всіх обласних радіо звірялися з тією програмою, щоб знати, де можна перекрити своїми київські передачі, якщо затягнеться трансляція  сесії Верховної Ради. Час треба було будь- яким хитруванням допрацьовувати, програми в ефір видавати. Отож повертаємося до практиканток у коридорі на Хрещатику, 26. Антон побачив, що головний стоїть під вікном і пояснив дівчатам: он той, хто вам потрібен, головний редактор ” Говорить і показує”. Той саме підсмикнув штани. Дівчата почервоніли і відвели очі. ” Та не він показує, а газета така”.  ” Еротична?” – по- діловому перепитала найупевненіша з дівчат. Що було, а що вигадав Антон Щегельський – то вже засипав пісок із пляжу Залізного Порту на Херсонщині, над яким стояли столики кав’ ярні й теревенили  радійники кількох ТРК за кавою, морозивом чи пивом. Важко уявити , що такий веселун, тамада і пародист був батьком- одинаком. Колись на руках у нього залишилися малі доньки – трьох і шести років. Тепер вони дорослі.  Їм і нам залишилися книжки, написані між подорожами, журналістською поденщиною. 

Із рецензії на книжку А.Щегельського ” Волошки для Тараса” (писалася для газети за життя Антона, який зовсім мало не дожив до власного 70- річчя).
Володимир Палажченко. Тому, що любов нездоланна
“Коли тобі сімдесят, тоді з висоти прожитих літ виразніше бачиш себе двадцятилітнього. У цьому переконався й безіменний герой заголовної повісті книги «Волошки для Тараса». Чому безіменний? Ім’я його знане й авторові, й кожному читачеві з того покоління, що прийшло у світ першого післявоєнного десятиліття, а потім навчання в Київському університеті. Прототипами цього героя можуть бути однокурсники автора – Віктор Цимбал, репресований поет-сімдесятник, який написав невеличку передмову до повісті, та вінницький поет-дисидент Валерій Лазаренко. Він іще студентом написав чудову метафоричну мініатюру: «Синя Корова Жовтим Язиком Зелене Теля Лиже». Не дивно, що вірш опинився у теці когось із кураторів КДБ. Долю цих людей визначив лише один день – 22 травня 1972 року. Дата перепоховання Тараса. Щороку напередодні цього дня нас, студентів факультету журналістики, лякали: завтра не ходіть до пам’ятника Шевченку! А хто ослухається, буде відрахований з університету. І герой повісті А. Щегельського таки не пішов, про що потім гірко жалів усе життя”.
Промайнули десятиліття. Склалися успішно чи ні журналістські кар’єри. Володимир Палажченко пише про героя Антона Щегельського:
“22 травня його не пустила в парк охорона: чекали на приїзд Президента: «Навіть в сімдесяті роки, в розпал комуністичної реакції, у цей день можна було вільно пройти до пам’ятника Шевченку і вільно покласти до підніжжя квіти. І так само вільно повернутися в університет, щоб покласти студентський квиток… ». Тож для української людини на її рідній землі за ці десятиліття нічого не змінилося. Це – не відкриття, це – трагедія, про яку тридцять років мовчимо! Усі! Окрім, хіба що, письменників”.
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Отака моя волошка на київський сніг, який уже ніколи не розтане для Антона Щегельського.

Ірина МИРОНЕНКО

ПРИТЯГАЛЬНІ ОСТРОВИ

Про кожний із Всеукраїнських телерадіофестивалів,  як, приміром “Калинові острови” , що стартував ще у 1996-му році на Закарпатті, а потім щороку відбувався в якійсь із областей, можна писати окремі  літописи! Певно, вони-таки створені, бо у представлених на них телерадіопрограмах відчувався поступ нової держави. Згаданий тут фест щороку присвячувався річниці незалежності України та засвідчував рівень медіа та їх вплив у суспільстві. Отримати диплом переможця, лауреата було престижно, адже це професійна оцінка на державному рівні роботи журналістів, режисерів, операторів, звукорежисерів , словом, тих, хто реально створював  “телерадіопродукт”, що був в ефірі тодішнього часу. Ідея-тема-розробка-втілення-результат ! Щороку обласні телерадіокомпанії прагнули представити неординарні, яскраві програми, такі, що бажалося показати всій Україні по центральному першому телеканалу чи в ефірі Національного Українського радіо! Здається, у цих ефірах жив перегук часу, людей,їхніх переживань, думок… Головне – то були програми “людям про людей”. Інколи , за браком техніки, кульгала якість відео чи записів ( наприкінці 90-х “цифри”не було, на радіо користувались “касетниками”, і лишень нам відомі усі страждання при непевній техніці!). Але! Як же хотілося на тих фестивалях (а були ще “Перемогли разом”, “Професіонал ефіру України”, потім “Калинові мости” та інші) зустрітися з колегами з усієї України, подивитись-послухати їхні роздуми, ефірні здобутки, порадіти майстерності, витонченості та досконалості кращих програм! Рік за роком фестивальний цей рух утверджувався, до того ж щоразу була нагода познайомитися з областями-господарями, кращими підприємствами, відомими людьми, історичними місцями, мистецькими здобутками! Ці подорожі та спілкування незабутня школа пізнання країни та професійної тверді. Як і подальші дружні контакти, обміни програмами, досвідом роботи. Мою увагу завжди привертали програми колег з Харкова (Ірини Мироненко, Людмили Морозової), Полтави (Миколи Ляпаненка), Івано-Франківська (Любові Крайньої), Луцька (Ніни Долінчук), а ще колег Житомира, Львова, Чернівців, Одеси, Криму, Чернігова, Луганська, Києва, Донецька, Миколаєва, Херсона… Усі були різні, по-своєму неординарні у творчих пошуках, колоритах свого краю… Поставала Україна!   На фестивалях,звісно, міцнішала професійна конкуренція і водночас дружба! Щоразу збиралися різні люди-автори програм, керівники проєктів, але , здається, одна людина була незмінною, навіть знаковою, без присутності якої неможливо було б уявити фестивальні зібрання! Так, це був Антін Щегельський! Як гірко й боляче, що наприкінці 2020 року його не стало, зовсім трохи не дожив до свого 70-літнього ювілею. Він завжди видавався активним двигуном щоденного життя фестивалів, був в оргкомітетах та журі, приязним і …весело-сумним…

До слова, у 2006-му році , коли учасників “Калинових островів” приймав Дніпро, Антін був у складі телевізійного журі. Місто вражало його широтою ріки Дніпро, набережною, і, звісно, красивими жінками.
Чудово знав мову і віртуозно володів її обширами.

Зберігаю подаровані Антіном його книжки – інколи гостро-дошкульні, іноді ліричні. З ним цікаво було говорити про життя-долі, пізнавати те, що є у кожного журналіста чи письменника свого і тільки свого! Світла пам’ять,друже й колего!   Тепер, коли зруйнували  регіональні державні телерадіокомпанії, коли втрачено людяне обличчя українських медіа, а майстерність журналістів-творців перебуває у нескінченному локдауні, той період-від середини 90-х до… року так 2013-го, можна оцінити роками реально вагомої журналістської суспільної діяльності. Адже саме державні медіа формували громадську думку, давали надію: Україні бути!  Те, що сталося потім, коли , попри закони та мораль, вщент зруйнували набуті десятиліттями ментальні настрої національних ефірів, а з ними і їхніх творців- професіоналів-журналістів , суспільству ще належить осмислити як втрату у державотворчих процесах та бюджетах. Свобода слова – дихання демократії, сьогоднішній день та майбутнє України. Вона набувалася поступово, прориваючись крізь цензуру, непрогинання можновладцям, крізь ефіри сміливості та правди . А в них – життя журналістів за покликанням, як би дивно це не видавалося нині…

ВАЛЕНТИНА ОРЛОВА, місто Дніпро