ШИМАЇ ШОВКОВОГО ШЛЯХУ Казахстанські історії

Країни здатні повертатися до тебе, якщо перше знайомство з ними не змарнувало сподівань. Це не зустріч давніх приятелів, з якими не знаєш, про що говорити. Обираю ту із 80-х років, яка залишилася у віршах, читаних у радіостудії в доповнення до інформприводу – поетичний фестиваль. Тож згадуватиму колишні незітерті з пам’яті  відчуття й додаватиму яскраві нові.

Чи була в моєму життя країна-розчарування? Так, на стадії союзних республік – Молдова. Спілкування у 80-х з її літераторами в Москві й Коктебелі обіцяло щось виноградно-іскристе й мигдалево-сиропне, як заграний у радіопрограмі «Музична пошта» вальс Євгена Доги з кінофільму «Мій лагідний і ніжний звір». Але не склалося. Стоп! Не написала тоді про Молдову й зараз не варто. Як жартують у сучасному Казахстані, «не буває другого шансу справити хороше перше враження». Ось туди й рухаюся – до Казахстану.

1. «Людина змалечку живе в атмосфері слова»

Так написав  Олжас Сулейменов. Він зустрінеться у розповіді  далі, хоча без жодних реплік.

Роздивляюся скромно видану програму ХІV всесоюзного фестивалю молодих поетів братніх республік. Зустрічі, виступи в різних містах, творчі семінари.  21 – 29 червня 1987 року фестиваль проходив у тодішній республіканській  столиці Алма-Аті.  Зараз це Алмати, але писатиму про давні події  за тодішнім правописом.  Збереглася і спілчанська  телеграма з Києва на невеликому клаптику паперу «вам треба прибути до Алма-Ати».

Офіційно фестиваль приурочували до 70-річчя більшовицького Жовтня, але напівпошепки молоді казахи розповідали нам, що зібрали  усіх, щоб у Москві й  республіках поширити переконання:  казахстанські протести грудня 1986 року не мають ніякого розвитку і  глибинних загроз союзній єдності.

Ті виступи казахської молоді називають Желтоксан. Початок – 16 грудня.   Вони стали першими в СРСР масовими мітингами, на яких висувалися антирадянські і націоналістичні гасла.  Казахські хлопці й дівчата вийшли на  площу Брежнєва з вимогами скасувати призначення керівником компартії Казахстану росіянина Колбіна після  зняття з посади Кунаєва.  Спрацювало імперське правило: щоб казаху просуватися  кар’єрними сходами, треба володіти російською мовою, а щоб росіянину очолити  Казахстан, казахську  знати не обов’язково. Хоча керували республікою  не завжди етнічні казахи: у 50-х був українець Пантелеймон Пономаренко, який виріс на Кубані, а родина походила з Харківської губернії. Його змінив на посаді Леонід Брежнєв для «цілинного» стрибка у кремлівське крісло.

Тож на площі Брежнєва в Алма-Аті в грудні 1986  почалася за вказівкою з Москви операція «Заметіль» – демонстрантів розганяла міліція (виглядає так, ніби хтось використав жаргонне слівце «мєтєліть»).  Задіяли загони спецназу сибірського військового училища, а також місцевих курсантів-прикордонників. Плакати демонстрантів:  «Вимагаємо самовизначення», «Кожному народу – свій лідер!», «Не бути 37-му», «Покласти край великодержавному божевіллю!» Два дні тривали мітинги. Були вбиті й більше тисячі поранених. 90 відсотків протестантів – за етнічним походженням казахи.

Рівно через 5 років  після Желтоксану Казахстан останнім із союзних республік проголосив незалежність. Досі багато документів про ті події не оприлюднили, не до кінця зрозуміла роль Назарбаєва. Його президентський рекорд – 30 років правління. Більше сталінського.

Якби писався радіосценарій, тут годилася б  музична відбивка із степовою розлогою мелодією.

У червні 1987 року прилетіла я з Харкова прямим рейсом вночі. Готель «Казахстан» світився фантастичною вежею в оксамитовій темряві. Досі ця споруда прикрашає як архітектурна пам’ятка національну валюту Казахстану – 200, 2000 і 5000 тенге. До речі, портретів видатних людей на банкнотах немає. Архітектура, природа, тварини.

Чотири години різниці в часі різко скоротили мою ніч. У номері на одному з найвищих із 26 поверхів сусідки ще не було. Здалося, що тільки опустила голову на подушку, а вже за кілька хвилин хтось із організаторів  мене розбудив телефонним дзвінком, нагадав, о котрій сніданок.  Ще не прокинулася, але підвелася і потягнулася до важких темно-зелених штор. Відсмикнула їх і скрикнула від сліпучого сонця й подиву.  За високим величезним вікном на всю стіну сяяли в синьому небі снігові шапки гір. Зовсім близько, ніби зразу за готелем.  Оптична ілюзія в місті, оточеному гірськими   хребтами з вершинами, які завжди  «носять» сніг і кригу, навіть спекотного літа. Заалійський Алатау – вимовляєш назву, а за кожною голосною «а» відлунює безмежний степ і древній Шовковий шлях.

Десь там заховався високогірний льодовий стадіон «Медео». Одного дня ми так довго збиралися на нього подивитися, що встигли доїхати до брами, вийти з автобусів і …пообідати в кав’ярні чи ресторанчику, зазираючи на каток у якісь шпаринки. Можливо, звідти я поцупила меню, бо їли ми смачні національні страви. 

Отож, уцілілий  пожовклий аркуш зі словом «Утверждаю»   у лівому верхньому куточку, ніби це план чогось особливого і важливого для багатьох. «Меню для обслуговування письменників 25 червня 1987 року. Перший комплекс. Салат із огірків і помідорів із сметаною – 30 копійок, лагман м/баран (молодий баран, мабуть) 44 коп. , куирдак – 48 коп., чай із цукром – 2 склянки – 06 коп, коржик – 03 коп, баурсаки – 03 коп. Всього 1 карбованець 34 коп». Підписи заввиробництва, калькулятора і кухаря.  Коротко про невідомі багатьом слова, тобто страви. Лагман складає овочево-м’ясна частина і локшина, зроблена вручну. Подається у піалах. Куирдак – печеня з легень, серця, печінки барана, курдючного сала і картоплі. Баурсаки – шматочки тіста, зварені у киплячій олії. У казахів та інших степовиків – символ єдності, рідності. Святкова і повсякденна страва до чаю або кумису.

        «Частували» нас одного дня й  концертом у центрі Алма-Ати, під відкритим небом. Багато сценічних костюмів у стилі народного вбрання. Роза Римбаєва – найвідоміша в Союзі співачка із Казахстану теж була вбрана  у біло-червоне. Пера на її шапочці ворушив вітер, і мені вона від того здавалася ще тендітнішою, але з потужним голосом, в якому не живе безтурботна посмішка.   Так, степовички з Азії сміються інакше. Це сміх привченої і перемагати, й скорятися одночасно.  Існувала традиція у предків казахів: жоден воїн не може  переступити через священну хустку матері. Така жінка могла спинити кривавий поєдинок – кинути між двома супротивниками свою хустку.  

В орнаментах казахських костюмів багато  космосу. Шимай – небесна спіраль, що  сусідує  в орнаментах-оберегах поряд із іншими символами, які добре роздивлятися і в сідлі, і з юрти. Це   зірка   –  жулдиз та півмісяць – айшик. Шимай, жулдиз, айшик – тупіт кінських копит.

Коли помирав батир чи інша важлива людина, вбрання віддавали  не тільки рідним, а й тим, хто прийшов з ним попрощатися.  За головні убори навіть сперечалися. Кожна жінка намагалася вхопити  собі хоч клаптик батирової шапки. Потім пришивали ті клаптики на шапки своїх синів або чоловіків – як захист і символ сили. Контактна магія степу.

        Але історія народу – це в першу чергу історія його споруд, міст і менших поселень. Єдиним у Казахстані пам’ятником, повністю облицьованим різьбленою теракотою, плитками з орнаментом, називають мавзолей Айша-бібі поблизу Тараза.

До цього міста, якому понад дві тисячі років,  я та грузинські поет і поетеса .(на жаль, забулися їхні імена) дісталися літаком.  Коли об’їжджали-обходили історичні місця, побачили, що саме залишилося від мавзолею Айша-бібі. Нам показали єдину стіну і невеликі фрагменти від інших трьох. Захисний павільйон із скла беріг їх від опадів та вітрів. І ще більше – від охочих відколоти шматочок плитки чи дрібний камінчик для … лікування. Казахи вірили, що важлива для правителя жінка може й через камінь свого мавзолею зцілювати. Головне – розтовкти оту часточку з її усипальниці, випити з водою і дочекатися одужання.

«Осінь…хмари…земля прекрасна»   –  ось ці слова із численних рядків на мавзолеї вціліли, їх цитують гостям окремою філософською загадкою. Бо раніше посвят красуні, які орнаментально перепліталися з кам’яними квітами і стеблами, було значно більше. Айша  – донька поета. Швидше за все, придворного, інакше її не помітив би правитель Карахан. Батько помер, а вихователь не давав згоди на її шлюб із Караханом. Нічого іншого, крім витрачати чужі гроші на утримання й ніби виховання дівчини,  псевдонаставник не вмів. Для родини Карахана став би одразу зайвим. Айша проти його волі поїхала  на зустріч із нареченим. Легенда переконує, що дорога втомила її. Вирішила викупатися в річці, склала на березі одяг, а в головний убір заповзла змія.  Про укус і смертельну загрозу її життю слуги Айші помчали попередити Карахана.  Він прискакав з лікарями і муллою. Напівпритомна красуня й приголомшений Карахан устигли офіційно взяти шлюб. Бібі – дружина. На місці смерті Айші-бібі  й стоїть мавзолей.  На початку 2000-х років пам’ятку відновили. Хоча загадковіше мавзолей  виглядав у скляному саркофазі.

        Від поїздки на південь Казахстану,  в Тараз запам’яталося гостювання у місцевого поважного літератора. Молода грузинка ввічливо похвалила дутар, який висів на стіні. Одразу ж господар подарував їй багато інкрустований музичний інструмент із цінного дерева, досить дорогий. Вона розгубилася, бо грати на дутарі не вміла й не збиралася вчитися. Казахи від комсомолу, які супроводжували нас (чи й стежили за сумісництвом, про що ведемо розмови на таких неформальних зустрічах)  почали шепотіти гості, щоб ні в якому разі не відмовлялася. Це буде величезною образою для господаря. Мені довелося вибирати нематеріальні теми розмови, щоб ненароком не похвалили прекрасний посуд на столі. Хоч бешкетниця десь у закапелочку розуму підсміювалася: може, позахоплюєшся срібними келишками?  Любительку старовинного посуду я в собі придушила. Моя ж нова подруга цілий день ходила скрізь із дутаром. Навіть на трап літака піднімалася з ним, щоб повертатися до Алма-Ати, а потім і до рідного Тбілісі.

Отже, місто Джамбул (раніше й зараз – Тараз) розвивалося й утверджувалося на відгалуженні Шовкового шляху. Постійні війни диктували не тільки присутність веж і мурів, а й звичку споруджувати житло глухою стіною до вулиці та вікнами у двір. Дбали про безпеку постійно.  Навіть 1914 року в Таразі була однакова кількість поліцейських і вчителів – по 24. Хоча й заводи розбудовували стрімко – варили пиво і мило, крутили свічки та обробляли шкіру й вовну.

        Деякий час місто називали на честь  акина, лауреата Сталінської премії Джамбула Джабаєва. Нам показували його мавзолей неподалік від Алма-Ати. Неймовірна тиша і сонячний спокій у тій частині саду, де він похований. Співав під домру, речитативом, заробляв цим, ходячи  аулами.  Прожив 99 років. Тепер уже не дивуються численним публікаціям про те, що за нього писали від 1930-х років літературні секретарі, які жили у його 12-кімнатному будинку. Така вже  традиція сталінської епохи – призначати одного-двох класиків у республіканських літературах, оточувати розкошами і чекати на оди у відповідь.

Живого класика –  Олжаса  Сулейменова  не чула, тільки бачила. Очільник Спілки письменників Казахстану. Говорити зі сцени, роздавати інтерв’ю для газет передоручав заступникам. З’явився на кілька годин лише одного дня. Саме була поїздка на природу, до якоїсь сірої води під сірими хмарами.  Високий, у дорогому світлому костюмі, оточений свитою. У спілчанському коридорі чи на березі озера  міг поглядом мисливця вихопити якусь молоду поетесу, але  не посміхнутися, не примружитися – тільки  виразно подивитися в очі  та швидко  збайдужіти,  переключитися на інше – дощове небо, прохача-чоловіка, випадкову травинку у своїй  руці.

Ось тут варто згадати іншого літератора-казаха, чиє ім’я  нагадав мені поет із Херсона Анатолій Кичинський. Вони разом навчалися в Літінституті у Москві. Товаришують усе життя. Не так давно Анатолій літав до Алмати на ювілей однокурсника.  Іранбек Оразбаєв – поет, перекладач, драматург.  Саме від Іранбека я встигла за один вечір дізнатися більше, аніж від усіх екскурсоводів чи путівників про Казахстан. Ми випадково перетнулися на готельному ганку. Несла багряну троянду, накрапав дощ, було мені незатишно навіть у светрі та цупкій довгій  спідниці. Кілька реплік – і ми радісно вийшли на спільного знайомого Толю Кичинського. Планувалися якісь вечірні посиденьки в номерах. Але Іранбек запропонував показати місто, яке ми, гості, оглядали до того хаотично і багатоголосою юрбою.   Дощ перестав, і мій вибір схилився до центральної площі, де у грудні 86-го відбувалися протести молоді.  Там було майже порожньо. Повно камер стеження по всьому периметру. Мій гід показував, де ще не всі «лисини» прикрили, бо віддирали облицювальну плитку, щоб і нею воювати із силовиками.  Він говорив про  завоювання цих земель у попередні століття, про  репресії 1930-х років і  «баїв із партквитками», скульптури себе улюблених на чиновницьких дачах,   вимивання казахської мови, заміну її на російську в столиці, прірву між  тими, хто живе в юрті й квартирі-сталінці. Говорив майже без емоцій, але хід думок страшенно нагадував монологи Кичинського про мову вже українську і чиновників київсько-херсонських. Зважте, це 1987 рік. До нас на площі підійшов патруль, Іранбек перекинувся із ними репліками казахською мовою. Мій супутник показав письменницького квитка.  Коли міліціонери подалися своєю дорогою далі, порадив ввечері навіть компанією далеко від готелю не відходити. Можуть «пришити провокацію».  

Наступного вечора  так і сталося. Потепліло, ми з дівчатами із різних міст побрели до найближчого парку посидіти після вечері. Незчулися, як  алеї абсолютно спорожніли і до нас під’їхав патруль.   Оксана Забужко, яка любила  демонструвати власну  впевненість і важливість, почала пояснювати про поетичний фестиваль. І тут молоді казахи у формі знайшли собі розвагу: попросили, щоб ми їм заспівали кожна рідною мовою. Інакше як довести, що наші документи справді наші, а не якісь шпигунські. Говорилося це без посмішки.  Ми  завагалися, чи варто продовжувати гру чи  вже обурюватися.  Але хтось таки почав тиху пісню  чи грузинською, чи литовською.  Фінал був український. Нам усім подякували і наполегливо  попросили заради безпеки не затримуватися в порожньому парку. Повільно доїхали за нами,  аж до сходинок  готелю «Казахстан».

Газетні вирізки 1987 року зберіг учасник фестивалю з Мінська Алесь Бадак.

Знайшла у домашньому архіві  кілька казахстанських газет, які обтічно писали про фестиваль, обкладаючися тарабарськими цитатами з партійний рішень. Різні видання подавали різну кількість учасників від 50 до 70 молодих поетів, які пишуть 25 мовами і наріччями. Із них 20 казахстанців, 20 москвичів. Далі – переважно по двоє від кожної республіки.   Від України – Оксана Забужко та я. Від Білорусі – Галина Булика та Алесь Бадак. З Галинкою ми тоді обмінялися першими збірками. З Алесем познайомилася дистанційно вже 2020 року, коли записувала скайпом радіопрограму  з ним про білорусько-українські літературні зв’язки.

На літак до Харкова мені не змогли на потрібний день узяти квитка навіть комсомольці із казахстанського ЦК.  Виходить, маршрут Алма-Ата-Харків мав попит. Летіла додому через Москву. Мене сумлінно проводжав один із вимотаних комсомольців. Мав залишатися поряд в аеропорту, доки не сяду в літак. Ніби я збиралася кудись тікати. Приїхали зарано. Було душно й сумно. Здавалася сама собі єдиною людиною із нетиповими очима й рисами обличчя в хаотичній примруженій юрбі. Це втомлювало.

  «Хочеш, розкажу тобі українську казку?» – несподівано сама для себе запитала казаха. Він приречено погодився. І я завела з усіма подробицями й приказками про Івасика-Телесика. Десь  на місці з першим табунцем гусей, які відмовилися брати Івасика, як мене – літак на Харків, помітила, що мій провожатий солодко спить. Не будила його, аж доки не оголосили посадку на мій рейс.

2.     Затамувати подих над міліметрами історії (Тетяна Крупа, Павлодар)

        Найбільше про Казахстан тепер дізнаюся від українки, уродженки Харківщини, історика, археолога і реставратора  Тетяни Крупи (на фото ліворуч).

Ми зустрічалися за дикторським столом у радіостудії, на якому у прямому ефірі вона  вчила мене вив’язувати вузлики волохатого слобожанського килима – коца, а частіше –  на різноманітних подіях, переважно пов’язаних з українсько-казахстанськими контактами, приватними трагічними історіями, бо в них втручалися війни – від Другої світової з її досі безіменними солдатами до тієї, що виразно тліє на Донбасі. Після навчання і роботи в Каразінському університеті, численних експедицій з вивчення Херсонесу в Криму і Великого Шовкового шляху на різних етапах його розгалуження (аж до Волині), Тетяна прийняла важливе рішення.

«10 років мала наукові контакти з Казахстаном, а 2019-го  переїхала туди й працюю в Павлодарському педуніверситеті. Жодного дня не відчула себе тут не вдома», –  розповідала Тетяна Крупа вайбером для моєї програми «Радіобачення». у березні 2020-го, незадовго до коронавірусного локдауну. Вона продовжує шукати спільне й об’єднувальне у поїздках до різних країн. Наприклад, в Азербайджані досліджує пам’ятки, що пережили бойові дії 90-х рр. Дякуючи її зусиллям, Павлодарський державний педагогічний університет має кілька договорів про міжнародну співпрацю.

На Стрітення-2019 припав її переїзд із України до Казахстану. Зима (труднощі) була переможена весною (новим життям, новими справами). На Тетяниній фб-сторінці під аватаркою маякнуло мені радісною впевненістю обране собі улюбленій і кільком тисячам читачів гасло, виписане  кирилицею і арабською в’яззю «Ніколи не жалій себе і посміхайся». До речі, арабську мову Тетяна вивчала в Харкові, працюючи в Каразінському університеті. Ще студенткою вона полюбила латину. Тому не дивно, що в грудні 2021 року  її сторінка в соцмережах кликала  до себе вже стриманіше: «Ні в чому не впадай у відчай! Мовчи і сподівайся. Живемо надіями».

Про головні підсумки свого першого казахстанського року Тетяна Крупа написала: «Між українцями і казахами – дуже багато спільного». І в розмові конкретизувала:

– Маю на увазі в першу чергу Слобожанщину. Тут присутній тюркський компонент у регіональному етногенезі. Остання хвиля тюрків, які осіли на Слобожанщині й були асимільовані, стосується часів Петра І (так звана калмицька орда). Етногенез казахів теж формувався тривалий час. Нас об’єднує багато спільного в побуті, поведінці, матеріальній і нематеріальній культурі теж. Наприклад, казахи такі ж, як і українці, відкриті й гостинні, люблять веселитися, але часто каторжно працюють. Труднощі є скрізь – різного рівня, з різних причин. Намагаюся помічати в житті більше позитиву. Казахи виглядають більш організованими. Це наслідки кочової культури й так званої казахської клановості. Знають рідню до сьомого коліна й об’єднуються для спільних справ та захисту своїх прав.

–      Чи не є наслідком тієї ж клановості й культу особи присвоєння ще за життя імені письменника Олжаса Сулейменова творчому центру в Павдоларському педуніверситеті? Як Ви ставитеся до такого вшанування?

–      Так, він до нас приїздив. І я спокійно ставлюся до таких пошанувань. Чому ми повинні чекати чиєїсь смерті, щоб подякувати людині, відомій у світі?! Тут продовження традиції вшанування народних співців, які були важливими в історії Казахстану. Наприклад, був період «великої скорботи», коли ці землі приєднали до Росії. Порушувалися принципи кочування, народ міг померти голодною смертю. Тоді співці давали надії на краще своєму народу. Для сучасного Казахстану канонізація видатної людини як подяка їй – це не масове явище. Це було рішення вченої ради університету, яке довго обговорювалося. Я вивчаю цю культуру. Так склалося, що мій прадід з материнського боку свого часу був репресований у Казахстані, десь його могила тут, мабуть, бо він не повернувся додому. Я була в Харкові заступником голови товариства казахстанців «Бірлік» і  зустрічала казахстанські родини, які приїхали вклонитися могилам своїх рідних, полеглих на Харківщині в 42-43 роках. Вони казали: «Ваша земля нам не чужа, бо тут лежать наші предки». Те саме можу сказати казахам: «Десь тут лежить мій прадід». Зі мною зараз люди, які підтримували, коли було важкувато при переїзді: два літаки, поїзд, автобус.

– Ви працюєте у Павлодарі за контрактом як викладач і реставратор?

–      Очолює нашу роботу директор Маргулан-центру Тимур Смагулов. Я керую міжнародною науково-дослідною лабораторією «Умай», яка є структурним підрозділом цього центру. У мене ще півставки викладача, це пов’язано із робочою візою. Тому що однією з умов є викладання. Це практичні заняття з музеєзнавства, культурологія, семінари «Казахстан в епоху Середньовіччя. Релігія», «Історія Азії та Африки Середньовічного часу» і рухані джангеру (в перекладі з казахської «духовна модернізація», тобто національна ідея). Те, чого в нас в Україні немає і на чому тільки багато спекулюють. Ідеологічна складова.  «Рухані джангеру» з’явився як напрямок роботи після українських майданних подій. Щоб маючи теж проблеми у суспільстві, випередити загострення. Розробили державну програму з історичною, ідеологічною, соціологічною і культурологічною складовими. І цим займається держава, а не окрема група осіб хоч із лівим, хоч із правим нахилом.

–      Ваші випускники підуть переважно до шкіл?

–      Головна спеціалізація у нас – педагогіка. Але можуть працювати в музеях. Ті, що колись навчалися, уже співробітники Маргулан-центру.

–      Ви продовжуєте бувати у Туреччині?

–      Так. Відчитала курс реставрації у  Стамбулі для 20-ти реставраторів із різних країн, зокрема, Лівану. Вперше за всю історію турецької реставрації ми провели стажування з консервації археологічного текстилю. Це подія і для мене особисто, і для моєї лабораторії в Казахстані, і для турецької реставрації. Таким чином ми розвиваємося. Культура – це не тільки фестивалі, а й збереження спадщини, реставрація артефактів.

Восени 2020 року говорили з Тетяною Крупою для радіопрограми «Муравський шлях» про одне із улюблених для неї слобожанських міст – Ізюм. Чому він міг «народитися» 1334 року?       Золотоординське поселення могло бути предтечею Ізюмської слобідської фортеці. Наприкінці 18-го ст. домінувала імперська доктрина в історичній науці. Імперське мислення живуче,  тому Ізюм веде своє літочислення від 1681 року, а не від часів хана Узбека та існування на території сучасної Харківщини не тільки слов’янського населення.  Кочові цивілізації охоплювали степову зону. Запитала Тетяну Крупу  про археологічний текстиль як слід кочівників на сході України. Розкопки одного із курганів т.зв. Веселої Могили.

 –  Майже 20 років тому до моїх рук у Музеї археології  та етнографії Каразінського університету потрапив такий текстиль. Це був шматок нашого чорнозему, в якому щось прозирало. Я розробила власну методику очищення та пластифікації археологічного текстилю. Вона опублікована не тільки в Україні, а й країнах Європи та Азії. Провела багато стажувань із цієї методики. Її визнали фахівці за межами України. Курган був пограбований, до нас потрапила декілька шматків такого текстилю. Йдеться про шов золотною вишивкою. Шов китайський, а вишивка могла бути візантійська. 12-те століття. Курган домонгольського часу. Досить рідкісний матеріал для України. Це клапті, які обрізали з іншого одягу і пришили до сорочки. Трофей військового походу. Археологічний текстиль та інша археологічна органіка – досить вередливий матеріал.  Його можна виставити у горизонтальному вигляді з певним освітленням і не більше, ніж на три місяці.

        Текстиль – це і костюми наших пращурів, і декор житла, якісь сакральні речі. Вивчаю і прагну відтворити технології фарбування, виготовлення стародавніх тканин для кращого розуміння давніх цивілізацій. Вони були яскравими суспільствами.

        Колись брала участь у Кримському проекті. Коли кримські татари повернулися до Криму, почали відроджувати власну вишивку золотними нитками. Вона в них називається «махлам`а». І мене запросили читати лекції з історії, щоб можна було зрозуміти, як формувалася традиція. Якщо не маємо цього підґрунтя, ми не маємо зв’язку із сучасністю. Потужний рух історичної реконструкції в різних країнах звертається до ручного ткацтва, одягу з льону, переробки овечої шерсті. Прядуть, тчуть, шиють, користуються знайденими секретами фарбування і вишивки. Це виховує повагу до історії рідного краю, робить нас гуманнішими. Щоб була повага до історичних пам’яток, треба все це добре популяризувати.

3.     Маки для Макки (Макка Каражанова, Харків)

Хмари летіли так швидко за вікном сучасного чорного авто, неначе гриви тих коней, що залишилися навіки разом із своїми вершниками  у видолинках і ярах українського сходу. Сіро-сріблясті і білосніжні – до них припадали молоді обвітрені обличчя: до хмар – тепер, як до грив  колись? Було не розібрати на тій дорозі-бетонці, що вела  повз ліси молодого листя, поля зелених бурякових рядків-скорописів на чорнющому чорноземі. Кавалеристи 1942-43  років, казахи, для яких Харківщина була землею далекою, але вони змирилися, що її відвойовувати змушені без зброї. На всіх вистачало тільки коней, але не гвинтівок і навіть шабель. Такий кіннотник перетворюється на живу мішень. Під час розкопок на місцях боїв за Красноград  уже в наші дні знайшли рештки коня і  воїна. Ветеринар визначив за кістками, що кінь був дорослим, але належав до порід, поширених в Азії. Невисокий степовик, приречений загинути в яру, бо не здертися йому на невисоких ногах із вершником на спині стрімкими схилами. Оточення, смерть або полон. Табір  за околицею міста (тепер там простяглися вулиці, мабуть, так само з маками, бузками, ластівками, солов’ями, як і скрізь у схожих містечках).   Для  одних казахів неминучим був розстріл, для інших – Бухенвальд і 10 років Сибіру.

        Ми їхали з Харкова до Красноградського краєзнавчого  музею, який з юності пам’ятався мені масивною тарілкою з написом  «Кушай – не давись». «Кушати» брехливу, хоча й молитовно завчену фразу «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» нас привчали десятиліттями. Забували цілими дивізіями. Наприклад, кавалерійська Акмолинська. Її воїнів роками вважали зниклими безвісти. Голова Харківського товариства казахстанців «Бірлік» Макка Каражанова і її заступниця Тетяна Крупа вирішили тих   забутих знайти, повернути рідним правду про своїх дідів і прадідів, батьків і братів. Були копіткі «перекопування» архівів, пошуки свідків тих боїв, допомога красноградців, наприклад,  полковника Леоніда Карцева. Красноград – його рідне місто, а військова кар’єра склалася в Росії, тож йому вдалося  допомогти товариству «Бірлік» з інформацією часів війни.. Зібрані від 2010 року матеріали стали першою подібною казахською виставкою  на території України.

        Їхали іномаркою швидко. За кермом – не  Макка, яку звично бачити мені  на водійському місці, а подруга чи навіть пафосніше – соратниця пошукової роботи Люсія. Говоримо про все на світі – чи обламувати бузок, щоб краще цвів,  про котів, які роблять вигляд, що не вміють говорити, згадуємо кожна своє дитинство.

Макку не хотіли приймати в піонери, бо батька засудили за куркульство – тримав отари овець і табуни коней, але в безмежному степу їх важко було відшукати й наздогнати. Перестрибуємо до блокпостів біля Ізюма (ох, Ізюмський шлях іще часів Івана Грозного!), знову до садів-городів-дач. Починаємо одна одній підтакувати про шкідливість смаженого на олії м’яса, переходимо до смачних спогадів дитинства про смалець. Таня каже, що в них було до 15 свиней на рік. З бабусею торгувала на Благбазі салом рано вранці, а потім бігла на лекції в універ.

Пізніше, вже за  столом у кав’ярні  голови РДА Євгена Третякова, онука Героя України  Івана Михайловича Гулого міський голова Краснограда Володимир Максим розповість: «Поїхали одну бабусю вже сьогодні  поздоровити з Днем Перемоги, бо раніше заїжджали до старенької (під 90 років), а вдома не застали. «Ой. Та я на стадіоні тоді була!» Посміялися, повірили. Як і розповіді полковника армії Казахстану, випускника Харківського танкового інституту Алібека теж про  бабцю, але вже з іншого куточка області – з Малинівки.

Казахські гості  в музейній мазанці у Краснограді Травень 2016 року

Поряд був танковий полігон, а в село ходили на  дискотеку. Назад повертаються утрьох, з кущів – бабця. В руках – тарілка з темряви біліє, три чарочки налиті. «Випийте, синочки!» Так якось припросила, що двоє одразу перехилили, третій, Алібек, принюхався: «Та це ж олія!» «Правильно, олія. Щоб запах вашої випивки перебити». А хлопці тверезі з дискотеки верталися. Не перепитувала, чи заплатили за дві чарки олії без закуски після танців. Алібек згадав ще: постійно хотілося їсти. Рятувало сало. Він мусульманин, але ніде в Корані не написано про таку заборону конкретно, тому під сміх винесли йому нарізане сало з проростом і він серйозно і з відчутним смакуванням брав на виделку тоненькі шматочки, що рожево-молочно світилися при гойданні вогників свічок. У кав’ярні саме щось сталося із світлом, тому обідали романтично.  Найнеочікуваніше – окрошка  із сьомгою. Третяков  сказав, що в його дружини Галини (вона там господарює – тендітна й гарно вбрана у сірий приталений костюмчик, ніби на менеджері поважного банку) в меню три види окрошки: класична з м’ясом, рибна – із сьомгою і з оселедцем, як любив Дід. Говорив онук «Дід», ніби писав з великої літери. А казах-радник посла повторював на різні лади: «Щасливий рід, де нащадки так шанують предків». І ще із «застільних премудростей» казахів: якщо з людиною побув за одним дастарханом, тобто на одному  спільному частуванні, ви вже знайомі, якщо за двома дастраханами – ви вже друзі. День був довгим, тому частувалися ми двічі – ще у хаті-мазанці, збереженій на території Красноградського музею. І за маленькими віконцями видно було великі червоні маки, яких, кажуть, повно у степах Казахстану навесні.

4.     «Наслідки репресій, які перенесли українці і казахи, схожі» (Петро Токар, Ужгород)

Дистанційна презентація українського видання про казахського, тривалий час забороненого  творця «науки совісті» Шакаріма відбулася 2020 року  на базі Ужгородського національного університету під час міжнародної онлайн-конференції. Автор книжки «Шакарім» – Єрлан Садиков (м. Нур-Султан), син репресованого діяча, який у 60-х почав справу повернення цього імені в казахську історію.

Макка Каражанова  і Єрлан Садиков у Києві на першому Курултаї казахів України. Травень 2021 року

Тоді був великий опір причетних до вбивства поета і філософа, лідера національного руху казахів у 1920-х рр. Шакаріма. Коментував видання для програми «Радіобачення»  упорядник книжки Петро Токар,  доцент кафедри економічної теорії, директор НДІ міграції і демографії УжНУ. Він має досвід дипломатичної й наукової роботи у Казахстані, активно контактує з Харківським товариством казахстанців «Бірлік».

Почну з факту, наведеного у книжці «Шакарім». Казахи у 18 столітті  зазнали поразки у протистоянні нападникам. Розгромлені, змушені були відступати і дісталися пішки озера. Аксакал тоді сказав: «Наше лихо варто назвати «брели, доки не побіліли підошви». Сучасний світ, щоб не примножувати лиха новітньої пандемії, змушений був тривалий час залишатися вдома. У цих умовах відбувся в Ужгороді міжнародний дистанційний діалог науковців.

Шакарім народився в середині 19-го століття на землях нинішньої Східно-Казахстанської області. Рано втратив батька. На становлення майбутнього філософа вплинув рідний дядько – видатний поет Абай. Рід був заможний. Музика і мови різних народів стали інтересом Шакаріма.

Мати Шакаріма була вправною вишивальницею, ще незаміжньою вправно кувала ножі з допомогою ковальських міхів. Жінки степу переймали чоловічі вміння, що й зараз впливає на становище жінки у суспільстві.

«1001 ніч» –  перша книжка, яку Шакарім прочитав від початку до кінця. Казахський епос тоді записувався арабським шрифтом. «Киз-Жі-бек». Герой Толеген сумно прощається із шістьма лебедями. Малий Шакарім завжди в цьому місці плакав. У його творах багато образів, що перегукуються із світом природи і водночас із народними казками. «Пофарбований бабак» –  байка Шакаріма про бабака, який упав у білу фарбу і подумав, що має особливі здібності. Майже фарбований Лис в українській літературі. Походження роду Шакаріма, можливість купувати книжки, займатися самоосвітою – усе це вплинуло на рано осиротілого хлопчика, який 8-річним втратив батька, але не підтримку рідних. Він не став «пофарбованим бабаком».

        Молодий Шакарім мріяв про скрипку, але в музичному магазині Семипалатинська її не було. Пообіцяли доставити за два місяці. На радощах він ніби-то купив гармонь, на якій грав, а ще шарманку, побачену вперше. Згодом заплатив за скрипку 6 рублів – тодішню вартість двох баранів. Звичайно, це родинні перекази. Немає фотознімків Шакаріма із скрипкою чи іншим музичним інструментом. Рідко тоді фотографувалися. Але є знімок уже літнього мисливця Шакаріма з улюбленим беркутом. За розповіддю Петра Токаря, Шакарім 14-річним навчився полювати з беркутом. Виростив власного із пташеняти, викував для нього мідний пазур, хамість втраченого (заплутався у густій шерсті козла. Отак утілилася казка про птаха із залізними пазурами).

Шакарім  здійснив паломництво до Стамбула і Мекки. Поїзд через Москву, наступний маршрут до Одеси. Немає його записів про землі України, вони були просто відстанню. Їхав із закордонним паспортом як російський чиновник. Російська  адміністрація, коли на межі 19- 20 століть обмежувала для казахів можливість ввозити мусульманські книги,  формально це пов’язувала із перенесенням чуми, інших смертельних хвороб, а фактично визначення  «іновірці» було складовою релігійного витіснення. Шакарім за три дні подолав 90 км пустелі, щоб здійснити хадж до Мекки.

Паломництво уже відомого діяча й письменника Шакаріма до Мекки проходило через Москву й Одесу. На шляху міг бути й Харків, де існувала мечеть, і за словами Макки Каражанової, там допомагали паломникам із перепочинком у довгій дорозі. Рукописи Шакаріма збереглися тільки частково. Можливо, десь іще є його нотатки про Харків.

Кілька періодів відлюдництва, усамітнення заради творчості. Прекрасна назва «Сад пролісків» (цикл віршів і притч). 100 років тому, тобто 1920 року в нього побував німецький дослідник, медик Макс Кучинський, який назвав Шакаріма мудрецем степу. Дивувався, що м’ яса з однієї вечері казахів вистачило б німецькій родині на місяць. Повернувшись додому, написав і видав книгу  «Степ і його мешканці». Шакарім  сам проектував будинок саманний із двох ярусів. Піч внизу, тепло ішло через стелю на другий поверх. Тепла підлога. Килими. Сидів, підібгавши ноги, працюючи за низьким кам’ яним столом.

Колективізація в Казахстані, великий голод. Спроби спротиву. 110 тис казахів репресовано від 1920 до 1953 р. За згадування імені Шакаріма могли зняти з роботи, вислати до таборів. Літнього вже Шакаріма убив  чекіст-казах. Саме тоді Шакарім проводжав сина та інших повстанців у далеку дорогу до Китаю. Убитого Шакаріма спершу виставили у закривавленій білизні в аулі, потім вночі вкинули до сухого колодязя. Прикидали гілками, камінням і землею. Керівникові операції казаху нагорода  – костюм. Син таки вивіз деякі рукописи. Інше вилучили, дещо перебрали. Німий опалювач ОДПУ, теж казах, спалив усе, крім фото Шакаріма, заховав знімок у матері. Через багато років фото віддали синові.

«Не вороги» – так телевізійники одного з каналів Казахстану назвали у травні 2020 року проект, присвячений історіям тих, хто пережив політичні репресії, кого вони забрали передчасно.

«Та я тебе скручу в баранячий ріг!»  давня погроза не тільки фізичної розправи. Бажання примусити бути покірним, приборкати жорстокими утисками, суворістю  живе в усіх народів. Але в казахів баранячий ріг – це ще й вишивка-оберіг, символ корисної затятості, вміння постояти за себе. Майже спіраль шамай на зоряному небі  над Шовковим шляхом.  І то добре, що в нас Чумацький шлях, а в казахів – шлях Великого Соломника.  До нас іще розсипали між зірками і білу сіль, і золоту солому. Можливо, щоб згодом розвести багаття в степу і присолити  хто куліш, хто лагман.

Ірина Мироненко