Відійшла у вічність Лідія Доценко

На 77 році життя відійшла у вічність наша посестра, поетка великого таланту Лідія ДОЦЕНКО.

 Її творчий доробок вражає майстерним умінням подати складні теми геніально просто. Її власні почуття не затуляли і не викривляли ані звичайний день, ані мить, в якій проявлялася вічність.

***

Хмарки розхристано-крилаті…

Піти схотілося й мені

Туди.

І я іду в картину

Тихенько, щоб не розбудить

Жаркого літечка дитину,

Нехай ще трішечки поспить.

А я спинюсь біля корови,

Щоб відігнать дроків і мух.

‒ А підійди-но, чорноброва! –

Гукне із затінку пастух.

Піду.

Усядуся на сіні,

Мов споконвіку тут живу.

І буду лускати насіння

На ледь жовтіючу траву.

МАЛА БАТЬКІВЩИНА

«На згорбленій спині несу свою втому»,

Та юною знов повертаюсь додому.

В атласних стрічках, у барвистім віночку,

Намисті, що рясно квітчає сорочку –

На фото, де я ще вдивляюсь в майбутнє,

А там, за плечима, усе незабутнє.

Образи і кривди, і ніжність, і ласка.

Бабусина пісня і мамина казка.

Там, з чорною стрічкою, батьків портрет.

Там саду весняного білий сонет.

Попереду – йти ще… і пилу ковтати.

Та рідна земля буде сонцем світати,

Таким, що ніколи не має захóду,

Цвітінням картоплі отого городу,

Де грудочка кожна крізь душу пройшла

Селянського роду…

Тоді я взяла

З собою найкраще, що можна узяти:

Горіх на причілку, барвінок хрещатий,

З колодязя – краплю. Жарину із печі,

А туга сама опустилась на плечі…

***

Відпливають за обрії сині

Мої Богом відпущені дні.

Я молюся моїй Україні.

Я для неї співаю пісні.

І веселі, і мрійно-журливі,

Хоч не так і далеко їх чуть…

Нам казали: ви дуже щасливі.

Ми ж не вмієм щасливими буть.

(За століття навчилися плакать.)

Хтось повірив сльозам?

От дива…

…Десь у лісі росла собі плаха.

Десь на шиї росла голова…

***

Так було.

Та невже ж так і буде!?

Знову нам – споконвічні граблі…

Ми б’ємо себе віддано в груди

Перед кимось на рідній землі…

…Відпливають за обрії сині

І пісні,

і роки,

і віки.

Я молюся моїй Україні

І надіюсь: почує-таки.

***

Світе білий,

білий світе,

чом ти чорний?

Я в твоєму

дні хисткому,

як у човні.

Соломиночка

той човен

в океані.

Ще веслую,

та, напевне,

з сил останніх.

Ще пливу,

тебе питаю:

світе вічний,

Може, й справді

людство розумом

калічне?

Білий світе,

світе білий,

дай нам раду.

Поклади

у кожне серце

Божу правду!

Надоум

і проясни.

Дай вздріти Небо!

Світе Світлий,

я звертаюся

до тебе,

Та, чий човник

в океані – соломинка.

Та, що в безмірі людському

просто жінка.

АКАЦІЯ

Торкає хмар акація в дворі,

Та все частіше бідкається мати.

‒ Як зійде сніг і стане на порі,

То треба цю акацію зрубати.

Зістарілась. А що, як упаде?

Завалить дах, а шифер в дефіциті…

Сніги зійшли, ізнов бджола гуде

І кетяги висять, як перемиті.

‒ Нехай пізніше…

Осінню нехай.

А край зрубати, бо наробить лиха.

…Птахи летять,

летять у теплий край.

Сніги ідуть,

з вітрами йдуть і тихо.

І знов весна, і знову ті ж слова…

Давно було, а серце пам’ятає.

Торкає хмар акація.

Жива!

І маму виглядає…

виглядає…

***

Зімкну повіки і почую:

‒ Лі-і-і…

І що там знайдеш – у отій золі?

Вогонь погас, а свідком, що горів,

Є лиш лиш димок сивенький угорі.

Лише димок. Вже ні думок. Ні слів.

І тільки спомин срібно так дзенів,

Мов чарочка порожня на столі:

‒ Лі-і-і…

***

Отак і живу…

Будинки – до неба. Асфальт під ногами,

А я, мов дитя, що відстало від мами.

Не звикну ніяк до людського потоку,

Тут серцю тривожно, хоч весело оку.

Хоч маю до послуг метро і трамваї,

Село мене подихом степу тримає.

Десь там у степу моя срібна підкова.

В селі моє серце, в селі моя мова.

В селі я не в’яну. У місті не квітну.

Між ними двома я живу перелітно.

***

Як марево, як ранішній туман,

Як чиста правда, вільна, без кайданів

Як давня стежка крізь гінкий бур’ян,

Як дощ із хмари довго-довго жданий

Ішла я…

І ніхто не зупиняв.

Бо в кожного свої діла нагальні,

Уроки днів печальні і повчальні,

Де кожен і чекає й доганя…

А я іду.

Сама себе шукаю,

Я знаю те – чого іще не знаю.

Пташині кожній, дереву – рідня!

Я вийшла з ночі.

З отакої ночі…

Я вікнам задивляюся ув очі.

Ніхто ще в мене сонця не відняв!

***

Кинути.

Кинути.

Кинути все!

Хай мене вітер у даль понесе.

Хай мені хмари розкажуть про себе…

О незборима польоту потреба.

Знаєш же,

знаєш

– це неможливо!

Справи земні невідкладно важливі.

(Так розрослися: коріння, і віти…)

Де себе,

де себе,

де себе діти?

Крила здійняти в дорогу далеку.

Вигукне хтось:

− Подивіться, лелека!

Хтось заперечить:

− Ні – журавлиха!

Я ж з висоти озиватимусь тихо.

Я ж закурличу, неначе весною…

Господи,

Господи, що це зі мною?

***

Понад шляхом аж за обрій бігла

Біла гречка. Бігла гречка біла.

Гречка біла, вітер білий, бджоли

Так гули-дзвеніли, як ніколи.

Як ніколи, хоч усе те саме:

Йде земля за руку з небесами.

З небесами поруч споконвіку

Жайворон і цяткою − шуліка.

Цяткою – шуліка креслить кола.

День як день. Як завжди. Як ніколи.

Як ніколи гречка біла-біла

Понад шляхом аж за обрій бігла.

***

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі.

Потечуть в моря сніги.

Зацвіте у лузі.

Перемелена мука

зсиплеться у глеки.

А мене вже хтось гука

у краї далекі.

Я знімусь, у синю даль

пташкою полину.

Спів веселий – не печаль

вам на згадку кину.

Хтось згада мене добром,

хтось і не згадає.

Срібна зірка над селом

Ранок виглядає.

Будуть ночі. Будуть дні.

Будуть будні й свята.

І до вас мої пісні

будуть прилітати…

Біло-біло навкруги.

Тихо-тихо в лузі.

Не радійте, вороги.

Не сумуйте, друзі!