Публікації за тегом "Л. Ушкалов"

ПРО ЛЕОНІДА УШКАЛОВА І ДОБУ, В ЯКУ МИ ЖИЛИ

Опубліковано | 5 листопадаа, 2021 | Прокоментуй!

5 листопада Леоніду Ушкалову виповнилося б 65 років. З нагоди ювілею пропонуємо вашій увазі спогади Анатолія Новикова.

Звістка про раптову, неочікувану смерть Леоніда Ушкалова мене, по суті, приголомшила. Цю реальність (для мене це якийсь сюрреалізм) досить важко усвідомити навіть тепер, коли пройшло вже чимало часу – понад дев’ять місяців. Адже він був у розквіті своїх творчих сил і начебто мав для свого віку відносно непогане фізичне здоров’я. Але це, мабуть, так здавалося лише на перший погляд. Очевидно, велика перевтома (Леонід в останні роки щороку друкував по кілька книг, поєднуючи це з викладацькою діяльністю) далася взнаки. Якось Льоня мені навіть жалівся, що від перевтоми непритомнів, проте не хотів збавляти темпів. Таке враження, що він постійно перебував у творчому цейтноті, поспішаючи якомога швидше виплеснути в електронну комп’ютерну пам’ять, а потім на папір свій величезний запас знань, свої непересічні думки. Однак організм не витримав таких темпів, і, на превеликий жаль, сталося те, що сталося.

З Льонею Ушкаловим (для мне він назавжди залишиться Льонею) ми познайомилися понад чотири десятиліття тому – в листопаді 1976 року, коли в Харківському державному університеті (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) почали працювали десятимісячні підготовчі курси для майбутніх вступників. Ці курси неофіційно називали робфаком (мабуть, за аналогією в 1920-ті роки), оскільки навчатися на них із практично гарантованим вступом до університету мала право лише робітнича молодь, тобто юнаки й дівчата зі стажем два і більше роки. Притому безпосередньо на виробництві – на заводі, фабриці чи в колгоспі. Зараховували туди за спеціальним направленням керівників відповідних виробничих колективів. А ще на робфак на таких же умовах приймали демобілізованих із лав Радянської армії. Саме такими вчорашніми солдатами й були ми з Льонею та ще півтора десятками інших таких же наших товаришів, що виявили бажання гризти граніт науки на філологічному факультеті одного з кращих в Україні вишів. Серед цих останніх, до речі, був і Микола Філон – теперішній завідувач кафедри української мови в Каразінському університеті. Щоправда, навчалися ми з Льонею на різних відділеннях – я на російському (спеціальність – російська мова і література), а він на українському (українська мова і література). Але, ясна річ, ми досить часто пересікалися – і під час перебування на робфаці, і після того, як наступного 1977 року стали студентами й перебазувалися з головного корпусу університету, що знаходився за адресою площа Дзержинського, 4 (тепер – площа Свободи) у приміщення на вулиці Гоголя, 7, де тоді розташовувався філологічний факультет. Тим більше, що деякі дисципліни читалися для всього потоку (наприклад, історія КПРС).

Мешкали ми всі також в одному гуртожитку на проспекті Леніна, 20 (тепер – проспект Науки). Кімнати наші були на першому поверсі (три інші поверхи були закріплені за дівчатами), а отже, й там бачилися відносно часто.

А ще ми постійно, раз на тиждень (здається, це було щочетверга), зустрічалися під час занять на кафедрі військової підготовки, оскільки перебували в одному взводі. Річ у тім, що воєнку (так ми називали ці заняття) зобов’язані були відвідувати всі юнаки (звичайно, крім тих, хто був звільнений за медичними показниками і мав «білий білет»). Це стосувалося навіть тих, хто чесно відслужив свої два роки у війську, позаяк із нас готували лейтенантів запасу. Не залишали у спокої й дівчат, яких учили на медсестер. І це зрозуміло. Адже Радянський Союз постійно готувався до великої війни чи не з усім капіталістичним світом, який начебто давно вже став загнивати, але все чомусь ніяк не міг сконати, а тому тільки й марив про те, як наостанок ще раз здійснити агресію проти першої й найпрогресивнішої у світі країни робітників і селян. Ну, а локальні війни по всьому світу наша комуністична імперія вела майже постійно (Корея, Ангола, Афганістан), не говорячи вже про те, що вона добровільно взяла на себе жандармські функції в країнах так званого соціалістичного табору (НДР, Угорщина, Чехословаччина), які час від часу намагалися вирватися з міцних обіймів старшого брата по Варшавському договору. Тоді це називали виконанням інтернаціонального обов’язку.

Знаходилися ми з Леонідом в одному взводі і влітку 1982 року, коли вже фактично після закінчення університету перебували впродовж трьох місяців у військовому таборі в місті Лубни (Полтавська область). Тоді ми навіть мешкали в одному великому наметі.

Варто зазначити, що в нашому студентському середовищі Льоня користувався неабияким авторитетом, оскільки був, можна сказати, живою енциклопедією і вже тоді виявляв чималі здібності як науковець. Особливо з великим захопленням і піднесенням відзивалися про нього одногрупники, точніше одногрупниці (дівчата на філологічному факультеті завжди складали, як відомо, левову частку). Адже під час практичних занять він незрідка виручав усю групу, викликаючи на себе «вогонь» і зачаровуючи викладачів своєю ерудицією. Багато про що у цьому плані говорить і те, що після закінчення університету Леонід Ушкалов отримав направлення до Харківського державного педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди (тепер – Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди), тоді як майже всі інші мали працювати здебільшого у загальноосвітніх школах чи професійно-технічних училищах.

 Знову доля звела нас із Леонідом восени 1984 року, коли після дворічного перебування в одному із професійно-технічних училищ міста Ізюма (Харківська область) я так само влаштувався працювати до Харківського державного педагогічного інституту. Працювали ми, щоправда, на різних кафедрах і навіть різних факультетах. Він на кафедрі української та світової літератури тоді ще єдиного філологічного факультету, а я на кафедрі теорії та методики викладання філологічних дисциплін у початковій школі факультету початкового навчання. Але, попри все, ми продовжували підтримувати товариські стосунки. Більше того, Льоня мені серйозно допоміг, коли на початку 2000-х років я наважився писати докторську дисертацію з історії української літератури.

Тут доречно нагадати, що я не тільки закінчив російське відділення філологічного факультету Харківського університету, а й кандидатську дисертацію захистив із російської літератури («Грибоедов и Украина») і впродовж багатьох років викладав на факультеті початкового навчання російську мову. Коли мене запитують, як я зважився на такий несподіваний «кульбіт», я зазвичай відповідаю, що так розпорядилася, власне, сама доля, що не я знайшов тему для своєї дисертації, а тема знайшла мене. І це не просто слова. Я навряд чи ризикнув би змінити свій фах, якби не одна вельми важлива обставина – моя серйозна зацікавленість Марком Кропивницьким. Викликана була ця зацікавленість тим, що Кропивницький мій земляк. Проте був ще й додатковий поштовх, який стимулював мене зайнятися дослідженням життя і творчості цієї неординарної постаті. Річ у тім, що на початку 1990-х років розпочали відбудовувати драматургів хутір, що має поетичну назву Затишок. Митець, як відомо, останні двадцять років свого життя мешкав на Харківщині. Садиба його була розташована поблизу села Сподобівка (тепер Шевченківського району), де пройшли мої дитячі й підліткові роки. Відтак я, по суті, вважав своїм обов’язком написати наукове дослідження про свого непересічного земляка – видатного драматурга, геніального актора й режисера, засновника уславленого театру корифеїв. Спочатку з’явилося кілька статей, потім брошура, монографія, ну, а пізніше, коли назбиралося чимало матеріалу, я зважився на дисертацію.

Ясна річ, що мені досить не просто було справитися з таким амбітним завданням, особливо на початковому етапі. Адже змінити довелося не тільки спеціальність, а й мову. Тим більше, що працював я на непрофільній кафедрі і студіював без наукового консультанта (наукового консультанта призначили мені на завершальному етапі роботи над дисертацією – після попереднього захисту). Чимало моїх колег сприймали таку мою творчість із великою долею скептицизму, що з огляду на ситуацію було цілком зрозуміло. Саме у цей нелегкий для мене період (а було це 2005 року) і підтримав мене Льоня Ушкалов, до якого я звернувся за допомогою. Він тоді був уже відомим науковцем – доктором філологічних наук, професором, автором багатьох цікавих наукових розвідок про Григорія Сковороду, бароко в цілому, що здобули визнання не тільки в Україні, а й за кордоном, у діаспорі. Прочитавши перший варіант моєї дисертації «Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.», Леонід дав мені низку слушних порад, а головне, виніс однозначний вердикт: дисертація у тебе є. Потрібно її лише доопрацювати.

Підтримав мене Льоня й під час попереднього захисту, який відбувся на кафедрі української і зарубіжної літератури наступного 2006 року.

2009 року наші шляхи до певної міри розійшлися, оскільки на запрошення керівництва Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка я поїхав тоді працювати до цього вишу завідувачем кафедри української мови та літератури. Проте того ж року мене включили до складу спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, і ми упродовж чотирьох років (дві каденції) мали задоволення разом працювати й спілкуватися під час засідань цього поважного наукового органу, а також у неформальній обстановці. З приємністю згадую, що восени 2018 року, коли Леоніду запропонували очолити згадану спецраду, він мене знову запросив до її складу, але, на превеликий жаль, через його смерть реалізувати цей задум не судилося.

Варто зауважити, що для мене Леонід Ушкалов не просто науковець зі світовим ім’ям. Це якийсь незбагнений, нерозтрачений згусток енергії, невичерпне джерело знань. А ще в моїй пам’яті він залишиться як надійний товариш, який завжди готовий підставити своє плече допомоги, як добра, чуйна, дуже чесна і вельми толерантна людина.

Напевно, сказати щось подібне про Льоню можуть усі, з ким він контактував. Нещодавно мені пощастило відвідати Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди, що в селі Сковородинівка Золочевського району Харківської області. Там Леоніда так само добре пам’ятають і сумують, що втратили такого кваліфікованого консультанта, а надто напередодні 300-річного ювілею геніального поета і філософа. Фахівця такого рівня, принаймні у найближчі роки, їм, звичайно ж, не знайти. Про Сковороду він знав більше, аніж будь-хто інший. До речі, у музеї я придбав книжку «Сковорода Г. С. Листи до Михайла Ковалинського», яку упорядкував Леонід Ушкалов. Більше того, він переклав ці листи з латинської мови на українську, написав до видання передмову, примітки і коментарі до листів.

Кількість наукових розвідок, присвячених Григорію Сковороді, в науковому доробку Ушкалова важко навіть перелічити. Досить сказати, що саме Леонід підготував до друку повну академічну збірку творів Сковороди (упорядкування, передмова, примітки, коментарі), за яку Національна академія наук України присудила йому премію імені І. Я. Франка. Одна з кращих і, на жаль, останніх його праць у цій царині – це, поза сумнівом, книга «Ловитва невловимого птаха: життя Григорія Сковороди» (2017).

 Утім, у полі зору Леоніда була не тільки давня українська література, одним із найбільших фахівців якої він був. Так, 2012 року побачила світ його монографія «Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний». Знаючи, що я досліджую цей період, Льоня подарував примірник цієї книжки і мені. Прикметно, що цього ж року він надрукував, ще й книгу, присвячену іншому класику. Вона має назву «Григорій Квітка-Основ’яненко». А вже 2014 року з’явилася його знаменита фундаментальна праця (обсяг понад 600 сторінок) «Моя шевченківська енциклопедія», примірник якої він так само мені подарував, та ще дві монографічні праці різного спрямування. Досить плідними у цьому плані були для Льоні й наступні роки. Сподіваюсь, що колеги по кафедрі, яка тепер носить ім’я професора Леоніда Ушкалова, найближчим часом підготують бібліографічний покажчик його наукових праць. Одним словом, як слушно зауважив Микола Сулима, «Леонід Ушкалов – універсальний учений, людина неймовірних знань і глибини».

Останній раз зустрілися ми з Леонідом наприкінці травня минулого 2018 року, коли я як голова експертної комісії МОН приїхав до Харківського педуніверситету для перевірки роботи магістратури на українському мовно-літературному факультеті імені Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Тоді ми досить тепло поспілкувалися за чашкою чаю у них на кафедрі української і зарубіжної літератури, а потім ще й наодинці – поза кафедрою. Льоня розповідав мені про роботу над своєю новою книгою, присвяченою Михайлу Драгоманову, жалівся, що катастрофічно не вистачає часу для науково-дослідної роботи, яка завжди була для нього пріоритетною. Дещо раніше, років за чотири до цієї зустрічі, Леонід мені навіть говорив про те, що коли йому виповниться 60 років, він хотів би вийти на пенсію, переїхати до Києва, де вже тоді перебував його син, і зайнятися там винятково творчою роботою.

Хто б міг тоді подумати, що це остання наша зустріч? Тепер Льоня у засвітах. Напевно, працює там над своїми новими науковими проєктами, яких у нього завжди було безліч. А ми, поки живі, будемо пам’ятати його у цьому світі, де він продовжує життя у своїх численних творах – монографіях, науково-популярних виданнях, статтях, поезіях, у своїх учнях. А також у нашій пам’яті і в наших спогадах.

Анатолій Новиков,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри

 української мови, літератури та методики навчання

Глухівського національного педагогічного університету

 імені Олександра Довженка.

Листопад 2019 р.

---