“Маринчин передпокій”: твір молодої харківської письменниці Мар’яни Буранової

Синій спалах. Рипуча черга.

 – Та хіба ж можна?!

Рипучий мамин крик, що ніби рветься пересушеним полотнищем і розсипається на дрібні волокна. А мама так і стоїть біля вікна, цим утробним криком розриваючи простір так само, як ударна хвиля рве звуковий бар’єр, і вже батько начебто біжить до вікна і намагається її від нього відтягнути, киває мені, мовляв, бери малого, самому дістається на горіхи, але він як вчепився в маму, так і не покидає відчайдушних спроб відтягнути її від того клятого вікна.

         –  Ми заб’ємо його, маємо забити, Ганю, ти так з глузду з’їдеш, ходімо, золотко, ходім…

               –  Йди до біса зі своїми дошками! Ти тільки одну заб’єш, у мою труну, зрозумів? Уже вбиваєш, кожного дня вбиваєш!…

Вона намагається вирватися з батькових рук, врешті знесилено заламуючи свої, й починає дико волати, але я на той момент вже похапцем виводжу брата в коридор, і він того не бачить.

У таких ситуаціях, ну, тобто коли знову обстріл якоюсь “чудо”-штукенцією, за протоколом (складеним батечком), ми маємо бігти на другий поверх, у квартиру Марчуків. Наша міститься на п’ятому поверсі, що для п’ятиповерхівки –  вирок, і вважалося, що там нам, типу, буде безпечніше, якщо обстріл повториться і яка-небудь ракета прилетить уже в наш будинок. У цього геніального плану є лише один недолік –  ймовірності можуть помінятися місцями, і, справді, залпи буде лише два, але й перший може бути у нашу вже й так розбиту квартирку. Чесно кажучи, це радше мантра, яку повторюєш, у яку віриш і вона тобі дає… не знаю, сенс? Ніби ритуал, у разі виконання якого ти розраховуєш на порятунок. Врешті, добігти до коридора –  це вже завдання, що відволікає твою увагу від бісового авіанальоту, наприклад, і це по-перше; по-друге, це вбиває час. Прибігти, усістися, взяти на руки Родю, почати з ним розмовляти, нести дурню кінчену, але щоб його скоріше трусити перестало, я не знаю, вибухи рахувати, а коли бахне так, що дрижить підлога, радо йому усміхнутися й сказати: вау, так це новий рівень? Головне, аби не плакав.

Коли дитина плаче, це найстрашніше. Та і я сам не уявляю, що робив би без Родіона. За когось переживати якось легше, благородніше, чи що. Я маю на увазі, що коли знову якась… ну, халепа, я зовсім не думаю про себе, навіть про батьків, я й про бомби не думаю, я думаю про Родіона. Во: я думаю не про те, що, гей, хлопче, ти сидиш у бісовому коридорі, і якщо руснявий навідник помилиться (або ж, навпаки, не помилиться), прилетить у домівку, у твою домівку, рознесе тебе на шматки, і тобі ще пощастить, якщо ти миттєво здохнеш, наприклад, від того, що тобі відриває макітру. Ти не про це думаєш. Ти думаєш про те, як заспокоїти Родю, нашого малого Родю.

Але, відверто кажучи, коли здавалося, що вже все, кінець, ти вже нічого не думаєш. Кажуть, що життя проноситься повз тебе. Дурня. Воно з тебе вилітає з кожним наступним подихом. І ти справді вже готовий померти. Ти ніби… нажаханий, але ти не боїшся.

Чесно, я оце тут воду у ступі товчу, бо не хочу розповідати про квартиру Марчуків. Квартира Марчуків –  це, типу, така Гаррі-Поттерівська (вся Поттеріана згоріла, трясця, вся, разом із нашим балконом!), так ось, Гаррі-Поттерівська “Виручай-кімнатка”, де притулок знаходить кожний із восьми жителів нашого під’їзду, які залишилися. Трикімнатна квартирка, головними перевагами якої є: газова пічка (круто, якщо вирубають світло), залишки електричного приладдя (круто, якщо відрубають газ), решітки на вікнах (не знаю, нащо, але це, як правило двох стін, надає впевненості), а самі вікна –  щільно забиті й заставлені меблями. Диван Марчуки поставили паралельно вікну, тож за ним у нас теж є імітація безпечного місця. Плюс у них кльовий коридор, який хоча б зручніший за наш – на головах в одне одного сидіти не треба. Виникає питання, чому ми не йдемо до підвалу. Відповідь: підвал до цього зовсім не пристосований. Це братська могила. В ліпшому разі. Ну, а в нашому… там, знаєте, взагалі ситуація інша…

Однак про Марчуків таки доведеться розповісти. Як ви вже, певне, зрозуміли, це була родина багатенька. Ну, не мажори там якісь, просто реально гарна заможна родина. Вони мені дуже подобалися. Особливо їхня Маринка. Власне, ту квартиру я знав, як свої п’ять пальців. Бо в Маринки іноді просиджував тижнями. Я перебільшую звісно, але… вона справді була дуже кльова. Ще класу з другого я це зрозумів. І якщо спочатку моя тактика смикання за коси й усілякі там задирання спідниці особливого успіху не мали, потім мене, по-перше, вигнали з клану нахаб (певно, через окуляри, а ще я справді стрьомний, не буду й брехати), а, по-друге, я вирішив, що спочатку треба стати другом, а потім уже кимось там іншим. Нащо тобі людина, якщо ти її навіть другом назвати не можеш? Це так дивно. Прожити життя з людиною, яка тобі не друг. Нащо марнувати життя на не друга?

Отже, потроху-потроху ми й зблизилися. Звісно, Маринка теж була непроста, іноді дурна, якими бувають усі дівчиська в її віці, часто змушувала мене чекати, клацала своїми пальчиками мене по носі, відбирала в мене свій портфель, коли я просто хотів допомогти, – але, кажу ж, вона просто була така сама, як багато інших дівчат в її віці. Чудова.

З віком вона ставала ще гарнішою. Я хочу сказати, ну, знаєте, як усі там описують, ото вона покругліла, очі там блищать, ще щось, не знаю, груди, і взагалі уся така зваблива, але мені здається, що хлоп’я у свої 13-14 про таке не думає. Воно, знаєте, взагалі не думає, я-от, особисто, не думав. Тебе просто неймовірно тягне, й ти того соромишся, відтягуєш себе назад, і в цій тягучій жазі невідомо чого ладен розтанути. А чого жадати? Не знаю. Я жадав їй бути справжнім другом.

Отож ми з чорнявою Маринкою були гарними друзями. Але, на жаль, на територію нашого міста, а потім – і району, ввалилася когорта тих, хто вже вмів “думати”. І думки в них були погані. 

Коли побігли по будинках, нашу квартиру хоча б частково уберегла її “камуфляжність” – що цікавого може бути у квартирі з роздовбаними дверима, що ще й смердить смаженим салом? Сало? Кацапні українських гастрономічних збочень не зрозуміти. Так само, як людяності й честі, але то інша справа.

Квартира Марчуків їм здалася набагато привабливішою: ще з вулиці – решітками на вікнах, і з під’їзду – металевими дверима. Двері, в будь-якому разі, піддалися…

Нема більше Маринки. Й ніколи не буде. 

Забігши до квартири Марчуків, я натрапив на Тьотю Лєну, теж з другого поверху (вона сюди приходила, бо її квартира була в торці будинку, й замість спальні там давно “панорамне вікно”), всунув їй малого й побіг до ванної – та ще стояла на половину наповнена водою, один з останніх резервів води у цьому під’їзді. За такого роду атаки єдине, що лишалося, – намочити шмаття й закрити обличчя. Коли я повернувся, Родя вже ніби й заспокоївся, а Лєну ще трясло. Бідна Лєна. Вона тут зовсім одна залишилася, та й вже рочків з десять сама була, як та трагедія сталася….

Я забрав Родю й приклав йому шмаття до обличчя. Десь на вулиці гупало, та ми вже не зважали, чесно кажучи. Коли другий місяць живеш у цьому пеклі, стаєш таким собі гурманом страждань – оце ще не надто сильно, а це далечкувато, а це, певно, було вже у сусіднє подвір’я, гарна спроба, гарна спроба, пане руснявий покидьку.

Тут не було ані світла, ані тиші, ані жодного фактора спокою. Крім Родиного тепла, що лилося моїм тілом. Він міцно обіймав мене й сопів крізь мокру ганчірку. Ганчір’я студило гаряче обличчя, а воно від напруги  аж горіло. Прохолода лилася на ніс і щоки, стікала по підборіддю й шиї брудною водою, і в цьому було навіть щось приємне, поки нутро зігрівав Родя. Воно, знаєте, нікуди не дівається. Як з першого пострілу скувало льодом, скувало жахом, так і сковує щоразу, коли те нутро відчуває небезпеку. А тут тепло Роді. Теплого, такого, як і самий я, чорнявого, блакитноокого Роді. Нашого найкращого хлопчиська. Іноді мені здається, що він старший за мене. Що це він здатний заспокоїти мене, а не я його.

 – Хлопці, ну що ви, як ви? – у домівку вломилася мати, блимнувши холодним спалахом ліхтарика. Скуйовджена й переполохана, вона дивилася на нас величезними очима, ледве утримуючи тремтіння у плечах.

Традиційно, після цього вона падала на коліна, починала цілувати нас, пестити, тертися об наші голови мокрим від сліз обличчям, хапати закам’янілими й крижаними руками і знову ридати, але вже ніби від щастя. Родю в мене забирали, мене знову дзьобали у маківку, казали, який я вже дорослий і взагалі молодець. Мама така мама…

Гатили ще довго, але тоді, повторюся, ми не особливо вже звертали на це уваги. Мати квапливо біжить на таку саму розбиту кухню, ставить воду на чай, нишпорить по поличках – а чи знайде щось? Вона завжди щось знаходила. Вона вміла готувати щось справді смачне, коли з продуктів залишалася банка тушонки й кіло проса. О, цей день, коли вона приготувала бульйон з пельменів, знайдених у якомусь з напіврозморожених холодильників… це був один із найщасливіших днів війни, якщо на війні взагалі можуть бути щасливі дні. Чесно кажучи, в цей період тільки їжа  й радувала. Особливо, коли вже добу сидиш на чаї.

До квартири зайшов і батько, як той домовий, скуйовджений і худорлявий. У темряві здавалося, що тіні під очима в нього були справжніми синцями. Схожий на жалісного привида у кутку коридора, він стояв без діла і на нас поглядав, як загнаний звір. Якщо на самому початку всього цього кошмару я ще намагався з ним розмовляти, то зараз вже сил не було. Тому що в мене до нього було надто багато питань. Я і знав, що заганятиму його ними тільки більше. Мати його уникала, між нами й ним ніби проростала стіна, і ця тиха відчуженість уже стала чимось звичним після початку війни.

Тепло чиркнув сірник, задихала конфорка, на кухні стало трішки світліше – її залило синіми відблисками пропанового полум’я. Мені подобалося просто сидіти поруч, поки мама возиться з підбитими чашками, розливає з каструлі половником окріп, обережно добавляє цукор, аби не просипати зайвого. Вона для мене завжди таємницею була. По-перше, я не розумів, як така мала жінка, що навіть зараз вже була майже на пів голови за мене нижчою, могла бути такою відважною. Ну, по гуманітарку там бігати, ходити по родичах, коли в сусідньому районі постріли не вщухають, з батьком сваритися оце, коли починається… по-друге, мене вражало, яка тверда в неї була рука. От зараз – вона тільки-но плакала й тремтіла від коренів волосся до кінчиків своїх худих пальців. А тепер вона той цукор розкладує так, що жодна цукринка не впаде поза обідок чашки. І це зважаючи на те, що на кухні темрява. Ні, моя мама справді кіборг зі сталевою рукою. Як згадаю… о Господи.

Я досі не розповів про Марчуків, так? Просто, чесно, от сиджу зараз на табуретці у цій напіврозбитій кухні, і нема мені місця. Дивлюсь не на маму – погляд тягне у той бісів куток, дивлюсь не у куток – дивлюся на маму. А мама в мене зі сталевими руками.

Я пам’ятаю день, коли кацапня побігла по під’їздах. Мені мати дала по мордяці й сказала сидіти тихо й навіть не думати висовуватися, в той час як у під’їзді не стихав тупіт й розв’язний гул грубих голосів. Тоді я навіть ще не знав, чим усе це скінчиться, хоча досить скоро вже почув крики десь з нижніх поверхів. Припав до дверей, притулився вухом і вже майже не дихав. Світ для мене стиснувся у кулак. Стиснувся так, що на долонях сочилися кров’ю півмісяці від нігтів, а я слухав, і не міг відірватися, не міг поворухнутися, більше не міг дихати. Більше не хотів дихати, коли почув Маринчин відчайдушний крик. Що було далі я пам’ятаю фрагментами. Врешті до мене знову підскочила мати й дала гарно на горіхи, відтягнувши у спальню, де кинула на диван. Якийсь суцільний нічний жах. Я не міг дати собі ради. Мені затуляли рота й благали заспокоїтися, хапали за руки й кидали назад на канапу, поки обличчям моїм лився жар, лився жар й роздирав горлянку, а я ніяк не міг вдихнути знов.

Тоді я знову відчув, які в мами сталеві руки. Батько, здається, теж мене тримав, але десь за ноги, тримав, як тримають здичавілого від болю звіра, – а нащо тримати звіра, якщо ви його цим тільки дратуєте? Він лише злив мене. І мати злила. А потім перестала. Потім її сталеві руки перестали дряпати й хапати, прохолодою долонь опустилися на мої повіки й знову вдихнули у мене життя. Це вже потім вона мене обійняла й приголубила, палко цілувала лоб та очі, пестила волосся, казала, що все позаду, що все скінчилося, що більше я цього не почую, ніколи не почую.

Тоді я заснув. Або ж знепритомнів.

Ось така вона, моя мама. Приборкує сина, воює з батьком, розкладає цукор. І все одними й тими руками. Цукор пахне солодко й тоскно, трішки затхло, млосно. Пахне домом. Ми всі тут зараз пахнемо домом – тоскно, трішки затхло, млосно. Пахнемо їжею, ганчір’ям, сирістю. Коли тижнями живеш у пітьмі, перестаєш сприймати візуальний образ світу, спираючись на інші органи чуття. Ось мама пахне солодко, Родя – дитячим “Кря-кря”, Тьотя Лєна – сигаретами, канапа м’яка, підлога тверда, стіни холодні, але все одно до них тулишся…

Цукерки теж солодкі. Аж незвично солодкі. Коли ми їх десь випадково знаходимо, задоволення розтягуємо та їмо їх тижнями, ділячи на фантику по половинці. Іноді я підсовую Роді цілу. Він з мене сміється, б’є в коліно, відкушує половину й по-дитячому наївно віддає мені обслинений шматок цукерки.

Льодяників немає, багато гидоти типу карамельок “Молочний потік”, липкі й дахозносні “Корівки”, іноді хімозні “Бджілки” десь надибуємо, їх батько дуже полюбляє. Справжнє свято – шоколадні. “Красний мак”, там, чи “Каракум”…

Коли стихло остаточно, ми з мамою відтарабанили чашки з чаєм до Марчуківської вітальні. Він вже трохи охолов. Чашки ставили на невисокий столик, що перетягли за диван, а за диван вже давно накидали подушок і на них сиділи. Іноді запалювали свічку. Чесно кажучи, свічка радше була маркером тривоги. Коли мамі зовсім кепсько, перенервувала там чи ще щось, вона наважувалася запалити свічку. Не могла у темряві сидіти. Я її розумів. Особисто в мене в цій квартирі починалася легка паніка, коли ми сиділи тут без світла.

Мати зі змовницьким поглядом дістала з кишені два “Каракуми”, блиснувши усмішкою в теплій напівтемряві. Родя усміхнувся й поклав на стіл маленькі долоньки, Тьотя Лєна блиснула пожовклими від тяжкого життя й міцного тютюну зубами, ми з батьком теж перезирнулися.

 – От уже, волшебніца, – Лєна лагідно подивилася на маму, тоскно спершись підборіддям на руку.

               – Бери, Лєн, – мама взяла на руки Родю, пригладивши його жорстке волосся.

               – Та хай малявкам будєт, я к сладкому спокойна. – Вона підморгнула нам з братом. – Лучше ви с Максом бєрітє!

               – Бери, Лєно. Я теж до солодкого байдужий, – м’яко відповів батько, узявши до рук сколоту кружечку. Стихло. Батько зробив ковток, після чого повільно, ніби сонно, перевів погляд на маму з Родею. Наче з острахом, він торкнувся дитячої щічки. Мама перевела погляд на батька, болісно на нього подивившись. Вона сиділа прямо й непорушно, далі дивлячись на батька тяжким, втомленим, але ніжним поглядом. Врешті, вона взяла його за руку.

               – Ви там доки солодощами міняєтеся, ми з Родею приступимо до своїх, – порушивши тишу, дзвінко розпочав я. Лєна цокнула на мене язиком, щипнувши за бік, та вона завжди так робила, скільки себе пам’ятаю. У дитинстві любила волати на нас, як скажена. А Ніколай, чоловік її, нас захищав завжди, усміхався золотими зубами, казав, мов, “Лєна, ну шо ти, дєти же”. А вона знову верещала, щоб від вікон йшли. Ну, а ми за це їй вікна били м’ячами. Аж до другого поверху докидували, щоб знала, з рогаток камінчиками цілилися. Досі не знаю, нащо – дурні були. А тепер вже ані вікон не залишилося, ані м’ячів, саме каміння. І ми з Тьотьою Лєною. Класна вона, Тьотя Лєна, незрівнянна зі своїм спаленим фарбою рудим волоссям. А у бідної вже сиві корені повідростали… а деінде ще русяві. Отак живеш в одному будинку з Тьотьою Лєною, і не знаєш, що вона колись була русява.

Тихо. Лише іноді хтось сьорбав чай, шурхотів фантиком, вовтузився на своєму місці, сподіваючись влаштуватися зручніше й так, аби ноги не заклякали.

         – “Ка-ра-кум”… – прочитавши напис на обгортці, констатував Родя.

 – Взагалі-то, Каракуми… – схопивши погляд Родіона, я підправив. – Пустеля така. В Азії.

 – А що таке пустеля?

               – Ну, знаєш… – я замислився. Не буду ж я пояснювати дитині, що пустеля – це територія з посушливим кліматом. Господи, п’ять років малечі, та вже тої ж миті нове питання виникне, що таке взагалі цей ваш “клімат”? А я йому що? “Багаторічний режим природи, зумовлений здебільшого рухом повітряних мас”? А що дитині повітряні маси? Дитині пустелю треба, зрозуміле пояснення, що воно таке. Чому небо синє, чому трава зелена, чому торіч ставок водоростями затягло, що нема більше ставка, чому ліс за містом згорів минулої весни? Чого йодом руки мажемо? Чому по коридорах сидимо? А я що? “Повітряні маси”? Що дитині повітряні маси, тривоги, бомби – що?!

         – Ти мультики дивився? Ну, типу “Ранго”?

         – Ні, – він насупився, не розуміючи.

– Е-е… во, “Кота в чоботях”? Що зі “Шрека”?

– А-а… – він кивнув.

– Ото там події плюс-мінус у пустелі. Ну, взагалі, не дуже, але вважай, що там, так.

– В нього гарна шляпа. Як у ковбоя з “Історії іграшок”.

– Ну, ні… – я замислився. – В кота шляпа іспанська, а в ковбоя Вуді – ковбойська.

– До речі…  – він сором’язливо блимнув на мене блакитними очима й повів до себе ручкою, немов хотів поділитися чимось дуже таємним. – Як ти гадаєш, чи цілий мій Вуді? – тихо спитав Родя.

– Який Вуді? – я нагнувся до нього, прислухаючись.

– Ну мій… Вуді… пам’ятаєш, ви мені його подарували на Новий рік. Я брав його з собою у садок і в останній день, коли там був, залишив його Дмитрику, він дуже просив. Ну я й залишив, дав йому погратися. Я ж не знав, що… – Родя болісно заплющив очі, закопиливши повні губи. В нього трішки задрижало підборіддя, оце малесеньке, гостре дитяче підборіддя, яке він так мужньо намагався вгамувати. Хрипко вдихнувши, він наважився продовжити:… я ж не знав, що завтра почнуть стріляти.

Мати перелякано глянула на Родіона, коли він уже страшно розридався і кинувся мені на руки. Оце найстрашніше, про що я вам казав. Коли дитина плаче. Вже нічого не має змісту, нічого не має значення. Ну, я маю на увазі, не коли дитині не купили соту іграшку, і вона влаштовує концерт у торговому центрі, волаючи навіть без сліз. Я про той кошмар, коли дитина плаче від власної туги, від журби, яка щупальцями долізла їй аж до серця, допекла, допекла так, що навіть те сонце, яке в кожній дитині світить, запекло червоним, і вона тільки й може, що плакати. Плакати так, як не плаче жодний дорослий. Бо коли доросла людина плаче дорослими слізьми, від дорослих проблем – це природно. Коли від болю плаче, від війни. Оця вся гидота – вона доросла. А коли від цього плаче дитина – це пекло. Пекло на землі. Навіть я його не завжди витримував, як би не намагався триматися заради Роді. Тоді на поміч завжди приходила мама.

               – Родя, Родечко, мій хороший, ну ти чого, як можна… – нічого не розуміючи, вона підсіла до нас з Родіоном, міцно притуливши мене з братом до себе. Я вже теж не помітив, як сам заплакав, притискаючи до себе Родіона. Як єдиний сенс, як єдине, що залишилося, наш хлопчик, та хіба ж можна… хіба можна так…

         – Лєна, води, – наказала мати, намагаючись нас хоча б якось заспокоїти. Коли ми плакали, вона ніколи не плакала. Вона була міцна, як те залізо, але тепла, тепла, здатна на все.

А мені в очі усе впадав той куток, той страшний куток, той страшний куток при самому вході, біля дверей, його однаково видно і з кухні, і з кімнати, його видно усюди, де б я не був, я бачитиму його все життя, і це той кривавий хрест, якого я ніколи не позбавлюся. Мама тоді була сильна. А я ні,  зовсім ні…

Коли прокляті ввалились у наш будинок, все це пекло здавалося однією нескінченною добою, хоча тривало, напевне, більше – я вже ніколи не дізнаюся. Те, що до нас не добігли відразу – пощастило. Коли я врешті оклигав і треба було робити хоч щось, батьки вирішили залізти на технічний поверх, вхід на який йде саме з нашого балкону (хах, а тоді він ще не згорів!), типу один з пожежних виходів. Іншого варіанту не було, вийти в під’їзд було б відвертим самогубством, а те місце здавалося єдиним хоч трохи безпечнішим. З іншого боку, це тоді була наївна надія, що горище цим телепням не знадобиться. Вже на той момент похід-визволення побутової техніки прославив кацапню, і здавалося, що надійним притулком буде місце, да ані пральних машинок, ані телефонів й інших цяцьок, за які визвалітєлі радо платили душами. Про те, що це зручна позиція і сам по собі оглядовий пункт, ніхто тоді не подумав. Навіть сама кацапня, що іронічно. Це нас і врятувало.

Будинок скрипів і стогнав, волав під нашими ногами десятками голосів. Це було чути, це здавалося нескінченним, і це було неможливо усвідомити. Це було те, що я теж навряд чи зможу забути.

Але раптом вони пішли. Тоді я саме похапцем визирнув у брудне вікно горища, це було під вечір, вже у сутінках. Знаєте, я міг би розповідати, що руснява скотобаза – то якась містична погань, проте слово “містична” для них надто красиве. Бачив я колись карикатури на русню. Хтось малює їх камуфляжними мішечками з цаповими мордами чи якимись там упиряками з іклами, що стирчать на усі боки, або це – страхолюдини з червоними від крові пазурами, в яких з-під рваних штанів стирчить оте їхнє синюшного кольору причандалля. Проте, я не побачив у них ані ікл, ані пазурів, ані будь-чого взагалі, хоча це здавалося чимось логічним, чимось настільки, трясця, логічним! Ось я – упир-вовкулака, виродок з цаповою головою, іклами й синім причандаллям; я – мутант, я – потвора, в мене інша природа, інші інстинкти, я маю вбивати аби жити, я до біса логічна істота, я бісова, але логічна істота! А це? Люди? Людина?

Під ногами кричали, ніби когось живцем рвуть зубами, і оце зубами людину може рвати така сама людина? Така сама, як я, жива людина? Тоді, тої миті, коли я наважився висунути носа у вікно, мені здавалося, що я не бачу нічого, крім тіней. Безтілесну гидоту, погань, що завгодно, але не таких саме, як я, не тих, що так само дихають, обіймають, живуть, посміхаються. Не тих, що ще вчора цілували дружин й бігли собі на роботу, дітей заводили в садочок, посилки брали на пошті, забували вдома парасолі; не тих, що вже сьогодні вбивають і ґвалтують; не людей, Господи, як мені тоді хотілося, щоб я бачив кого завгодно, але не людей. Тому я, мабуть, й побачив тіні. Самі лише тіні.

Насправді, ми фартові. Замінувати будинок покидьки не встигли. Проте встигли наробити дещо навіть гірше.

Перед тим, як скотобаза висипалася з нашого під’їзду, ми чули постріли. Десь із глибин землі. Десь із підвалу, певне.

Якщо підбивати підсумки, на момент прориву у під’їзді залишалася родина Марчуків, удова Тьотя Лєна, пенсіонери баба Ніна зі старим Чикаленком на четвертому поверсі, родина Гончарових і ми. Ну, і…

Чоловіків було не багато – дядько Степан, Маринчин батько, Слава Гончаров, його син Льоша й старий Чикаленко. Я розумію, витягли до підвалу перших трьох, вони хоча б на ногах, Льоша… Льоша взагалі легенем був, хлопцю 18 років виповнилося за тиждень до початку війни. Але Чикаленко? Це ті собаки його виносили на собі, чи що? Чи тягли сходами? Чи кидали зі сходів? Як та падаль його дотягла до підвалу?!

Їх постріляли там, пустили кулі в потилицю, як тих собак вбили й  кинули. Бабу Ніну не чіпали – гуманні. Лєні дісталося, як дістається усім жінкам, але вона сильна. Така сильна, що була першою, хто прибіг до нашої квартири й почав нею носитися, аби знайти хоч когось. Виносити двері не довелося, адже “камуфляж” врятував нас, але не двері. Комусь вони таки заважали, і якийсь унікум їх вибив, хоча нічого не узяв. Мабуть, побачив роздовбаний передпокій, тому й не поліз далі.

Ми саме спускалися з горища, коли Лєна прибігла. Вона була, як та смерть – бліда, наче стіна, із синіми тінями під очима, побита й брудна, закошлана, і віяло від неї самою смертю, смородом солоним і терпким, смородом, таким…

               – Аня! Анюта, о Боже! – побачивши нас, вона кинулася до мами. Це був єдиний раз, коли я побачив, як наша бестія плаче. Вона хапала маму за плечі, майже сповзаючи до підлоги, то тягнучи маму до себе, то хапаючись за власний низ живота, й так по колу.

               – Лєна? Лєна, що? Як ти, що ти?! – мама намагалася поставити її на ноги, поки ще дивилася розгублено й нерозуміючи. А потім знову, наче той грім серед ночі – очі її широко розкрилися, і вона вціпилася в Лєнині плечі, саджаючи її на підлогу, не спускаючи погляду на ганчір’я, в яке вона завернулася нижче пояса. – Тобі потрібна допомога?

               – Мнє – нєт, – плакала Лєна, вже не здатна сконцентрувати погляд. Вона блукала очима, мовби ще бачила когось. – Маріну… Маріну спасай, пока можно…

Мати спочатку кинулася до нас на кухню, ніби справді щось там можна було знайти у вічно порожній аптечці, а потім уже плюнула на все й згадала, що в Марчуків хоч щось знайти буде реальніше. Родіона всунула батьку, а мені сказала доперти Лєну, коли оклигає, до їхньої з татом спальні і там вкласти та взагалі бути гарним хлопчиком. І хоча в мене тоді очі пеленою застелило, я не можу сказати, що поворухнутися не міг від жаху. Він-то в мені сидів, сидів і ніби кричав із самого нутра, та я залишався хлоп’ям, яким був, я – гарний син, я – набридливий сусід, але по-своєму люблю Тьотю Лєну і, звісно, її дотягну, звісно, допоможу, звісно, звісно, звісно… сидіть, Тьотьо Лєно, а я з вами посиджу, ви не поспішайте, дихайте тільки, а я буду поруч. Які у вас очі гарні, карі-карі. Кажете, яскравіші були? Не знаю, мені й такі подобаються. В мене усе життя очі бліді й нецікаві, тільки цятка в правому оці є на райдужці, бачите? Ні? Придивіться. Отак. Я, взагалі-то, особливий хлопець. Не вірите мені? Ще й щипаєте? О, ну, тож у вас точно все буде добре, відклигаєте, вставите вікна, а я знову буду їх бити. Не плачте, Тьотьо Лєно. Не плачте, будь ласка, Господи, хоч ви не плачте, Лєночко!

Мама то прибігала, то йшла знову; врешті прослизнула до Родіної кімнати і звідти поцупила батька. Наче думала, що я не помічу… Повернулися вдвох: батько – блідий і аж наче прозорий, а мати, здається, за той час, що їх не було, схудла ще сильніше. Заціпеніла, холодна й тонка, ніби жах з неї об’їв ті жалюгідні залишки тіла. Вона тепер була наче самий скелет, холодний і білий, що аж світиться, як фосфор. Повернувшись, мама сліпим поглядом пройшлася кімнатою, подивилася на нас із Лєною, вичавила усмішку, кивнула на кімнату Роді:

         – Що?

         – Спить, – я серйозно кивнув.

         – Аня! – сипло прошепотіла Лєна. І той шепіт був страшніший за будь-який крик. Лєна знову гірко розридалася, і мати кинулася її обіймати.

               – Там… в гостіной… – доносилося до мене.

               – Ми зняли її, зняли. Поховаємо разом із чоловіком, з її Степанчиком… – тремтячим голосом шепотіла мама.

               – А… Маріна?… – захлиналася Лєна.

Мати мовчала. Майже спокійно, якби то тільки очі плакали, але без сліз. Кості не можуть плакати, плакати може тільки тіло.

         – Мамо, тобі потрібна допомога? – випалив я. Вона мовчить.

         – Мамо, тобі потрібна допомога!

Під’їзд був радше схожим на склеп, темний, розбитий і брудний склеп, аніж на залиті сонцем прольоти сходів, які у дитинстві здавалися звивинами вежі. Врешті, звивина тут була лише одна – слизької й холодної зміюки, що стискала тіло з кожним кроком усе міцніше.

У Марчуковій квартирі було тихо. Так тихо, наче смерть приходить чорною дірою. Наче всмоктує в себе життя з кожним ударом артилерії, залишаючи менше й менше його звуків. Наче тіні жеруть не людей, а їхні звуки.

Темно й пусто, ніби спустився в могилу. Попід ногами валялися розкидані речі, щось таке, що з усіх сил намагаєшся не роздивлятися. Краще б це справді була земля й коріння, що стирчить зі стінок свіжого котловану. Легше було сприймати це так, думати про це саме так. Бо будь-які інші думки, мабуть, заганяли б  мене у прірву.

Та ніч була нескінченною. Відшукати залишки медикаментів, розсортувати, поритися в лахмітті, на що тепер були схожі вивернуті з шаф, зрозуміло, ким, речі; віднайти простирадла й усіляке шмаття, носитися з ним з одного кінця коридора в інший, адже двері в Маринчину кімнату були саме навпроти входу. Усе необхідне я мамі передавав крізь напівзачинені двері, щоразу після процедури обміну щільно їх затуляючи – мама казала, що так треба. До Маринчиної кімнати мене не пускали, та я й не рвався, потроху звикаючи до тої зміюки, що вже обслинила мене з голови до ніг, здавила ребра і тепер вмостилася в мене на плечах. До того ж справ було багацько. Забрати тазик з кривавим місивом тканини, знову принести води, грюкнути дверима ванної кімнати, як навіжений, коли, здається, з глибин квартири чується хрипкий стогін. Не з люті навіть. Зі страху…

Врешті мати перестала мене кликати, а я відчув, як вибиваюся із сил. Мама вийшла лише раз, запаливши мені свічку й цьомнувши у лоба – сказала, що я молодець. А що я за молодець, якщо вже пізно, вже пізно бути молодцем, розумничком, навіть файним хлопцем – пізно! Тим хлопом, що “разом з Ганною до останнього носився з Марчуківною” – пізно! Що вже носитися, коли все марно?

Передпокій стояв глухим й спертим, як і кожний куточок цього клятого дому. Перекошені двері, розкидане взуття, пальта на підлозі, скинуті з комоду флакончики з усілякою всячиною, ключі, все те, що кожний хоча б раз раптово збивав на підлогу, не втримавши двері й гахнувши ними по комодику в передпокої. Тоді розбита пляшечка парфумів здавалася трагедією – так смішно… Я присів на табурет, у тьмяному світлі свічки намагаючись роздивитися побитий марчуківський скарб. З іншого боку, йому завжди діставалося, міркував я. Коли були молодшими, ми з Маринкою часто тирили в її матері усілякі там помади чи ще щось: більше авантюризму, аніж у колишнього сявла, може бути тільки у маленького дівчиська. Нам ніби не стільки ритуал обмазюкування й псування якої-небудь Дориної лореалівської помади задоволення приносив, скільки те, як потім нам за ту помаду прилітало.

Завжди так приємно та косметика пахла… взагалі усі ці дівочі штучки. Кому що, а я жах, як любив, коли Маринка виллє, ну, тобто, виливала на себе пів флакона якогось бурдохлисту й ходила потім гордовита. Все це було настільки… в її стилі.

Я втупився в підлогу. Очі вже давно звикли до темряви, а от погляд почав фокусуватися тільки згодом – як і усвідомлення всього того, що сталося. І все одно як для погрому тут наче прибрано – ніби хтось віничком з дерев’яної підлоги згріб сміття, зробивши свого роду п’ятачок. Нащо? Підлога аж занадто чиста. Я підпер щоку рукою, блукаючи поглядом по кутку, біля якого сидів. Якоїсь миті в око мені впали дивні узори на шпалерах. Кров від паперу відмити важче, ніж від гладенького паркету, та й ніколи. Ось ти, мамо, й прокололася. Шмигаючи носом й криво всміхнувшись, я присів на коліна біля стіни, як сідають діти з трійкою фломастерів й наміром залишити своє послання. Торкнувшись бурих слідів, я заціпеніло почав нишпорити навкруги, ніби намагаючись випробувати або змію, яка мене так і не вдавила, або себе, який ще не вдавився. Врешті, я знайшов те, що з таким острахом шукав.

Рік тому підручники збирали ще на початку травня. Ми, знаєте, покоління екзотичне, як і будь-яке покоління, яке мало нещастя народитися на початку століття. Крім війн, революцій та іншої прекепської фігні, від якої більшу частину життя живеш у передчутті катастрофи, особисто на мої декілька класів середньої школи припала (хто б міг подумати!) світова пандемія, отаке ми вміємо. Тому з нового перекособоченого навчального процесу адміністрація намагалася зробити хоч щось більш-менш життєздатне. Життєздатне для вчителів, щоправда, але факт такий – набагато легше було зібрати підручники ще в травні, аби потім, не дай Боже, в новій “червоній зоні” не шукати по квартирах Мерзляків з Бар’яхтарами.

Як би там не було, травень любить кожний школяр як період, коли вже своє відбоявся, чого не знав, уже не вивчиш, що недоробив, – може, спишеш, а вчителям ми вже й самі страх як набридли. Коротше кажучи, свого роду анархія, якою персони типу Маринки завжди користувалися нахабно, але зі смаком. Більшість школярів відчайдушно просилися готувати усілякі шкільні свята, яких у травні хоч завалися, а місцеві “митці” найчастіше набирали собі ватманів і гуаші та ховалися по домівках десь до першої річної контрольної.

За Марчуківну, яка підручники у встановлений термін так і не принесла, влетіло традиційно мені, бо всі знали, що ми сусіди, а я їй – друг. Ото друга вічно й відправляли розшукувати царівну, забирати в неї усі нездані роботи, сварити чи ще щось там зі списку обов’язків приватного вихователя.

Разом із погрозливим проханням нарешті здати Бар’яхтара й Мерзляка мене попросили ще й передати цій ремісниці пакунок підручників, які потребували негайної допомоги. Отож із важкезним тягарем обов’язків та порваних книжок я тупцювався перед марчуківськими дверима.

Відчинила їх Маринка дзвінка десь після третього, проте мала на це поважну причину – заклопотана, з пов’язаною на чолі пістрявою хустиною, вона стояла в домашній заплямованій футболці, вимазана у фарбі десь по лікоть. Проте закуситися мені це не завадило, якщо взагалі можливо встояти й не підколоти дівча, що стоїть перед тобою таке переполохане, скуйовджене й, трясця, миле.

– Завжди тебе чекати треба, – ховаючи усміх, я задер очі. – Тобі ж та звістка потрібна, а не мені.

Маринка стала стовпом, здивовано на мене витріщившись.

– Все, не переведуть тебе до наступного класу.

– Ах ти, – якби в Маринки було пір’я, вона б його настовбурчила. Хоча з таким “бойовим розкрасом” та в темряві передпокою, де тільки чорні очі й поблискують, вона справді нагадувала якусь ацтекську войовницю. – Це як – не переведуть?

Розмовляти через поріг для нас було якоюсь традицією. Ми могли тут балакати годинами – перед тим, як впустити в квартиру, та перед тим, як з квартири випустити. Я сперся на косяк й сповненим нудьги поглядом на неї подивився.

– Бо індіанців, зазвичай, у наші школи не беруть. А ти так спалилася. Розумієш, Покахонтас… рівні освіти не збігаються. Акредитація не та.

– І оце ти, бідолаха, стояв, чекав, двері мені виносив, щоб отаке сказати? І так і підеш? – мружилася вона.

– Взагалі-то, ні. Ще тобі треба повернути підручники й заклеїти оцих бідолашок, – я байдуже кивнув на пакунок, а сам усе поглядав на неї з-під лоба, намагався вирахувати, на якій фразі вона мене остаточно випхне. – Ну пускай вже, ти…

– Нащо мені тебе впускати? – засміялася Маринка. – А все, гуляй. Тільки те й приносиш, що погані новини. Й підручники драні.

– Та що тобі треба?

– Дарунки треба, – вона з театральною серйозністю на мене подивилася. – Чи тебе в місто яких-небудь Майя так просто пустили б, га?

Тут її погляд затримався на моїй шиї, і я вже зітхав, бо знав, що вона якщо сильно захоче, то відіжме навіть скіфську пектораль. А справа була в тому, що на шиї в мене висів маленький камінчик бурштину, який мені перепав від товариша з геологічного гуртка.

– Ану знімай.

– А-а, як у тебе все просто! – я замахав руками, хоча подумки вже розстібав ланцюжок. – А ти мені що?

– А я тобі хустку, – відмахнулася Маринка. – Будеш, не знаю, першовідкривачем, пов’яжеш собі на шию й будеш яким-небудь… ким? Кортесом?

– Оце дурненьке ти дівчисько, – незрозуміло чому, я був задоволений, як той кіт. Чи насправді я очікував, що вона в мене відбере ту цяцьку, чи просто радів можливості помудрувати – не знаю. Але в темряві передпокою, можливо, виблискував не менше за той бурштиновий камінчик. – Начиталася вестернів, ото в тебе ковбої з конкістадорами змішалися.

– Плювати, Кортесе, надягай вже, – сяючи від задоволення, відказала вона. Маринка повернулася до мене спиною й оголила шию від пасм чорного, як смоль, волосся. – Ну як?

– А все. – обережно застібнувши ланцюжок, кивнув я. – Віддавай хустку. І пусти вже, ну!

– А обійдешся, – відходячи, відказала Маринка. – Вона мені потрібна.

– Це ще навіщо? – знімаючи взуття, поцікавився я. В їхній вітальні, як завжди, було світло й тепло, незвичним тільки був густий аромат фарби в кімнаті.

– Вона волосся тримає. Я ж малюю.

– Так ось воно що, – я кивнув на вимазані в синю фарбу руки. – Море малюєш, індіанко?

– Мирне небо, – вона усміхнулася. – Плакат на Дев’яте травня.

Нічого в мене в очах не пливло, я просто всівся на ту табуретку знову й притиснув до себе камінчик. Він, бідолаха, валявся десь аж за комодом, на порваному ланцюжку, в пилюці та бруді. Мені навіть здавалося, що я досі відчуваю тепло Маринчиного тіла на тому ланцюжку, так само, як відчував від її шиї, як відчував власне тепло на ньому, коли його на неї надягав. Цей тонкий, цей брудний ланцюг, такий теплий, що аж нудить, аж вивертає від жаху й злості водночас. Ніби зміюка прокинулася і почала мене душити знов, як, Господи, скоріш за все цим бісовим ланцюжком душили Маринку, поки він не репнув й не розлетівся дрібними металевими колечками. А ти, тварюко, коли вже розлетишся лускою з моєї шиї? Я притулився до стінки й притиснув до себе камінчик, змія притислася до мене й здавила шию. І врятувала, гадюка, врятувала. Грюкнувши дверима, з Маринчиної кімнати куцим струмком полилося тьмяне світло. Але, знесилений, я все одно заснув.

– Так усе це… дивно.

У темряві передпокою мерехтіли три вогники – свічка, Маринка і я. Маринка лежала біля самих дверей, бліда й надзвичайна. Чорняве волосся було розкидане по подушці, а сама вона була чиста-чиста, рідна, така, якою я бачив її щодня, зустрічаючи перед школою. Тільки наче це був зимовий день – щоки її та губи були наче обпечені морозом. Але ж погляд, такий звичний і недоречний зараз. Не злий, не втомлений, не відчайдушний. А просто здивований. Як чомусь дивується дитина. Тільки слабкість і тремтіння в голосі видавали гострий біль.

– Дивно? Маринко…

Я ніби сидів поруч, але це наче й не я був зовсім, не мій голос, не мої інтонації, не мої худорляві, знесилені руки.

– Мені здавалося, що все мало бути інакше.

– Що?

– Все. Хіба ви так не думали?

– Я думала, що в мене буде гарна родина й найщасливіші діти.

– Хіба ви – не гарна родина?

– Війна нівечить усе…

– В мене була гарна родина. Гарні батьки.

Здавалося, якби вона могла, вона б недбало всміхнулася. Але вона тільки нерухомо лежала, блідими вогниками в очах виказуючи зневагу, виказуючи готовність до подорожі, в яку прямує. Справді – що дивного? Все ж зрозуміло, все так, трясця, зрозуміло.

– Але їх тут немає. Тільки ви оце прийшли. Й синочок ваш прийшов.

– Прийшов.

– Синочок… дружечок мій… знаєте, може, так, іноді він нестерпний. Пам’ятаю, як ми до мамці в кімнату влазили, або з комоду всяке брали, так любили вимазуватися, я його розмальовувала, як хотіла… – погляд її блукав, але ніби усміхався, так привітно, що аж болісно. – Грали у Дикий Захід, скакали по квартирі, а потім… потім і в індіанців, і знову вимащувалися маминою помадою, і вона знову лаяла нас… а тепер вже нема. Ані мамці, ані тата. А скоро в них обох й дочки вже не буде. А у вас – все є. Що ж вам ще треба?

Вона лежала тихо й спокійно, без плачу й стогону, – непомітно, ледве дихаючи, щільно укутана, як кутають дитину. Навіть очі її не червоніли від сліз, вона біла й чиста, біла й чиста, красива, як ніколи. Тільки вогник від свічки блимав у темних очах.

– Нічого не лишилося. Залишіться хоч ви. Ви й мій дружечок…

І вогник лишився один.

– Тут і заснув, синочку…

Мене розбудила мати, близько сьомої – тільки вранці в передпокої бувало світло, бо вранішнє сонце заливало кухню й діставалося аж їхнього коридорчика. Воно сліпило мене, засвічуючи мамине обличчя, а вона була зовсім поряд, сидячи навпроти мене й стурбовано роздивляючись. Звісно, обличчя її я бачити не міг. Але надто багато в неї було рухів, надто багато тривоги було в тому, як вона прибирала волосся з мого лиця.

–  Чому ти тут? – випалив я, труснувши головою і намагаючись всістися рівно. Думки не плуталися, все було ясно. Аж надто ясно, проте я все одно був надзвичайно злий. – Ти маєш допомагати їй, чому ти тут?

– Я вже допомогла, синку, – вона дивилася ніби й на мене, але якось повз, пестила моє волосся, але думками була десь дуже далеко. – І ти допоміг…

– Вона про це навіть й не знала…

– Знала, сонце, знала, – мати ледве усміхнулася. – Вона… говорила про тебе.

Я знову трухнув головою, наче не хотів нічого чути. Врешті, я підняв на маму погляд, процідивши крізь зуби:

– Не працюють ваші тупі прикмети.

– Ти про що?…

– Що коли сниться смерть, людина житиме довго.

Уже потім Лєна розповіла, що за кращими традиціями кацапні вони ґвалтували не всіх підряд, а “тактично”, так би мовити, щоб з масовим ураженням. Марчукову квартиру примітили відразу, там спочатку батьків побили. Хтось із виродків пішов до Лєни, “розважився”, за патли потяг до Марчуків, батько там вже лежав півмертвий, Дору пожаліли, майже не били, а Маринку тоді ще навіть не знайшли. Лєна припустила, що їй батьки наказали десь сховатися, але Маринці це не допомогло. Тобто, тільки вдумайтеся, вони спочатку вдерлися до Марчуків, на очах дружини Степана у фарш розквасили, потім побігли до Лєнки, зібрали авдиторію, так би мовити, і тоді вже розпочали шабаш. Спочатку закатували бідну Маринку, бо до неї потім таки добралися й витягли в коридор, знущалися з неї у тому бісовому передпокої, з якого все у вітальню видно, тож Лєнці з Дорою та чоловіку тільки й залишалося, що дивитися; потім уже кинулися до Дори, бо Лєнка нецікава, Лєнку вже “використали”, а з Дорою цікаво буде, на Дору дочка й безсилий чоловік дивитися буде. А в Дори вже світ колом пішов і вона подумала, що ані Степанчика її, ані Маринки в живих уже не зосталося, то вона закричала як навіжена, мов, не чіпайте, сама собі віку вкорочу. Лєнка ридати почала, типу, Дора, Дорачка, та шо ти говоріш, але їй прикладом по зубах дали, і вона замовкла. Кацапня заметушилася, цікаво ж, влада, трясця їхній матері, яка, когось до самогубства довести, щось нове, “а давай-ка, падстілка фашістская, пакажі, што можеш”. Вона й показала. Орки на той момент вже вітальню розтрощили, все, що в шафах було, повикидали, одяг купами валявся по підлозі. Вона й ухватила чоловіків ремінь, кацапня навіть допомогла до люстри причепити, бо в тої тремор не дозволяв. Отак і вдавилася, дивлячись на світлину свого Степанчика та любої Маринки. В них сімейне фото так і висить на заляпаній бозна-чим стіні. Й сама світлина кров’ю заляпана. Та й не в них вже висить, виходить. І вже не відмити…

Спогади – вони гіркі ліки, вони та отрута, яку жереш потроху, і вже з роками перестаєш реагувати. Мій “курс” тільки розпочався, але я мужньо його проходив – як нагадувало щось про Маринку й ту страшну добу, я зціплював зуби, але знову все те повз себе проганяв. З німим криком, та проганяв.

Врешті я знову відчув тепло – Родя всівся в мене на колінах й знову вертів у руках обгортку. Потім як випалить:

         – Коли війна скінчиться, ми поїдемо до пустелі? Раптом там скаче мій Вуді?

               – Треба, Родіоне, – погодився я, витираючи сльози й роздивляючись разом із Родею обгортку. – Тільки це далеко. Бо до таких, як Вуді, – це десь в Аризону, доведеться перетинати океан. Не боїшся? – я лоскотнув його по ребрах, і Родя, кашлянувши, тихо засміявся.

         – Ні, не побоюся. Але, чесно, я спочатку не туди хочу.

–  А куди?

               – Просто на вулицю… – він знову потупив погляд.

Я напружився.

               – Уже трішки залишилося, трішки… – я міцно його притулив до себе. – Ти-от, знаєш, скільки вже часу минуло?

Я не казав, з якого моменту. Всі й самі розуміли. Життя й так на “до” і “після” поділилося.

         – Не знаю… тиждень? Два? – випалив він.

               – От бачиш, – я усміхнувся, гладячи його чорне волосся. На той момент минав уже другий місяць. – Набагато, Родю, набагато більше. Але ти й не помітив, справді?

         – Справді, – Родя здивовано на мене глянув.

               – Я так і знав! Просто, розумієш… – я трішки нагнувся до нього, роблячи таємний вигляд. – Уся справа у Вуді.

         – Невже?!

               – Так, Родя, у Вуді. Я не хотів тобі розповідати, бо там, де він скаче, не дуже безпечно… але не хвилюйся! – заметушився я. – Просто це ми знаємо його, як Вуді. Насправді він – Вершник Часу. Вершник, що мільярди років скаче пустельними просторами Всесвіту. Наша планета – ти ж знаєш, як вона називається? – уточнив я.

         – Так… – він замислився. – Земля.

               – Отож… Земля – це лише камінчик у масштабах космосу, і час, який ми відчуваємо, – це, типу, наслідок руху планети, – я плів нісенітницю, проте плелася вона лагідно й легко, тож я не заважав ані їй, ані собі. – Але це час такий, загальний, планетарний, ще ж багато вимірів існує… це… – я замислився. – Ото пам’ятаєш ми на чомусь, типу  старої “соньки”, в синього їжачка гралися?

         – Пам’ятаю!

         – Там світ двовимірний. Тобто, як торт, що його ніби ножичком навпіл порізали, і ми бачимо половинку, розріз. Де крем і родзинки, як на твій День народження.

Родя нахмурився, але кивнув.

         – Ото – двовимірний простір. Ми з тобою живемо у тривимірному. Начебто на поверхні того тортика. Зрозумів?

Родя кліпнув очима, далі на мене дивлячись.

         – А ще є купа інших вимірів, які ми бачити не можемо, але, певне, відчуваємо. І Вершник Часу там скаче. Це ніби механізм, який існує, але ти його не бачиш. У тебе музична шкатулка була, ти її заводив, а вона грала. Що там всередині – ти не бачиш, але воно там є, і саме воно дає звук. Ось там і скаче Вершник і видає ті звуки, які він захоче. Він всевладний і може прикручувати час, коли це потрібно. Він ніби бігає у величезному годиннику всесвіту. Ось тобі він зараз час підкрутив, щоб він йшов швидше. Кацапні, сподіваюся, він час взагалі зупинив, щоб якщо там якийсь покидьок горів у танку, то горів ві…

         – Сину… – мати легенько ляснула мене по коліну.

         – …так от, усім час підкручує так, як вважає за потрібне. Я впевнений, що він і зараз час підкручує. Щоб нарешті мир настав…

Родя замислився. Сильно замислився, надовго, хмурячи бровки й притискаючи палець до губ, але врешті погодився. Погодився так, наче щось зрозумів з тої маячні, що я наплів.

         – Тож Вуді… герой?

               – Так, Родіоне, Вуді – герой! І зараз він намагається допомогти нам, – закивав я.

               – Оце навидумував, так навидумував, – подав голос батько з кутка. Я коротко глянув на нього, не звертаючи особливої уваги.

         – Не замилюй очі дитині, він ще й так сліпенький, ото вірить таким, як ти, – продовжував він. – Дитині це шкідливо.

               – Шкідливо? – скочила мати, дико глянувши на батька. – А під обстрілами сидіти – не шкідливо? По горищах ховатися? Цукерки на п’ятьох ділити й у темряві сидіти-не шкідливо, Максе?!

         – Ганю…

– Що, «Ганю»?! Вікна каже забити – та тоді в нас діти взагалі забудуть, що таке сонячне світло, забудуть, що таке світ білий, вони ж як мавпенята потім з печери цієї повилазять, з цієї могили довбаної! Я ж тебе просила, я на колінах стояла, молила тебе, Максиме, чоловіче мій, любов моя, та біс з тим сервісом, біс з тією роботою, в нас діти малі, в нас усе життя попереду, їдьмо! А ти що? Ти що?! І тепер кажеш, що нашому Роді щось буде шкідливо?! А про старшого ти подумав, про мене ти подумав?! Ти хоч про щось думав? Думав, що часу на роздуми буде лише один день? Думав, що вже завтра місто буде… блоковане…

Мати впала на подушки, тихо заплакавши, ховаючи обличчя в худі руки. Я притиснув до себе Родю, Лєна підсіла до мами, але заспокоїти не намагаючись. Той біль уже не можна втамувати. Й то не біль уже навіть. Це нескінченна, їдка туга.

Батько мовчки підвівся й пішов до кухні. І знову тиша. Як у ту страшенну ніч – тиша. Тільки два вогники дихають – Родя й свічка.

Тато мене вибісив. “Наплів”… а він нам не плів? Про те, що все швидко скінчиться, що це – на тиждень, що їхати нема куди і там нас ніхто не чекає? А тут нас хто чекає? Смерть?

Він жодного разу не намагався заспокоїти ані мене, ані Родю – тільки до мами ліз, а від цього дратував її ще більше. Розумієте… погано, коли батько – це звання для працівника. Бо коли роботи більше не існує й працівник тане, званню батька ні до чого навіть причепитися.

Маминих сліз я не витримав, до того ж мені треба було й далі відволікати Родю. Тому я придумав дещо й почимчикував вглиб марчуківської вітальні. 

Мало що тут змінилося. За кілька днів після тих подій ми тут прибралися, якесь лахміття позакидали в шафи, щось, ну… ховати у чомусь теж довелося. А так – ніби нічого не сталося. Особливо, якщо дивитися у цій напівтемряві. Тільки люстра покосилась – від Дориної ваги…

Маринчині батьки багато працювали, тож квартира часто взагалі залишилася вільною. Тож ми сиділи у вітальні, могли тут вовтузитися цілий день, займалися казна-чим – від домашки до перестрілок її резиночками для волосся, знаєте, з таких ще браслетики плетуть… хто ж знав, що справжні перестрілки потім почнуться. Тепер усе це згадуєш – і так воно було давно… надто давно. Надто.

Пам’ятаю, як минуло близько тижня від тих подій. Зважаючи на те, що русня з нашого будинку побігла відносно швидко, ми подумали, що, все, кінець війні, місто відбито. Але де там – ще дні зо два точилися бої, і наших Вершників, на жаль, відтіснили. Почалася окупація. Кацапня, звісно, ще трішки в провокації погралася, як вона це любить (це ж “наші” в нас рознесли балкон, а в Лєни – спальню, зуб даю, діамантовий), але загалом стало тихо. Тихо й мертво.

Це такий жах, що описати складно й не хочеться. От воно саме, що… не хочеться. Нічого вже не хочеться. Ти не знаєш, на що чекати завтра. Не кажучи вже про те, що все закінчується, все стікає, і ти розумієш, що якщо хвилини твого життя відлічуються не автоматними чергами, то останніми краплинами води чи крихтами хліба. Ти боїшся того, що нового завтра утне потвора.

Однак життя тривало. З нашого двору налічили десь дванадцять небіжчиків, усіх довелося ховати на подвір’ї, бо не до цвинтаря, а гнити у підвалі – найгірший варіант поховання. Врешті, це були наші сусіди. Ті, кого я знав усе своє життя.

Це був напрочуд сонячний день, навіть теплий. За дитячою гіркою, біля гойдалки, що під каштаном, був лужок, тепер покоцаний дюжиною тільки-но виритих могил. Я пам’ятаю, як навесні ми після школи сиділи на тій гойдалці годинами, бо дні вже теплі, та ще не спекотні, і каштановий цвіт ллється густим ароматом. Моя Маринка. З іншого боку, я й далі можу приходити до цієї гойдалки, справді?

Похованням займалися чоловіки, проте батько мене не проганяв, доки не поховають Марчуків. Мати весь час на нього бурчала, що дитині тут робити нічого, але батько на неї махав рукою та дозволяв мені залишитися. Якими б далекими ми не були, іноді він розумів мене краще, аніж будь-хто. Може, не такі мають бути стосунки в батька з сином, але іноді мені здавалося, що він сприймає мене інакше. Не в розумінні “от вирощу я собі молочай, яким пишатимусь”, ні. Він мене сприймав навіть не як сина, а просто хлоп’ям, таким саме, яким сам колись був. І ставився він до мене відповідно. Ніхто нічого від себе не очікує до рочків аж вісімнадцяти – так само він нічого не чекав від мене, нічого не нав’язував, не питав зайвого, але допомагав, як вмів, коли я потребував цієї допомоги. Врешті, повісити той камінчик бурштину на ланцюжок він мені допоміг – взяв із собою в гараж, там зробив у камінці отвір, пояснив, як почепити дріт, закрутити, начепити на ланцюжок. І не питав навіть, нащо хлопцю така дурня. Й зараз, коли знову побачив камінець у мене на шиї, тільки не на ланцюжку, а на куцій нитці, він не питав нічого. Тільки позіхнув тихенько й далі продовжив копати.

Біля могил лежало з десяток тіл, накритих простирадлами. Я точно знав, що перші три від краю – це Марчуки, точно знав, що друга від краю – Маринка. І не питайте, чому, бо я не відповім – під шарами тканини нічого не розібрати. Але я точно це знав. І батько знав, що я знав. І знав, і розумів це так добре, що в якийсь момент перекинув лопату через плече й пішов у невідомому напрямку, нервово закуривши одну з останніх цигарок.

Я присів біля простирадл, втупивши в брудну тканину погляд. Я не планував повернути Маринці камінець чи ще щось таке. Аж ніби чув, як би вона заверещала щось на кшталт “виплюнь цю мильну гидоту, вульгарщина яка”. Це так в її стилі. Як і засмучено похитати головою, мовби, такий камінчик гарний, куди ти його, дурнику, в землю пхаєш…

Мені просто хотілося подивитися на неї. Востаннє.

Зробив я це рвучко й нетерпляче – відвернув покривало й втупився в її обличчя. Дивне обличчя. Ще й пов’язане якоюсь хусткою.

– Та… та не так же все було, геть не так… Маринко, дурна, яка ж ти дурна! Я ж просив тебе віддати ту хустку, це я мав її пов’язати, я ж просив тебе віддати її, дурна, ми ж обмінялися…

– Хлопче, ти…

– Ти навіть пов’язала її неправильно, вона має бути на шиї, ти мене чуєш? На шиї! Не на щелепі, дівча, на шиї! На моїй шиї!

– Хлопче!…

– Бурштин – на твоїй, не синці, не забої, а бурштин, бісів бурштин, на твоїй шиї! А хустка – на моїй, чуєш?! У тебе знову руки вимазані, Покахонтас, як ти могла?

– Ганно, хутчіш…

– Чому вони сині, вони надто сині, вони аж фіолетові, ти, індіанка, та як так можна було, що з твоїми руками? Вони були не такі, Господи, на них була шкіра, на них ще були нігті, на них не було синців, у тебе були інші руки! ЩО з твоїм тілом? ЩО з твоїми очима? Знову я маю чекати на відповідь, Маринко, як ти могла, це ж не ти! Де твої очі, Маринко? Де ти, Маринко, ДЕ?

Минуло два тижні з того дня, проте час ніби застиг. Я постійно десь носився, намагався допомогти комусь та собі, врятуватися від того, що відтоді намертво засіло в моїй голові. Хоча б клопотів було багато, це рятувало…

Якось мати випроводила мене на пошту по гуманітарку, бо вдома вже не було ані крихти, а в нас мала дитина. Довелося йти, хоча й не сказати, що було страшно чи ще щось таке. Ти – труп, і ти ступаєш по пустелі, справжній пустелі, не Сахарі й не Атакамі. Йдеш там, де більше нема душі, нема людського звуку й аромату. Тільки каміння та сліпі будинки.

До старої “газельки” черга стояла величенька, та час, певне, Вершник справді для мене трохи підкрутив, – минула вона дуже швидко. Я й ніби був радий знову бачити когось зі знайомих, бачити нашу стару географічку, бачити, що хоч щось іще залишилося від міста, в якому я ріс, та не встиг вирости. Але мить ця, як і всі миті спокою, промайнула дуже швидко.

Я підійшов до вантажівки, не підводячи очей. Якось кепсько мені стало, щось тягнуло погляд до ніг. А потім, коли до мене гукнув голос, я врешті зрозумів – ось воно. Те, що мені здавалося тінню, стоїть переді мною. Тінь у денному світлі.

Я підвів очі. На металевій драбинці стояв руснявий солдат, типовий Ванька, зі світлими очима, кирпатим носом і русявим волоссям. Русявий-руснявий. Раптом кутики мого рота здригнулися – я майже посміхнувся.

               – Дєржі, – переступаючи з ноги на ногу, він сунув мені бідненький пакунок, який потім ще було б непогано перевірити на наявність якоїсь гидоти. Гранати, наприклад.

Я й далі дивився на Ваньку, вже не в змозі відірвати погляду.

         – То ти… людина? – випалив я. – Як тебе звати?

Ванька оторопів. Настільки, що навіть подивився на всі боки, ніби чекаючи підмогу. Таргання купкою стояло обабіч, зайнято було байками чи чимось набагато важливішим, аніж взятий за грудки товариш. Ну, взятий совістю. Чи що там у нього. Страх дітей? Щонайменше погляд у нього був такий, ніби я зараз у нього вистрілю.

         – Людіна? – він повільно перепитав. – Чєлавєк?

         – Чєлавєк, чєлавєк, – закивав я. – То ти людина? І в тебе навіть ім’я є?

         – Хлоп, ти чого робиш, він нас зараз тут усіх… – затіпала мене тітка, що стояла позаду в черзі.

               – Атстань, – кинув він їй. – Ну, людіна. І імя єсть. Стєпан.

         – Людіна. Ще й Стєпан. – повторив я. – Й жінка в тебе є?

         – Смєшной ти, – Стєпан знову подивився на всі боки. Яка жінка? Йому років дев’ятнадцять. – Дєвушка єсть. Даша.

         – Даша… Стєпан і Дар’я. – підсумував я. – Ти сумуєш за нею? Скучаєш?

               – Ну, скучаю, – він трохи прищурився.

         – Отож, ще й скучаєш… – я й далі дивився у його перекошене, збентежене й зацікавлене водночас обличчя типового Ваньки. – А пес?

         – Пса нєту. Папугай єсть.

         – Випускай його іноді політати.

         – Випускаю. – Ванька заспокоївся. Лише уважно дивився на мене, ніби про щось думаючи. Ніби намагаючись зрозуміти, нащо все те мені потрібно.

               – Ото б краще ти був тінню, Степане.

Мати сиділа собі, обхопивши руками коліна, й дивилася у стіну; біля неї тихо сидів батько, Родю розважала Лєна. В тої, здається, завжди з ним був якийсь особливий зв’язок. Коли тільки народився Родіон, вона постійно до нас навідувалася, вічно бігала допомагати мамі спускати коляску з п’ятого поверху. А скільки ж дитячих речей вона віддала…

Якось, після візиту Тьоті Лєни, мама розкладала повзунки й сама собі міркувала про те, що її хлопцю, Фєді, на той момент вже мало б виповнитися двадцять сім. Фєдя народився за рік до того, як Лєна з дядєй Колєй (на той момент ще підполковником Ніколаєм Івановичем Ємєльяновим), оселилися в нашому будинку. Після розвалу Союзу родина вирішила залишитися там, де він служив. В Україні.

Десь у десятих роках Ніколай разом з Фєдєю розбилися в нас на окружній.

         – Тож… – я звернувся до батька, тримаючи руки за спиною. – Кажеш, брешу? Навидумував?

Він суворо дивився на мене, нічого не кажучи.

         – Родіоне, Вуді скоро допоможе усім нам, – я присів до брата, уважно дивлячись в його очі. – А поки він передає вітання й невеличкий подарунок.

Я дістав з-за спини ковбойську шляпу. Мати приклала руку до вуст, батько мовчав, а першою плеснула в долоні Тьотя Лєна.

               – От ето да! У Вуді новая шляпа? В последній раз, когда он забєгал, он носіл бєлую!

Родіон заверещав, хапаючи до рук ту шляпу й напинаючи її на чорняву голівку. Справді, у Вуді була така сама шляпа. Пощастило. Притиснувшись до мене, Родя закричав:

         – Я знав!

         – Звісно знав, я ж казав тобі правду.

         – Брате! Вуді повернеться?

         – Якщо зможе, Родю, – я усміхнувся. – В будь-якому разі, він завжди поряд. Ти того не бачиш і, можливо, навіть не розумієш, але навіть зараз він підкручує механізми в тому вселенському годиннику. Робить усе, щоб війна скінчилася щонайшвидше. Ти ж вибачиш йому, якщо його занесе десь у сузір’я Оріон, і скакати до тебе йому буде надто довго?

         – Аби з ним все було гаразд, – зітхнув Родя. – Хто зна, які ті інопланетяни. А якщо й вони нападуть на нас?

Повисла тиша. Усі замислилися. Як не дивно, першим заговорив батько:

               – Страшно буде. Вони ж зовсім інші, певне. З іншим розумінням речей, понять, честі, з іншим поглядом на світ. Зовсім не такі, не люди. Вони… принципово інші.

Раптом я зареготав. Зареготав, а в мене знову сльози по щоках, і в півтемряві тої вітальні я бачу люстру тітки Дори, бачу ті могили, бачу бісову навалу, бачу камінчик бурштину у кутку і бачу, як бліда, перелякана, побита жахом війни, сидить на підлозі уся моя родина, сидить моя зґвалтована й принижена сусідка, сидить наш Родіон, мій єдиний братик Родіон, у нашій з Маринкою ковбойській шляпі, сидить і стискає в руках обгортку “Каракуму”, навіть не наважуючись подумати, коли наступного разу отримає хоч щось смачніше й поживніше за пісну кашу. І тоді я плачу, я регочу й плачу, я бачу Ваньку-Стєпана з кирпатим носом, я знаю, що він така ж людина, як і я, і тоді я кричу:

               – ТА СЛАВА БОГУ, ЩО ВОНИ БУДУТЬ ІНШІ!