• Головна
  • Товариство
  • Творчість
    • Поезія
    • Проза
    • Драматургія
    • Критика та есеїстика
    • Переклади
    • Зав’язь
  • Літпроцес
    • Журнал “Харків. Lit”
    • ЛітReview
    • “Кальміюс”
      • Кальміюс-2018
      • Кальміюс-2017
      • Кальміюс-2016
  • Історія
    • Літературний Харків
    • Постаті
    • Очима культури
  • Наші партнери та друзі
← “Літературна мозаїка”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ
“МОЄ ГЕРМАНОФІЛЬСТВО”: продовження спогадів Олександри КОВАЛЬОВОЇ →

СУМНА ВЕСЕЛІСТЬ АНТОНА ЩЕГЕЛЬСЬКОГО

Опубліковано в 23 Січ, 2021 Прокоментуй! 827 переглядів

У багатьох літераторів і журналістів є історії незустрічей. Відкладаєш розмову, рецензію, радіопрограму, бо ще встигнеться,  а наштовхуєшся на повідомлення про останню дорогу. Отак склалося із  сімдесятником Антоном Щегельським. Його добре знають у старшому й середньому колах журналістів, його книжки відомі літераторам. Колишній головний редактор  Дніпропетровського обласного  радіо  Валентина Орлова подарувала оцей образ  “був весело-  сумним”.  Разом із Валентиною  згадуємо Антона. Він би точно уважно вислухав ї думки про сучасний радіопростір . Тож читайте неювілейні нотатки.

1 січня – день народження у  незимового за характером журналіста і літератора Антона Щегельського.  Найперша асоціація із його творчістю – пародія на іншого січневого іменинника.  Микола Луків,   “Росте черешня”.  Ця пісня  була супер- популярною  у “Музичній пошті” Харківського обласного радіо  наприкінці 90х років.  Сільським жінкам за 60 страшенно подобалося слухати в день народження “Росте черешня в мами на городі”. І приспів:  “Мамо- мамо, рідна і кохана, Ви пробачте, що був неуважним”. Антон Щегельський, постійний жлен журі всеукраїнських телерадіофестивалів  написав пародію на  пісняра Миколу Луківа. У Херсоні, на фестивалі ” Калинові острови” він читав на морському вітерцеві, у колі нових і старих знайомих:  ” Росте картопля в мами на городі. Стара- стара, а кожен рік цвіте. Вона жукам лиш колорадським годить, але вони не дякують за те”. 

 То була фестивальна традиція – селити учасників і журі в санаторії чи пансіонаті, на березі моря, красивої річки, що біжить через ліс.  ” Калинові острови” розчинилися у морі псевдореформування. Востаннє їх хотіли провести у Харкові 2014 року, тобто до 80- річчя Укррадіо. Тодішній генеральний директор облтелерадіокомпанії Сергій Гулевський відбився усіма правдами й неправдами. Найстрашнішою правдою була війна за кілька сотень кілометрів від Харкова і штаб АТО в Ізюмі нашої області. Цікава для телеоператорів гора Крем’ янець опинилася під забороню доступу, щоб не відкрили звідти вогонь по наших блокпостах.

Про фестивалі варто писати окремо. Цікаво, що по- різному сходилися слухати програми учасників, іноді зала для прослуховування була напівпорожньою але , коли наближалася алфавітна черга  Харкова, люди підтягувалися і тиша була  зосереджена.а не сонна ( я отак заснула якось на чиїйсь надто патетичній і урапатріотичній програмі, притулилася плечем і головою до колони, сидячи в кріслі, аж сусідка по кімнаті, сумчанка Надія Полковниченко покликала тихенько, коли почали вже підводитися і розходитися). Антону хтось про це розказав, а він час від часу  по- доброму наді мною підсміювався. Ще театрально переповідав: ідеш коридором, а  двері з кімнат перегляду й прослуховування відчинені, бо приморська спека початку вересня; телевізійники щось дивляться, зразу коментують, а радійники мовчать, як на сеансі гіпнозу, тільки десь із колонок – голоси. Антон знав безмежну кількість анекдотів, поспішав їх розповісти за столом. Була в Держтелерадіо газета ” Говорить і показує Україна”. Він деякий час у ній працював. Історія від Антона про її головного редактора. На практику прийшли юні студентки, шукають головного, звернулися до Антона. Чомусь вони не запам’ ятали точної назви газети про радіо і телебачення, де найважливішою  була  програма передач. Пора ще доінтернетна.  Випускові  всіх обласних радіо звірялися з тією програмою, щоб знати, де можна перекрити своїми київські передачі, якщо затягнеться трансляція  сесії Верховної Ради. Час треба було будь- яким хитруванням допрацьовувати, програми в ефір видавати. Отож повертаємося до практиканток у коридорі на Хрещатику, 26. Антон побачив, що головний стоїть під вікном і пояснив дівчатам: он той, хто вам потрібен, головний редактор ” Говорить і показує”. Той саме підсмикнув штани. Дівчата почервоніли і відвели очі. ” Та не він показує, а газета така”.  ” Еротична?” – по- діловому перепитала найупевненіша з дівчат. Що було, а що вигадав Антон Щегельський – то вже засипав пісок із пляжу Залізного Порту на Херсонщині, над яким стояли столики кав’ ярні й теревенили  радійники кількох ТРК за кавою, морозивом чи пивом. Важко уявити , що такий веселун, тамада і пародист був батьком- одинаком. Колись на руках у нього залишилися малі доньки – трьох і шести років. Тепер вони дорослі.  Їм і нам залишилися книжки, написані між подорожами, журналістською поденщиною. 


Із рецензії на книжку А.Щегельського ” Волошки для Тараса” (писалася для газети за життя Антона, який зовсім мало не дожив до власного 70- річчя).
Володимир Палажченко. Тому, що любов нездоланна
“Коли тобі сімдесят, тоді з висоти прожитих літ виразніше бачиш себе двадцятилітнього. У цьому переконався й безіменний герой заголовної повісті книги «Волошки для Тараса». Чому безіменний? Ім’я його знане й авторові, й кожному читачеві з того покоління, що прийшло у світ першого післявоєнного десятиліття, а потім навчання в Київському університеті. Прототипами цього героя можуть бути однокурсники автора – Віктор Цимбал, репресований поет-сімдесятник, який написав невеличку передмову до повісті, та вінницький поет-дисидент Валерій Лазаренко. Він іще студентом написав чудову метафоричну мініатюру: «Синя Корова Жовтим Язиком Зелене Теля Лиже». Не дивно, що вірш опинився у теці когось із кураторів КДБ. Долю цих людей визначив лише один день – 22 травня 1972 року. Дата перепоховання Тараса. Щороку напередодні цього дня нас, студентів факультету журналістики, лякали: завтра не ходіть до пам’ятника Шевченку! А хто ослухається, буде відрахований з університету. І герой повісті А. Щегельського таки не пішов, про що потім гірко жалів усе життя”.
Промайнули десятиліття. Склалися успішно чи ні журналістські кар’єри. Володимир Палажченко пише про героя Антона Щегельського:
“22 травня його не пустила в парк охорона: чекали на приїзд Президента: «Навіть в сімдесяті роки, в розпал комуністичної реакції, у цей день можна було вільно пройти до пам’ятника Шевченку і вільно покласти до підніжжя квіти. І так само вільно повернутися в університет, щоб покласти студентський квиток… ». Тож для української людини на її рідній землі за ці десятиліття нічого не змінилося. Це – не відкриття, це – трагедія, про яку тридцять років мовчимо! Усі! Окрім, хіба що, письменників”.
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Отака моя волошка на київський сніг, який уже ніколи не розтане для Антона Щегельського.


Ірина МИРОНЕНКО

ПРИТЯГАЛЬНІ ОСТРОВИ

Про кожний із Всеукраїнських телерадіофестивалів,  як, приміром “Калинові острови” , що стартував ще у 1996-му році на Закарпатті, а потім щороку відбувався в якійсь із областей, можна писати окремі  літописи! Певно, вони-таки створені, бо у представлених на них телерадіопрограмах відчувався поступ нової держави. Згаданий тут фест щороку присвячувався річниці незалежності України та засвідчував рівень медіа та їх вплив у суспільстві. Отримати диплом переможця, лауреата було престижно, адже це професійна оцінка на державному рівні роботи журналістів, режисерів, операторів, звукорежисерів , словом, тих, хто реально створював  “телерадіопродукт”, що був в ефірі тодішнього часу. Ідея-тема-розробка-втілення-результат ! Щороку обласні телерадіокомпанії прагнули представити неординарні, яскраві програми, такі, що бажалося показати всій Україні по центральному першому телеканалу чи в ефірі Національного Українського радіо! Здається, у цих ефірах жив перегук часу, людей,їхніх переживань, думок… Головне – то були програми “людям про людей”. Інколи , за браком техніки, кульгала якість відео чи записів ( наприкінці 90-х “цифри”не було, на радіо користувались “касетниками”, і лишень нам відомі усі страждання при непевній техніці!). Але! Як же хотілося на тих фестивалях (а були ще “Перемогли разом”, “Професіонал ефіру України”, потім “Калинові мости” та інші) зустрітися з колегами з усієї України, подивитись-послухати їхні роздуми, ефірні здобутки, порадіти майстерності, витонченості та досконалості кращих програм! Рік за роком фестивальний цей рух утверджувався, до того ж щоразу була нагода познайомитися з областями-господарями, кращими підприємствами, відомими людьми, історичними місцями, мистецькими здобутками! Ці подорожі та спілкування незабутня школа пізнання країни та професійної тверді. Як і подальші дружні контакти, обміни програмами, досвідом роботи. Мою увагу завжди привертали програми колег з Харкова (Ірини Мироненко, Людмили Морозової), Полтави (Миколи Ляпаненка), Івано-Франківська (Любові Крайньої), Луцька (Ніни Долінчук), а ще колег Житомира, Львова, Чернівців, Одеси, Криму, Чернігова, Луганська, Києва, Донецька, Миколаєва, Херсона… Усі були різні, по-своєму неординарні у творчих пошуках, колоритах свого краю… Поставала Україна!   На фестивалях,звісно, міцнішала професійна конкуренція і водночас дружба! Щоразу збиралися різні люди-автори програм, керівники проєктів, але , здається, одна людина була незмінною, навіть знаковою, без присутності якої неможливо було б уявити фестивальні зібрання! Так, це був Антін Щегельський! Як гірко й боляче, що наприкінці 2020 року його не стало, зовсім трохи не дожив до свого 70-літнього ювілею. Він завжди видавався активним двигуном щоденного життя фестивалів, був в оргкомітетах та журі, приязним і …весело-сумним…

До слова, у 2006-му році , коли учасників “Калинових островів” приймав Дніпро, Антін був у складі телевізійного журі. Місто вражало його широтою ріки Дніпро, набережною, і, звісно, красивими жінками.
Чудово знав мову і віртуозно володів її обширами.

Зберігаю подаровані Антіном його книжки – інколи гостро-дошкульні, іноді ліричні. З ним цікаво було говорити про життя-долі, пізнавати те, що є у кожного журналіста чи письменника свого і тільки свого! Світла пам’ять,друже й колего!   Тепер, коли зруйнували  регіональні державні телерадіокомпанії, коли втрачено людяне обличчя українських медіа, а майстерність журналістів-творців перебуває у нескінченному локдауні, той період-від середини 90-х до… року так 2013-го, можна оцінити роками реально вагомої журналістської суспільної діяльності. Адже саме державні медіа формували громадську думку, давали надію: Україні бути!  Те, що сталося потім, коли , попри закони та мораль, вщент зруйнували набуті десятиліттями ментальні настрої національних ефірів, а з ними і їхніх творців- професіоналів-журналістів , суспільству ще належить осмислити як втрату у державотворчих процесах та бюджетах. Свобода слова – дихання демократії, сьогоднішній день та майбутнє України. Вона набувалася поступово, прориваючись крізь цензуру, непрогинання можновладцям, крізь ефіри сміливості та правди . А в них – життя журналістів за покликанням, як би дивно це не видавалося нині…


ВАЛЕНТИНА ОРЛОВА, місто Дніпро

Антон Щегельський , Валентина Орлова , Ірина Мироненко

Залишити коментар

Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.

Ви повинні увійти, щоб залишити коментар.

  • Анонси
  • Події
  • Новинки
  • Рецензії
  • Інтерв'ю

Недавні записи

  • «Вікно на Хрещатик» з однойменним вальсом із Варшави і харківською передмовою
  • Час відновити справедливість!
  • Все залишається людям
  • Анатолій Стожук: «Головні битви людини проходять у її серці». До ювілею письменника і видавця
  • Рядки з передмістя і Харкова перемогли на поетичному конкурсі в Києві
  • «Так довго не живуть, а я живу». Чорнобилець Віктор Пінченко на творчому вечорі в Мерефі
  • Папір від ректора…

Позначки

1920-ті роки Marko Robert Stech І. Мироненко Ірина Мироненко Антоніна Тимченко Бобошко Боровий Брюґґен Василь Мисик Віктор Бойко Віктор Тимченко Віталій Квітка Григорій Сковорода Дмитро Щербань Кириченко Ковальова Л. Хворост Леонід Ушкалов Люцина Хворост Марко Роберт Стех Мельників Михайлин Михайло Красиков О. Ковальова О. Тараненко Олександра Ковальова Очима культури Перерва Петро Джерелянський Романовський Сергій Шелковий Сковорода Стожук Супруненко Тома Хворост Шелковий малярство музика поезія поезія національного опору розстріляне відродження сталінізм українська культура українська література
© Усі права застережено
Харків-61002, вул. Чернишевська, 59; (057)700-40-58; електронна адреса: kharkiv.nspu@gmail.com
2012 Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України
Підтримка сайту: Андрій Пеляк